Нещодавно Nikopolnews повідомляв, що у Кривому Розі військова адміністрація починає «лагідну» українізацію. Відповідну заяву зробив керівник ВА Олександр Вілкул. Уродженка Кривого Рогу Maria Lykhman прокоментувала цю заяву, оприлюднивши допис у Фейсбуці. Жінка розповідає історію своєї особистої українізації і розмірковує над тим, чи повинна українізація бути «лагідною» у насильно зрусифікованих містах.
Цікавий допис Maria Lykhman Nikopolnews публікує «без купюр».
«Не змовчу і я про мову.
Щось трохи «схвилювала» мене фраза керівника військової адміністрації мого рідного міста: «Так історично склалося, що ми, криворіжці, звикли переважно розмовляти російською мовою… Ми не будемо рубати з плеча. Ми робимо лагідний процес переходу».
Так історично склалося, що я криворіжанка у третьому поколінні. Та майже у четвертому, тому що мої прабабусі та прадідусі родом із навколишніх сіл. Хоча й живу вже 27 років у Києві.
Так от про мову.
Історія 1. Мій прадід, Прокіп Васильович Ганенко, на початку професійного життя був учителем української мови та літератури. Не вдалий вибір, тому що це були 30-ті роки минулого сторіччя. І русифікація була далеко не лагідна. Одного дня за ним прийшли. Моя прабабуся, Одарка Михайлівна Дем’янок (у дівочості), вночі на горищі палила книжки, тому що на ранок був обшук. Вона теж була вчителькою, але молодших класів. Звісно, її звільнили після арешту чоловіка.
Лише дивом мій прадідусь не загримів у табори, а відбув 9 місяців в‘язниці. І отримав «лагідну» рекомендацію слідчого змінити професію. Так він став вчителем математики. У нього було двійко маленьких донечок, не міг не пристати на таку рекомендацію. Ми намагалися знайти в архівах цю справу, вже в наші часи, але марно. Цікаво було б подивитися, в чому обвинувачували вчителя української мови.
Історія 2. Моя бабуся, донька Прокіпа Васильовича, Діна, продовжила династію педагогів. Вона викладала аналітичну геометрію в педагогічному інституті. Все життя. З 1952 до 1985, до пенсії. І весь цей час викладання там було українською. Звичайно, були й російські викладачі: історія КПРС, наприклад. А у 1985 році прийшов наказ переходити на російську всім. Що мене завжди дивувало, наче ж 85 – перебудова, і таке інше. Бабуся тоді йшла на пенсію, то їй не дісталося, а її товариша, прекрасну людину, пам‘ятаю його й досі, Олександра Івановича Половину, гнобили на засіданні кафедри за відмову переходити на російську.
Історія 3. Моя власна:) Вчилася я в російськомовній школі, так само, як і мої батьки. Ну тому, що там були кращі вчителі, так вважалося. Вивчення української мови починалося в 2 класі. Тобто спочатку «Букварь», а вже потім абетка. Вдома ми розмовляли російською. Я не знаю, чому. Мама каже, що в її дитинстві вдома була ще українська. Ну можливо тому, що у нас садочок, школа. Звичайно, я чула й українську від прабабусі і прадідуся. І книжки були. Винниченко і Кобзар. Але російська домінувала.
І що б із мене виросло – невідомо:)
Далі у мене були чудові вчителі в ліцеї, це вже з 7 класу. Союз розвалився, і тому моя старша школа вже була новаторською, на ті часи. Історія, українська література – вже не за радянськими підручниками. Дякую вчителям, що знаходили необхідні книжки. Що тоді було складним завданням.
Лідіє Григорівно, дякую вам за Ліну Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса, за мову.
А потім, на щастя і дякую батькам, зі мною сталася Києво-Могилянська Академія. Це вже довічне щеплення українською І від «совка». Я досі пам‘ятаю все, що ми там вчили на лекціях з української мови.
Далі в мене були роботи і виключно з українською, і двома мовами. Частіше двома. А в побуті – більше російської. Ну і тепер війна, як останній цвях на російську в моєму житті.
І от на фоні історій моєї родини я сиджу й думаю, чому ж «так історично склалося в Кривому Розі»? І чи був таким же лагідним перехід на російську з української? Отож бо й воно.
На фото – обкладинка щоденника Прокіпа Васильовича. Він пішов у засвіти, коли мені було 16 років, і залишив свої нотатки мені. Всі ці роки я боялася навіть відкривати, лише торік наважилася. Не знала ще, що нічого не можна відкладати на потім. Але неодмінно прочитаю, як повернуся додому»
