12 липня виповнюється чотири роки відтоді, як росіяни здійснили перший обстріл Нікополя. Вони продовжують тероризувати місто донині. За час від початку терору життя колись тихого й затишного міста дуже змінилося. Багато нікопольців були змушені виїхати. Але немало і тих, хто залишається у прифронтовому Нікополі.
Напередодні сумної річниці Nikopolnews поспілкувався з нікопольцем на ім’я Євгеній. Ми попросили його пригадати перший пережитий обстріл і розповісти про своє буденне життя.
Про перший обстріл у Нікополі
«Колись мене звали Євгеном, але під час отримання паспорта, після служби в СА, жіночка у паспортному столі довго не задумувалася й переклала ім’я з російського “Евгений” українською як “Євгеній”. Я вже пенсіонер за віком», — говорить чоловік.
Війна Росії проти України почалася ще у 2014 році. Для Євгенія, як і для більшості українців, бойові дії були десь далеко й особливо не впливали на повсякденне життя.
А ось повномасштабна війна для героя нашого матеріалу розпочалася далеким вибухом о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року. Того дня чоловік розплющив очі й одразу зрозумів, що почалося. Потім було кілька прильотів ракет по одному із заміських об’єктів. Із лютого до 12 липня Нікополь не обстрілювали…
Євгеній пригадує, що в ті дні, коли ворог рухався в напрямку Нікополя й уже стояв під Грушівкою, у місті панував великий підйом патріотизму.
«Більшість людей свідомо перейшли на українську мову. Пам’ятаю, як давали обіцянку не голитися до перемоги й спілкуватися виключно українською», — говорить чоловік
На початку повномасштабного вторгнення у дворах і гаражах виготовляли коктейлі Молотова. Люди приносили й привозили до місць їх виготовлення та волонтерських центрів усе необхідне. Зокрема, жінки приносили захисникам не лише чай, каву й пиріжки. У ті дні будували барикади, натягували колючий дріт, масово споруджували укріплення. Тоді ж стояли черги добровольців до військкоматів.
«12 липня 2022 року — це, мабуть, і є той день, який найбільше запам’ятався. Це було страшно! Здавалося, що вибухи відбувалися просто під моїм балконом. Їх було багато, і весь будинок ходив ходором. Тоді я не знав, як реагувати. На всяк випадок пересидів обстріл у коридорі», — каже Євгеній
Чоловік розповідає, що далі росіяни обстрілювали Нікополь щоночі. Тому в підвалі батьківського будинку він облаштував сховище, де й ночував.
«Снаряди, а точніше реактивні снаряди РСЗВ, пролітали над головою із шипінням, а після їхнього прольоту залишався запах гару».
Бо тут моя Батьківщина!
Згодом росіяни почали обстрілювати Нікополь не лише вночі, а й удень — артилерією. Потім у небі над Нікополем та районом з’явилися дрони, а у 2026 році — й «шахеди». Протягом чотирьох років обстрілів ситуація у Нікополі дедалі погіршується. Люди виїжджають. Та є й ті, хто залишається у прифронтовому місті. Ми запитали у Євгенія, чому він не залишає Нікополь.
— Бо це моє місто. Я тут народився, навчався, парубкував, тут народилися мої діти, тут жили мої батьки, діди й прадіди, тут жили мої друзі, — каже чоловік. — Тут поховані мої батьки й усі члени мого роду. Тут моя Батьківщина!
За словами Євгенія, усі нікопольці, які залишилися вдома, пройшли адаптацію: від першого страху й шоку до нинішнього стану, коли війна стала щоденною реальністю.
«Наразі у мене багато роботи й багато обов’язків. Відпочивати ніколи. Зокрема, доглядаю за багатьма помешканнями, які залишилися на мені від знайомих, родичів, сусідів, однокласників. А якщо були прильоти десь поряд, то додається ще й робота з відновлення житла», — розповідає чоловік
Окрім того, вже четвертий рік він піклується про далеку родичку дружини — 86-річну жінку. Окупанти зруйнували її квартиру, і Євгеній забрав літню жінку до свого будинку.
«А ще на мені три коти, сім собак, сад і город. Залишаючись у Нікополі, допомагаю всім, кому можу. Усе залежить від моїх фізичних сил, часу й фінансових можливостей», — каже Євгеній
Під час того, як чоловік відповідав на запитання, поруч із ним упав і вибухнув ворожий дрон. На щастя, він не постраждав.
«Було гучно!» — коротко зазначив співрозмовник
Про габіони та курси домедичної допомоги
За словами чоловіка, за чотири роки обстрілів практично всі мешканці Нікополя, їхні рідні чи друзі так чи інакше постраждали.
«У дах нашого під’їзду прилетів снаряд і пробив його. Через це повилітало скло на балконі. Також пошкоджені вікна у батьківському будинку після прильоту дрона. І це ще, слава Богу, не найгірше. Бо в людей уже й будинків немає», — говорить Євгеній
Та після кожного російського обстрілу нікопольці ліквідовують його наслідки. У цьому їм допомагають волонтери й місцева влада. Також міська влада дбає про безпеку людей. Зокрема, встановила захисні споруди — габіони — у людних місцях. Ними користується і наш співрозмовник, коли перебуває у місті й чує, що наближається дрон.
— Живучи у прифронтовому Нікополі, важливо знати, як надати першу допомогу постраждалій людині. У місті неодноразово проводили курси з домедичної допомоги. Чи проходили ви їх?
— Один раз я їздив до Дніпра на такі курси, організовані Дмитром Осикою. А у 2026 році на курси домедичної допомоги мене запросила Маргарита Горбаненко. Нещодавно ці знання мені знадобилися. Ми надавали допомогу жінці, яка була поранена уламками після вибуху дрона, і знання, отримані на курсах, стали в пригоді. Тоді я намагався згадати все, що чув і бачив, чого нас навчали. Хочу сказати, що для впевненого надання домедичної допомоги такі курси потрібно проводити не раз на рік, а хоча б раз на квартал, щоб можна було поновлювати навички й пригадувати, як діяти в екстрених ситуаціях
— Як, на вашу думку, обстріли змінили життя у Нікополі?
— Хочу сказати, що за ці чотири роки багато що змінилося і в моєму житті, і в житті Нікополя. По-перше, змінилися цінності. На першому місці вже не майно, бо сьогодні воно є, а завтра його може вже не бути. Зараз найважливіші — життя і здоров’я, а отже, насамперед потрібно думати про безпеку.
До того ж за роки великої війни у мене змінилося близьке коло людей, з якими я спілкуюся. Деяких уже немає серед живих, дехто виїхав, а з деякими стосунки обірвалися. Наразі є лише кілька людей, із якими підтримую дружні взаємини. Ми допомагаємо й підтримуємо одне одного. І я це дуже ціную.
Щодо міста загалом, то, на мій погляд, змінився і кількісний, і якісний склад його мешканців. Багато людей виїхали, особливо сім’ї з дітьми. Загалом місто спорожніло — через дрони, війну й небезпеку.
На жаль, зараз, коли у Нікополі стало менше людей, побільшало так званих «неадекватних». Зокрема, це колишні в’язні, наркозалежні, люди, які спилися. Вони збиваються у групи й поводяться дуже зухвало, влаштовують гучні нічні посиденьки та порушують громадський спокій.
— Чи отримували ви гуманітарну допомогу?
— Так, отримував. Вона дуже допомагала мені, особливо фінансова підтримка.
— Що вас підтримує під час війни?
— Це моя сім’я. Спілкування з рідними — це той ковток повітря, та сила, та енергія і бажання жити. А ще — віра. Віра в те, що рано чи пізно все зміниться на краще. Я вірю, що настане мир — на умовах України й цивілізованого світу. І, звичайно, мені додає сили віра в Бога.
Дякуємо Євгенію за змістовне інтерв’ю. Ви є тим самим голосом прифронтового Нікополя!
Ще новини Нікополя: Храми, медичний коледж та садиба Якова Діка: які історичні будівлі Нікополя знищили росіяни (фото)
