Завантажте мобільний додаток сайту

Рядового Реву Іларіона Дмитровича вважали безвісти зниклим. І тільки навесні 2020-го онука й правнуки солдата знайшли ім'я свого дідуся на меморіалі селища Рудник, що в Покрові. Про це NikopolNews дізнався з матеріалу Оксани Сізової, опублікованого на сайті Покровської міської ради.

Ця історія мало кого може залишити байдужим…

Тетяна Миколаївна Рева приклада до холодного граніту долоні, через 75 років після війни вони нарешті знайшли рідну людину.

- Мій тато-фронтовик шукав батька все своє життя, - ділиться жінка, - на дідуся не було похоронки, тож ми вважали його безвісти зниклим. Надіялися, що можливо він - живий. Стільки запитів було розіслано архівами, а він весь цей час був поряд.

Родина Реви мешкає у Кривому Розі, всього у ста кілометрах від Покрова. Сім десятків літ вони намагалися з'ясувати долю батька й дідуся, долали кілометри й відстані, а він був зовсім поруч... До місця поховання Тетяна Миколаївна приїхала з донькою Оленою та онуками, 19-річним Богданом і 14-річною Лізою. В них перехопило подих, коли серед десятка імен нарешті побачили рідне.

-У якусь мить я подумала, що ми знову помилилися, коли онук вигукнув, — є, я знайшов!-говорить жінка.

Ім'я на граніті — найдорожче, що залишилося у спадок. В родині не збереглося фотографій Іларіона Дмитровича, проте завжди жила пам'ять.

До війни Реви мешкали у селі Котовка, що на Дніпропетровщині, звідси батька й сина проводжали на фронт. Іларіону Дмитровичу було майже сорок, а Миколі -19.

Глава родини пішов на війну у 41—му, до легендарної 57 стрілецької дивізії прибув 14 січня 44-го після військово-пересильного пункту. Так записано у його особистих документах, котрі вдалося розшукати в архівах. ВПП входили до складу армії, до них зараховували різні категорії — військових після шпиталів, хто з різних причин відстав від своїх частин.

Котовку звільнили від окупації наприкінці 1943 року, у 43-му забрали на фронт і Миколу Реву. Ось тільки доля двох солдат склалася по різному.

Іларіону Дмитровичу війна відвела лише кілька років життя. За донесеннями частини, стрілок Рева загинув 1 лютого 1944 року. Саме в цей час, з 31 січня на перше лютого 44-го, підрозділи дивізії вели бої у районі селищ Шевченкове, Наталіївка, що у напрямку сучасного Гірницького. На рубежі дороги Лошкарівка-Шевченкове зустріли жорсткий опір ворога. У журналі бойових дій зберігся запис: “У напрямку балки Сорочино ворог прийняв контратаку силою до роти піхоти, 12 танків та самоходок. За годину її було відбито.” Жорстокі бої тривали добу. З повітря наші частини підтримувала авіація. Тільки за день частинами дивізії було знешкоджено 120 солдат та офіцерів, два танки, два фердинанди, захоплено у полон чотирьох солдат. О 16.00 першого лютого 57 стрілецька дивізія заволоділа територією. Ціною неймовірних зусиль та значних втрат... Серед тих, хто залишився у братській могилі Сорочиного був і рядовий Рева...

В цей час Микола Рева жив вірою та надією, що батько десь поряд і їхні фронтові дороги обов'язково перетнуться. Він потрапив до 324 окремої роти зв'язку 98 стрілецької дивізії другого формування, яка у 1942 воювала під Сталінградом. На початку лютого 44-го був переведений до 98 стрілецької дивізії вже третього формування, можливо, саме в той час, коли його батько піднімався у останню атаку...

Микола Рева

Він геройськи воював у складі 1 ударної армії 2 Прибалтійського фронту. Забезпечував лінію зв'язку. Під вогнем, бомбардуванням, ішов у перших лавах, аби врятувати своїх побратимів. Микола брав участь у звільненні Латвії та інших вирішальних наступальних операціях. Другу світову завершив з медаллю “За бойові заслуги”, “За відвагу”, “За перемогу над Німеччиною”. Він повертався додому з твердим переконанням, що батько — живий. Родина не отримала на Іларіона Дмитровича похоронки, до того ж, хтось із знайомих стверджував, що особисто бачили його - пізнали.

- Батько шукав дідуся усе своє життя, - говорить Тетяна Миколаївна, -писав до архівів, надсилав запити, але дізнатися так нічого й не зміг.

Микола Рева у зрілому віці

Незавершена справа переходила від покоління до покоління. Тривалий час пошуками займалася вже онука й правнука солдата — Олена.У 2019 році подруга Тетяни Реви, вчитель історії 91 Криворізької школи Валентина Булгакова змогла знайти у електронних архівах документи, що так і не дійшли до сім'ї. Місцем первинного поховання рядового Іларіона Дмитровича Реви було вказане Сорочине. Рідні знову відновили пошуки Дніпропетровщиною, але безрезультатно. Знайти той єдиний шлях допоміг Вадим Шалбанов з “Пошук Дніпро”.

- Ми знайшли документи, де вказано місце перепоховання дідуся — селище Рудник. Я дізналася про ту велику роботу, що ведеться у Покрові вашим міським головою Олександром Шаповалом спільно з громадою щодо увічнення солдат. Це надзвичайно важливо для родин, - говорить Тетяна Миколаївна.

На початку квітня Реви завершили родинну справу, приїхали до Покрова, до могили глави свого роду - Іларіона Дмитровича. У ту мить подумки з ними був іще один солдат - Микола Іларіонович. Родину воз'єднала пам'ять, котра не має часових кордонів, вона живе там, де продовжують чекати і вірити.

Автор: Администратор

NNS - Національна служба новин. Останні події в Україні та світі

×

Поширюючи у соцмережах, ви допомогаєте нам!