Вночі 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Держава-агресор принесла на нашу землю біль, сум, великі руйнування і втрати…
Напередодні третьої річниці початку повномасштабної війни Nikopolnews поспілкувався з трьома нікопольчанками, які згадали і розповіли про своє особисте 24 лютого 2022 року.
Троє нікопольчанок розповіли про початок великої війни
«Сирени, вибухи, новини про перші жертви…» – Валерія Малахова, тренер Центру освіти дорослих:
Живучи багато років за кордоном, я все частіше відчувала, як невидимий магніт тягне мене додому. Я сумувала за рідними, за батьками, за Україною. Хотілося нарешті осісти, мати власний дім, сім’ю, стабільність. Здавалося, що попереду – звичайне, спокійне життя, де є місце мріям і теплу рідного дому. Але 24 лютого 2022 року ця реальність розсипалася, мов кришталь.
Я прокинулася від слів: «Ти що, спиш? Війна почалась». Ці три слова не вкладалися в свідомість, не збігалися з тим, якою я бачила свою країну – мирною, сильною, сповненою життя. Сирени, вибухи, новини про перші жертви… Здавалося, що це страшний сон, з якого ось-ось прокинешся. Але ні, це була реальність – жорстока, кривава, немислима для ХХІ століття. Поки російські війська ще не зайшли в Енергодар, ми, як і багато українців, стежили за подіями через новини, допомагали, як могли: донатили, шили, плели маскувальні сітки, підтримували одне одного. Плакали, молилися, знову допомагали. Коли ж окупанти увійшли в місто Енергодар, жах став відчутним. Надто близьким. Нікополь, що досі залишався відносно спокійним, перетворився на мішень. Вибухи лунали щоночі, щоранку, вдень і ввечері. Руйнувалися будинки, вулиці, чиїсь життя. Важко було повірити, що це відбувається насправді – у моєму рідному краї, на землі, де я мріяла про майбутнє. Та попри біль, страх і втому, ми не зламалися. Кожен день ставав доказом нашої незламності, нашої єдності. Бо навіть серед руїн народжувалася надія. Навіть у темряві зростав вогонь боротьби і цей вогонь боротьби досі не згас.
«Відправили доньку на обласну шахову олімпіаду» – Вікторія Трофімова, мама
Наше 24 лютого 2022 року почалося з того, що ми з чоловіком посадили старшу доньку разом із командою ліцею №8 в автобус «Нікополь-Дніпро». Вони їхали на змагання виборювати перемогу нашому місту в обласній шаховій олімпіаді. Але не так сталося, як гадалося…
Коли я залишилася вдома одна зі сплячою меншою донькою, то тільки тоді зрозуміла, що почалась війна (приблизно о 07:00 ранку). Найбільший страх був за дитину, яка їде в автобусі і з кожною хвилиною все далі від дому — це був мій жах ще довго після того.
Рейсовий автобус довіз дітей до Дніпра, а от повернутися назад вже було не так легко. Я просто не уявляю як себе почувала Марина Михайлівна, що супроводжувала наших дітей, але якби не вона, тоді взагалі не знаю як пережила б той день. Про приїду у Дніпро наші діти з вчителем встали у чергу за квитками, аби повернутися додому. Їм вдалося взяти квитки лише на автобус близько 14:00. Тоді у мене була паніка. Вже було чути вибухи, по телевізору йшли страшні новини, а дитина моя не поряд зі мною…
Потім нашій вчительці повідомили, що з Нікополя їде автобус забирати дітей з якогось центру і у ньому буде місце і для наших дітей. Тоді вони вп’ятьох, маючи квитки на рейсовий автобус, вирушають на пошуки того центру, звідки забере їх автобус…
Дякуючи Богу, всі діти дісталися додому, і цей напружений момент, коли дитина не поряд, закінчився. Потім почалося вже інше страшне та жахливе наше життя під час повномасштабного вторгнення.
На жаль, нашої Марини Михайлівні вже немає. Вона загинула в аварії на тій самій дорозі з Нікополя в Дніпро у кінці серпня півтора роки тому.
«Планували провести конкурс «Супергерой-2022»» – Наталія Тарасенко, вчитель початкових класів
24 лютого 2022 року, після 06:00 ранку, мені зателефонувала подруга та сказала «Почалася війна!». А 25 лютого у нас з дітьми мав відбутися конкурс «Супергерой – 2022». Ми так старанно до нього готувалися та чекали. Мої діти тоді були ще першачками, а зараз вони вже випускники початкової школи.
24 лютого ми до школи так і не пішли. Але того дня вже вийшли на онлайн – навчання. Хто міг би тоді подумати, що медалі «Супергерой», які чекали дітей, стануть, ніби, символом незламності моїх учнів. З того дня моїм учням довелося подорослішати на декілька років. Ось уже три роки маленькі українці здобувають освіту на тлі великої трагедії, великої війни. І завжди пам’ятають про наших воїнів, незламних захисників із Збройних Сил України. Саме вони є справжніми героями, які захищають нас, щоб ми могли разом з ними мріяти, вчитись та радіти. Ми ж, вчителі, маємо підтримувати вогник дитинства в очах наших маленьких учнів, справжніх супергероїв, які навчаються під звуки вибухів. Саме в їх руках майбутнє нашої країни. Тому ось уже три роки я говорю моїм учням: Мрійте, навчайтеся і ніколи не втрачайте віри в добро. А я завжди поруч, щоб підтримати вас та нагадати: ви, супергерої, які здатні змінювати світ на краще!
Медалі «Супергерой» мої діти отримали, правда, без конкурсу, і десь через півтора року від початку великої війни. Слава Україні!
Ще новини Нікополя: У Нікополі 24 лютого вшанували пам’ять усіх, хто віддав життя за Україну
