10 років минуло від дня смерті відомої нікопольської журналістки, поетеси, громадської діячки Лідії Чоловань-Ковальчук, нагадує Nikopolnews. 4 травня 2011 року вона залишила цей світ.
Лідія Ковальчук майже все своє життя присвятила журналістиці, а вірші писала з дитинства. Була інтелігентною, освіченою, чуйною, залюбленою у людей, природу, рідну землю. Завжди відгукувалась на чужу біду. Її поважали і любили.
Останні роки свого життя працювала у нікопольскій газеті «Візит-Венал». Після смерті Лідії Ковальчук колеги у складі ГО “Нікополь-Арт” видали повний збірник її поетичних та прозових творів «Зерна». Кошти на книгу жертвували небайдужі люди. Наразі її можна знайти на полицях місцевих бібліотек.
Нижче – спогади про Лідію Миколаївну Ковальчук від її друзів та колег. Тут багато цікавового і про саму журналістку, і про Нікополь. Спогади оприлюднені на перших сторінках «Зерен». А також ми публікуємо низку віршів нікопольської поетеси. Кожен з них – краплинка її душі, яка відгукується в серці читача.
Галина Калепко (подруга): «Перші вірші – то були перші одкровення»
Лідія Миколаївна Ковальчук – одна із багатьох мільйонів – людина, але яка світла і тепла постать!… Познайомилися ми з нею на початку шестидесятих, коли прийшли в школу-інтернат для дітей-сиріт та напівсиріт повоєнних років. Школа стала нам рідним домом, а вчителі і вихователі – майже батьками. Різні ми були. Із своїми болями, смутками, а іноді й горем.
Ліда була спокійною, мовчазною, занадто серйозною для своїх років дівчинкою. Завжди розсудливо ставилася до подій і людей. Сказане нею слово сприймалося і як критика, і як щира похвала. У її голосі ми ніколи не чули іронії, скептицизму. Перо Ліди лягло на папір рано, але про це мало хто знав. Перші вірші її – то були перші одкровення перед самою собою. Це і гарна кітка, побачена в полі, і думки про своє життя, життя однокласників, про рідну бабусю і мамині страждання. Скоріше то були не вірші, а життєві замальовки. Тому багатьом ці крики душі не були зрозумілі, і Ліда їх писала для себе, нікому не показувала, адже від однолітків можна всього почути. І тільки з роками ми зрозуміли, які глибокі думки містили Лідині ліричні метання.
Після закінчення школи всі розлетілися хто куди. Тоді, в 1964-му, напевне, могли влаштуватися на Південнотрубний завод слюсарями, прокатниками, кранівницями, в дитячий садочок – виховательками (три роки інтернатівці опановували ці спеціальності). Ліда ж подалася на комсомольську будову – Калуський хімічний комбінат. Там працювала кранівницею козлового крана, і в спеку, і у великий мороз гартуючи свій характер і волю. Там з’явилося у неї багато нових друзів, з якими до останнього підтримувала тісні зв’язки. Там зустріла і своє кохання. І від тої великої любові народився син Тарас, який завжди був з мамою поряд.
В Нікополь Лідія Миколаївна повернулася вже з сім’єю. І знову робота і водночас захоплення поезією. Ліда пише в газету-багатотиражку крано-будівного заводу. Згодом стає редактором цієї газети. Досвід є, але знань трохи замало. Тому попереду навчання на факультеті журналістики у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. А далі – робота в газетах, громадська діяльність, пошук нових тем… Сьогодні, згадуючи таке багатогранне життя Лідії Миколаївни Ковальчук, ми всі – рідні, знайомі, друзі, колеги, однодумці – низько схиляємо голови перед цією світлою людиною.
Олекса Крестьянов (друг): «Вона не мала ворогів. Вона була вище цього»
Це ім’я тісно пов’язане з періодом визвольної боротьби українців м. Нікополя за побудову незалежної української держави. У цій боротьбі пані Ліда брала найактивнішу участь. Наприкінці 80-х років XX століття стимулюючі фактори комуністичної системи вже не могли ефективно діяти на зразок того, як діяли вони у 30-х роках. Залізна завіса у багатьох місцях стала падати.
Я познайомився з Лідією Ковальчук у січні 1989 року, коли вчителі та ще кілька людей з. технічною освітою зібралися у приміщенні медучилища, щоб поговорити про невідрадний стан української мови на Нікопольщині. Ідеологічний секретар міськкому КПУ Касьянова почала бідкатися, мовляв, із задоволенням би відкрила кілька українських шкіл, але викладачів, які б знали мову, немає.
Я запропонував піти по Нікополю з шапкою – назбирати грошей і запросити вчителів із Канади, раз партія довела націю до «ручки». Касьянова у сльозах побігла з зібрання, а всі вчителі висловили обурення моєю реплікою. Тільки декілька людей мене підтримали. У їх числі була Лідія Ковальчук.
З цього часу ми почали підготовляти установчі збори української мови ім. Тараса Шевченка, які провели 4 квітня. Звичайно, виконком не зареєстрував наше товариство, бо воно мало політичне спрямування, а не шароварне, яке, здається, у травні або в червні створив собі на втіху міськком партії. Те товариство існує і сьогодні, але лише на папері, і називається – «Просвіта».
Відтоді наш актив збирався у пані Лідії вдома. А невдовзі ми почали видавати газету «Світоч» і вже всерйоз задумалися про видання чисто політичної газети «Єдність». Редакція у нас була колективна, але фактично редактором виступала Ковальчук. Це було велике навантаження, адже друкувати газету з макету доводилося аж у Прибалтиці. Після виходу тиражу треба було додати зусиль, щоб реалізувати його, і знову – підготовка макету. Таким чином було видано 11 номерів, і без Лідії Миколаївни, без її редакторського досвіду, ми б не зробили нічого.
Утворення Руху в Україні також висвітлювалося в «Єдності», і на її шпальтах почалася підготовка його створення у Нікополі. В установчих зборах Народного Руху в Києві брали участь і наші делегати.
Акції Руху активно підтримувалися нікопольцями, і в першу чергу – пані Лідією. Ми їздили до столиці на «Ланцюг єднання», всіма силами готували «Дні козацької слави». «Національний експромт» – так свого часу назвав цю подію Степан Іванович Борозний. А тим часом почалася активна робота з формування доволі вже радикальної політичної сили Української Республіканської партії. Провідним організатором була Лідія Миколаївна. У квітні 1990 року в Києві відбувся установчий з’їзд УГС-УРП, на якому від-критим текстом вже прозвучала програма: створення Української незалежної держави. Невдовзі з’явилася нікопольська організація УРП, яка протягом 7 років була у центрі всіх подій політичного життя міста. І, як завжди, наш штаб збирався у пані Лідії. Там вирішувалися основні питання і плани дій УРП.
Лідія Миколаївна була депутатом у міській раді першого скликання, коли демократичні сили мали їх у місті всього близько двох десятків. Правда, не всі вони були орієнтовані на українську національну державу.
Тривалий час Ковальчук очолювала Суспільну службу України м. Нікополя, де також проявила себе принциповим керівником.
На будь-якій ділянці національного життя міста, а відтак і держави, вона була чесним і зразковим працівником, тим паче, що майже ніколи про матеріальну винагороду не йшлося. Пані Лідія завжди пам’ятала слова Шевченка: «Що ми?… Чиї сини?… Яких батьків?». Ні на мить цього не забувала…
Лідія Ковальчук була зразком чесного політика, справжнього патріота України, не в приклад тим скоробагатькам, для яких Батьківщина – тільки територія, а точніше полігон, на якому «делают деньги». Ця людина не мала ворогів. Вона була вище цього. У неї якось спонтанно все переходило в гумор, який розряджав напружену ситуацію. І гумор її не мав «ядучого» відтінку, тому ніхто й не носив у собі на неї кривди.
Була Лідія Миколаївна особистістю освіченою, з широкими художніми поглядами, закохана в природу і українську історію. їй була притаманна людяність і безмежне почуття любові до Батьківщини. Особливо вона любила українську пісню. І завжди на наших зібраннях у неї вдома ми трохи співали народні й авторські пісні. А товариство тоді було з пристойними співочими здібностями.
На особливу увагу заслуговує поетичний талант Ковальчук. Її вірші – витончені, елегантні, від них віє романтикою, а почасти – журливим настроєм. Вони віддзеркалюють єство поетеси. Притаманне їй бачення світу.
Борис Кривчик (колега, друг): «Тут зайчисько поряд пробігав, та й загубив»
Когда человек погружается в смерть или бессмертие, со временем о нем лишь память остается в душах человеческих. И поскольку люди однозначные редко встречаются, то и память о них разная сохраняется. О ком-то помнят по количеству построенных им мостов, домов и ракет, о ком-то внешние признаки запоминаються. Чем шире был человек, тем разнообразней память о нем.
Вспоминая о Лиде Ковальчук, с которой мне довелось сотрудничать не одно десятилетие, не хотелось бы подробно останавливаться на ее отдельных качествах, и так многие знают, какой она была работоспособной и профессиональной, не кричащей, но всегда имеющей свое мнение, как она душу вкладывала в сына, ограничивая себя во многом, какой принципиальной была в вопросах родной культуры и морали и т. д., расскажу лишь об одном жизненном эпизоде.
В какой-то момент обстоятельства вынудили меня сменить Лидию Николаевну на посту редактора заводской многотиражки, а момент для меня выдался не из лучших – не всегда было где переночевать, кроме как в редакции, да и питаться удавалось не так уж часто, от случая к случаю. Это сейчас, с высоты истории, можно спокойно говорить об этом, а тогда, по понятным причинам, ситуация была секретом за семью замками. Так и останется похороненной тайной, как об этом прознала Лида, но в то время каждое утро на моем редакторском столе стал таинственно появляться сверток, в котором находились кусок хлеба, кусочек сала, цибулька и огурчик или редиска, а рядом записка: «Тут зайчисько поряд пробігав, та й загубив».
Вот этого я не забуду до конца дней своих, как и основного качества Лиды – человечности.
Ельвіра Подкіна (колега, друг): «Все ж добре жила…»
Цього року виповнилися сороковини від-тоді, як я зустріла Лідію Миколаївну (від ред. – спогад записувався у 2012 році).
Отже, сорок… 1972 рік.
Молода, завзята, по-справжньому активна, працьовита, прогресивна у своїх діях і помислах.
Принагідно треба згадати зібрану Лідією Миколаївною унікальну бібліотеку знаменитих авторів з їхніми автографами (от тільки невідома мені доля цих книг, що були передані бібліотеці заводу ім. Леніна…).
З чималим ентузіазмом молодий літпрацівник взялася до навчання в КДУ на факультеті журналістики і успішно його закінчила. І при всьому цьому вона – мама, про яких кажуть «божевільна». Хорошого сина Тараса виховала вона…
А ще Лідія Миколаївна – величезний лірик. Вона не мислила себе поза поезією. Все своє свідоме життя писала вірші. Знала добре сучасних українських поетів, з багатьма дружила. Вміння цієї жінки дружити – то окрема розмова. Я рада, що доля нагородила мене дружбою з такою людиною.
P.S. Переглядала листи й вирізки з газет, що надсилала мені Ліда. Хочу процитувати кілька рядків:
«… Якось сіла рахувати: сина виростила, квартиру (дім, типа) збудувала, освіту (і Вам завдяки) здобула, дерев насадила – парк цілий, збірки маю… Все ж добре жила…».
Олена Зінченко (колега, учениця): «Це буде просто бомба!»
Седые волосы – не признак старости. Я как-то сразу это поняла, когда повстречалась с Лидией Николаевной. Вернее, я просто не заметила, что она полностью седая. Бывало, зайдет в редакцию, тряхнет головой, поправляя разметавшуюся на ветру прическу – и будто струя свежего воздуха вместе с нею в двери врывается.
«Я таких знімків наробила! Це буде просто бомба. Скоріш перекидуй на комп’ютер», – с лёту выдает она. Помнится, еще недавно Лидия Николаевна даже рядышком стоять около компьютера боялась. А теперь вот не только заправски печатает на нем, но и такую технику как цифровой фотоаппарат освоила. Она быстро поняла, что снимать им легко, поэтому использует эту возможность на полную катушку. Кажется, ни один уголок города не скроется от ее зоркого взгляда. Вот в одном из дворов вместо пустыря теперь пестреет заботливо высаженный кем-то небольшой цветничек. Вот человек ей встретился на пути – с виду обычный, но чуть глубже глянешь – а у него внутри так и трепещет любовь к голубям. А вот она просто где-то вычитала или услышала интересную Зернафразу, и теперь с удовольствием смакует ее на все лады, восхищаясь красноречием автора. Другой человек прошел бы мимо всего этого и не заметил бы ничего особенного. А она – углядела, почувствовала, прониклась. Будто в душе этой женщины натянуты особо чувствительные струны, готовые резонировать с малейшим проявлением красоты мира. Чтобы потом передать ее людям…
«Куди не кинь оком, усюди можна побачити тему для публікації», – часто повторяла она. На ее примере я видела, что это действительно так, и училась смелее пропускать сквозь мир. Иногда мне даже казалось, что Лидия Николаевна – намного моложе меня самой…
Вот она появляется в дверях редакции с букетиком цветов. Полевых. Красивых, нежных, простых. И светится все улыбкой.
«Були з подругами на Мировій, і ось вам квітів звідтіля привезла», довольно вещает своим низким голосом Лидия Николаевна и уже организовывает для полевой красоты вазочку. А вот она уже стоит во дворе редакции, в брюках, с сигареткой, и щурится на своем любимом сентябрьском солнышке. Наверняка снова проворачивает в голове какой-то очерк…
…16 апреля 2011-го Лидия Николаевна в приподнятом настроении сажала своё дерево на Аллее искусства. «Оце ви гарну ідею» придумали, – приговаривает она, любовно обхаживая с сапкой в руках молодой саженец клена. – Я ще біля меморіальної дошки чорнобривців висаджу, обов’язково…». Через несколько дней, уже в больнице, Лидия Николаевна снова вспоминала об Аллее искусства, о чернобривцах, которые нужно обязательно посадить. А еще рассказала о своей мечте – разбить клумбу на территории старого Первомайского рынка. Многие помнят, какие бои предпринимателей и чиновников шли на этой земле в свое время. Люди голодали, подвешивали себя к подъемному крану, просили не лишать их нажитых мест. Но местная власть тогда была неумолима, и рынок с этой территории все же снесли. А теперь здесь пустырь, всеми забытый и заброшенный. Словно бельмо на глазу. Вот и мечтала, лежа на больничной койке, собрать всех неравнодушных людей и вместе разбить на этой драматической земле красивую клумбу. Мечта оказалась завещанием. Свою порцию красоты в этом мире Лидия Николаевна уже посеяла…
Лариса Крикуненко (подруга та колега): «Журналіст працює завжди»
Журналістика для Лідії Ковальчук була не просто роботою. Вона вважала, що журналіст працює завжди. Для неї це повною мірою був природний спосіб існування. Навіть, скоріше, спосіб насолоди життям. Можна сказати: її релігія. Вона обожнювала свою газету: постійне спілкування з людьми, сам процес створення кожного газетного номера перетворювала на священнодійство, бо вважала, що справжній журналіст (як ніхто!), має творити добро, відстоювати справедливість, все розуміти і допомагати людям. За таке щастя самореалізації вона вважала себе назавжди зобов’язаною Анатолію Федоровичу Гонтаренку – на той час директору Нікопольського кранобудівного заводу (у подальшому: 1-му секретарю міського комітету КПРС), який довірив їй (ще студентці КДУ) керівництво об’єднаною редакцією кранобудівного заводу, куди входили багатотиражна газета «Ленінець» та заводський радіовузол.
Доля звела мене з Лідією Ковальчук у 1987-му році, коли я працювала у відділі кадрів і принесла до газети власний вірш з поздоровленням до дня народження нашої співробітниці. Ось тоді Лідія Миколаївна і запропонувала мені спробувати себе спочатку в газеті, а потім вже і поступити до КДУ імені Т.Г. Шевченка на факультет журналістики, за що я їй буду дуже вдячна до останніх своїх днів. І таких «завербованих» як я на її рахунку, мабуть, з десяток (якщо не більше). З великою пова¬гою до усіх, хто мав і має відношення до цієї чудової професії – журналіст – Лідія Ковальчук ставилася сама і саме так виховувала нас – своїх учнів.
Алея мистецтва, де Лідія Ковальчук висаджувала своє деревце за декілька тижнів до смерті. На жаль, вандали знищили і її саджанець, і всі інші.
Біографічна справка:
Лідія Миколаївна Чоловань-Ковальчук народилася 16 жовтня 1946 року у м. Нікополі Дніпропетровської області.
- 1953-1963 рр. – навчання в школі-інтернаті.
- 1964-1970 рр. – участь у комсомольській будові Калуського хімічного комбінату та робота на ньому.
- 1970 р. – повернення до Нікополя.
- 1972 р. – початок роботи на Нікопольскому кранобудівному заводі кранівницею.
- 1978 р. – початок тісної співпраці з заводською багатотиражною газетою.
- 1979-1985 рр. – навчання на факультеті журналістики у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка.
- 1981-1994 рр. – редактор заводської багатотиражки.
- 1994-2002 рр. – робота у Нікопольскій міськраді на посаді головного спеціаліста із зв’язків з громадськістю.
- 2002-2011 рр. – співпраця з міським щотижневиком «Візит-Венал».
- Серце Лідії Миколаївни зупинилося 4 травня 2011 року. Вона залишила по собі тисячі висококласних журналістських матеріалів, сотні віршів та прозових творів.
Краплинка творчості
НІЧИЯ
Вона зовсім
сьогодні весняна.
Прямо тільки-що
розцвіла.
Ну яке
ще даси
ти ім’я їй,
коли поруч
сама весна?
Вона йде.
Така юна і рвійна!
Кругом себе
галас зчиня,
Потрапляє
до вітру в обійми
і гукає:
«Я ще нічия!»
СОЛДАТКА
Здавалося б,
й траві вже посивіть
Від болю того
та від крику стоголосого
Пора…
І птахам би усім
на світі побіліть.
Не матері лише.
Та рани!
І, бач, вона сивіла.
І плакала.
І в розпачі чекала
Синів. І батька їхнього.
Бокали,
по вінця хтось налив бокали
І просить випити. За них.
****
То росу щоб з трави
І щоб краплю дощу із гілля
Не струсило вибухом –
Народила я це маля,
Щоб вогнем не палала,
А щоб квітом красна
Моя Україна була –
Свого сина назвала Тарасом.
Щоби неба блакить
І Дніпра щоб синь
Не заступило димом –
Я навчила ходити сина.
Аби слово найперше вагоме,
Що мій мовить хлопчина,
Було словом великим –
Батьківщина –
Мови рідної сина навчила.
МАТЕРИНСТВО
Заглядає до сина в колиску квітка:
– Ти, хлопчику, звідки?
– З квітки.
Заглядає до доні в колиску сонечко:
– Чия ти, донечко?
– Сонечкова.
Заглядає в колиску мама.
ДОБРИМ СУСІДАМ
Снився танк, що проїхав смачно
По моїх чорнобривцях і маках.
І дивився хлопчина злякано,
Як летів із-під гусениць
квітчин плач.
І посивів синок чужий.
І заплакав, і забоживсь,
Що ніколи не сяде за це кермо,
Де з-під гусениць кров,
Як гаряче вино,
Як неначе пікантний грог…
Сину-сину, то як:
Чий в душі твоїй Бог?
****
Я зернина твоя,
і дитина твоя,
і пелюстка у квітці
сонячній.
І не треба боятись,
і не варто лякатись –
ці страхи наші
тільки зовнішні
Степ співає – послухай:
стаккато…
Степ –
віночок урочо-строкатий.
Я плечима своїми
його заступив –
щоб ніколи більш ворог
сюди не ступив.
Я вже серце віддав,
і не слухай – завмерло…
А що ви не цінили, то шо:
як у куряві перли.
…Я зернина твоя
у тугому соняшнику.
Ти земля –
найдорожча у Сонячності.
****
Дід мій любив
рушники вишивати,
пісню до ладу співав душевну.
Дід не любив слова дешеві
і правду вдягати у шати.
Галушок було наварить,
без толку ніколи не лається.
Придумає казку,
розкаже про Крузо.
Смійся, казав,
і наїдайся од пуза.
Не стало діда.
І у житті – крах.
Лишилася казка:
а де ж той Крісто? граф?
ВЕЛИКИЙ МУДРЕЦЬ
«І не знаю більшого у світі мудреця,
як мій рідний український народ».
Автор
Б’ють не по паспорту –
по морді б’ють –
і сито всі їдять та п’ють
кров з Мойші та Івана.
Не буде із народу пана,
коли він рабськи манни жде з небес.
І жалюгідно, як побитий пес,
у жменю загляда ворожу.
Тому нам і плюють у морди, в рожі…
Не дивляться у паспорт –
лізуть у кишені.
Бо ми мішені. Бо ми мішені.
СВОЄМУ ШМАТОЧКУ ЗЕМЛІ
Вона могла б
Зійти з ума Від совісті і честі –
нашої.
Цвіте Дніпро –
Зелена каша
Ні лілії, ні рибки.
Стають пороги дибки,
Реве Славута.
У що ти взута?
Окрадену збудили.
Тепер шукайте сили,
Щоб знову прямо спини
І розігнуть коліна.
Бо ти ж,
Моя рідненька,
Нетлінна.
МАЧУХА
А воно ж не її, це хлоп’я-гороб’ятко.
Так прийшло ото в дім,
А у серці згніздилося:
Поглядає на неї злякано,
Та вона і сама знітилася.
Як то будемо, милий, жити?
Чи все стане, як у людей?
А хлопчина з-під лоба дивиться,
Неслухняний такий, подейкують.
Ой ти лишенько! Чого плаче!
Чи забився де? Чи ображено?
Вибігає сполохано з хати
Його мачуха.
Ще бувають у неї ночі,
Коли сон – та травнева гроза.
Зашиває штанята –
Упав десь синочок.
А з очей іскотилась
Тремтлива сльоза.
