Завантажте мобільний додаток сайту

Сьогодні Україна переживає нелегкі часи: точиться війна за незалежність, а всередині країни тисячі людей борються за життя. Проте, в нашій історії є набагато страшніші сторінки, які навіть читати боляче, а уявити те, що довелося пережити українцям тоді, просто неможливо. Одна з таких сторінок – голодомор 1932-1933 років.

Люди вимирали цілими селами. На очах батьків гинули їх діти: від голоду, отруєнь і хвороб. Що може бути страшніше? А в тих сім’ях, де помирали батьки, а діти виживали, останніх чекала важка сирітська доля…

Через брак достовірних демографічних даних того періоду чисельність втрат серед українців оцінюють дуже по-різному: від 1,8 до 7,5 і навіть 10 млн.

Однак більшість фахівців нині сходяться на думці, що прямих жертв Голоду було 3-3,5 млн. За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, їх було 3,2 млн.

Не оминуло лихо і Нікопольщину, яка увійшла до переліку районів, що у 1932 році виконали план заготівлі зерна найгірше.Таким районам було суттєво скорчено підвіз товарів, крім гасу і сірників (цього не шкодували, бо в їжу вони не годилися).

Про те, як пережила Нікопольщина роки голодомору, NikopolNews розповість, посилаючись на матеріал історика Мирослава Жуковського, оприлюднений у виданні «Біц Слово».

Мирослав Жуковський пише:

«Протягом десятиліть існування КПРС та СРСР всебічне дослідження соціально-економічного розвитку краю на початку 30-х ХХ ст. років ніколи не було в центрі уваги істориків і краєзнавців Нікопольщини. Це було викликано з одного боку заборонами ідеологічного апарату КПУ-КПРС вивчати тему голодомору 1932-1933 рр., з іншого боку - відсутність можливості вивчити повноцінну джерельну базу, яка була зосереджена в таємних архівах Компартії та КГБ.

В місцевій пресі 60-80-их років та офіційних виданнях по історії Нікополя - «Никополю -200»1, «С маркой Южнотрубного»2, «Кому покоряется висота»3 та інших, цей період висвітлювався фрагментарно і, в основному, локалізувався навколо будівництва і розвитку промислових підприємств міста. При цьому подання матеріалу йшло з позицій стислого курсу історії ВКП(б) як про час розгорнутого соціалістичного будівництва, успішного і переможного, хоча при цьому і були певні труднощі. Прорвати греблю заборонів навколо теми голодоморів в Україні стало можливим тільки після проголошення незалежності України у серпні 1991 р. Автором була здійснена спроба дослідити цей період історії краю та окреслити основні тенденції його розвитку. Вже перші узагальнюючі висновки по цьому питанню по матеріалам преси того року дають підставу вважати, що це був один із найбільш важких та трагічних періодів в житті нікопольців, як загалом і в Україні того часу.

Нікопольщина на початку 30-х років ХХ ст. являла собою в системі державного ладу УРСР певну адміністративно-територіальну одиницю - Нікополь-Мангановий район. Він складався з м. Нікополя, що отримав цей статус за постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 06 січня 1926 р. та 20 сільських Рад. Загальна кількість мешканців району складала 80 тис. чоловік, з них проживало в місті 37 тис. чоловік.

На території району знаходились поклади мангану, що на той час оцінювались в 400 млн. тон й вважались як за кількістю, так і якістю руди найбільшими і найбагатшими в Радянському Союзі. Їх видобутком займались 12 шахт, об'єднаних в 3 рудні, на яких працювало кілька тисяч шахтарів. Нікопольський манган використовувався металургійними заводами України, Росії, та певна частина йшла на експорт. В 1931 р. видобуток руди досяг 1 014 тис. т., що склало по УРСР 100% і до 60% в СРСР видобутку металу. 

Промисловими підприємствами в м. Нікополі були завод будтранспортних машин ім. Леніна, завод ім. Рикова, 3 цегельні, броварня, швецька фабрика, млини і інші більш дрібні майстерні та артілі. Найбільшим серед них був завод ім. Леніна, на якому з 1931 р. працювало 1 175 чоловік, що виготовляли сільськогосподарську техніку (букери, сіялки, соломорізки), пічне литво, елеватори шнеки, короткі транспортери. Останні види продукції направлялись на великі будівлі першої п’ятирічки - Урал-Кузбас, Магнітобуд, Дніпросталь та інші.

Нікополь-Мангановий район знаходився на двох транспортних магістралях: на залізниці Кривий Ріг-Запоріжжя та річковій по Дніпру і мав відповідно залізничну станцію та річну пристань.

На той час Нікопольщина була одним із сільськогосподарських районів України, що налічував 128 000 га оранки. Зусиллями районної партійної організації і радянського активу тут з 1929 р. цілеспрямовано здійснювалась політика колективізації селянських господарств, що мала за мету відповідно до рішень вищого керівництва Компартії політично і економічно підпорядкувати селянство його диктатурі. Так на весну 1931 р. було колективізовано 9 333 бідняцько-середняцьких господарств, або 90,4% від загальної кількості селянських господарств. Одноосібний сектор складав 995 бідняцько-середняцьких господарств і 686 заможних господарств.

Всього в районі налічувалось на той час 124 колгоспи, з яких було: 2 комуни, 112 сільгоспартілей і 10 товариств спільної обробки землі. Важливо відзначити, що в 1931 р. розподіл наслідків господарювання і врожаю здійснювався не по їдцям, а за кількістю та якістю праці, що вимагало значного напруження сил колгоспників.

В 1931 році, завдяки особливостям свого економіко-географічного розташування Нікопольщина стала об’єктом планування і будівництва нових промислових потужностей та розвитку соціальної інфраструктури.

На підставі висновків спеціальної комісії, що працювала на території України в пошуках кращого місця під будівництво найпотужнішого в світі металургійного комбінату повного циклу з трубопрокатним виробництвом ВPHГ CРСР 11 вересня 1931 р. прийняла рішення про його будівництво в Нікополі. Загальна вартість новобудови, що включала до свого складу  мартени, блюмінг, домни, коксохімзавод, аглофабрику, прокатні і вальцювальні цехи досягала 300 млн. крб. Комбінат повинен був давати щорічно 1 млн. тон металу та 410 тис. тонн крицевих труб, що перевищувало обсяг виробництва Урал-Кузбасу. Його розташування планувалось між залізницею та селами Сулицьке і Лапинка від залізничної станції до роз’їзду Сірко. Першу продукцію Південнотрубний завод повинен був дати вже 1 серпня 1933 р.

Одночасно в Нікополі працювала спеціальна комісія об’єднання «Союзтранстехпром» по вибору майданчика під новий машинобудівельний завод. Його розташування було визнане за доцільне по правій стороні вул. К. Лібкнехта поруч з залізницею. Потужності нового заводу, що повинен був виробляти транспортні засоби важкого та легкого типу, чавуна, сталеве литво загальною вартістю на 65 млн. крб. щорічно, повинно було перевищити продукцію існуючого заводу ім. Леніна на 800%.

Також того року "Укрконсервтрест"  прийняв рішення про будівництво в Нікополі  на базі млина Шopa та броварні Штекеля консервної фабрики загальним обсягом 50 млн. штук консерво-банок.

Велике завдання було поставлено перед транспортниками Нікополя. На 24-ій  дільниці лінії Катериненської  залізниці,  де знаходились  станції Нікополь, Марганець, Чортомлик вони повинні  були провести капітальний ремонт залізниці і  побудувати до жовтня 1932 р., нову лінію,  по якій повинні  пройти електровози.

На базі  пристані Нікополь  повинні  були провести будівництво перевального пункту,  механізацію порта,  розширити його виробничу площу для обробки до 1 млн. тонн вантажів.

Сільськогосподарський розвиток планувалось здійснювати шляхом поглиблення його спеціалізації. Відповідно до постанови Уряду УРСР від 30 квітня 1931 р. протягом двох років район повинні поділити на підрайони:

  • перший - приміська смуга, куди входили 12 сільрад і Нікопольська міськрада - це головним чином скотарсько-молочний і виробництво спеціальних інтенсивних, садовоягодних, виноградних, городніх, технічних культур;
  • другий, де буде з основному розвиватись виробництво зернових культур.

Відповідно, корінні зміни повинні були зазнати  Нікополь і прилеглі до нього села Лапинка, Сулицьке, Новопавлівка, Довгалівка. На їх основі та реконструкції, знесення старого житла, повинно бути збудовано місто Новий Нікополь, який повинен в 1933 р. мати 50 тисяч чоловік, а через 15 років населення повинно складати 200 тис. чоловік. В ньому будуть збудовані адмінмістечко, багатоповерхові житлові будинки, спортмістечко, єдиний центральний парк культури в 300 га понад Дніпром, ВТУЗ, школи, новий крайовий музей, планетарій, великий театр, кіно, дитячі ясла, лікарні на 1 700 ліжок, хлібокомбінат, новий вокзал.

В липні 1931 р. Нікополь відвідав Голова ВУЦВК г. Петровський Г.І., який побував на підприємствах, колгоспах району, виступив перед мешканцями міста, де висвітлив перспективи розвитку країни і завдання, які стоять перед нікопольчанами.

Нікополь-Мангановий РПК, яким керував Помикалов Г.М. та Нікопольський райвиконком на чолі з Куцеволом І.С. завершили в 1931 році колективізацію селянських господарств, настійно домагався отримати повний контроль над колгоспами і радгоспами через керівників сільрад і радгоспно-колгоспні парткоми і осередки для виконання головного завдання компартії – забезпечити поставки хліба державі. Колективізація була завершена з великими втратами для селянства, так як було розкуркулено близько 5 000 осіб, з яких загинуло 2 500 осіб.

Вже тоді хлібозаготівлі зустрічали прихований опір колгоспів, які на 1 серпня заготовили хліба лише 11,8%, а одноосібники виконали план тільки на 2,4% річного плану, що РПК кваліфікував як саботаж і опортуністичні прояви. Застосовуючи примус РПК-РВК і його уповноважені домоглися на 15 вересня 1931 р. виконання річного плану на 66,3% і тільки одна сільрада з 20-ти виконала план. Проти тих, хто виступав проти великих планів хлібозаготівлі проводились репресивні дії. Так, звинувачене в правоопортуністичних діях керівництво Олексіївської сільради було притягнуто до відповідальності. Це давало негативні наслідки в проведенні чергових сільськогосподарських робот і план зябу 864 901 га на 1 вересня був виконаний тільки на 5,5%28.

РПК-РВК почав застосовувати тактику вилучення хліба через роботу буксирних бригад. Так, Дмитрівська сільрада створила таку бригаду в складі 48 осіб при 40 підводах і направила їх в Новоіванівську і Борисівську сільради, де вони так вичищали селянські комори, що допомогли, таким чином, виконати план хлібозаготівлі на 105%.

Жовтнева Валка буксирних бригад привела до виконання річного плану хлібозаготівлі 12-ю сільрадами від 101 до 119% а 9-ю - від 78,4 до 97,5%.  Дії, викликані цими бригадами, викликали відплатні терористичні акти селян, у яких вилучали хліб.

Але все ж до нового року план хлібозаготівлі в 20 000 тонн був виконаний. Проте в січні 1932 р. прийшли вказівки збільшити річний план 1931 р. до 22 100 тонн і здати хліб протягом місяця. Знову, застосовуючи тактику буксирних бригад РПК почали кампанію по збору хлібу.

15 січня 1932 р. в Нікополь прибув голова ЦКК КП/б/У Затонський  В.П. для ознайомлення зі станом  хлібоздачі і відвідав кілька сільрад. Різко посилилась агітація проти тих, хто не бажав здавати хліб по новій розкладці, яких відзначали як опортуністів і саботажників, куркулів. Тих членів компартії, які виступили проти надмірної викачки хліба звинувачували в опортунізмі, виганяли з партії. Це відбулось в с. Шолохово, Покровському, Олексіївці, Лапинці. Найбільш вперто чинили опір одноосібники, які не могли розрахувати на допомогу хлібом з боку держави, яка сама його у них забирала.

Навесні 1932 р. почалася мобілізація насінневого фонду сівби, але справа рухалась повільно. На початку березня 1932 р. було зібрано тільки 75,8% необхідного насінневого фонду. При цьому знову йшли партійні репресії проти тих керівників, які намагалися зменшити видачу зерна до нього. Так, наприклад, були виключені з партії ряд керівників Перевізьсько-Хуторської сільради. Тоді ж почали застосовувати тактику внесення передовиків здачі насіння на "Червону дошку", а відстаючих на "Чорну дошку" з проведенням каральних санкцій проти останніх. Становище ускладнювалось тим, що до Нікополь-Манганового району прикріпили для допомоги П’ятихатський на Новопразький райони, куди треба було направити частину насінневого фонду.

План на сівбу  був визначений в 28 423 га,  який був частково виконаний (від 60% до 100%) сільрадами до кінця квітня.

Жнива 1932 р. за повідомленням місцевої преси набирають риси напруженої  боротьби. РПК оголошує 23-27 липня днями штурму і боротьби з втратами урожаю, великі масштаби яких набули внаслідок дезорганізації в роботі,  злочинного ставлення до харчування колгоспників, що, як наслідок, приводило до масових крадіжок. Було широко розгорнута пропаганда проти куркулів та їх агентури і великою підмогою в посиленні репресій став сумнозвісний Указ Президії ВЦВК СРСР від 7 серпня 1932 р. Виїзні  сесії Нікопольського нарсуду відповідно до нього почали здійснювати вироки до тих,  кого притягнули до відповідальності за «розбазарювання хліба»: в с. Шолохово булв  засуджена на 8 років табору  1 особа, в с. Борисовці 2 особи, в с. Високому 1 особа на 5 років. Привертає увагу той факт,  що серед затриманих за крадіжку хліба (3-4 кг) в Покровській та Новомиколаївських сільрадах були тільки жінки.

2 серпня 1932 р.  було оголошено про попередні  підсумки збиральної кампанії  та план хлібозаготівель,  який складав 35 800 тонн (з них 16 000 тон пшениці). РВК заходився створювати комісії  по сприянню хлібозаготівлі з числа своїх уповноважених і представників сільських партійних і радянських організацій. Але процес хлібозаготівлі  йшов мляво,  незважаючи на грізні накази  і  палкі заклики. На 1 листопада 1932 р.  було виконано по колгоспам план хлібоздачі на 30,7%, а одноосібна хлібоздача досягла тільки 22,4% плану. І  це в рік,  коли кількість колективізованих селянських господарств досягла 95%,  але хліба залишилось на полі ще на десятки тисяч центнерів, яких не встигли прибрати, і хліб гнив.

Нікопольський РПК і РВК знову застосовували репресії. Так, одноосібник  Сокур Д. з с. Олександрівки за те, що він замість 5 ц здав тільки 2  ц, а інше «розбазарив» (роздав родичам, заховав), засудили як злісного ворога на 5 років таборів.

В с. Червоногригорівці 1 чоловіка за крадіжку хліба розстріляли, трьох засудили на 10 років, за переховування хліба в с. Олександрівці одного засудили на 8 років, трьох на 6 років. Окремі колгоспи за погане виконання хлібоздачі заносили на чорну дошку, як це сталося з артіллю "Шахтар" Катерино-Михайлівської сільської ради.

Згідно постанови облвиконкому та Нікополь-Манганового РПК від 05.11.1932 р. його територія повинна була блокуватися: припинявся підвіз краму і продовольства. Тих представників місцевих колгоспів чи сільрадівських осередків, які виступали проти виконання надмірних планів хлібозаготівель, виключали з партії і судили, як, наприклад, це сталося з керівництвом контори «Заготскот». На кінець листопада 1932 р., на "чорну дошку" ще потрапили колгоспи «Шлях Леніна», «Червоний партизан», «3-й вирішальний».

Внаслідок примусових реквізицій хліба в селах Нікопольщини почалось масове недоїдання і голодування їх мешканців. В таємній інформації Дніпропетровського обкома КП/б/У в РНК УРСР від 26 лютого 1933 р. відзначалося, що зростає кількість тяжких хвороб, пов’язаних з голодом, навіть серед дітей виробничо-колгоспного активу.

На початку березня 1933 р. Дніпропетровський облвідділ ДПУ повідомляв голові ДПУ УРСР про розширення розмірів голодування в області, зокрема в Нікопольському районі, де в 9-ти населених пунктах опухло 887 чоловік, голодує 380, померло від голоду 7 чоловік. Спогади очевидців, що пережили голодомор 1932-1933 рр., показують жахливу картину вимирання краю і деякі з них публікуються в додатках (в матеріалі нижче – від ред.). Незважаючи на зростання смертності від голоду, план хлібоздачі від цього виконаним не був.

З великими труднощами збирався насінневий фонд та харчування для колгоспників, які виходили на роботу. Внаслідок виснаження людей посівна затягнулася до кінця травня. Ударникам посівної видавалось по 600 г хліба на день і тільки на початку травня збільшили норму до 800-1 000 г.

Організація посівної супроводжувалася репресіями проти «контрреволюціонерів». Наприклад, в квітні 1933 р. в радгоспі "Скотар" судили і вигнали з радгоспу 30% його членів.

Незважаючи на досягнення окремих колгоспів (восьми з 55-ти), становище посівної складалось настільки загрозливим, що керівництво Нікополь-Манганового РПК і РВК направило в колгоспи с. Борисовки  та с. Дмитровки тракторний парк Нікопольбуду. Сучасник свідчить про перебіг весняних робот з колгоспі Красіна (с. Капулівка):

«Колгоспники брели рідесенькими жмуточками до колгоспного двору і вже коли сонце далеко підбивалось в гору, лише тоді млявими кроками вирушали в поле. Вихід на роботу ледве доходив до 30-40% загальної кількості колгоспників. Частина їх ловила рибу до власних потреб та спекуляції. Інші працювали на власних городах, вважаючи його за основне джерело своєї продукції».

В червні відбувся похід проти «зеленого ворога» - бур’яну, щоб виконати гасло Сталіна перетворити всіх колгоспників на заможних. Обласне керівництво вимагало, щоб незважаючи на дощі, голови сільрад та колгоспів, члени правління, секретарі сільосередків, бригадири повинні були особисто вийти в поле на очищення його від бур’янів, а щоб не було бажаючих ухилитись, провели показовий процес над головою Олексіївської сільської ради Соколовим,  який звинувачувався в бездіяльності та зриві  роботи  і  був виключений  із партії і відданий під суд48.

Починався новий етап боротьби за хліб. На жниві витягували ослаблих колгоспників та членів  їх сімей та формували особливі групи по охороні врожаю - 33 від так званих «куркульських парикмахерів». Кампанія охорони проходила в супроводі судових процесів над колгоспниками, які зривали ще зелені колоски, щоб врятуватись від голодної смерті.

Та ситуація складалась настільки загрозливою, що керівництво оголосило на початку вересня 1933 р. адміністративну  мобілізацію, по якій всі особи чоловічої статі від 18 до 45, а жіночої від 18 до 40 років повинні були вийти на збір врожаю.

Жорстокі заходи і репресії привели до того, що на 14 вересня 1933 року хлібоздача досягла 91%, а на 15 жовтня 1933 року - 99,5%50, але битва за врожай ще не закінчилась. Ще залишились не змолоченими хліба більш ніж на 14 700 га, не завершена була натуроплата МТС. Але головне було досягнуто - селянство було приведено до покори голодом і репресіями, поставлено під контроль компартії. До осені 1933 р. кількість колгоспів і радгоспів була скорочена в два рази, а замість 21 сільскорадівської парторганізації було створено 3 політвідділа МТС, 34 виробничих партосередка, 5 партійно-комсомольських осередка, в решті колгоспі був обов'язково парторг. Як правило, парторги були прислані з міста,  були службовцями або робітниками активістами. Колгоспи Нікопольщини буди вмонтовані в тоталітарну комуністичну економіку і на довгі десятиліття повинні були під контролем партійних органів здійснювати обов'язкові держпоставки хліба та інших продуктів харчування.

Слід визначити, що в суспільстві, зокрема на Нікопольщині, ідеологічний апарат компартії підтримував настрої класової ненависті, психологію оточеної  фортеці.  Постійно вишукувались вороги народу, опортуністи-куркулі та їх агентура, в цей же період здійснювалась чистка партії.  Показовими в цьому плані  стали процеси над групами робітників і службовців. Так, у вересні 1932 р., було засуджено 10 чоловік з пекарні, які виносили паляниці хліба з роботи, щоб прогодувати сім’ї.

В травні 1933 р. на станції Нікополь судили 23 чоловіки за крадіжки борошна, пшениці, гречки. Суд виявив 25 випадків крадіжок продовольчих товарів, засудив двох чоловік до розстрілу, 5 чоловік до 10 років, одного чоловіка до 6 років, трьох чоловік до 5 років, двох чоловік - до 4 років ув’язнення і інших на менші строки ув’язнення. Заохочувалися викривальні робсількорівські дописи в місцеві газети, по яким як сигналам проводилось слідство і суд.

Основна маса робітництва і селянства, жила на зарплату, середній розмір якої складав 150-200 крб. В той же час щороку проводили державні позики в розмірі не менш місячної зарплати. Забезпечення хлібом в місті здійснювалось по картковій системі, але якщо особи, що забезпечувались по першій категорії, отримували хліб більш-менш без перебоїв, то особи, що забезпечувались по другій категорії, не отримували хліба іноді по декілька днів, як це сталося з працівниками краєзнавчого музею. В наслідок цього один музейний фахівець помер з голоду.

Внаслідок поганого харчування, голоду в селах серед населення поширювались хвороби, зростала смертність. По неповним даним, що отримані в пошуковій роботі Нікопольським товариством «Меморіал», від голоду загинуло з 1932-1933 рр. в м. Нікополі близько 810 осіб, в селах Нікопольського району - 2 500 осіб. В порівнянні в іншими районами Дніпропетровської області смертність від голоду була нижче внаслідок можливості відходу селянства на роботу до манганових шахт і на будівництво трубного заводу.

На початку 30-их років ХХ ст. Нікопольщина за директивами вищого керівництва Компартії і союзних органів управління була втягнута в насильницьке руйнування традиційного сільського господарства та будівництво промислових надпотужностей. Колективізація завершилась жахливим голодомором 1932-1933 рр., який позавсяким сумнівом мав політичне значення, як засіб упокорення українського селянства. Планування і початок будівництва кількох промислових виробництв не було виконано у встановлені строки, що показує авантюризм тодішнього керівництва компартії і CPСP на чолі з Сталіним. Винними у зриві планів хлібоздачі і промислового будівництва були визнані місцеві керівники, які самі жорсткими методами здійснювали генеральну лінію партії, але, незважаючи на це, були звільнені з своїх посад.

Цей період - 1932-1933 рр. по праву можна вважати переломним в житті Нікопольщини як в соціальному, так і економічному аспектах. Завершення процесу встановлення повної влади Компартії на Нікопольщині, який супроводжувався масовим голодомором і терором дало можливість розпочати її керівникам новий етап в індустріально-аграрному розвитку края. Ці плани 30-х років на десятиліття визначили перспективи його розвитку»

Спогади очевидців

Романенко Лідія Гаврилівна, 1925 р. народження, уродженка міста Донецька

«В 1939 р. наша сім’я переїхала з Сталіно (так тоді називався Донецьк) в м. Нікополь. Ми жили по вул. К. Маркса, 117, поруч з міським цвинтарем. Коли почався голод, я бачила сама, як ослаблені люди вмирали на вулицях. Багато вмирало дітей від дизентерії, кровавого поносу, більше хлопців, ніж дівчат.

Померлих від голоду, дуже худих і страшних, возили на підводах ховати на міський цвинтар по 3-4 рази на день. На підводах було по 2, по 3, по 4 трупа і їх скидали без трун в яму.

Ці могили копали за 20-30 метрів від нашого подвір’я, за двома братськими могилами махновців, що загинули під час громадянської війни в м. Нікополі.

Зараз на місці могил махновців - спортмайданчик, а на місці могил, померлих від голоду, стоять п’ятиповерхові будинки - Шевченко, 156, 158, 160 і інші.

Голод наша сім’я пережила дуже важко. Пам’ятаю, щоб вгамувати голод наша мама Мила Михайлівна варила зелені абрикоси з нашого саду, де було багато абрикосів.

В той час батько Гаврило Агапович працював у пекарні і приносив нам шматочки хліба.

Одного разу міліція затримала всю їх бригаду, знайшли в кишенях хліб, заарештували і потім засудили всіх. Батькові присудили три роки примусової праці. Покарання відбував в м. Дніпропетровську на кам’яноломні. Через деякий час, коли мати поїхала його провідати, то їй сказали, що він помер і віддали їй його шапку.

Ми дуже голодували. Родичі не могли нас підтримати. І тоді мама, яка боялася, що ми попухнемо з голоду, відвела мене з сестрою Тамарою в місто і залишила на сходинках Нікопольського міськвиконкому. Нас там підібрали і направили в дитячий розподільник.

Запам’яталося, що коли приводили нас в їдальню, а їжі не було, то ми стукали залізними ложками та мисками, вимагаючи хоч що-небудь їсти.

Нас вивезли в Новомиколаївку на підводах, розташували жити в сараї. Спали всі на соломі. Вранці, коли ми вставали, то залишалися лежати по кілька мертвих дітей. Їх вантажили на підводи та вивозили кудись ховати. Багато дітей вмирало від кровавого поносу. І якщо в когось він починався, ми вже знали, що він помре. Так воно і було.

Мене з однією дівчиною та п’ятьма хлопцями привезли в село Дмитрівку та поселили усю групу у самотньої жінки, що мала корову. По ночах мучив голод і ми таємно залізали в хлів, крали солому і їли її, так як вона була солодка. Вдень ми виходили в поле і ми виливали водою ховрашків з нірок. Піймаємо їх, хлопці обдеруть, закопчуть і тут же з’їмо. Збирали лободу, а потім добавляли висівок, полову і пекли нам коржі. Жінка, у якої ми жили, доїла корову і частину молока використовувала на виготовлення кофе і поїла нас ним. Хлопці стріляли ворон, ми їх їли. Крім того ми знаходили гнізда ластівок, відганяли великих птахів  і забирали яйця, щоб випити, а пташенят відносили до тієї жінки і вона нам смажила. Так ми боролися за своє життя.

В 1934 році господарка написала в Нікополь листа про мене, приїхала мати і забрала мене до себе, а сестра Тамара рік як пропала і ми її більше не бачили»

Радченко Ульяна Олексіївна, 1906 р. народження, уродженка с. Сулицького Нікопольського району

«Пережила в своєму житті голод 21-го року, 33-го і 47-го років. В 1921 голод косив людей багато, навіть я свого сусіда померлого ледве відвезла на возику на цвинтар ховати.

В 1925 р. вийшла заміж. Жили ми на березі р. Лапинки. Коли почали будувати водонасосну станцію трубного заводу, нас переселили. Коли почався голод в 1933 р. в сім’ї було троє дітей. Чоловік мій Іван Остапович працював на трубному. Він одержував щодня по 1 200 г хлібу, а ми як утриманці по 400 г хліба на душу. Продавали одежу, їли лободу, інші трави. Людей багато вимирало тоді. Ховали їх в ямах на новому цвинтарі по вул. Войкова. Багато померлих людей ховали біля церкви по вул. Войкова. Коли приходила на базар, що був недалеко від церкви, то бачила, як на бричках привозили трупи людей, що жили у фінських будинках на 3-ій дільниці і скидали їх у великі ями. В основному це були в’язні. Двоє розконвойованих - один був засуджений на 2 роки примусової праці за те, що вкрав мішок картоплі, другий - на 1,5 роки за те, що засік коня - ходили по людям підробляти, нам за їжу носили дрова з плавнів.

Зятя мого Ковальчука Івана розорили тоді податками, з колгоспу ходили до нього додому, вимагали здати коней і щодня обшукували хату. Дочку його цим ходінням так злякали, що вона трусилася при згадці таких «гостей».»

 «Охромій Ілько Федорович, 1909 р. народження, уродженець м. Нікополя Дніпропетровської області, мешкаю в м. Нікополі, вул. П. Осіпенко, 17.

В цей час я жив в Нікополі. В селянських господарствах по сусідству під час хлібоздачі уповноважені з міста забрали все зерно і люди голодували. Особливо визначився вимогами до селян уповноважений Шведов.

На будівництві Трубного заводу працювали, крім вільнонайманих, також засуджені. Останні ходили по 50 чоловік під конвоєм.

Померлих від голоду возили ховати на цвинтар по вул. Войкова грабарками. В кінній грабарці лежало по 3-4 трупи, прикритих, тільки босі ноги стирчали. Грабарки їхали з  3-ої дільниці по вулицях Учительській, Блюхера (нині П. Осіпенко), Ломоносова на цвинтар. Возили кожного дня і я бачив ці грабарки з трупами, так як вони проїжджали біля нашого двору.

В той час я бачив один раз як ховали померлих від голоду біля кладовищенської церкви. Їх привезли на 2 чи 3 бричках і зштовхнули померлих в яму дошками.

Мені і моїй сім’ї вдалося врятуватися завдяки тому, що я працював на заводі. Там я отримував щодня за 12 годин роботи 1 кг 200 г хліба»

Кирпа Марія Карпівна, 1927 р. народження, уродженка с. Нижній Рогачик, Херсонської області

 «Наша сім’я приїхала з с. Нижній Рогачик в м. Нікополь у 1930 році. Жили ми в той час на квартирах, поки мої батьки, що працювали на трубному заводі не отримали житло в заводських бараках. Коли був голод, заробляли мало хліба, а нас було 6 дітей, і тому ми ходили по Сулицькому і просили у людей хліба. Взимку 1932-1933 рр. ходили менше, сиділи дома, а почали більше ходити по селу весною 1933 року.

Люди давали нам трохи хліба, тому вижили. З дітьми я гуляла поблизу і на самому цвинтарі по вул. Войкова. Бачили зблизька (5-10 м), як на грабарках везли трупи людей, померлих від голоду. Ці грабарки завертали на цвинтар з вул. Куксіна через провулок, що і зараз зберігся. Їхали по верху цвинтаря. Цю частину цвинтаря пізніше забрали під город. В правому верхньому (від вул. Войкова) куту нового цвинтаря були вириті великі ями, куди візники скидали трупи людей. Багато померлих возили весною, менше літом.

Коли після війни тягнули труби від насосної станції і вирили траншею на старому і новому цвинтарі, то попали на одну із таких великих могил і люди бачили багато кісток і черепів. Потім положили труби і все це зарили в землю. Але горби над деякими такими могилами залишилися, їх і зараз видно»

Джерело фото — сайт «Никополь и стар, и млад»

Щоб оперативно отримувати новини Нікополя і регіону, підписуйтесь на наш Телеграм

Копіювати посилання на матеріал

Національна служба новин - Новини України