Сьогодні, у День пам’яті жертв Голокосту, розкажемо про Голокост на Нікопольщині, оприлюднивши уривки з книги відомого, нині вже покійного, нікопольського історика Ігоря Анцишкіна, якого не стало у листопаді 2021 року.
Книга «Євреї на Нікопольщині» побачила світ у 2018 році – в редакції Nikopolnews зберігається один її примірник.
У своїй роботі Анцишкін оприлюднив багато цікавих і маловідомих фактів про життя євреїв у Нікополі і Нікопольському районі. Звісно, не оминув увагою і один із найжахливіших періодів – період Другої Світової війни та Голокосту. Ми переклали цю частину книги українською з російської і цитуємо в даному матеріалі.
Але спочатку трохи про євреїв на Дніпропетровщині у 30 роках 20 століття.
Сталіндорфський район: єврейський національний округ на Дніпропетровщині
З відкритих джерел ми дізнались, що всього на території Дніпропетровщини кількість євреїв до Другої Світової війни складала 129 439 осіб. І значна частина з них проживала у Сталіндорфському районі. Так він називався у 30-ті роки минулого століття. Це був Єврейський національний округ – округ всередині області. Фактично існував до серпня 1941 року. До його складу входили і деякі території, які нині є частиною Нікопольського району.
Округ постійно укрупнювали, додаючи єврейські поселення, а також українські та німецькі села сусідніх районів.
Загальна кількість населення району на початок 40-х років становила 30 тисяч людей, площа складала 94 610 га.
До складу укрупненого району на той момент входили 23 сільради:
- 16 єврейських з центрами: Новожитомир, Нова Зоря, Ворошилівка, Луцьке, Кам’янка, Новитебськ, Новоковно, Сталіндорф, Чубарівка, Озетівка, Красине, Лекертове, Войковдорф, Бухаріндорф, Фрайдорф;
- чотири українці (Златоустівка, Мар’ївка, Лошкарівка, Чистопіль);
- два німецькі (Олександропіль, Новософіївка);
- одна російська з центром у Дзержинівці.
Зі 126 населених пунктів, що входили до Сталіндорфського району, єврейськими були 52, з яких 44 були переселенськими селищами (тому і назви такі – на честь населених пунктів, звідки переселялися люди).
Лише до кінця 1932 року чисельність єврейського населення в районі наблизилася до 50%.
І ось настало 22 червня 1941-го. Саме цього трагічного для України дня з’явилося останнє повідомлення про досягнення Сталіндорфського району у замітці «Новобудови району», опублікованій у газеті «Известия» від 22 червня 1941 р.:
«Пряма, як стріла, головна вулиця районного центру – Сталіндорфа – суцільно обсаджена деревами. Впадає у вічі велика кількість нових посадок квітів. Минулої неділі в Сталіндорфі було відкрито новий парк на площі п’ять гектарів. Починають експлуатуватися нові споруди. Днями закінчилося будівництво школи-десятирічки. У колгоспі імені Сталіна відкрито пологовий будинок. Тепер їх у районі 16. Район багатий на сади та виноградники. На цій базі створюється комбінат, який уже цього року випустить велику кількість вина, повидла, морозива, фруктових соків. Колгоспи будують 24 нових корівників, 9 телятників, 19 стайней, 31 свинарню, 29 пташників, 16 зерносховищ, 8 клубів. Три колгоспи прокладають на своїх тваринницьких фермах водопроводи. Йде будівництво їдалень, контор, млинів, гаражів, кузень тощо».
Початок війни та антисемітизму на Нікопольщині. Чому євреї не евакуювалися?
У своїй книзі історик Анцишкін пише, що у 1941 році у Нікополі жило 2100 євреїв, і це було приблизно 3% від загальної кількості мешканців.
У перші дні війни розпочалася мобілізація. У Нікополі більшість євреїв було призвано на фронт, вони пішли добровольцями в Нікопольські комуністичні батальйони і загинули під траками німецьких танків. Велика кількість фахівців та їхніх сімей виїхала на схід із заводами.
Нікополь під час Другої Світової війни
На фронт пішли і всі військовозобов’язані Сталіндорфського району.
На початку серпня 1941 р. фронт впритул наблизився до району. З евакуацією єврейського населення влада особливо не поспішала, вона розпочалася лише 7 серпня. Відносно успішно евакуацію було проведено лише у Новоковно, одному з найкращих сіл району. Голова місцевого колгоспу-мільйонера Каршенбаум, не чекаючи на вказівку районного начальства, підняв своїх колгоспників, встиг разом із ними перебратися через Дніпро і врятував більшість своїх земляків. У багатьох інших місцях все склалося набагато трагічніше. Дозвіл на евакуацію давали надто пізно чи зовсім не давали.
Євреї Новожитомира вночі спробували без дозволу виїхати на возах. Військові, стріляючи у повітря, зупинили біженців і повернули назад у село. Якоїсь миті військові зникли. Тоді люди знову рушили в дорогу, але вже було пізно. Німці, що швидко просувалися, наздогнали їх за 50-60 км від Новожитомира і наказали повертатися. Завантажені домашніми речами, дітьми та літніми людьми, підводи євреїв Кам’янки попрямували у бік станції Лошкарівка, а потім – села Микільське Солонянського району. Але військові їх не пропустили, мотивуючи тим, що переправа перевантажена, і направили всю колону до Запоріжжя. На під’їзді Запоріжжя шлях біженцям перегородив німецький десант. Людям довелося повертатись додому.
Чи була така ситуація результатом ініціативи на місцях? Ігор Анцишкін вважав, що ні. Він пише у своїй книзі, що ще до 22 червня Сталін мав шанс взагалі не допустити Голокосту єврейського народу в Європі.
Як саме? Анцишкін розповідає про лист від 9 лютого 1940 року, знайдений істориками у фондах російської державної соціально-політичної історії. У ньому німці запропонували передати всіх євреїв, які опинилися на територіях захоплених ними, Москві. Йшлося про понад 2 мільйони євреїв з Польщі, Австрії, Чехословакії…
Пропонувалося переселити східноєвропейських євреїв до Біробіджану, де з 1934 року був так званий єврейський автономний регіон. А також до західної України, захопленої радянськими військами в 1939 році. Але пропозиція була відхилена. Нібито німцям відповіли, що у Радянському Союзі достатньо своїх євреїв.
Якби ж Сталін сказав «так», можливо б не було Освенциму.
За словами Анцишкіна, після відмови радянських товаришів влітку 1940 року нацисти обговорили план переїзду євреїв до Мадагаскару, де вони б займалися сільським господарством. Але це було практично неможливо, і тоді було прийнято рішення щодо розробки планів повного знищення єврейського народу.
Також Анцишкін розповідає, що після початку війни на Східному фронті фактично у всіх західних областях України та Білорусії єврейське населення залишалося неевакуйованим. Вивозили на схід лише спеціалістів інженерів, техніків, лікарів, науковців, видатних діячів культури. А велика кількість містечкових євреїв пролетарського походження не була потрібна Радянської влади.
Така ж ситуація спостерігалася на території Росії. Зокрема, у Москві.
У період відступу 1941 року євреїв не евакуювали і навмисне прирікали на винищення руками німців. Анцишкін пише, що два диктатори діяли спільно, навіть без домовленості. Один залишав євреїв вмирати, а інший убивав їх у гетто. Війна для Сталіна була гарною приводом розправитися з неугодним йому народом.
Голокост на Нікопольщині
Німецькі солдати у Нікополі
17 серпня 1941 року гітлерівці окупували Нікополь. Напередодні вони захопили Сталіндорф, який перейменували на Фрізендорф. Протягом 14-20 серпня Сталіндорфський район був повністю окупований. За короткий час у ньому були створені органи окупаційної влади: районна та сільська ради, жандармерія та місцева поліція.
Окупанти були здивовані, побачивши велику кількість єврейських селян – це не вписувалося в образ євреїв, особливо радянських. Німецька пропаганда зображувала радянських євреїв як частину правлячого класу, а не звичайних селян. У доповіді айнзацгруп була зроблена спроба адаптувати унікальне явище єврейського селянства до німецької концепції радянського єврейства:
«Як феномен ми хотіли б відзначити відкриття єврейських колгоспів. Між Кривим Рогом і Дніпропетровськом розташована значна кількість єврейських колгоспів, які складаються з євреїв не тільки як керівників, а й як сільськогосподарських робітників. Наскільки нам вдалося встановити, це були євреї з низьким рівнем інтелекту, яких визнали непридатними для виконання важливих завдань і «заслали» їх у сільську місцевість».
Для того, щоб виконати важливі роботи, окупаційна влада вирішила тимчасово утриматися від страти євреїв і спочатку обмежитися переважно усуненням єврейських лідерів і призначенням на їх місце українців.
Спочатку винищенням євреїв, якщо взяти територію Нікопольщини, займалися есесівці з бригади Германа, названої на честь її командира оберфюрера СС Ріхарда Германа.
Бригада була створена в квітні 1941 року на базі 8-го і 10-го колишніх полків Тотенкопфа. З 21 серпня бригада брала участь в антипартизанських акціях на території України в районі Житомир-Коростень-Нікополь. У вересні 1941 року вона стала називатися 1-ю піхотною бригадою СС.
13 жовтня 1941 року бригада була передана в підпорядкування Верховному фюреру СС і поліції Центральної Росії. Ще до передислокації до Нікополя бригада брала участь у винищенні євреїв. Так, 19 серпня в Ємільчині (Житомирська область) за наказом командира бригади Германа було розстріляно 38 євреїв.
21 вересня 1941 року в район Кривого Рогу та Нікополя прибула 1-ша мотопіхотна бригада для винищення єврейського населення, боротьби з партизанами, охорони доріг та марганцевих копалень.
З 26 вересня по 3 жовтня 1941 року підрозділи бригади розстріляли 152 особи (в тому числі 130 громадян єврейської національності в Нікопольському районі), з 4 по 10 жовтня 1941 року було розстріляно ще 570 євреїв з Нікополя.
У цьому відношенні особливою жорстокістю відрізнявся ремонтний взвод СС під командуванням унтерштурмфюрера СС Тойбнера, що був переданий у розпорядження бригади СС «Герман». Так, у селі Шолохово 21 жовтня 1941 року він разом зі своїми підлеглими розстріляв 191 представника єврейського народу. За безпрецедентну жорстокість, навіть для есесівця, унтерштурмфюрер постав перед судом і був засуджений до ув’язнення в концтаборі, з якого вийшов лише в 1945 році, напередодні наступу Червоної армії на Одер.
Не кращою була і 444-та охоронна дивізія, яка прибула восени 1941 року для боротьби з нікопольськими партизанами в заплавах. 20 жовтня її штаб повідомив вище командування, що на півдні України «єврейське питання остаточно вирішене».
У місті під страхом розстрілу всім євреям було наказано зареєструватись у комендатурі. Зареєстрованим видали пов’язки із зображенням зірки Давида.
У Нікополі штучно почали розпалювати антисемітські настрої. Наприклад, у №1 міської газети «Промінь», який вийшов 28 жовтня 1941 р., можна біло зустріти такий пасаж, передрукований з криворізької газети «Дзвін»:
«Українську літературу прибрав до рук жидівський кагал – Натани Рибаки, Первомайські, Юхвіди та інші Смульсони. Жидят – усяких Бусів Гольдштейнів, Давидів Ойстрахів – називали «Українськими музикантами». Їх преміювали, називали сталінськими лауреатами, а справжня талановита українська молодь тупцювала, в’яла на корені. У комсомолі та піонерах жидівсько-московські політики намагалися виховати яничарів, прихильників червоної Москви, які ненавидять український народ, і все це робилося в ім’я найпершого ката України Йосипа Сталіна-Джугашвілі».
Подібні людиноненависницькі матеріали друкувалися з номера в номер, намагаючись нацькувати українців на євреїв. Але за рідкісним винятком це не вдавалося.
За правильне висвітлення «єврейського питання» та його вирішення на Нікопольщині спочатку відповідав гебітскоммісар Лідтке, а з жовтня 1943 р. – Зенф. Їхні вказівки виконували шеф Нікополя Мілютін та голови Нікопольської міської управи Васильців, а за ним Струковатський.
Німецькі солдати у Нікополі
Найстаршій із жертв був 81 рік, а наймолодшій – два дні
Євреїв використовували на роботах з благоустрою Нікополя, а потім групами під приводом переселення почали вивозити на розстріли. Для перших розстрілів євреїв у районі Нікополя німці використовували виритий нікопольцями протитанковий рів на околиці міста, за переїздом.
Першою відомою жертвою нацистів був Микола Кельман Аронович Клемперт, 49 років. Його розстріляли у серпні 1941-го. Найстарішим із жертв був Дмитро Якович Хайкін, 81 рік, а наймолодшим – син Арона Аврутіна, якому від народження було лише два дні та імені він ще не мав.
Місцеве населення було суворо попереджено окупаційною адміністрацією: за переховування євреїв на них чекає невідкладна смертна кара. Однак знайшлися нікопольці, які врятували від розправи єврейську родину Сари Бакст, що складалася з чотирьох людей. Імена вчителів-сміливців тепер добре відомі: Федір Вовк, його дружина Єлизавета Шкандель та Марія Мізіна.
Федір Вовк
У 1990-ті роки, коли ці факти були оприлюдненими, документи, що підтверджують небезпечну та благородну місію нікопольських вчителів, були передані Державі Ізраїль. Рішенням Національного інституту «Яд-Вашем» усім трьом було надано почесне звання «Праведник народів світу».
Далі «конвеєр смерті» почав діяти по всій Нікопольщині та Сталіндорфському району. Причому карателі діяли ґрунтовно. Це підтверджує наявність у 1945 році серед 170 вихованців Нікопольського дитбудинку лише 4 євреїв. З них лише двоє мали відношення до Нікополя – брат і сестра Трісік Аркадій Лазаревич (1936 р. н.) та Олена Лазарівна (1939 р. н.).
Йшли репресії і в районі. Так, у сусідньому Марганці у 1939 році проживало 123 євреї, у 1941 році було розстріляно 10 євреїв. У місті було два табори для військовополонених, у яких містилося близько 10 тисяч осіб, з них 2 тисячі були замучені.
У селі Чкалове у приміщенні колишнього дитячого садка знаходилася в’язниця для цивільних осіб, військовополонених та євреїв. У серпні 1941 року тут розстріляли близько тисячі євреїв, а також комуністів із сусідніх сіл, у т. ч. і Лапинки. Тут же влаштували концтабір для військовополонених, у якому перебувало 500 осіб: половина з них загинула з голоду, 12 людей замучили.
У Войковому (колишній Войковдорф) перед війною проживало 218 євреїв. У вересні 1941 року було розстріляно кілька десятків євреїв. У Войковдорфі фашисти спочатку пограбували населення, а на початку вересня староста селища німець Ріц зібрав усіх чоловіків селища та оголосив, що повезуть їх на роботу до Нікополя. Увечері прибуло кілька вантажівок. Людей відвезли, і біля рову, неподалік села, розстріляли.
За два дні до колгоспної стайні зігнали жінок та дітей. Їм також сказали, що повезуть до Нікополя. Вишикували по п’ять у ряд, били прикладами. Біля заздалегідь викопаної ями наказали роздягнутися догола, потім партіями по десять людей почали розстрілювати. Дітей хапали за горло і кидали в яму, яку потім трохи зверху засипали землею. Під’їхали чотири підводи і відвезли одяг розстріляних.
У селі Високопілля (колишній Горенфельд) у 1939 році було 132 євреї. У 1942 році було вбито кілька євреїв, також знищені всі євреї села Добропілля (колишній Райхфельд), що нині входить до села Високопілля. У Райхфельді перед війною було 82 євреї.
Український історик єврейського походження О. Круглов створив хроніку Голокосту в Україні:
- 25 вересня 1941 р., четвер частини 1-ї мотопіхотної бригади СС провели розстріли євреїв у районі Кривого Рогу – Нікополя.
- 27 вересня 1941 р., субота – 10-й полк 1-ї мотопіхотної бригади СС у районі Нікополя расстріляв 5 євреїв.
- 3 жовтня 1941 р., п’ятниця – загін польової жандармерії 1-ї мотопіхотної бригади СС розстріляв у районі Нікополя 130 євреїв.
- 5 жовтня 1941 р., неділя – 8-й полк 1-ї мотопіхотної бригади СС розстріляв у районі Нікополя кілька сотень євреїв.
- 21 жовтня 1941 р., вівторок – приблизно цього дня ремонтний взвод 1-ї мотопіхотної бригади СС розстріляв біля села Шолохове 193 євреї.
- 28 лютого 1942 р., субота – у Нікополі було розстріляно 30 євреїв, привезених з Кам’янки-Дніпровської (Запорізька область).
- 25 березня 1942 р., середа – у Нікополі було розстріляно кілька сотень євреїв і це були останні розстріли, тому що нацисти закінчили зачистку міста та його околиць.
Нікополь під час Другої Світової війни
Ліквідація євреїв у сусідніх районах, будівництво траси Кривий Ріг – Дніпропетровськ
2 травня 1942 року розпочалася ліквідація єврейських поселень у Сталіндорфському, Софіївському та Криворізькому районах Дніпропетровської області. Цього дня було розстріляно 450 євреїв зі Сталіндорфа та найближчих сіл (Нове Ковно, Новоподільське, Нововітебське), працездатні євреї переведені до трудових таборів.
30 травня 1942 року завершилася ліквідація єврейських поселень у Сталіндорфському, Софіївському та Криворізькому районах Дніпропетровської області. Цього дня було розстріляно 540 євреїв із сіл Новожитомир, Луцьке, Трудове, Кам’янка Криворізького району. Єврейська молодь ізольована у трудових таборах. Загалом у період 2-30 травня 1942 р. було знищено щонайменше 3 тисячі євреїв.
У більшості місць перед знищенням окупаційна влада використовувала євреїв на важких роботах. З цією метою у Ботвіно, Войковдорфі, Кам’янці, Новитебську, Новожитомирі, Сталіндорфі, Фрайдорфі (нині у межах села Кірове) та інших селах району окупанти створили гетто. Під нього відводилася частина села. Туди переселяли по 2-3 сім’ї в один будинок, а до тих, хто звільнився, переселили місцевих жителів-неєвреїв. Все єврейське населення було зобов’язане ходити з білою пов’язкою на рукаві, на якій зображена шестикутна зірка. Вільно переміщатися поза виділеною територією євреї не мали права. Гетто патрулювали верхи на конях поліцейські. Через деякий час його обгородили колючим дротом. До жовтня всі жителі гетто збирали врожай, основна частина якого йшла на потреби німецької армії. Щодня о 6-й ранку людей вишикували і вели на колгоспний двір – в полі вони працювали до 6-7 вечора.
Після закінчення прибирання менша частина єврейського населення, в основному старі та діти, продовжувала працювати в сільському господарстві. Велику, найбільш працездатну частину євреїв щодня спрямовували на будівництво та ремонт траси Кривий Ріг – Дніпропетровськ, ділянки стратегічного шосе, яке отримало у німецької адміністрації назву Durchgangsstrasse IV або DGIV. Це шосе, яке перетинало Україну із заходу на схід, мало проходити існуючими дільницями, але покращеними та розширеними. Шосе забезпечувало рух німецької армії до Кавказу і Волги. Нагляд за будівництвом здійснювало СС, а саме будівництво – військово-будівельна організація Тодта. Більшість робіт за проектом виконувалася в’язнями-євреями. Наглядали за ними литовські, латвійські, українські та козацькі охоронні батальйони.
У середині квітня 1942 році працездатні чоловіки, жінки та підлітки були переведені з гетто в трудові табори для продовження будівництва шосе. Табори були створені у Широкому, Авдотьєвці (Лангова, Лангівка), Новоюльївці, Вишневому, Софіївці, Любимівці – у селах, розташованих на шосе Кривий Ріг – Дніпропетровськ та прилеглих до Сталіндорфського району. Їх розміщували у спеціальних приміщеннях (найчастіше – у великих колгоспних стайнях та корівниках), які охороняла місцева поліція. Для таборів і гетто були характерні рабська праця, висока смертність, голод, тортури, знущання та розстріли.
Після закінчення посівних робіт нацисти приступили до ліквідації єврейського населення, яке ще залишалося в поселеннях Сталіндорфського району. В основному акції зі знищення євреїв району були здійснені в один день – 30 травня 1942 р. У цей день розстріли були проведені поблизу Золотоустівки, Новоподільська, Новопавлівки та інших місцях. У яру на березі водосховища біля села Златоустівка було розстріляно 540 євреїв Новожитомира, Ізлучистого, Трудового та Кам’янки. У балці недалеко від села Новоподільськ було зігнано та розстріляно приблизно 450 євреїв з Новоподільська та прилеглих Нововітебська та Новоківно. Біля села Новопавлівка, де були приготовлені заздалегідь викопані ями, німці вбили понад 450 євреїв Сталіндорфа, Ботвино, ділянки «Д» та сусідніх сіл. Загалом у Сталіндорфському районі з початку окупації до 30 травня 1942 року було знищено понад 2,5 тисячі євреїв.
Після ліквідації гетто охорону таборів було посилено. Щоранку проводилася перевірка, а потім строєм під конвоєм в’язнів таборів гнали на роботу. Усіх, хто не міг працювати, безжально розстрілювали. Особливо лютували охоронці-латиші. В’язні працювали без вихідних з раннього ранку і до темряви. Усі роботи проводилися вручну. Їжа в’язнів була дуже мізерною. На день давали шматок хліба. В’язні харчувалися сирою картоплею, зібраною по дорозі з роботи.
Наприкінці літа 1942 року у трудових таборах ще утримувалося близько 1300 євреїв Сталіндорфського району. Після виконання робіт на окремих ділянках уцілілих євреїв перегнали до табору села Любимівка. Дорогою до Любимівки охоронці неодноразово відкривали вогонь по єврейських в’язнях. Ті, хто дійшов до Любимівки, продовжували працювати на будівництві дороги. Тут же у грудні 1942-го – січні 1943 р. вони (приблизно 1000 осіб) були знищені.
Біля сіл Златоустівка, Любимівка, Павлівка, Новоподільськ, Кірово, Калинівка та інші знаходяться величезні братські могили. У них поховано мешканців району.
На початку лютого 1944 р. Сталіндорфський район було звільнено від німецько-фашистських загарбників. Згідно з актом районної комісії з розслідування нацистських злочинів (від 16 липня 1944 р.), складеному для Надзвичайної державної комісії, у Сталіндорфському районі в період окупації було розстріляно 3911 євреїв.
Німці на площі Богдана Хмельницького у Нікополі
15 серпня 1944 р. село Сталіндорф було перейменовано на Сталінське, а Сталіндорфський район – на Сталінський. Потім про нього зовсім забули – у томі «Історії міст і сіл України», присвяченому Дніпропетровщині, немає жодного рядка про його історію…
Читайте також: «Першими жертвами на Нікопольщині стали 10 мирних громадян»: у Нікополі сьогодні згадують жертв Голокосту
Наш Телеграм
