Ось і настав той самий вечір… Останній тоді перед початком великої війни. У цей час чотири роки тому хтось тільки повертався додому з роботи, хтось готував вечерю чи робив уроки з дітьми, а хтось вже збирався спати. У кожного були плани на завтра… І ніхто не знав, що вже через декілька годин ВСЕ зміниться.
Ввечері 23 лютого 2022 року редакція Nikopolnews як завжди працювала. О 21:16 ми опублікували матеріал під назвою «Біля Нікополя з’явилася своя Кирилівка» – про «Базу відпочинку» з такою назвою, яку облаштували активні мешканці на березі Олексіївської затоки в Капулівці.
Ось такий цікавий куточок створили тоді люди, мабуть, з перспективою на літо, бажаючи мати власний “курорт”…
Хто б знав, що вже на наступний день у справжню Кирилівку Запорізької області зайдуть російські війська? Що через півроку Капулівку біля Нікополя почнуть обстрілювати з району ЗАЕС окупанти. А через півтора року зникне Каховська водосховище… Навіть у нічному жахітті таке привидітися не могло…
Але це був не останній наш матеріал у «тому житті». Останній ми опублікували о 21:40, і був він про планові відключення світла на Нікопольщині на 24 лютого 2022 року.. До речі, він якимось чином набрав аж майже 80 тисяч переглядів…
А вранці почалося геть інше життя. Плани змінилися не тільки у енергетиків… А ми ще дуже довго не писали подібних новин. Бо нікого вже не хвилювали ні відключення води та світла, ні інші побутові теми. Нікого не цікавили прогнози погоди. Навіть кримінальні новини, які у всі часи користувалися популярністю, відійшли на десятий план. На порядку денному було єдине – ВІЙНА.
Ось заголовки новин на сайті Nikopolnews за 24 лютого 2022 року: «У Нікополі було чутно сирену: що сталося і як діяти». «Увага всім! Інформація від СБУ – небезпечний знак». «Адресі і телефони укриттів у Нікополі: список». «Увага! Біля Нікополя перекрито рух на трасі». «Поліція просить повідомляти про людей з червоними елементами на одязі та інших підозрілих осіб». «Поліція Нікополя інформує: ветеранам органів внутрішніх справ видаватимуть зброю».
І такі новини панували в усіх медіа ще багато місяців…. Аж поки суспільство не почало адаптуватися до війни і трохи поглядати на щось інше…
Сьогодні ми згадуємо свій останній вечір перед великою війною і попросили інших нікопольців теж поділитися спогадами.
Чому з’явилася така ідея? Розкажемо.
Війна триває вже так довго, ми так звикли до неї, що іноді здається: вона була завжди. А мирного життя взагалі не було. Але ж це не так! Мирне життя було. І обов’язково колись повернеться. Не можна забувати про це ні на мить. Війна – це не норма. Вона – страшна, жахлива аномалія. І вона не на завжди.
Вважаємо, що варто якомога частіше згадувати про часи «до». І мріяти про часи «після». Аби криваве сьогодення не розчавило остаточно нашу психіку. Така наша точка зору…
А нижче – спогади нікопольців. Дякуємо кожному з співбесідників за те, що поділилися з нами особистим!
Яким був ваш день перед великою війною?
Ми спитали у нікопольців: Яким вам запам’ятався останній день перед великою війною. Що робили? Які були думки, плани, мрії, очікування напередодні? Чи були якісь погані передчуття? Чи вірили у початок великої війни?
«Ми планували весну, а отримали нескінченний лютий»: Катерина Корзун, директорка Олексіївського ліцею, викладачка української мови і літератури
“Ці спогади ніби змушують знову пройти через той портал, у життя «до». Для мене, як для директора школи, той лютий був насиченим, гомінким і сповненим суто освітянських турбот. Таких приємних клопотів, коли ти плануєш майбутнє, не підозрюючи, що воно ось-ось розіб’ється. Яким запам’ятався останній день перед великою війною? 23 лютого 2022 року… У повітрі вже пахло весною, а в коридорах нашої школи лунав дитячий сміх. Саме напередодні ми організовували в закладі Чемпіонат Дніпропетровської області з гирьового спорту. Наша спортивна зала гуділа! Я пам’ятаю цей звук: важке дихання атлетів, глухий удар гирі об поміст і моє відчуття гордості за те, що ми приймаємо змагання такого рівня саме у нас, у сільській школі.
На моєму столі лежав сценарій до Шевченківських свят. Ми планували великий літературний вечір із живою музикою, інсценізаціями, піснями нашої «Веселки». Я викреслювала пункти в списку справ. Тоді ще здавалося, що майбутнє – це розклад на березень, список завдань і дата в календарі, обведена червоним.
А потім настав ранок 24-го. Телефонний дзвінок. Коротке: «Війна!». І той момент, коли ти стоїш посеред порожньої школи, і розумієш, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Чи вірила я у велику війну? Чесно – ні. Так, у новинах було тривожно. Так, було страшно. Так, ми проводили інструктажі, облаштовували укриття, організували дистанційне навчання. Але моя логіка керівника, педагога і просто людини відмовлялася приймати цей абсурд.
Це було відчуття життя на повні груди, яке раптово перекрили, наче кисень. Ми планували весну, а отримали нескінченний лютий. Я вірю, якщо ми змогли вистояти ту першу страшну весну, якщо ми продовжуємо вчити дітей під звуки обстрілів, значить, нас не зламати. Але серце все одно розбивається щоразу, коли я згадую той останній захід сонця, за яким прийшов не ранок, а велика війна”
«Голова йшла обертом від планів благоустрою…»: Ганна Бабенко, підприємиця, член ГО «Захист Держави»
“За тиждень до початку повномасштабного вторгнення я замовляла ролети, і на питання про терміни мій постачальник сказав «Як зазвичай, якщо війна не почнеться». Тоді я подумала, що він не сповна розуму….
Життя було стабільне, восени закінчили перший етап ремонту будинку, планували, що після зими зробимо магазинну зону, купимо меблі у веранду.
23 числа віддали гроші за частину будинку у нашому дворі, і голова йшла обертом від планів благоустрою…
А 24 мене розбудив телефонний дзвінок подруги? «Аня, війна почалася. Харків бомблять, Жучку обстрілюють, в Марганці військову частину розбили»… Жах і розпач. Потім все, як у жахливому сні. Новини, дзвінки батькам, друзям. Розпач, страх, сльози. Після повідомлення в вайбер, що чоловіків призовного віку чекають у військкоматі, чоловік зібрав речі і пішов.
Найбільшим був страх за дітей. Повне нерозуміння, що коїться, що робити і що буде далі. Щоб заспокоїтись, ходила на роботу. Рутина трохи приводила до тями. Підтримка дітей не дала впасти у відчай.
Згодом прийшло прийняття того, що тепер життя буде таким і треба жити по новому. І головне цінувати життя, берегти щасливі моменти. Все закінчується. І ця війна теж колись закінчиться. Україна відновиться і розквітне. Головне, щоб “братів” у нас більше не було”
«Я розумів, що війна розпочнеться в окреслені терміни»: Євгеній Поночевний, нікополець, автор сотень художніх фото з краєвидами Нікополя
“Про те, що в Україну можливе широкомасштабне вторгнення росіян знали, читали, бачили мабуть всі українці і не тільки. Про це говорили і писали представники світових розвідок і керівники провідних держав світу. Не хотіли це визнавати і помічати тільки керівники нашої держави, по зрозумілим тепер причинам.
Тож, я розумів, що війна розпочнеться в окреслені терміни.
Тому, напередодні, жінка поїхала до дітей в Київ, для того, щоб бути поруч, підтримати, допомогти, організувати чи то евакуацію, чи то виживання.
Було дуже тривожно на душі. Дуже! В повітрі літала напруга.
24-го лютого, десь о 4:50 я прокинувся від далекого потужного вибуху, і перша думка: «Почалося! Війна!»
Зателефонував сім’ї в Київ, а Київ уже був під обстрілами. Було дуже страшно за дітей.
Перші години війни незрозуміло було, чого чекати і як діяти.
Найстрашніше було, як на мене – це опинитися під окупацією росіян, бо розумів, що в такому випадку шансів на виживання немає.
А далі – чотири довгих роки війни з усіма її страхами і отриманням досвіду виживання. Важко щось прогнозувати про те, як закінчиться ця війна, але віра є! Віра в Збройні сили України, віра в Бога, що він не залишить нас в біді, віра в те, що Європа не залишить нас, бо ми їх захист. Віра в те, що до влади в Україні прийдуть розумні і адекватні люди, які зможуть організувати і оборону країни, і їі відбудову, і її процвітання”
«Напередодні повномасштабного вторгнення у мене життя вирувало» Олена Зінченко, керівниця студії флай-йоги “Коло”
“Памʼятаю, що станом на 23 лютого тривоги не було у мене. Так само як і тривожної валізки. Була якась вперта рішучість, приправлена адреналіном. Всередині ніби оселилися гойдалки. Трохи захоплювало дух від непередбачуваності ситуації. Але мозок все ж відмовлявся вірити у її серйозність.
Ввечері 23 лютого я принесла у нашу студію «Коло» прапор. Ми зробили з ним цілу повітряну фотосесію. Я ніби хотіла захистити нас таким нехитрим способом від можливої навали ворога.
На тренуваннях тоді точилися тематичні розмови.
Напівжартома ми вже записувалися на курси першої медичної допомоги, а також вправних стрільців. Варіантів кудись тікати ніхто не висував. Хоча буквально через тиждень дехто з наших флай-йожок вже виїхав з країни. Можливо, назавжди.
У мене і фото з того зайняття збереглися…
Взагалі, напередодні повномасштабного вторгнення у мене життя вирувало. Дуже багато людей ходило у студію. Діти, дорослі. Ми влаштовували цікаві тренування, робили арт-проекти, вечори настільних ігор, активно ходили з друзями у баню. Ніби хотіли нажитися наповну перед випробовуваннями війни”
«На мене дивилися як на параноїка»: нікополець, який побажав залишитися неназваним
“Перед повномасштабною було розуміння, що війна буде, бо дуже серйозно рашисти готувались, і всі спецслужби попереджали. Пам’ятаю, як побачив напередодні в небі американський розвідувальний БПЛА, і тоді остаточно зрозумів, що все серйозно. Слідкував за новинами постійно, машина стояла заправлена та готова до евакуації родини.
Але родина моїх опасінь не розділяла, влада всіх заспокоювала по телевізору, і це трохи зв’язувало руки. Дивились як на параноїка. Але рюкзаки зібрали.
24-го прокинулись рано від вибухів, вирішили поки не їхати, щоб не стояти в заторах.
День пройшов в слідкуванні за новинами і тривожному очікуванні. Але прийшло розуміння, що безпечніше поки що лишатись в Нікополі, тим більше що батьки навідріз відмовились кудись їхати. Наступного дня з козаками поїхав патрулювати дамбу. Стояв в черзі за зброєю в райраді, мені не дали, бо не служив. Долучився до кібервійська і почав працювати з дому”
Вже коли рашисти захопили ЗАЕС, ми виїхали з міста…
«Один депутат міськради сказав мені: скоро наші прийдуть, але ви не хвилюйтесь, ми дамо вам коридор для евакуації»: Благочинний церков ПЦУ Нікополя І району, отець Меркурій
“Останній день перед великою війною запам’ятався дивною тишею як на парафії, так і душі. Зовні все ніби було звичайним: служіння, зустрічі, розмови, плани. Ми жили своїм ритмом — будували парафіяльні задуми, допомагали людям, думали про майбутнє Української Церкви на Нікопольщині. Здавалося, що життя триває, як завжди.
Звичайно, напруга вже відчувалася. Новини були тривожні, говорили про можливе вторгнення. Навіть один депутат міськради на одному заході сказав мені: «Отче Меркурію, скоро наші прийдуть, але ви не хвилюйтесь, ми дамо вам коридор для евакуації» (правда, коли Нікополь дав гідну відсіч окупантам він сам втік за кордон). Але, чесно кажучи, до останнього хотілося вірити, що великої війни не буде. Людське серце завжди шукає надію.
Ви питаєте мене, чи були погані передчуття? Так. Була внутрішня тривога. Але водночас була й щира молитва. Я пам’ятаю, як просив Бога зберегти Україну. Ми всі готувалися морально, але ніхто не був готовий по-справжньому.
24 лютого розділило наше життя на «до» і «після». І тоді стало зрозуміло: настав час не просто говорити про віру, а жити нею щодня — поруч із людьми, яких мені Господь доручив в Нікополі та районі, поруч із воїнами, поруч із тими, хто потребує духовної опори. І я ні на день не залишив своє місто і свою паству”
«Так вона і залишилася недочитаною, та казка»… Катерина Андрус, авторка цього матеріалу, редакторка видання Nikopolnews
“23 лютого 2022 року я пам’ятаю не дуже детально. Що робила? Та працювала. Була звичайна робота під традиційний «фон» прямого ефіру Верховної Ради… Там у ці дні було досить напружено. Наприклад, запам’яталася ситуація, коли депутати планували розглядати якісь закони про кінематограф. А опозиція вимагала припинити це і терміново виділити додаткові кошти на оборону. Але це було не 23 лютого, а трохи раніше – у той день, коли РФ визнала «ДНР» і «ЛНР». Багатьом тоді стало зрозуміло, до чого воно йде. Навіть не йде, а несеться…
Дуже добре я запам’ятала день, коли путін зібрав свій Радбез. От тоді мені стало погано. По-справжньому погано. До ночі я не могла заспокоїтися, та і заснути нормально не змогла. Мене колотило, кидало в холод, була затяжна панічна атака….
Наступного дня, невиспана і розбита, як фізично, так і морально, я повела доньку до кардіолога. Нам призначили обстеження. І ми планували зайнятися цим найближчим часом…
А 23 лютого…. Пам’ятаю, що син прийшов з садочка і розповів, що йому щось там подарували на якомусь святі. Я напружилася: «Що? Яке ще свято 23 лютого?». Син нормально пояснити не зміг. Планувала наступного дня спитати у вихователя, що це було. Але наступного ранку ні в який садочок вже ніхто, звісно, не пішов… Сину через 4 дні мало виповнитися 6. Він все питав, чи закінчиться війна до 28 лютого? Дуже хотів піти в садочок й усім повідомити, що йому вже цілих ШІСТЬ. Більше він, на жаль, в садочок не потрапив…
Ввечері 23 лютого 2022 року я вкладала сина, ми читали казку про «Диких лебедів» Андерсена. Так вона і залишилася недочитаною у нас, та казка… Після 24 лютого стало не до читання книжок перед сном. Та і перші тижні ми майже не спали….”
Ще новини Нікополя: «Мешканці снують вулицями, немов здобич, якою вони і є… Діти збираються під землею» – репортаж з Нікополя Independent
