Я вийшла із машини на “районці”. Знайомий Сергій мав от-от підійти на зустріч. Але поки його не було, мене почала накривати паніка. Дуже хотіла побачити місто, адже не була вдома у Нікополі цілий рік. Та це побачення було завданням із зірочкою для мене.
Оцінила обстановку. Неподалік стоїть габіон. Зайти в нього? Але немає зв’язку. І як тоді мене побачить Сергій? Підійти поближче до приміщення лікарні? Там чується гавкіт стаї собак. Лячно до них наближатися.
Поки що найприйнятніший варіант – гуляти між височенними тополями, що вишукувалися в ряд біля огорожі лікарні. Он і чоловік зі своєю собакою поміж дерев кружляє.
Фух, на горизонті замайоріла Сергієва постать. Він махнув мені рукою, і вже через мить ми пірнули у вузенькі вулички Новопавлівки.Моєї паніки і слід загув. Що то значить іти поряд з місцевим, який знайомий з актуальними особливостями життя у місті.
– Я покажу тобі Великий Луг. У нас є трохи часу – коли ворожі денні дрони вже не літають, а нічні – ще не літають. Але ніде не зупинятися. Дивимося, запам’ятовуємо, ідемо далі.
Звичайно, звичайно! Я і не думала, що мені випаде така щаслива нагода побачити Великий Луг своїми очима.
Я не пропускаю жодну передачу про нього. Знаю, на скільки метрів вже виросли верби, і які солов’ї тут водяться. Але ж то не те саме, що побачити цього красеня вживу, ще і на заході сонця.
Вдома у Нікополі
Менше ніж за хвилину вузенькою стежечкою серед степових трав ми пересікли відкриту місцевість, з якої відкривався шикарний вид на Дніпро, молоді плавні, розлиту по небу західну акварель. І тільки потім я усвідомила, що там, серед високої трави, могли бути вибухонебезпечні предмети, що нас з неба могло легко відслідкувати вороже око. А сіток то у тій місцевості нема, та і чи будуть колись?
Тільки на центральних вулицях та над найбільш важливими об’єктами у Нікополі розкинувся сітчастий захист.
Місцеві кажуть, він, звичайно, не 100-процентний, але все ж з сітками трохи спокійніше. Ходиш, ніби у домику.
У місті залишаються найстійкіші.
Приглядаються, дослухаються, від різких звуків тривожаться, під дерева ховаються, але залишаються.
Після мереживного різноманіття маркетів та кафе великих міст в око особливо впадають заклади прифронтового Нікополя. Вони стали для мене унікальними. Вже через те, що функціонують тут більше не завдяки, а наперекір. Але не тільки тому.
Ось кав’ярня Влада “Vlatte”. Тут можна не тільки посидіти за кавою, але і взяти щось почитати. Можна і на обмін якусь книгу лишити, що і роблять як цивільні, так і військові, яких зараз у місті немало.
А ось Миколин магазин “Солодощі”, від різноманіття товару у якому у мене очі порозбігалися.
– І де це ви все познаходили?! – вихопилося у мене.
– А он ще одна “Добра кава” відкрилася. Там смачно, – показує мені подруга Маринка з радісними нотками у голосі.
Авжеж, адже так нікопольці відчувають, що навіть у подібних умовах життя перемагає.
А я відчуваю, з якою любов’ю створюються і підтримуються всі ці заклади. Їх місце – саме тут. І ніякий мереживний бізнес їх не переплюне за затишком і душевністю.
– От же ж халепа з тими опаришами, – бідкається знайомий Сашко. – Хочу поїхати на Базавлук порибалити, а опариші, яких я замовив Новою Поштою, не доїхали. Сортувальний центр у Кривому Розі розбомбили.
Подія, звичайно, не весела, але чомусь так смішно стає від цих слів Сашка.
– Прийдеться на ринку купляти. А ввечері у Покрові будемо з хлопцями футбол дивитися (саме фінал чемпіонату світу був). Перший тайм – у кафе. А другий – вже після комендантської, підемо додому до знайомого додивлятися.
Він говорить, а мені на душі стає так спокійно-спокійно. Ніби не лупить артилерія, і не слідкує за твоїми переміщеннями дрон. Ніби це не я ще вранці переживала, що їду у Нікополь у сарафані з поліестру (раптом що, то облипне мене синтетика і віддирай потім).
Футбол, рибалка, смаколики, книги.
Таке воно – життя на кордоні двох світів.
Раніше ми писали: Перший впав на голову, а другого приніс чоловік: чим годує серпокрильців майстриня з Нікополя (фото)
Ще новини Нікополя: Чому у «районці» Нікополя призупинили гемодіаліз: пояснили у лікарні
