Завантажте мобільний додаток сайту

Місце, де нікопільці могли б відчути на собі животворний подих театрального мистецтва з’вилося в місті у 1891 р., коли у парку, поблизу берега Дніпра, збудували літній театр, - повідомляє NikopolNews , посилаючись на матеріал місцевого історика Ігоря Анцишкіна, опублікований на особистій сторінці у Фейсбуці директором Нікопольського краєзнавчого музея Олександром Кушніруком.

Пропонуємо вашій увазі даний матеріал без купюр.

«Саме у цьому місці і почали влаштовувати свої гастролі чисельні трупи, які колесили по багатому півдню України, де були гроші, але мало було розваг, - пише Анцишкін. -  Петербурзька газета «Новое время» в номері від 13-15 липня вмістила кореспонденцію,  у якій вказувалося: «… тут, в Нікопілі, є, приміром, свій театр, конкуруючий з ним єврейський цирк, розважальний сад «Кидай журбу».

Тож вже у середині 90-х років ХІХ ст. до Нікопіля приїхала трупа Марка Кропивницького. Він писав у своєму листі  від 24.06.1895 р. до Б. Гринченка:

«… Біля Олександрівська є містечко Нікопіль (Микитин Ріг), оцей Нікопіль нас і виручив. Дали ми там 9 вистав і, не зважаючи на те, що протягом 2 вистав лив дощ, збори взяли повні 315 руб. Стільки, бачите, театр вміщує».

Ще раз у 1902 р. Нікопіль відвідала трупа  Кропивницького. Місцеві мешканці цього разу змогли побачити 3 вистави поставлені майстром. Сам митець жив у викладача малювання Терлецького на Кримській вулиці.

 У 1898 р. перед місцевою публікою виступала трупа Ю. Сагайдачного. 1 серпня 1903 р. приїхала трупа А. Дубравіна до Нікопіля і давала вистави до 10 вересня. З великим успіхом. Дубравін запам’ятав наше місто, але ще не знав, що з ним буде пов’язаний чималий шмат його життя.

У травні 1908 р., за дозволом начальства у літньому театрі Хохловського пройшли гастролі трупи російських драматичних акторів під управлінням М.О. Борисової. Перша вистава  відбулася 17 травня (за ст. с.), в суботу. Давали «Марію Іванівну» за участю Полтавіна, Мєдвєдєва, Добрякова, Рахіліна, Кримньова, а також водевіль «Чарівний вальс», написаний Шмітгофом з танцями і співом. Співав пан Лірській. Початок вистави було призначено на 8.30 вечора. (Зверніть увагу, як дивно звучать прізвища акторів. Практично кожен провінційний актор брав псевдонім, для краси та милозвучності).

Парк у той час, завдяки турботам місцевого купецтва був центром культурного Нікопіля. Алеї зі свіжо посипаним морським піском, який кожного вечора поливали, клумби, фонтани, естрада для оркестру, чисті лавочки. Гуляє чиста публіка, поліціант у білих рукавичках бере під козирок. Над садом несуться звуки оркестру, в якому грали місцеві любителі музики. В перерві між «На сопках Маньчжурії» та «Маршу Кексгольмського лейб-гвардії його імператорської величності кавалергардського полку»,

Виступали куплетисти. Головним чином приїжджі з Одеси, типа Буби Касторського. Це були Боря Михайлов (особливо популярний), Зінгерталь, Добринін та ін. У свята пускали феєрверки. Вечором, коли збирався на відпочинок місцевий бомонд, вхід був платний. 

Тож приїзд чергової театральної трупи був зустрінутий місцевими театралами з великим пожвавленням. Перший вистава пройшла вдала, тож у четвер 22 травня, артисти дали ще дві постановки – п’єсу Хронсура Скопіє «Дві журби» і трошки полунички «Моральні засади пані Дульської». На сцені виблискували талантом Лорі Янковська, Євгеньєва, Сєров, Морська, Стронська, Назаров. Гастролі завершилися бурхливими аплодисментами та підношенням букетів квітів від місцевих негоціантів ведучим актрисам. Театр уїхав.

Різні пригоди були із заїжджими акторами у Нікопілі. Наприклад, на початку ХХ ст.. з театральної трупою до міста приїхав актор Петіпа (син Маріуса Петіпа) і зупинився у готелі Мілкова (сучасна будівля ДСО на в. Запорізькій). В номері у нього розпочався жорстокий напад стенокардії, щоб його зняти довелося вводити навіть морфій для знеболювання. Але не слухаючи заборони лікарів Петіпа встав і відправився грати, відчуваючи запаморочення від морфію. В цей день він грав скою коронну роль в «Орляті», п’єсі присвяченій сину Наполеона.  

В перервах між відвідинами гастролерів, місцева публіка перебивалася власними зірками. Ставились аматорські вистави силами учнів у жіночій гімназії мадам Стіфель, школи Бабушкіної, де вчились хлопці, комерційним училищем. Комерційним училищем на початку ХХ ст. завідував Качановський, дядько Ігоря Ільїнського.

А простий люд із задоволенням дивився на ярмарках вистави про Петрушку лялькового театру. Ставилися й балаганні вистави, які підпилі нікопільці дивилися із задоволенням. Адже на сцену вибігали танцюристки у рожевих, у бльостках тріко і коротеньких спідничках і хвицали ногами. «Тю! Ото поглянь, як вимахує!». Ставився коротенький спектакль за участі мужичонки, дракону, царя-батюшки, а в діалогах артисти вставляли рекламу місцевих купців. Звісно, не безкорисливо.

Перша світова війна призвела до скорочення гастрольних турів по Україні. Тиловий Нікопіль залишався вдячним глядачем для артистів. У 1915 р. його знову відвідала трупа А. Дубравіна. 3 вересня він показав виставу «Гуцули або карпатські мисливці», «бойову п’єсу, що йде з великим успіхом, з життя Галіційських малоросів, яких гнобить Австрія». Сам Дубравін був режисером і грав головного героя Антося Ревізорчука, його кожанку Пракседу грала Маньковецька. Початок був о 8-й вечора, всі квитки були продані.(У 1957 р. в саду Пушкіна Прикарпатський музичний драматичний театр з м. Стрия знову показав цю п’єсу під назвою «Гуцули») Революція розкидала трупу Дубравіна і у 1917 р. він вже сам відвідує наше місто. Наприкінці червня Дубравін виступає в ілюзіоні Єрлашова перед сеансами співаючи гумористичні куплети на злобу дня.

У 1919 р. в приміщенні складу купця Єрлашова, де був сінематограф організували Народний дім або Нардом, де й розгорнулась діяльність театральних діячів. Взагалі 19-й рік був важкий для театрального середовища. Актори труп, що розпалися, намагалися прогодуватися антрепризами, деколи добираючись до місць виступу на свій страх і ризик. В лютому 1919 р. актори Товариства російської драми Березняков, Неїзбієнко і Марущенко звернулися до Нікопільського ревкому з проханням «звільнити від плати в готелі Губергріца до виїзду з Нікопіля у Долгінцево», де вони збиралися дати декілька вистав. Мало того, що їх прохання було задоволено: один з них, а саме Березняков, як, ймовірно, такий, що найбільш зубожів, отримав через два дні від ревкому черевики.

У лютому того ж року в Нікопілі 8 акторів збираючись створювати «Товариство безробітних артистів», звернулися до ревкому з проханням надати театр «Експрес» «на 9, 14, 15, 16 лютого без сплати за будівлю, щоб мати кошти для існування і не бути на утриманні ревкому». Ревком ухвалив «дозволити з оплатою тільки за освітлення». Програма цього товариства містила наступні пункти:

  • створення культ-освітньої театральної секції;
  • постановка п’єс суто революційного змісту;
  • читання лекцій про мистецтво;
  • створення театральної школи-студії;
  • створення театральної бібліотеки;
  • об’єднання всіх розважальних приміщень, соціалізація місцевих театрів;
  • заснування фундації на організацію профспілки артистів.

Практично все, що запланували актори не вдалося, але революційний порив служителів Мельпомени був сприйнятий позитивно. Місцевий театр Нікопіля знаходився під пильною увагою міського відділу  народної освіти, який у серпні 1919 р. направив велику доповідну записку у ВРК. У записці відділ висловлював стурбованість матеріальним станом акторів театру. Враховуючи загальну складність ситуації в країні «сума утримання трупи не повинна перевищувати 20 тис. руб. на місяць, з включенням сюди платні суфлеру і перукарю». В той же час на акторів повинні були розповсюджуватися «надбавки на дорожнечу, як і всім радянським службовцям». Потім додавався список з 13 акторів, зі стислою характеристикою більшості з них, на основі якої пропонувалося диференціювати грошове постачання. Так, «артистці Петіпа оклад повинен бути підвищений, зважаючи на особливе значення її для групи, в якій вона посідає перше місце». Артистка Петіпа до 3000 руб., які отримувала раніше, одержала додатково ще 500 руб. індексації. Достатньо суворою була резолюція на адресу якогось Барановського. «У зв’язку з посередньою грою Барановського його нинішній оклад є в достатній мірі задовільним». Барановський як одержував 2850 руб., так і залишився на цій ставці, незважаючи на те, що обіймав дві посади – не лише актора, але й режисера. Оклади чотирьох з 13 акторів «повинні рівними (по 2000 кожному), оскільки артисти ці, в більшій або меншій  мірі, однакової цінності». Нарешті, артистці Хвалинській був підвищений оклад з 1600 до 2200 рублів «за завжди рівну і витриману гру».

Ставлення провінційних Рад до театру яскраво демонструє доповідна записка зав. підвідділом позашкільної роботи м. Нікопіля «Про приміщення для зимового театру». Звичайний канцелярський документ піднімається до рівня політичної програми:

«Мистецтво драматичне, як і все інше, слідує за життям на деякій відстані. Ми маємо лише натяки художнього втілення пролетарського світогляду, нового світовідчуття. Поки ж завданням радянського театру є постановка п’єс якнайкращих з колишнього репертуару».

Далі вказувалося, що передбачуване приміщення повинне служити, крім театру, для проведення кінематографічних сеансів і лекцій. Оцінка можливих варіантів давалася зі знанням справи:

«Приміщення «Експреса» старе і загрожує руйнування Зал Трудового Кооперативу є вкрай небезпечним  в пожежному відношенні».

І знову автор віддає належне революційному пафосу: «Всі установи відділу народної освіти повинні наближатися до типу палаців для істинних панів і творців життя, для трудових класів». Як висновок пропонувалося використовувати для Народного театру «колишнього складу Єрлашова після перебудови».

Тож після переїзду театру до Нардому у ньому часто ставились вистави місцевими акторами чи заїжджими. Репертуар був в основному український – Котляревський, Кропивницький, опери Лисенка «Наталка-Полтавка», Гулак-Артемовський «Запорожець за Дунаєм» та ін.. перед глядачами виступали трупи Дубравіна, Тарасенко, Піддубного. Мешканка Нікопіля згадувала про 1923 р.:

«Радував постійно діючий театр, у якому, змінюючи один одного давали вистави, гастролюючи українські і російські приватні драматичні та опереткові трупи». 

У другій половині 20-х років Народний дім перепрофілювали у кінотеатр ім. Леніна.

Народний дім вміщував приблизно 500-600 чоловік. У 1921-1923 рр. в ньому працював Андрій Варламович Дубравін. Він був й режисером, й декоратором. Коли розпочався голодомор 1921-1922 рр. трупа розбіглася і Дубравін самотужки, разом з двома акторами давав вистави на користь голодуючих, беручи в сплату гроші чи харчі. Як досвідчений театрал, Дубравін викладав у драмстудії при відділі Народної освіти акторську майстерність. Разом з трупою він виїжджав до сел. Району і поки давав виставу, безкоштовну, під звуки гучного оркестру бійці ЧОНа проводили обшуки в опустілих хатах шукаючи повстанців та конфіскуючи харчі. За це режисер та його артисти мали військовий пайок. 12 жовтня 1921 р. в Нікопілі відзначили 35-річний ювілей театральної діяльності Дубравіна. Одностайно було вирішено прохати вищі органи про присвоєння артисту звання «Герой Праці» (це почесне звання надавалося усім, хто пропрацював 35 років, як найманий працівник) та нагородження орденом Трудового Червоного Прапору УСРР, який тоді лише з’явився. Звісно Дубравін нічого цього так і не отримав. А поки там нагорі вирішать, місцеві чоновці вручили Дубравін золотий, конфіскований у багатія, годинник, який він зразу ж передав у комісію з допомоги голодуючих.

Разом з Дубравіним в трупі Народного дому працювали актори Л. Сабінін, Р. Пасхалов, М. Чужбінін, Ольга Петіпа, М. Ланський, М. Гудименко, Дурбін. Репертуар був розкішний – «Таємниця Нельської башти», «Дві скрипки», «Мадам Сен-Жен», «Без вини винуваті», «Овід», «Підступність і кохання», «Гроза», «Не співайте півні, не вкорочуйте ночі» і т.д. Народ вже наївся революції і бажав кохання та любовних інтриг.

 Працювала в цей час і артистка Наталя Іллівна Дальська. Вона свого часу закінчила імператорське театральне училище і грала на вищому рівні. Під час громадянської війни була на фронті на боці більшовиків в агітбригаді. Саме вона всиновила безпритульного хлопця Василя Нестеренка, який пізніше став Іваном Михайловичем Дальським і драмгуртка в Народному домі виріс до народного артиста СРСР і лауреата Державної премії ім.. Т. Шевченка. Він перший з нікопільців був нагороджений відзнакою Президента України. У 1921 р. Дальського перевели до Нікопільського інтернату з колонії. Після того, як з ним почала займатися Наталя Іллівна він вже не вилазив з клюбу. Молодий хлопець грав смішних дідуганів. Особливо вдалася йому роль у водевілі «Не співайте півні, не вкорочуйте ночі». 1929 р. йому поталанило. На південь України приїхала комісія з Київського державного драматичного інституту ім.. М. Лисенка, яка провадила пролетарській набір серед талановитої робочої молоді. Вони помітили молодого аматора і дали йому путівку у велике театральне життя.

Розповідаючи далі про діяльність Дубравіна в Нікопілі, слід зауважити, що він став першим організатором перфомансу в місті. Андрій Варламович зібрав гарних хлопчиків у профспілковому саду, роздягнув їх догола, вимазав з ніг до голови крейдою, розведеною молоком, а причинні місця обклав ватою і посипав срібним порошком. Ці «Живі картини», як він їх назвав, на встановленому в саду постаменті зображували скульптурні групи і будували гімнастичні піраміди. Можливо партійне начальство Нікопіля не зрозуміло тонких алюзій митця і у 1924 р. Дубравін виїхав з міста до Миколаєва. Повернувся він у 1928 р. і до 1932 р. був режисером нікопільської  міської театральної студії, а у 1932-1939 рр. працював режисером у клубі ім. Лепсе. Він поставив вистави «Марат», «Червоний шквал», «Останній день Паризької комуни», «Степан Разін», «Великий комунар», «Революційне весілля». Далі цей актор і режисер, який зробив так багато для театрального життя нашого міста переїхав до Запоріжжя.

Водночас у Нікопілі діяли й інші осередки театрального життя. З 1925 р. існував Клуб кустарів – одинаків (зараз зупинка клуб «Машинобудівник») у клубі ставилися п’єси на ідіше. Режисером працював робітник друкарні Матов. Також в той час існували драмгуртки за участі молоді – Тихомирової, Дальського. В останньому поставили п’єсу «Цвіркун на пічці», що користувалася популярністю. Ставилися вистави й у школах. Так, у трудовій школі №1 ім. Т. Шевченка, якою керував Митрофан Григорович Півень, у березні 1924 р. до дня народження великого Кобзаря, поставили силами учнів виставу за твором Старицького «Борці за мрії». Прем’єра відбулася на сцені Нардому.

Надавав свою сцену для вистав школярів і клуб водників. Та й у самому клубі ім.. Потьмкінців (водників) ставили непересічні вистави із гіперреалізмом. Керівником драмгуртка був Микола Петрович Макаренко, хормейстер Дмитро Феоктистович Поночовний, а актори-аматори – Марія Самойленко, Олександра Матвєєва, сестри Одарка і Олександра Булані, Антон Лось, брати Усови – Олексій і Віктор (майбутній ГРС), Цибульський. Свої вистави вони ставили на облавку буксиру «Ударник», що стояв біля пірсу в порту, а глядачі збиралися на крутому схилі берега. Коли в останній дії п’єси «Розлом» Б. Лавреньова, матроси викидають за борт офіцера Штубе і боцмана, то й акторів (Лося і Цибульського), що їх грали викидали за борт. Іноді буксир наприкінці вистави, зі свистом і бурунами за кормою, відходив від берега, піднімаючи червоний прапор, під бурхливі оплески глядачів  Цей самодіяльний театр часто плавав на гастролі у Кам’янку-Дніпровську, Марганець (тоді Городище і рудні).

Діяв драмгурток й на околиці Нікопіля. На Новопавловці, у колишньому будинку священика було відкрито будинок культури, де самодіяльні актори ставили самодіяльні п’єси. Автором тексту був молодий комсомолець Кутовий Матвій Карпович. Він у 1925 році повернувся з армії й кинувся у вир театру. Сам він вчився у вечірній нікопільській школі і водночас написав драму у 3-х діях та веселий водевіль в одну дію. Його  твори ставилися в багатьох клюбах району, кули виїжджали новопавлівці. Наприклад, в клюбі на Довгалівці, де публіка була наполовину міська, після закінчення вистави усі аплодували і кричали: «Автора! Автора!». Що ж це була за п’єса така популярна? Кутовий узяв сюжет з кінокартини, яку подивився у міському ілюзіоні. Назва фільми була «Бог правду бачить та швидко скаже».  Сенс картини і п’єси такий: на постоялому дворі, одному з гостей перерізали горлянку підозра впала на сусіду по кімнаті, який вже поїхав. Вбивця підклав до валізи підозрюваного скривавлений ніж. Підозрюваного в результаті засудили на 20 років. Вже наприкінці строку він розповідає новим в’язням свою історію і один з них зізнається у скоєному вбивстві. Невинного випускають на волю, він виходить за браму каторги, але радість і гіркота пережитого вбиває його на порозі свободи. Завіса.

Водевіль же розповідав про забитого тещею зятя, яки врешті-решт не витримав і повстав, підкоривши тещу. Глядачам подобалось  кутовий перед тим, як ставити свої твори на сцені відносив тексти  Нікопіль на розгляд цензури, у політвідділ (ДПУ), які прочитавши дали добро на постановку.

І це цілком зрозуміло. Адже з середини 20-х років саме в компетенцію ДПУ входив контроль і нагляд за усіма видами розваг. Органи політконтролю ДПУ отримали директиви з методичними рекомендаціями про допуск до постановки тієї чи іншої творчої продукції. Так, у 1924 р. один із переліків п’єс, заборонених Головрепеткомом до постановки, мав при собі доповнення, де вказувалося, які саме принципи покладені в основу даного рішення:

«1) ідеологічна (або політична) контрреволюція; 2) містична розробка сюжету; 3) сугубо міщанська бульварна вульгаризація тем, особливо революційних; 4) порнографія, необхідно розрізняти фарси Сабуровського характеру (роздягальні) цинічні і ліжкові від п’єс, насичених здоровою і міцною еротикою; 5)… прояви шовінізму».

У пошто-телеграмі ОДПУ 1925 р. усім політ контролерам наказувалося:

«… користуватися переліком як орієнтовним матеріалом, беручи до уваги, що переважна більшість поточного оперного репертуару є для нас настільки ідеологічно чужим і у художньому відношенні відсталим, що доводиться казати не про тверде рішення, а лише про деяку терпимість цього репертуару… Опера «Снігуронька», «Аїда», «Демон» хоч і є ідеологічно неприйнятними, та у силу цілого ряду об’єктивних причин проти їх дозволу в окремих випадках заперечувати не треба… Постановці повинен передувати перегляд тексту опери з метою видалення несприятливих моментів як у тексті, так й у музиці опери… приблизний перелік… Римський-Корсаков, Даргомижський, Чайковський, Мусоргський, Россіні, Пучіні, Моцарт… Примітки: а) «Царську наречену» необхідно під корегувати, убравши усі надмірності в частині прославлення царя. «Травнева ніч або потопельниця» потребує від режисера, щоби фантастична частина опери була представлена як сон Левка, і щоб наявність у останнього листа комісара було показано і пояснено як природне явище; б) обов’язкова також сцена виборів царя; в) трактовка в постановці опери повинна бути така, щоб співчуття глядача було не на боці старої зникаючої «хованщини»…». Нагляду політ контролю підлягали виступи лекторів, самодіяльних колективів, просто розважальних вечорів. Система повсякчасного нагляду за творчим життям й у цілому вільного проводження часу призводила до обґрунтування політичними та специфічними потребами контролю навіть «… за вечорами приватних громадян шляхом  стеження».

Ось у такій атмосфері розвивалося театральне життя у Нікопілі в 20-і та й подальші роки під владою комуністів. Тут можна згадати вихідця із Нікопіля, сина інспектора чоловічого міського училища Йоріша, який згідно установ партії переробив оперу Лисенка «Наталка-Полтавка» і в подальшому на афішах так і писали – опера Лисенка-Йоріша. Це йому правда не допомогло, у 30-і композитор Йоріш згинув в сталінських таборах.

У 1933 р. в Нікопілі запрацював Міжпрофспілковий сад (зараз ім. Пушкіна). Він пропонував відпочиваючим буфет (!), їдальню (!!), різні ігри (?), шахи (??), читальню (???) і літній театр. Директором саду призначили М. Аматова.  Першим гастролі в цьому театрі провів у липні 1933 р. державний драматичний театр ім.. М. Заньковецької. 5 та 6 липня представляли п’єсу І. Микитенко «Дівчата нашої країни. Режисером вистави був Романицький. П’єса розповідала про побудову Дніпрельстану. Короткий зміст:

«… Вімкнення дівчат у боротьбу за 500000 кубометрів бетону і переборення всіх зв’язаних з цим труднощів і боротьба за перевиховання, за відвоювання комсомольця-ударника з їхнього осередку – бригадира Шметелюка, що підпав під ворожий вплив і почав виявляти всі тенденції до ідеологічного переродження. Шметелюка закохався, мало не зрадив цілу бригаду заради класово ворожого елементу інженерки Лотоцької. На прикладі любові Шметелюка та Лотоцької яскраво доводиться, що любов це не «особиста справа». Вона не відгороджена китайським муром від громадсько-політичного життя».

15 липня театр показав п’єсу М. Куліша «Дев’яносто сім». Вистави починалися о 9-й вечора. Перед початком вистав концерт давав симфонічний оркестр під орудою Теодора Беркова. Гастролі пройшли на «Ура». Лише раз зламалася динамо-машина і початку чекали дві години.

Після побудови Південнотрубного заводу, в його клубі, утворився драмгурток. Керувала ним відома вже нам актриса Ольга Петіпа. Вона вже була у віці, але мала приємну зовнішність, вирізнялася манерою одягатися і своїми капелюшками. Жила вона в робочому бараку, поруч з клубом. Драмгурток зростав і коли у 1937 р. до нього прийшов режисер М. Забіла, то складався вже з 20 чоловік. Прем’єрою нового режисера стала вистава по втору Карпенко-Карого «Безталанна». Декорації для вистави актори робили самі, костюми поприносили з дому чи позичили. Останньою виставою драмгуртка стала постановка у 1941 р. «В степах України» Корнійчука. Була зіграна прем’єра і почалася війна

Під час війни в Нікопілі діяв театр «Просвіти». Його трупа ставила українські п’єcи. Поряд у Марганці теж існував просвітянський театр. Його очолював Микола Миколайович Тальора, який в червні 1941 р. закінчив театральний інститут ім.. Карпенко-Карого в Києві, отримав призначення у театр ім. Франка, був мобілізований і потрапив в полон. Коли німці закрили театр «Просвіти» в Марганці у 1942 р., то він із своєю трупою почав гастролювати по району і часто виступав у Нікопілі.

Побудова клубу «Металург», а згодом палацу культури ПТЗ, дала можливість поновити гастрольну роботу для великих театрів у Нікопілі і дати подальший розвиток аматорського мистецтва. Вже навесні 1950 р. директор клубу «Металург» М. Коваленко запросив на гастролі Свердловський театр опери і балету. Нікопільці змогли побачити і почути опери «Євгеній Онегін» і «Пікову даму», балет «Лебедине озеро». Зал клубу на всі вистави був заповнений глядачами повністю. Для директора заводу М. Тихонова та його дружини Шетти Дмитрівні, як завжди, були заброньовані місця в 11 ряду. Квитки мали досить велику вартість і в касі не продавалися, а завком профспілок продавав їх у цехах. У червні 1950 р. в клубі виступав Харківський театр оперети, який показав «Сильву» і «Циганського барона». Неодноразово в клубі і літньому театрі парку металургів давалися вистави дніпропетровських театрів російської драми ім. Горького та української драми ім. Шевченка.

Продовжував діяти і заводський драмгурток. У 1947 р. була поставлена вистава «Калиновий гай» Корнійчука, а з приходом режисера П. Яковлєва почали ставити Островського – «Остання жертва», «Пізнє кохання», «Банкрут» та ін.. Режисер В. Шевардін поставив драму Я. Галана «Під золотим орлом», «День відпочинку» Катаєва, «Повернення» Кузьмичова, «Васса Желєзнова» Горького.    У народному театрі клуба «Металург» в 1952-1953 рр. багато ролей зіграв Коломієць Іван Кузьмич. Також в заводському театрі грали О. Забіла, П. Бондаренко, Л. Горобець, В. Булка, В. Ковальов та ін. Взяв одного разу перше місце в огляді самодіяльності міста, заводські актори більше ні разу його не уступили.

В 1956 р. почав діяти палац культури ПТЗ. У 50-х роках все місто дивилося постановки «Щорс в Сибіру», з колоритними білогвардійцями, «Чужа дитина», де грали В. Задоян, П. Колесник, А. Пікуль, А Горобець. У 1954 р. колектив прийняла Лідія Юхимівна Венцловська. Вона організувала дві групи – дорослу і дитячу. Старша група готувала виставу по Островському «Не було ні гроша, та раптом алтин», а діти казку Гольфельда «Іван та Марія». Сама Венцловська професійна актриса, але її позбавили професії, тому що була засуджена по указу 1932 р. про «п’ять колосків». Після відбуття покарання їй не дозволялося жити і працювати у великих містах. Вона була не лише режисером, а ще й гримером, костюмером і дизайнером на сцені. Лідія Юхимівна прискіпливо ставилася до найдрібнішої деталі в костюмі та зачісці актора, намагаючись досягти відповідності реаліям представленим на сцені.

У 60-і-70-і роки в ПТЗ була така цікава театралізована форма роботи, як літературні вечори, в яких учасники грали людей минулого. В 1966 р. провели вечір присвячений М. Гоголю, пізніше організували «Бал улюблених героїв». У 1974 р. на сцені було представлено пушкінський вечір. Ставились сцени з «Євгені Онєгіна», «Бориса Годунова», «Маленьких трагедій». Подібні вечори були проведені й у пам’ять Шевченка, Сімонова. Режисурою займалася Венцловська. У серпні 1968 р. клуб «Атеїст» при БК ПТЗ ставить п’єсу І. Евальда «Таємниця сповіді». Головну роль попа Михайла грає Віктор Масюткін, також брали участь І. Кушнаренко, Д. Гутман, П. Токарєва. Вистава розкривала подвійну мораль служителів культу.

Театр вийшов на вищий рівень, коли йому дозволили показати зі сцени Леніна. У 1969 р. напередодні 100-річного ювілею Ульянова, було поставлено виставу «Людина з рушницею». Леніна грав В. Ковальов. Тож у 1970 р. драматичному колективу БК ПТЗ було надане почесне звання «Самодіяльний народний театр». У 1980 р. театр ПТЗ присвятив свою виставу XXIV з’їзді КПРС. Це була вистава «Російські люди» по п’єсі К. Симонова. Режисером була Л. Венцловська. Грали Сафонова, головну роль, командира автобатальйону – В. Ковальов, його мати – Л. Венцловська. Усього під керівництвом Венцловської за 30 років було поставлено більше 100 багатоактних, одноактних п’єс, композицій і самодіяльних концертних програм. У 80-х роках було зігарно виставу «Серце Луїджі», де грала молодь С. Омельченко, С. Півень та ін.  

У 1986 р. Л. Венцловська за станом здоров’я пішла з театру. У 1988 р. режисером стала Людмила Юхимівна Ковальова. Першою її виставою стала «Дзвоник у пусту квартиру» Д. Угрюмова, над якою працювала Венцловська та не встигла завершити свою роботу. Однією з останніх великих постановок в ПТЗ став балет В. Асоф’єва Бахчисарайський фонтан, поставлений у 1988 р. балетмейстером А. Горловою. Восени 1991 р. театр підтвердив звання народного виставою «До третіх півнів» В. Шукшина. Продовжувала діяти дитячий театр «Казка». У 1998 р. він поставив виставу «Жили-були дві лисички»

 Вистави давали й в інших культурних осередках нашого міста. Так своїм реалізмом прогриміла на все місто поставлена у 1953-54 рр. в клубі залізничників п’єса «За другим фронтом». А ось драмгурток в клубі кранобудівного заводу працював нерівно. У 1978 р. комісія міськкому партії визнала, що він працює з великими перебоями.                      

 Довгі роки при МПК чи МБК успішно діяв драмгурток, через який пройшли десятки аматорів сцени. Чудові вистави ставили вони для нікопільців. Наприклад, у 1968 р. режисер М. Мальцев поставив драму В. Собка «Збережи мою таємницю». А театр при міському будинку культури було засновано у 1971 р. Надією Максимівною Стариковою. Вже у 1971 р. театр отримав звання «народний», яке й носить до цього часу. З 1989 по 1992 та з 1998 по 2005 на чолі театру стояв Олексій Іванович Артеменко. Колектив, а це приблизно 20 чоловік під керівництвом Старикової ставив серйозні речі – «Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненко, «В степах України» О. Корнейчука, опери «Катерина», «Запорожець за Дунаєм» та ін. у 1973 р. опера «Запорожець за Дунаєм» була показана театром у Дніпропетровську на фестивалі «Театральна весна – 73». Роль Карася виконував Ф. Довженко. У 1975 р. втілена на сцені опера Рябова «Весілля в Малиновці». У 1977 р. зі сцени звучить «Циганка Аза» з Т. Шугай, а у 1978 р. опера «Катерина» із солистом М. Топчієм, в тому році у грудні, «Безталанна», головну роль виконує А. Горобець. У 1980 р. поставлено виставу «Дай серцю волю, заведе у неволю», де на сцені грали В. Кульчицький, М. Топчій, М. Жуковський. Артеменко втілив на сцені вистави «Віддавали батька в прийми», «Шлюб за оголошенням» В. Канівця, «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та ін. У березні 1988 р. глядачів радує прем’єра «Циганки Ази» з Т. Боровіченко, М. Топчієм, О. Артеменко, І. Давидко. У 1998 р. театр МПК навесні ставить «Наталку полтавку» і «Шлюб за положенням». Головні ролі виконували Тетяна Юрчина, С. Волкова, Б. Бабенко, Т. Нестеренко. Не можна не згадати декораторів-оформлювачів, які працювали у ці роки – це Е. Фатєєв, С. Шаботинська.   Протягом 2001-2002 рр. театр поставив понад 20 вистав. У 2002 р. виставою «Шлюб за оголошенням» театр міського будинку культури підтвердив звання «народного». В 2005 р. репертуар поповнився виставами «Сюрпризи медового місяця» і «Шлюб за становищем» В. Канівця, «Мати-наймичка» за поемою Шевченка.

Багато відомих акторів вийшло із театрального середовищі Нікопіля. Лише з народного театру БК ПТЗ 14 чоловік стало професійними акторами. У 60-і-70-і добре знали В. Прудника, соліста Горьковського оперного театру. У 70-і-80-і був відомий А. Кузьменко, актор Львівського театру юного глядача. М. Польрака актор театру і кіно працював в Менську. М. Болтянський у Семипалатинському драматичному театрі.  В наші дні популярним є Євген Дятлов, що провів свої дитинство та юність в Нікопілі. Закінчивши у 1990 р. Ленінградський інститут театру, музики та кінематографії ім. Черкасова, довгий час грав на сцені Санкт-Петербурзького молодіжного театру на Фонтанці, з 1998 р. грає в театрі сатири на Васильовському острові. Відомим є й уродженець нашого міста Олексій Биш (нар. 1972 р.). Він закінчив Днапропетровське театральне училище. Грав у Рівненському обласному музично-драматичному театрі, Львівському театрі Прикарпатського ВО, Ніжинському українському театрі. З 1994 р. у Чернігівському молодіжному театрі. Має десятки режисерських робіт. У 2012 р. Бишу присуджена премія ім. Г. Сковороди за цикл радіовистав. 

Після війни тривала гастрольна діяльність на підмостках Нікопіля. Усю її охопити просто неможливо, але виявити тенденцію можна. Тому для створення хоч і неповноцінної картини перебування гастролерів у Нікопілі, я вибрав газету «Нікопільська правда» за 1948, 1958, 1968, 1978, 1988, 1898 і 2008 роки. Про всі перебування театрів і окремих артистів повідомлялося на шпальтах цієї газети.

Отже, 1948 р. У квітні  відновлює свою роботу парк ім.. Пушкіна. На його відкритті драмгурток міськвідділу МВС показує глядачам драму за повістю О. Фадєєва «Молода гвардія». Особливо самодільним акторам вдалися році поліцаїв. А у травні відбулися перші гастролі у літньому театрі парку. До міста прибув обласний пересувний театр, який, до речі, виріс на базі нікопольського міського театру. Режисер Ю. Корбін поставив «В степах України». 23 і 24 червня дніпропетровський театр ім.. Горького давав виставу «Велика сила» Б. Романова.

1958 р. у січні з гастролями відправився театр Міського палацу культури. Він давав у клубі цегельного заводу № 18 «Без вини винних» Островського. Ролі виконували домогосподарка Л. Попова, слухач педучилища О. Артеменко. Ф. Бойко. А ось у липні до Нікопіля прибув Ленінградський драматичний театр. Виступали вони у старому клубі ПТЗ і дали дві вистави драми Б. Лівантовського «Дмитро Стоянов». Серед акторів була заслужена артистка РРФСР Волкова, актор Костричкін. У липні у місті виступав з концертною бригадою народний артист СРСР М. Сімонов. Він читав зі сцени монологи царя Петра, Бориса Годунова. Глядачам показували сцени з вистав «Живий труп», «Сонет Петрарки». У бригаді були артисти Ленінградського театру ім.. Пушкіна. А у серпні в літньому театрі парку ім. Пушкіна дає вистави дніпропетровський український театр ім. Л. Українки. Це «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненко, «Чорний змій» В. Минка. У вересні в клубі ПТЗ виступає ансамбль оперети обласної філармонії. Нікопільці побачили «Холопку», «Роз-Марі», «Коломбіну», «Маріцу». Режисер М. Урбан.

1968 р. У травні дніпропетровський театр ім. Горького дає п’єсу Софронова «Летять женихи». Липень – Львівський оперний театр ставить «Травіату» Верді і балет «Жизель». В БК ПТЗ Целіноградський театр ставить «Пошуки щастя» А. Мовчана. У серпні Зауральський театр муз комедії презентував оперету І. Кальмана «Принцеса цирку». В жовтні у місті гастролює театр Кривбасу ім.. Шевченка з драмою І. Рагади «Коли мертві оживають» і комедією «Іспанський священик» Д. Флегієра.  У листопаді у МПК Ленінградський театр шкільного глядача показує вистави «Машина щастя» С. Антонова і «Громадянин республіки».

1978 р. У березні в місті дає сольний виступ відома українська акторка театру і кіно Раїса Недашківська. У квітні також сольний виступ Геннадія Королькова, артиста кіно і московського Ленкому. 23 і 24 грудня дніпропетровський російський драматичний театр ім.. Горького дає виставу по твору В. Шукшина «Характери». Режисер А. Гончаров. Одну виставу у міському палаці культури, другу в БК ПТЗ.   Взагалі актори полюбляли ось такі сольні виступи, на яких можна було заробити грошей до мізерної зарплатні, яку платили у театрі. Наприклад, у 1979 р. В. Сошальський, заслужений артист РРФСР, актор театру і кіно, дав сольний концерт в нашому місті.

 1988 р. Гастролі були одні, але довгі. Три тижні в липні у БК ПТЗ та МПК виступав республіканський російський театр драми і комедії Молдови. Вони показали вистави «Саркофаг» В. Губарєва, «Ах, Женя, Женячка!» М. Варфоломєєва, Спортивні сцени 1981 р.» Е. Радзінського, «Собаче серце» М. Булгакова. Назбиравши гроші на дорогу молдавани уїхали. Ще можна згадати, що у березні в МПК по три виступи на день давали Л. Ярмольник, актор театру і кіно і артист театру на Таганці Іван Диховічний.

1998 р. Теж гастролей було небагато. У вересні приїхав з області театр ім. Горького з комедіями «Ці вільні метелики», «Се-ля-ві» і казкою «Іван-ведмідь»

 2008 р. Ніяких повідомлень у пресі про гастролі немає.

 Як бачимо тенденція чітка – підйом у 40-і роки, розквіт у 50-70-і, початок занепаду у 80-і і майже повний занепад в останні роки. Правда, якщо взяти останні десять років, то у КСК НЗФ бували комерційні вистави гастролерів і не лише з українських театрів.

Якщо підвести підсумки моєї «Хроніки», то можна прийти до висновку, що ті із «заброд» і «заплав», які кажуть про провінційність Нікополя, який знаходиться далеко від культурних центрів, глибоко помиляються. Вже більше ста років (якщо брати дату побудови літнього театру у 1891 р., то у 2016 р. ми можемо святкувати 125-річчя театрального життя нашого міста) Нікопіль знаходиться в ніжних обіймах Мельпомени. Цікаві гастролі, яскраві місцеві таланти, чудові режисери і непересічне втілення їх задумів характеризують театральне життя нашого міста. Звісно, я не зміг назвати прізвища усіх акторів-аматорів, які віддавали своє серце і душу на сцені глядачам, за що я приношу своє вибачення. Але я написав не історію, яка вивчає і описує усі факти, а лише хронічку, що слідкує за подіями, тож прийміть її такою, як вона є. Dixi.»

Фото взяті з відкритих джерел. На них — об`єкти, пов`язані з культурним життям Нікополя, у різні роки
 

Автор: Администратор

Національна служба новин - Новини України