13 вересня з російського полону повернувся азовець з позивним «Нікополь» Артем Дубина, де пробув понад 2 роки. Зараз він проходить реабілітацію.
Нещодавно Артем дав розгорнуте інтерв’ю сайту «Новинарня». У ньому він розповів про оборону Маріуполя, отримання поранення, тортури в полоні і особисте життя, передає Nikopolnews.
За день до початку повномасштабної війни, 23 лютого 2022 року Артем разом зі своєю нареченою Ольгою був у батьків. Того дня, в родині відзначали День народження мами. Чоловік згадує, що тоді вони пізно лягли спати. Через декілька годин Артем Дубина прокинувся через вибухи й зрозумів, що почалася війна.
«Я думав: не починайте її зараз – давайте після одруження, дітей… Тобто я мав розуміння, що війна неминуча, але сподівався, що вона зараз не трапиться. І ця віра пересилювала, бо було для кого житя», говорить Артем.
Після повернення з АТО/ООС наплічник Артема Дубини стояв зібраним – плитоноска, каска, мисливський карабін теж напоготові. Вставши «азовець» пішов у душ. Мама, яка завжди вставала раніше за всіх, здивувалася, що син її випередив. Запитала, що сталося. Він відповів: «війна» – і показав мамі новини. Вона, спершу не повірила, новини про вибухи по всій країні.
24 лютого 2022 року військовий з позивним «Нікополь» пішов до ТЦК. Там уже було багато людей. Артему запропонували мобілізуватися у «дніпровські» бригади – 25-ту повітрянодесантну або 93-тю механізовану «Холодний Яр». Але він вирішив їхати до своїх у Маріуполь. Дізнався, що туди рушила група «азовців» із Золочева. Наступного ранку його підібрали на запорізькій трасі.
«Я попрощався з рідними. Було багато емоцій, сліз, просили берегти себе. В автобусі у мене єдиного була вогнепальна зброя, у решти – ножі. Я так і кажу, що в Маріуполь ми їхали «на ножах», говорить Артем
Коли вони приїхали до Запоріжжя, в частині Нацгвардії їм видали зброю, набої, навіть один РПГ. Сказали, що потрібно їхати в Мелітополь і готуватися зупинити ймовірний танковий прорив.
Поки чоловіки споряджалися, їх перенаправили в Запорізький аеропорт, куди міг висадитися ворожий десант. На летовищі вже були прикордонники та гвардійці.
«Ми зайняли позиції, облаштовували собі місця для ведення бою. Чекали в залі очікування. Коли стало зрозуміло, що ніхто не прилетить, зв’язалися з командиром частини і сказали, що їхатимемо в Маріуполь. Він нас відпустив. Ми взяли два автобуси, якими в аеропорту возять пасажирів із терміналу до борту. Я їхав у тому ж автобусі, який нещодавно підвозив мене у літак до Стамбула», згадує Дубина.
Вже ввечері були у Маріуполі. Командир тодішнього полку НГУ «Азов» Денис Прокопенко подякував хлопцям, що вони приїхали. Потім вони почали роз’їжджатися по своїх підрозділах. Артема забрали в пресслужбу, з якої він звільнився два роки тому. Там уже було кілька операторів, а тексти писав тільки «Нікополь».
За декілька днів йому подзвонила Валерія Суботіна «Нава». З нею Дубина познайомився ще у 2016 році, коли тільки прийшов в «Азов». На той час дівчина вже там служила. Тоді «Нава» запитала, чи можна приєднатися.
«Треба було, звичайно, витурити її з міста. Але розумію, що вона відмовилася б. Я їй пояснив, що потрібно приїхати в частину, оформитися. Так Валерія знову приєдналася до «Азову», і тексти ми писали вже вдвох», каже Дубина.
Чому Артему більше не можна грати в лотерею
На початку квітня 2022 року, людей на позиціях в оточеному Маріуполі бракувало, тож чи не всі «штабні» пройшли через виконання бойових завдань. Серед них був і Артем. Його позиція мала бути спостережною, але майже одразу він опинилася на першій лінії.
18 квітня вони з ще одним штабним офіцером із групи швидкого реагування повернулися з чергування. З іншого флангу почався наступ росіян.
«Ми швидко доукомплектувалися і побігли туди. Там працював ворожий снайпер, кількох людей поранив. Вистрелив мені в обличчя, але влучив у вилицю, шию. Через три дні я розплющив очі у шпиталі на «Залізяці». Лежав на ношах на підлозі. Не відчував болю. Мені щось пояснював лікар. Я нічого не розумів. Повернув голову праворуч, а там кілька десятків поранених людей, усі на ношах. Подивився ліворуч – а там іще більше поранених», згадує Артем.
«Добре, що я побачив Наву, яка зазнала серйозних поранень за три дні до мене. Її присутність трохи допомогла мені відновити пам’ять, бо я не розумів, хто я й де я. Першими згадав імена батьків. Поки намагався згадати позивний медика, він уже кудись пішов. Кручу-кручу ім’я в голові, бо щойно розслаблюся, забуду. Потім у мене була гра. Ну, як гра? Я щось розповідав і не міг згадати слово, описував його цілими фразами, а люди поруч відгадували, доки я не казав: «Воно!» – і продовжував розповідати далі»
Коли «Залізяку» почали обстрілювати, Артема Дубину перевели в інший бункер. Там йому кололи знеболювальні, робили перев’язки. Їжі бракувало, харчами з ним ділилися посестри і побратим.
Не вистачало ліків, навіть фізрозчину. Артем через поранення втратив багато крові. Щоб уціліти, організм Дубини «їв» сам себе. Він схуд на 25 кілограмів.
«Я був як із концтабору, у мене в прямому сенсі кістки були обтягнуті шкірою. Намагався допомагати Наві, але виходило дуже погано: я повільно писав, і ту писанину важко було назвати текстами У мене постійно паморочилося в голові, навіть коли лежав. Вставати потрібно було поступово. Одного разу різко підвівся, не втримався, зробив крок назад і вдарився потилицею об трубу. Один побратим казав, що мені пощастило. Я так злився на нього: яке ж це щастя – поранення в шию? І тільки недавно зрозумів, що він мав на увазі. Мені пощастило, що я вижив», говорить «Нікополь»
За деякими підрахунками, лише 5% поранених у шию виживають. Тому казали: «що мені в лотерею грати не можна, бо я вже весь фарт витратив.
Отримане тоді поранення Артему досі дається взнаки запамороченнями, проблемами з пам’яттю, орієнтацією у просторі. Йому важко підніматися сходами чи ставати на ескалатор, лівий бік голови постійно німіє і свербить – здається, що то суцільна кістка. Лікарі говорять, що могли неправильно зростися нерви. А томограму не зробиш, бо в шиї досі ссидить кілька дрібних металевих уламків.
Про вихід у полон
16 травня 2022 року прийшов наказ припинити оборону Маріуполя, аби зберегти життя і здоров’я українських захисників, та вийти із бункерів заводу «Азовсталь». Озвучив його «Редіс». Військовим обіцяли «почесний полон».
«Росіяни обіцяли нам певні умови, яких не дотримали. Нам казали, що буде можливість дзвонити рідним, купувати цигарки, цукор, що нас не битимуть. Спочатку нас дійсно не чіпали. Але поступово ставало дедалі гірше», говорить Артем.
Оборонців «Азовсталі» вивезли в колонію в Оленівці, яка знаходиться на окупованій частині Данеччини. Того року, 29 липня росіяни В Оленівці окупанти здійснили цинічний теракт й фактично стратили понад пів сотні бранців.
«Окупанти часто прикривалися полоненими: ставили коло паркану колонії «Гради», стріляли звідти по позиціях українських військ, знаючи, що відповіді не буде. Наприкінці липня було те саме», згадує Артем.
«Вони подають вибухи як обстріли української артилерії. Один із наших хлопців, який був у полоні, розповідав, що підготовкою до теракту займалися «вагнерівці». Вони ж самі розбирали потім завали. І допустили тільки своїх “фахівців”, які сказали, що це український обстріл. Але українські військові ніколи доти не били по бараках», каже Артем.
Військовий з позивним «Нікополь» про оборону Маріуполя, полон і повернення на Велику землю
«А через день, коли росіяни перевели в той барак тільки групу «азовців», стався теракт. Вночі ми чули вибух. Потім – крики. Росіяни дуже довго не давали вивезти поранених у Донецьк. Хлопці самі один одному надавали допомогу, перев’язували рани футболками, будь-чим. Намагалися витягти побратимів з того пожарища. Їх не випускали, поки не звірили зі списками», говорить Нікополь.
В Оленівці і військовополонених була можливість стежити за новинами. декому з бранців дозволяли залишити при собі мобільні. Артем Дубина знав – його рідне місто під обстрілами, там залишаються батьки. Молодша сестра – у Дніпрі. Артем вірив, що якщо ситуація погіршиться, мама з татом переберуться до дочки. Його кохана Оля з донькою виїхала в Німеччину. Наступні два роки Артме Дубина нічого не чув про рідних та рідний дім.
26 вересня 2022 року полонених з Оленівки перевели в російський Таганрог. Там почалося пекло з катуваннями і знущаннями. Таке продовжилося і в наступній колонії – у Камишині Волгоградської області, неподалік казахського кордону, куди бранців перевезли за рік.
«Світло в камері горіло цілодобово. Вночі забороняли закривати голову ковдрою чи руками. Слід було лежати рівно, “солдатиком”. Українські військовополонені могли спати хіба тоді, коли вже “вимикалися” від виснаження.Узимку був період, коли забороняли піднімати ковдру вище пояса. Так до катування світлом додалося катування холоднечею», згадує Артем.
За полоненими стежила камера спостереження. Найменший непослух – тортури.
«Те, що ми з «Азову», було для них як червона ганчірка для бика. Хлопців били за татуювання з коловоротом – давнім слов’янським символом. При тому, що я в кількох тюремників бачив на руках набиті коловороти. Медичної допомоги – фактично жодної. Коли в полоненого болів зуб, єдиним методом лікування було видалення. У людей руки і ноги гноїлися роками. У мене досі є сліди від шокера, яким уже два роки. Сліди від побиття трубою, яким понад рік», каже Артем.
Синці від труби – це наслідки походу «на баню». Один раз на тиждень полонені милися. Коли знімали верхній одяг, їх били.
«На миття – до хвилини, витертися можливості немає, просто на мокре тіло натягуєш одяг і тебе знову б’ють гумовими палицями, трубами і шокерами. Шокерами – в місця, де більша чутливість: лікті, шия, пахви, голова. Бувало, що спина після «бані» вся в крапочку від шокера. Опіки теж сходили багато місяців»
«Або застосовували «тапік» – під’єднували до пальців чи ніг клеми [радянського польового телефона ТА-57] і пускали струм. Таке враження, що в тебе розриваються всі м’язи і ламаються всі кістки. Це дуже жорстка тема. У мене розірвалися судини в очах, руки дуже довго трусилися, я не міг нормально хліб до рота піднести – вони ходором ходили», говорить «Нікополь».
Коли Артем Дубина був у Камишині, до них приїздили представники Червоного Хреста. Полонених до візиту готували тиждень: «відучували» кричати «Слава Росії», казати «громадянин начальник» і «стояти струнко».
«Кому треба було, поміняли одяг. Дали нитки й голки, щоб підшили одяг або ковдри, хоча доти тижнями не давали. Класична совдепівська показуха. Нам пригрозили – якщо хтось надумає писати звернення,зі скаргам в МКЧХ, усім кінець. Потім тишком підійшов інспектор і сказав обрати двох добровольців, які напишуть привіти рідним на аркушиках. Обрали мене і ще одного чоловіка. Я написав мамі, що живий-здоровий, у мене все добре, мене не б’ють, просив передати вітання рідним тих, хто був зі мною в камері, але потім наказали викреслити імена»
Тоді полоненим привезли книжки й шахи. По поверху гуляла лиш одна коробка з дошкою й фігурками, у камеру вона потрапляла раз на 15 днів.
«Нам надсилали і посилки [від МКЧХ]: ліки, цигарки, солодощі, термобілизна. Забирав посилку хтось із нас: ідеш коридором, згорблений, руки за спиною, але в чистому одязі, перед кабінетом наказують випростатися – ти випрямляєшся, береш коробку, дякуєш, розвертаєшся і виходиш. Але за рогом тюремник змушує поставити посилку, дає під дих, і ти скрючений вертаєшся в камеру. Жодна посилка в жодну камеру не дійшла. Усе розбирали співробітники ФСІН (російська Федеральна служба виконання покарань – “Н”). Я дуже хотів би поговорити із представниками Червоного Хреста та розповісти їм, що кошти спонсорів вони витрачають на те, щоб годувати російських тюремників, і це ніяк не покращує життя людей у полоні. Від цих посилок жодній людині не стало тепліше чи смачніше», говорить Артем.
Із ким спить Редіс
Під час допитів у Артема Дубини намагалися випитати, що відбувалося в штабі, які перемовини вів командир «Азову» Редіс. Які він віддавав накази. Хто знаходився, окрім «Редіса» у штабі.Артем відповідав, що не працював у штабі, а вхід туди обмежений.
«Вони не вірили, вибивали з мене інформацію. Причому за ці майже два з половиною роки я відповідав, по суті, на одні й ті самі питання. Серед них було й таке: «Із ким спав Редіс?.» Я казав: «Розумієте, в нього є дружина. І я не впевнений, що Редіс узагалі спав”. – «Та ти п***диш. До стінки!». Вони просто кончені. Після побиття – на стілець, і знову те саме: про штаб, прізвища і звання людей, яких я знаю тільки за позивними, бо ми тільки так спілкуємося в «Азові». Я їм кажу: «Можу тільки повторити те, що вже говорив”. І знову ставлять до стіни», говорить Артем.
З нього у полоні вибивали і його звання.
«Я призивався старшим лейтенантом, після поранення мені ніби вже дали капітана, але наказу я не бачив. Тому мене били за те, що я не знав», каже Артем.
Проводили росіяни і обшуки в’язнів. Під час них потрібно було стати обличчям до стіни, але не торкатися її, руки й ноги розставити максимально широко. Якщо пощастить, в’язня просто обшукають. А можуть лупити по корпусу, по ногах, щоб було боляче.
Зі спостережень Артема, російські тюремники не вважають себе тиловиками, а сприймають свою роботу як війну з полоненими. Та й просто б’ють, бо можуть.
«Забивали навіть за звук «г». Коли я сказав: «Я с города Никополя», мене виправили, що нема такої букви «г», треба казати: «из ґорода» – і почали бити. Надалі я намагався підбирати такі слова, щоб у них не було цієї літери…», говорить колишній військовополонений.
А ще в полоні Артема Дубину вразили чеченці, які іноді прибували в камишинську тюрму на ротацію. Вони питали росіян, навіщо знущатися над беззбройною людиною?
«Чеченці в наших цікавилися, чи стріляли вони по ворогу. Хлопці відповідали: «У мене стріляли, і я стріляв». Тюремник відповідав: «Молодець. Це була війна. А зараз полон». У мене запитували, що з шиєю, чи не уламок? Я казав, що снайпер. Говорили, що пощастило. Росіяни на таку ж відповідь реагували: «Ти снайпер?!» Я швидко пояснював, що ні, інакше мене забили б”, – згадує Артем.
Повернення на Велику землю
Як розповів Артем Дубина, деякі полонені «загадують» обміни. Наприклад, Новий рік – чим не підстава опинитися в списках на звільнення і повернутися додому? Але коли обмін не відбувається ані на Різдво, ані на Великдень, ані в іншу «загадану» дату, люди занепадають духом.
«Я собі ніколи не ставив жодних дат. Розумів, що в полоні можна сидіти і десять років. Просто знав, що обмін буде, а коли – ну, це вже як пощастить. Просто важливо пам’ятати про захисників Маріуполя, які так довго перебували в оточенні, а тепер – у полоні. Потрібно, щоб якомога більше полонених витягували звідти. Я розумію, що процедура обміну складна, договірна. Але хочеться, щоб над цим працювали ще більше», розмірковує Артем.
Вранці 9 вересня 2024 року двері його камери розчинилися: «Дубина, зібрати речі і на вихід!». Зазвичай такий вигук означав переміщення в іншу камеру або етапування.Але цього разу тюремник докинув: «Хай залишить пасту і мило, вони йому більше не знадобляться». Того дня з матрацами на перший поверх спускалося троє українських бранців. Їх повели перевдягнутися. Речі – з чужого плеча.
«Після Оленівки я своїх речей не бачив. Мої черевики забрав спецпризначенець у Таганрозі під час «прийомк»”. Цікаво, що майже ні в кого з «азовців» не було «Таланів» (берці, які видають військовослужбовцям ЗСУ – “Н”), але росіянам ці берці дуже подобалися. Порівняно з їхніми, це надзвичайно сучасне й круте взуття. Ми перевдягнулися. І нас уже не били. Хоча я чув, як інших водили «на баню». Потім ми підписали кілька документів, не читаючи – нам ніколи не давали такої можливості», говорить Артем.
Полоненим вручили по дві коробки «зеківських» сухпаїв. Потім – декілька годин в автозаку до залізничного вокзалу. Вагони для ув’язнених. Там уже були люди з інших місць утримання, зокрема наші морпіхи.
«Були і дівчата. Ми їх не бачили, але чули, як вони називали прізвища і місця прописки: Маріуполь, Мангуш, Ялта. Я зрозумів, що то наші, і здивувався. Думав, жінки давно обміняні», говорить нікополець.
Їхали полонені довго. Наступного дня дісталися Брянська. Із потяга – знову в автозаки, і так до Новозибкова, в тамтешній СІЗО. Але вже без «прийомки». Там не били і не міняли одяг полоненим. Їм довелося тільки з мішком на голові побігати по поверхах: полонених оглядали різні люди, зокрема й медик. Потім – ще одна ніч у камері, ранній підйом, завантаження в автобуси.
«Тоді ми зрозуміли, що це обмін. Бо в автобусі нас ніколи доти не возили. Довезли до Білорусі, звідти ми перетнули кордон із Чернігівською областю. Так нас поміняли», говорить Артем Дубина
У те, що вони вдома, Артем дубина повірив, коли, вже не нахиляючи голови, пасажири вийшли з автобусів на Великій землі – так називали вільну територію України в Маріуполі і в полоні. Звільнені потиснули руки побратимам, які приїхали зустрічати, змогли подзвонити рідним.
Була розмова і з командиром 12-ї бригади НГУ “Азов” Денисом Прокопенком.
“Він сказав, що радий, що ми повернулися, що бажає нам відновитися, і чекає у підрозділі. Потім вибачився, що не може довго говорити, бо треба керувати боєм. Ми побажали успіхів у бою і попросили передати вітання хлопцям із підрозділу”, – згадує Нікополь.
Звільнені з полону українські воїни 13 вересня 2024 року – значною мірою жінки. Артем зазаначає, що вдома можна нарешті говорити українською без страху бути побитим, вітатися «Слава Україні!» без загрози підписати собі вирок.
«Іноді в полоні ми говорили між собою українською, але це був ризик. Часом тюремники питали те чи інше слово українською. У Таганрозі був один постовий, який щоразу питав, як буде «доклад». Коли ми відповідали, що “доповідь”, він казав: «О, молодці, пам’ятаєте ще свою мову», розповідає Артем Дубина.
З полона українські захисники повертаються додому після обмінів бліді і змарнілі, то російські вояки – наче після санаторію.
«Я бачив відео про місця утримання російських полонених в Україні. Один росіянин [у коментарі журналісту] каже, що йому хотілося б чогось новенького в меню, якогось іншого салату. Я подумав: «Що?!» За два роки я не з’їв жодного свіжого помідора чи огірка, жодного яблука не побачив. Хіба засолені огірки й помідори, які вже слід було б викидати, а їх натомість згодовували нам. Їсти потрібно було швидко. У тюрмі в Камишині «баландьори» навіть організовували змагання, де вигравав той, на чиєму поверсі поїдять швидше. Вони не насипали, а ляпали їжу. Тарілки просто залітали у віконце камери», – згадує Артем.
У росії наших полонених годували кашами, часто несолоними. На перше – суп: вода з картоплиною. Іноді квашену капусту заливали водою, кип’ятили, це вважалось щами чи капусняком. Картоплю могли дати напівсиру.
Артем ніколи не надавав їжі великого значення. Він швидко з’їдав, що давали. В полоні йому все одно в полоні хотілося маминого борщу, торта і хот-дога з АЗС. Мамин борщ і хот-дог він вже їв. А торт – поки ні.
Щодо харчування духовного, то військовополонені мали можливість читати: у Таганрозі видавали по одній книжці на людину, в Камишині – по одній на камеру. Переважно класика, звісно, російською мовою, але відверто пропагандистських книг не було. Один чоловік в Артемовій камері погано бачив, то він читав йому вголос. Після повернення в Україну він зв’язався з рідними всіх співкамерників і знайомих, розповів про стан здоров’я полонених, фізичний і моральний.
Будучи у полоні Артем Дубина понад усе хотів побачити рідних. У безпросвітному мороці полону це бажання було іскрою, яка світила, зігрівала і давала надію. Він навіть подумки спілкувався з рідними та друзями. Вигадував діалоги про все на світі.
«Були милі розмови, а були з суперечками, жартівливі. Я уявляв, як мене хтось підколює або сам когось підколював. Воно саме в голові виникало, розвивалося. Уже на свободі, на Великій землі, я подумав, що це дуже цікавий досвід. Хоча жодного діалогу не пам’ятаю, а записати можливості не було», говорить «азовець».
Артем і українські пісні подумки переробляв під свою родину, думаючи про маму. Повторював щоранку про себе «Пісню про рушник». І Гімн України. Для коханої він переробив слова з пісні «Вона». Також Артем вивчив пісню золотошукача з оповідань Джека Лондона.
Він не мав жодного сумніву, що рідним вистачить сил дочекатися його. Цю віру підживлювали слова підтримки від коханої, які вони промовляла ще під час рідкісних дзвінків до оточеного Маріуполя і які Артем добре пам’ятав.
«Коли ти в полоні, тебе б’ють, катують, ти повертаєшся назад у камеру. Це ніби захищене місце, де тебе не битимуть. У камері ти спілкуєшся з трьома такими ж, як сам. Ви вже про все на світі поговорили. А світ продовжує жити – треба ходити на роботу, в магазин, жити далі, спілкуватися з іншими людьми… Я розумів, що моїм рідним важко чекати. Але я точно знав, що мене дочекаються. Бо [серед полонених] були такі, хто сумнівався у своїх других половинках і не соромився про це казати. Були люди, які шкодували, що вижили, інакше діти отримали б компенсацію. А так – виростуть без батька і спитають: «Дядьку, ти хто?» Я таким казав: «Не мели дурниць. У тебе дорослі діти. Вони пам’ятають тата!», згадує Дубина.
Кохання під час війни
Після університету Артем Дубина змінив декілька робіт. Працював на телебаченні у Дніпрі й Нікополі, пресслужбі «Інтерпайпу». Під час АТО у 2015 році Артема мобілізували й ризначили командиром взводу в одній із бригад Нацгвардії. Перше відрядження було на позиції під Маріуполем, у друге, туди ж, поїхав уже як командир роти. Там Артем познайомився з бійцями полку «Азов», заповнив документи і на початку 2016-го перевівся у пресслужбу «Азову». Відтак очолив її, а звільнився на початку 2020 року старшим лейтенантом.
«Я хотів пожити цивільним життям і створити родину, – пояснює Дубина. – Розумів, що в умовах війська зробити це буде складно. Тому вирішив шукати ту єдину як цивільний», каже Артем.
Він дуже любив бадмінтон. Ходив на тренування до мобілізації, повернувся до цього виду спорту і в 2021-му. На тренуваннях познайомився з Ольгою. Жінка йому сподобалася, але Дубина все не наважувався покликати на каву.
«У нас у месенджері була група всіх, хто ходить на заняття. І одного дня приходить повідомлення від неї. Ми трохи полистувалися і нарешті пішли пити каву. Запропонувала вона. Стосунки розвивалися доволі швидко. За пару місяців ми вже полетіли в Туреччину відпочивати, зустріли разом Новий 2022-й рік. Коли повернулися в Нікополь, все йшло до весілля. Але втрутилася війна. Зрештою, ми одружились, хоч і пізніше, ніж планували», говорить Артем Дубина.
Чоловік розписався з коханою дівчиною після повернення з полону. Їх розпис був під загрозою: через поранення чоловік втратив можливість знаходити швидкі логічні рішення. Артем зізнається, що це вибиває з колії. Якщо раніше витрачав на питання кілька хвилин і дзвінків, то тепер це вимагає тривалого обдумування, кому ж подзвонити і що сказати.
«Я дуже вдячний моїй подрузі «Наві». Вона в якийсь момент просто взяла організацію на себе. Бо мені вже здавалося, що це не станеться, я не здатен нічого вирішити. «Нава» все порішала буквально за пару годин. Нам треба було тільки приїхати й обмінятися обручками», говорить Артем.
Про зникнення Каховського водосховища і появу дронів
У полоні Артем був в інформаційній ізоляції. По радіо в тюрмі лунав гімн Росії, пропагандистські пісні і російський погляд на історію, новин не було зовсім. Тюремники про політику чи війну не розмовляли. Єдиним джерелом «свіжої! інформації були українські військовополонені, які опинилися в неволі пізніше.
«Мене здивувало, що більше нема Каховського водосховища. Я довго не вірив у цю новину. Місто Нікополь із трьох боків омивалося цим водосховищем. Усе дитинство і юність я ходив на пляж, на риболовлю. Але тепер на місці води – ліс. З іншого боку, це повернення тих плавнів, які існували на місці водосховища раніше. Природа дуже швидко відвоювала своє. Можливо, це й на краще. Але це злочин проти екології, проти людей, які живуть нижче за течією, мешкають навколо водосховища. Адже міста просто залишилися без води. Треба було розв’язувати цю проблему. І там для мене було загадкою, як це можна зробити. З’ясувалося, що розв’язали швидко», говорить Дубина.
Відкриттям уже в день звільнення для нього стало масове застосування на фронті FPV-дронів. Коли вони виходили в полон з «Азовсталі», така практика ще не була поширена.
«Хлопці, які нас зустрічали, спілкуються про щось таке, а я слухаю й не розумію. Кажу: “Ану зупиніться і поясніть, про що це ви?!” – “Ну, дрони такі, безпілотники”. – “І?..” І тоді вони зрозуміли, що ми взагалі нічого про таке не знаємо. Почали пояснювати принцип роботи. Нам це видалося якоюсь війною майбутнього, – всміхається Артем. – Коли ми здавалися, то хіба квадрокоптери могли носити гранати ВОГ-25, максимум 82-гу міну. А тут дрони танки підривають, можуть підірвати квартиру або будинок! Зараз найкращий час для геймерів заходити в підрозділи і працювати з потрібними джойстиками»
У списках на обмін був наш військовий, який потрапив у полон уже під час початку Курської операції ЗСУ. Він розповів про неї хлопцям.
«У голові не вкладалося: ми ще не відбили свої території, водночас перейшли кордон, захопили райони ядерної держави. Це дійсно була важлива новина, яка показала, що ми вміємо захоплювати значну територію, тримати її. І це перший напад на територію Росію після Другої світової війни», каже Артем Дубина.
«Нікополь» вірить, що росіяни відчують на собі все те, що він та інші наші воїни відчували в полоні. Вірить у громадянську війну в Росії або інші соціально-політичні катаклізми, що спричинять розпад Російської Федерації. Може, це станеться після смерті Путіна.
«Для того, щоб сталася умовна Гаага, потрібно захопити Москву й арештувати вище державно-політичне керівництво РФ. Зараз це малоймовірно силами самої України. А світ не поспішає включатися в цю війну.Крім Північної Кореї. Але є нюанс – вона з іншого боку. Очікуємо спецпідрозділи Південної Кореї з нашого боку. Або можуть просто перейти 38-му паралель і на місці все вирішити», розмірковує офіцер НГУ.
Арем Дубина хотів би, щоб кожен росіянин бачив, як обстрілюють і руйнують його місто так само, як російські війська зруйнували Маріуполь або Бахмут.
«Драмтеатр у Маріуполі пережив нацистську окупацію, комуністичний режим, а був знищений захисниками “русского міра”, хоча в ньому перебували майже самі російськомовні, переважно жінки і діти. Спочатку росіяни хвалилися, що знищили там штаб “Азову”, якого в драмтеатрі ніколи не було. Потім змушували наших полонених артилеристів узяти на себе відповідальність, що це вони знищили театр, а нас – свідчити про те, що ми нібито бачили це. Я їм кажу: «Ви розумієте, що ми вже не мали боєприпасів? Уся наша артилерія тоді вже пішла в піхоту. І якщо хоч трохи розуміти траєкторію руху снарядів, то снаряд не може влучити з неба. Так гармати не стріляють. Те саме було перед цим із маріупольським пологовим, де росіяни теж «знищили штаб», говорить Дубина.
Він зізнається, що не надто любив Маріуполь. Два заводи в середмісті, дим іде в житлові квартали. Втім, Маріуполь дуже змінився за кілька років, хоча війна постійно була поруч. У місті з’явилося багато культурних центрів, творчих осередків, крамниць, кав’ярень, там проводили концерти й фестивалі.
«Шкода Маріуполь. Я бачив, як він із сірого міста-заводу перетворюється на нормальне сучасне українське місто. І його просто знищили. «Азовсталі» не існує більше. Залишки порізали на метал і здали. Я бачив могили у дворах багатоповерхівок, коли сусіди ховали загиблих сусідів. Просто хрестик і купка землі на неглибокій могилі. Люди думали, що все швидко закінчиться, і не виїжджали навіть тоді, коли росіяни квартал за кварталом просто знищували місто. Я бачив, як люди готували на вогнищах на вулиці, бо не було газу і світла. Як люди допомагали один одному вижити. Бачив, як цивільні грабували крамниці. Бачив, як «градами» обстріляли ринок, і залишилось тіло, дуже пошматоване уламками. Думаю, то була жінка. Люди ходять, якось собі існують – і в цю мить влітає снаряд у квартиру на середніх поверхах багатоповерхівки, там вибухає, вилітають шматки меблів, усе починає горіти», згадує «азовець».
«В одного з місцевих побратимів під час оточення помирає мама, її ховають у дворі приватного будинку, а за кілька днів його сестра в тому ж будинку народжує доньку. Як у старі часи – нагріли води, нарвали якихось ганчірок. Вони потім виїхали на Велику землю, у них вже все добре»
-Маріуполь упав, бо росіяни обстрілювали місто з неба, моря, із землі, ракетами, артилерією, всім, що в них було, – вважає Дубина. “
«Думаю, якби нашій піхоті протистояла тільки російська піхота, ми досі тримали б оборону. Коли вони йшли суто піхотою, зазнавали величезних втрат»
Після полону «Нікополь» вже встиг зробити лазерну корекцію зору – у полоні почав гірше бачити. У нього юолять спина й шия, коліна і литки: після тривалого сидіння він не одразу може нормально ходити.
«Нас часто і багато били саме по ахіллу. Уже тут у мене з’явилася пневмонія, викачували рідину з правої легені. Суглоби треба буде лікувати», каже «азовець».
Попри стан здоров’я, Артем живе активним життям, бере участь в акціях із закликом звільнити українських військовополонених. Він хотів би повернутись на службу і далі «двіжувати». Можливо, вже не бігати окопами – бо якщо бігати, коліна «вийдуть із чат». «Нікополь» міг би писати чи виконувати якусь організаційну роботу.
«Ми закінчили оборону Маріуполя, але не закінчили оборону України. Моя мотивація – закінчити цю справу так, щоб мої діти не жили в страху сирен, а щоб були забезпечені стійким миром та оборонним потенціалом. Дуже важливо, аби військова служба була почесною для українських громадян. Щоб військових цінували і забезпечували на такому рівні, аби ті, із ризиком втратити життя і здоров’я, продовжували захищати країну. Життя пов’язало мене з армією ще з 2015-го, тому я налаштований продовжити службу», говорить звільнений з полону Артем Дубина.
Ще новини Нікополя: Як на Дніпропетровщині проходять реабілітацію поранені правоохоронці (фото, відео)
