Співробітник НЗФ, оператор-навідник ЗСУ Анатолій Вовк розповів про пережите у російському полоні. Інтерв’ю з воїном записала журналістка Тетяна Харлан, передає Nikopolnews.
Пастка. Обмеження. Лють. Обман. Ненависть. Полон. Ці емоції пережив співробітник НЗФ, оператор-навідник ЗСУ Анатолій Вовк. Його обміняли на Великдень. Цей день став для нього другим Днем народженням.
«Коли нас обміняли, то привезли до Дніпра. І ось я, ось Батьківщина, і мені здається, що за спиною виростають крила, бо якби міг – долетів би до рідної хати, так хотілось додому. Це був вир емоцій. Бо там, в полоні, я вже й змирився зі своїм положенням. Думав, що мене ніхто й шукати не буде, а виявилось стільки людей мене розшукувало – з нашого села та зі всієї України – я був цим настільки вражений, що досі не можу це усвідомити. Мене обміняли, нарешті я на рідній землі!», розповідає Захисник.
Зі сльозами на очах та з посмішкою, яка швидко стирається з обличчя, він згадує скільки ще наших залишилось в полоні. А також скільки наших воїнів полягло на полі бою…
Співробітник НЗФ розповів про пережите у російському полоні
«Нас взяли в полон вагнерівці з Красної гори, що під Бахмутом. Це сталось одразу після операції по звільненню наших хлопців. Завдання ми виконали – вони всі відійшли на безпечні позиції, а нам з напарником не пощастило. Коли брали в полон, у мене одна думка була – якщо зараз відкрию вогонь, то вони нас тут і покладуть. Тож вибору не було. І нас пов’язали. Все, що було при собі – забрали. А в мене в кишені був військовий квиток. Як вони вичитали, що я воюю з 2015 року, то одразу почались погрози – обіцяли пристрелити. Але мені пощастило… », продовжує розповідати Анатолій.
У полоні, кожного дня чоловік прокидався з думкою, що сьогоднішній день – останній.
«Але де саме нас тримали, я не скажу, бо з відкритими очима нас довели тільки до Соледару, а потім як зав’язали очі, так тільки в підвалі й розв’язали. В цілому, як взяли нас в полон 10 лютого, то тільки 15 квітня, під час обміну, я вдруге за три місяці сонечко й побачив, бо весь цей час просидів в темряві підвалів “ЛНР”…», розповідає Захисник.
«Спочатку нас перекидували між локаціями. І коли привозили на нове місце – допитували. Допити, чи то правильніше сказати тортури – стандартні: то ребра поламають, то голову розіб’ють. Вибір був невеликий – або косити під дурня, або піти на розстріл. Тож я обрав перше. А що ще я міг?… Так і протримався, тим паче багато і не знав…», каже Анатолій
Чоловіка тримали у Первомайську (так звана “ЛНР”) в камері з іншими українськими військовополоненими.
«Кажуть, що нас тримали у Первомайську (“ЛНР”). В камері розміром 6 на 8 метрів нас було 56 чоловіків зі всієї України. Режим такий – половина спить, половина несе вахту, потім міняємося. Ну, і триразове харчування, звісно: понеділок – середа – субота. Всі поправились, що сказати. Це я зараз жартую, а у 2015-му, коли вперше служити пішов, інакше реагував. Проте після всього пережитого мозок наче очистився від хвилювань. Життєва філософія спростилась до фрази – що буде, те буде. Одне знаю напевне – знову піду воювати, бо хтось же мусить. Ніхто не хоче помирати, але захищати Батьківщину потрібно. Життя не закінчується, ми ще повоюємо!», додає Захисник.
