20 лютого виповнилося 11 років від початку новітньої російсько-української війни. А сьогодні, 24 лютого – три роки, як триває повномасштабна… Нікополь вже понад 30 місяців під щоденними обстрілами…
24.02.22. Ця чорна дата назавжди закарбувалася в свідомості кожного українця. Ми так і не дочекалися весни тоді. Лютий триває досі… 1097 днів тому, вранці у четвер, наше життя змінилося назавжди. За цей час українці пережили стільки страждань, що це навіть важко осягнути розумом… За цей час ми пройшли багато стадій: від першого шоку до рішучості і налаштованості на боротьбу, від неможливості повірити в реальність до її прийняття, від віри в диво до усвідомлення, що все не закінчиться через місяць-два. Що війна довга і виснажлива. Вона вже забрала десятки тисяч життів і ще, на жаль, забере. В руїнах лежать сотні міст і сіл… Те, що колись здавалось неможливим у 21 столітті – наше вже звичне сьогодення. Ми надзвичайно виснажені. Але все ще віримо у Перемогу.
Нікополю під час повномасштабної війни дісталася важка, особлива, доля. Опинившись за 5 км від ворога, який до того ж прикривається найбільшою у Європі атомною станцією, місто ось вже понад 2,5 роки потерпає від щоденних обстрілів. Але воно продовжує жити. У ньому залишається багато людей, які ходять на роботу, виховують дітей і навіть волонтерять. Звісно, багато хто виїхав з Нікополя. Але кожен нікополець – і ті, хто на фронті, і ті, хто залишився у місті, і ті хто виїхав, мріє, аби цей жах якнайшвидше закінчився…
Нікопольці поділилися спогадами і думками
Напередодні третьої річниці повномасштабної війни ми задали нікопольцям три питання. Які настрої були тоді, на початку? Які настрої зараз? Як змінилося ваше життя за ці три роки?
Поспілкуватися з нами погодилися п’ятеро містян.
Михайло Кудрин, мешканець міста
– Стан на початку вторгнення був очікуваний. Задовго було зрозуміло, що буде щось більше, ніж АТО, а коли рашка прийняла лднр в свій склад і що вони тоді там зробили напередодні, стало зрозуміло що ось-ось буде війна.
Настрій був незрозуміло пригнічений, коли дивився новини і фото-відео матеріали з тих місць, які були знайомі і які потрапляли під окупацію. Інтенсивність руху фронту зростала, було незрозуміло що буде з містом, людей була велика черга під райдержадміністрацією, і я там був з друзями. Ми думали, що як в Києві тоді, будуть видавати зброю, але в нас нічого не було, як виявилось.
Два-три тижні? На це і не сподівався, і з гумором дивився на наївність тих, хто надивився Арестовича і потім розповідав про експертів. Очікування і розуміння було і є, що це на довго.
Зараз настрої нейтральні, нічого особливо не змінилось, просто багато риторики. Припинення вогню не буде, так як і не було за часів АТО на Донбасі.
Змінилось життя тим що довелось змінювати роботу, тепер працюю, не виходячи з дому. Якщо матеріально – то життя змінилось у кращий бік.
Олександр Шевченко, військовий
– Тоді, 24 лютого 2022 року зранку я зрозумів, що прийшов той день, до якого був готовий з 1991 року, коли проходив строкову службу-підготовку, а потім готував молодь… Поцілував, обійняв дружину, дітей, сів на свого форда та поїхав до військомату
25 лютого, вже був в 25 бригаді ДШВ, а 29 лютого в Авдіївці, в зоні бойових дій. Попри страшну навалу та прогнози, я був впевнений, що ми переможемо… І зараз впевнений – ми переможемо, попри страшне пережите, впевненість і віра стали тільки сильніші. Саме тому, що побачив багато жахіття та смерті, більше відчуваю жаги та мотивації до життя…
Бачу прекрасне майбутнє світу, України та українського народу, своєї сім’ї та себе… І тільки так! Сенс життя в постійному розвитку … І життя – це школа, яка навчає … Тож, вдосконалюємося і рухаємося далі… Миру, добра, любові, щастя та благополуччя… З Богом…
Олена Стовба, директорка КЗ «Нікопольська міська централізована бібліотечна система»
– 24 лютого 2022 року змінилося життя кожного українця. Війна перекреслила багато наших планів…
Це був день питань без відповідей, день розгубленості, невизначеності, страху за рідних та день багатьох невідомих до цих пір емоцій. Здавалося, що перекрило подих, життя завмерло, …І ось-ось все це закінчиться …за два-три тижні))) і буде все норм…. Але, якби хто сказав, що ми будемо жити (а ми саме живемо!) три роки в цьому суцільному жаху! не повірила б!
Врятувала робота, колектив, родина, люди! Працівники Центральної бібліотеки з помічниками-волонтерами облаштовували укриття в підвальному приміщенні будівлі. Стали приходити мешканці міста, щоб бути разом, щоб подолати відчуття розгубленості та страху, щоб у спільній роботі поспілкуватися і відчути приналежність до спільнотворення Перемоги. Бібліотекарі, читачі та небайдужі мешканці міста шукали тканину, різали на стрічки та плели маскувальні сітки, а також в’язали шкарпетки й напіврукавички для захисників, шили подушки й наволочки на них, чоловічу білизну, виготовляли розпізнавальні стрічки для тероборони та наколінників та шили українські прапори, і ми стали, по-можливості, обслуговувати маленьких і дорослих користувачів книгою.
А через півроку розпочалися обстріли міста… Нові випробування, нові реалії. Колектив частково роз’їхався, рятуючи власних дітей, читачів значно поменшало, але з’явилися і нові виклики – майже кожна з наших бібліотек зазнала пошкоджень: вибиті вікна, поламані дахи, пошкоджено фасади, в старій частині міста дуже постраждала Центральна дитяча бібліотека. Її фонди та меблі частково перевезли в бібліотеку-філії №6 на вулиці Дружби, 16.
Як змінилося наше життя за ці три роки? Одне зазначу – не збираємо масові заходи у себе в закладах.
А так разом з містянами переживаємо блекаути, відсутність води в кранах, працюємо на гуманітарних пунктах, донатимо та збираємо допомогу для ЗСУ, чергуємо в укриттях… Так триває наше нікопольське особисте та бібліотечне життя … Але ми обов’язково виконуємо і свою суто бібліотечну роботу, списуємо непотрібне, комплектуємо необхідне, беремо участь і отримуємо гранти, відзнаки, а наші читачі перемагають в конкурсах, ми зустрічаємо книжкових волонтерів та друзів в своїх закладах, які ніколи не приїздять з порожніми руками, а також запрошують до своїх проєктів та ініціатив.
І свято віримо в нашу ПЕРЕМОГУ, в наших захисників, і чуємо їх гучні відповіді за руйнування нашого міста, за загибель наших мешканців, відчуваємо цю підтримку, що ми не один на один з ворогом, ми не ціль в тирі, з нами наші воїни, наші ангели-охоронці.
Тому, які б виклики не кидала нам війна…Ми повинні впоратися, ми – українці, ми – нікопольці, ми – незламні!
Надія Жур, завідувачка клубу «Оберіг», волонтерка
– Сказати, що ми не знали, що буде війна, я не можу. Чоловік був впевнений, що війна почнеться одразу після Олімпіади. Він все підготував: пакет з їжею на три дні, радіо з додатковими батарейками (був впевнений, що буде “коврове” бомбардування і зв’язку не буде), турнікет, бронежилет для сина, ліхтарик і інші необхідні речі. Змусив сина пройти техогляд машини, купити пального, щоб вистачило до Львова, зняти готівку. Собі приготував форму, аптечку, рюкзак, каремат і найбільш необхідне.
Пам’ятаю, як син умовляв нас поїхати на відпочинок за тиждень до повномаштабки. Казав: “Якщо почнеться війна, така страшна, як Ігор каже, то нас тут не буде. Якщо він помилився – відпочинемо нарешті.” Не знаю, чому не поїхали?! Мабуть, вірила в диво. А може підсвідомо рахувала це зрадою чи, знаєте, як мама вірить в те, що, коли вона поряд зі своєю дитиною, то з нею нічого не трапитися. Я не знаю.
В ту ніч я не спала до 3 ранку, а потім все ж таки заснула. Чоловік не спав взагалі. Зайшов о 5 ранку і коротко сказав :” Війна”. Далі все, як в тумані. Чоловіку і брату зателефонували і вони поїхали у військкомат з речами.
Ми поїхали до куми. Вона жила в приватному секторі і в неї був глибокий, добре забетонований підвал. Звісно, кума прийняла нас пожити до себе. Оскільки сирен ще не було, то ми призначили чергування по 2 години. Було страшно навіть в душ сходити. Кожну сирену спускалися в підвал, а їх було багато. Пам’ятаю, як вперше донька спускалась: сходи незручні, перила холодні, сидіти незручно, холодно і тісно. А потім вона найперша бігла до куми з криком : “Натаса, сілена”. Взувалась і спускалась у підвал. І сходи стали зручними, і перила не дуже холодними. Вмикала обігрівач і чекала всіх. Пізніше вона взагалі після першої сирени спускалась і залишалась там спати до ранку. Нас було 6 дорослих і двоє дітей. Найважче було з онукою куми. Аня загортала її в ковдру і неслась у підвал.
Потім почалось волонтерство. Укріплення тероборони, пісок, їжа, шкарпетки, цигарки, ліхтарики, батарейки, одяг, матраци, подушки і… День проходив швидко, а от ніч була жахливою. Кожні дві години я прокидалась і заходила в новини. Мені здавалось, що ось зараз світ прокинеться і зупинить весь цей жах. Я була впевнена, що, якщо ми встоїмо два тижні, то війна закінчиться, бо світ мав прокинутись. Він мав сказати : ” 21 сторіччя – війна в центрі Європи. Це неприпустимо. Ми маємо захистити Україну. Ми маємо зупинити цей жах.” Але світ мовчав.
Потім я почала ставити собі дати. Не знаю навіщо. Мені так легше. Я мала бачити кінець. Надумане, ефемерне, але закінчення цього жаху. Потім дата переносилась і так разів 6.
Як змінилось життя? А як воно має змінитись в місті під постійними обстрілами?! Прокинулись , вже добре. Дорогі тобі люди відписались :” Ок”. Чудово. Побачила коментар у ФБ знайомих і небайдужих тобі людей. Живі, значить ок. Подякувала Богу і ЗСУ. Пішла працювати. Чекаєш дзвінка від чоловіка. Поговорила, подякувала знову Богу і ЗСУ.
Я багато плачу. Раніше я плакала один – два рази на рік. Максимум. А зараз я плачу. Не тому, що мені важко, не тому, що сумую за мирним життям, за чоловіком. Я плачу з радості, що наша допомога врятувала життя, плачу, коли чую про втрати наших Котиків від хлопців, яким допомагаємо, від чоловіка, коли читаю про загиблих дітей.
Настрої зараз? Панічні, якщо чесно. Люди не зробили висновків. Це дуже страшно.
Олена Зінченко, тренер з флай-йоги
– На початку повномасштабного вторгнення був стан розгубленості. Відчуття, що я нічого не контролюю у своєму житті. Пам’ятаю, навіть не хотіла ходити у перукарню. Думала – навіщо? Все одно не зрозуміло, чи настане те завтра.
Все, що було важливим, зависло у повітрі.
Я закрила свою флай-студію. Зайнялася волонтерством. Ворог наступав і був все ближче.
Але коли зрозуміла, що наші хлопці не дадуть йому пройти, трохи заспокоїлася. Через три тижні, у середині березня, студію знову відкрила.
Люди хотіли займатися. Це було для них прекрасне місце, аби зганяти стрес.
Та через постійні обстріли Нікополя (дісталося і нашій студії), довелося виїхати з міста.
Наразі продовжую займатися улюбленою справою.
Через переїзди, влаштування на роботу у нових місцях, пошуки житла та інші випробування я значно подорослішала. Бачу, що можу справлятися зі всім цим.
Зараз ситуація для нашої країни складається не райдужна. Але стану розгубленості, як у ті перші дні, зовсім немає.
За ці роки загартувалася. Розумію, що попри все буду тримати свою кукуху, за можливості допомагати іншим та вірити у краще майбутнє для нас. Поки стане сил.
Ще новини Нікополя: «Ти що, спиш? Війна почалась»: троє нікопольчанок розповіли про своє 24 лютого
Пропонуємо підписатися на наш Телеграм
