До нашого часу збереглися спогади мешканців Нікополя про Голодомор 1932-1933 років. Ті страшні роки вони пережили у місті.
Щорічно у третю суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.
Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років помер щонайменше 1751 житель міста. 1932 року в Нікополі розпочалося масштабне будівництво Південнотрубного заводу. На цьому будівництві люди рятувалися від голодної смерті, але все одно жертв голодомору було багато….
На сторінці «Краєзнавчий Літопис» оприлюднено спогади трьох мешканців, які пережили голодні роки у Нікополі, передає Nikopolnews.
Спогади мешканців Нікополя про Голодомор 1932-1933 років
“Я бачила, як люди вмирали на вулицях”
Романенко Лідія Гаврилівна народилася у 1925 році, в місті Сталіно (Донецьк). Через 5 років, у 1930 році разом з родиною переїхала до Нікополя. Вони жили по вул. Карла Маркса (сучасна назва – Патріотів України) біля міського цвинтаря.
Коли почався голод, я бачила сама, як ослаблені люди вмирали на вулицях. Багато вмирало дітей від дизентерії, кровавого поносу, більше хлопців, ніж дівчат – говорила Лідія Гаврилівна. – Померлих від голоду, дуже худих і страшних, возили на підводах ховати на міський цвинтар по 3-4 рази на день. На підводах було по 2, по 3, по 4 трупи і їх скидали без трун в яму.
Могили копали за 20-30 метрів від подвір’я, де жила жінка. За двома братськими могилами махновців, які загинули під час громадянської війни у Нікополі. Потім на місці могил махновців був спортмайданчик, а на місці могил, померлих від голоду, зараз стоять п’ятиповерхові будинки по вулиці Шевченка, 156, 158, 160 й не тільки.
«Голод наша сім’я пережила дуже важко. Пам’ятаю, щоб вгамувати голод, наша мама Мила Михайлівна варила зелені абрикоси з нашого саду, де було багато абрикосів. В той час батько Гаврило Агапович працював у пекарні і приносив нам шматочки хліба», говорила Лідія Гаврилівна.
Одного разу бригаду батька пані Лідії затримала міліція. У них в кишенях знайшли хліб. Потім всіх затримали і заарештували заарештували. Батькові Лідії Романенко присудили три роки примусової праці. Покарання він відбував у Дніпрі на кам’яноломні. Через деякий час мати жінки поїхала провідати батька. Їй повідомили, що він помер, й віддали лише його шапку….
Голодомор в Україні. Ілюстративне фото
Стукали ложками та мисками, вимагаючи хоч що-небудь їсти
«Ми дуже голодували. Родичі не могли нас підтримати. І тоді мама, яка боялася, що ми попухнемо з голоду, відвела мене з сестрою Тамарою в місто і залишила на сходинках Нікопольського міськвиконкому. Нас там підібрали і направили в дитячий розподільник. Запам’яталося, що коли приводили нас в їдальню, а їжі не було, то ми стукали залізними ложками та мисками, вимагаючи хоч що-небудь їсти», згадувала Лідія Романенко.
Жінку разом з сестрою вивезли в Новомиколаївку на підводах. Залишили жити в сараї. Спали всі на соломі. А вранці, коли вони вставали, то залишалися лежати по кілька мертвих дітей. Їх тіла вантажили на підводи та вивозили кудись ховати. Багато дітей вмирало від кровавого поносу. І якщо в когось він починався, то вже знали, що він помре. Так воно і було.
«Хлопці стріляли ворон, ми їх їли»
«Мене з однією дівчиною та п’ятьма хлопцями привезли в село Дмитрівку та поселили усю групу у самотньої жінки, що мала корову. По ночах мучив голод, і ми таємно залізали в хлів, крали солому і їли її, бо вона була солодка. Вдень ми виходили в поле і ми виливали водою ховрашків з нірок. Піймаємо їх, хлопці обдеруть, затопчуть і тут же з’їмо. Збирали лободу, а потім добавляли висівки, полову і пекли нам коржі. Жінка, у якої ми жили, доїла корову і частину молока використовувала на виготовлення кофе і поїла нас ним. Хлопці стріляли ворон, ми їх їли. Крім того, ми знаходили гнізда ластівок, відганяли великих птахів і забирали яйця, щоб випити, а пташенят відносили до тієї жінки і вона нам смажила. Так ми боролися за своє життя», розповідала пані Лідія
У 1934 році господарка, у якої жила Лідія Романенко, написала про неї листа в Нікополь. Потім до неї приїхала мати і забрала доньку до себе. Після повернення до мами Лідія Гаврилівна вже не бачила свою сестру Тамару. Вона пропала за рік до повернення Лідії.
В кінній грабарці лежало по 3-4 трупи
Своїми спогадами про Голодомор 1932-1933 років, у свій час поділився і Охромій Ілько Федорович. Він народився у 1909 році в місті Нікополь. Жив разом з батьком.
«В селянських господарствах по сусідству під час хлібоздачі уповноважені з міста забрали все зерно і люди голодували. Особливо визначився вимогами до селян уповноважений Шведов», згадував чоловік
Тоді на будівництві трубного заводу працювали, крім вільнонайманих, також засуджені. Останні ходили по 50 чоловік під конвоєм.
«Померлих від голоду возили ховати на цвинтар по вул. Войкова грабарками. В кінній грабарці лежало по 3-4 трупи, прикритих, тільки босі ноги стирчали. Грабарки їхали з третьої дільниці по вулицях Учительській, Блюхера (нині вул. Верхня), Ломоносова (нині Євгена Патона) на цвинтар. Возили кожного дня і я бачив ці грабарки з трупами, так як вони проїжджали біля нашого двору», розповідав Ілько Федорович.
Голодомор в Україні. Ілюстративне фото
Один раз він бачив, як ховали померлих від голоду біля кладовищенської церкви. Їх привезли на 2 чи 3 бричках і зштовхнули в яму дошками.
«Мені і моїй сім’ї вдалося врятуватися завдяки тому, що я працював на заводі. Там я отримував щодня за 12 годин роботи 1кг 200г хліба», додав чоловік
Люди давали трохи хліба
Голодомор 1932-1933 років у Нікополі прожила уродженка села Нижній Рогачик Херсонської області Кирпа Марія Карпівна 1927 року народження. До Нікополя її родина приїхала у 1930 році.
«Жили ми в той час на квартирах, поки мої батьки, що працювали на трубному заводі, не отримали житло в заводських бараках. Коли був голод, заробляли мало хліба, а нас було 6 дітей, і тому ми ходили по Сулицькому і просили у людей хліба. Взимку 1932-1933 рр. ходили менше, сиділи дома, а почали більше ходити по селу весною 1933 року. Люди давали нам трохи хліба, тому вижили», згадувала жінка
Марія Карпівна разом з дітьми гуляла поблизу та на самому цвинтарі по вулиці Войкова.
«Бачили зблизька (5-10 м) як на грабарках везли трупи померлих від голоду людей. Ці грабарки завертали на цвинтар з вул. Куксіна (зараз вулиця Лапинська) через провулок, що і зараз зберігся. Їхали по поверху цвинтаря», розповідала Марія Кирпа.
Пізніше цю частину міста зібрали під забудову. У правому верхньому куту від нового цвинтаря були вириті великі ями, куди візники скидали трупи людей. Багато померлих возили весною, менше літом.
«Коли після війни тягнули труби від насосної станції і вирили траншею на старому і новому цвинтарі, то попали на одну із таких великих могил, і люди бачили багато кісток і черепів. Потім положили труби і все це зарили в землю. Але горби над деякими такими могилами залишилися», додавала жінка.=
Спогади про Голодомор 1932-1933 років у свій час записали історики Нікопольського краєзнавчого музею.
Раніше ми писали: Список мешканців Нікополя, померлих у 1932-1933 роках
Ще новини Нікополя: «Ставлять на лавочку пакетик, бо вже знають, що я тут живу»: непомітні волонтери Нікополя – хто вони
