Розбиті будинки і долі: як живе Нікополь під обстрілами та без води

Вже понад рік згадка про Нікополь постійно з’являється в новинах. Ворог щодня і щоночі випускає по населеному пункту десятки снарядів. Історики говорять, що за часів козацтва місто збудували як фортецю. У сучасній історії Нікополь став тим містом, яке дивиться ворогу у вічі.

У березні 2022 року російські війська зайняли Енергодар Запорізької області та атомну електростанцію. Ворог розмістив на ЗАЕС та в навколишніх селах чималу кількість військових та техніку. Згодом, прикриваючись атомною станцією, терористи цинічно і безжалісно починають обстрілювати прилеглу територію Нікопольського району через Каховське водосховище. Відстань між Нікополем і ворожими позиціями була незначною – 8 кілометрів по воді. Відтоді окупанти стали тероризувати мирних жителів постійними обстрілами з «Градів», ствольної артилерії, а згодом почалися нальоти дронів. Так, з липня 2022 року нікопольчани остаточно втратили спокій.

Жити під постійними обстрілами – неможливо. Мешканці Нікополя почали покидати свої домівки. Проте не всі.

«Пригадую перший обстріл. Сирена не встигала включатися, бо снаряду потрібно кілька секунд, щоб долетіти з Енергодара. Спочатку ховалися в коридорі. Дітей накривала ковдрою, щоб не поранилися від осколків. Морально це витримати неможливо. Всі ми жили в очікуванні прильоту. А вони все частішали», – пригадує мешканка Нікополя Олена.

Поки було тепло, жінка з родиною виїздила на ночівлю до віддалених сіл, спали в наметі або в машині. Олена говорить, що під Нікополем почали розростатися цілі наметові містечка. Там жили такі, як вона. Люди, які втікали від війни, але не могли і не хотіли виїжджати з рідного міста.

«Десь о 5-й ранку прокидалися, знову їхали у Нікополь, приймали душ, снідали і йшли на роботу. Таке скитання тривало до перших холодів. Уже фізично неможливо було жити у наметі чи машині. Я з родиною переїхала у село до матусі. Воно далеченько від Нікополя, кілометрів 40. Тепер там наша домівка. Звідти ми з чоловіком їдемо на роботу. А дітки – з бабусею, у безпеці», – говорить Олена.

Страшно ставало і від того, що прилетіти могло в будь-який час доби. З кожним днем терористи змінювали вигляд затишного колись Нікополя. Сотні пошкоджених будинків, пробиті дахи, потрощені вікна та понівечені стіни. Ворог артилерією нищив і продовжує нищити дитячі садочки та школи, магазини, перукарні, автомобілі, господарські споруди, промислові підприємства та адміністративні будівлі.

Місцеві говорять: немає такого району, куди б не прилітало. Незважаючи ні на що, місто намагається жити так, як до війни: працюють підприємства, аптеки, магазини і ринки, курсує громадський транспорт, а в центрі навіть можна випити кави.

Найбільше болить душа від новин про загибель земляків. Ворожі снаряди забирали життя та калічили нікопольчан, коли ті виходили на прогулянку з собаками, їхали на роботу чи йшли за продуктами.

«У Нікополі ворожий артилерійський удар забрав життя чоловіка»; «У Нікополі рятувальники дістали з-під завалів тіло ще одного загиблого через ворожий обстріл»; «Тричі агресор обстріляв Нікополь. Поранив п’ятеро чоловіків від 44 до 60 років», «Надвечір ворог випустив смертоносні снаряди по Нікополю. Загинув 48-річний місцевий мешканець». Такі рядки щоранку пишуть у офіційних пресрелізах. Насправді, за кожним цим словом – зруйновані долі та втрачені життя. І так триває понад рік.

Місцеві почали звикати жити під прицілом російських терористів. Точніше, не звикли, а прилаштувалися. Пообіді життя у Нікополі уповільнюється. Після 16-ї години ніхто не поспішає виходити на вулицю. Якщо ж є нагальна потреба, то люди моніторять місцеві телеграм-канали. Там сповіщають, що ворожа техніка на тому березі вже наближається до своїх позицій. А це означає, що є трішки часу, щоб пройти в укриття або сховатися за двома стінами. Потім буде обстріл, який, можливо, зруйнує чиюсь долю.

Корінний нікопольчанин Михайло Олександрович Фургал разом із молодшою донькою та онуками виїхав у село Нікопольського району. Вдалося там знайти хатинку. Тепер господарює, але і в Нікополь постійно навідується.

«У мене дуже велика родина. Два сини, дві доньки, маю онуків та дочекався правнука. Всі корінні жителі міста», – так розпочав наше зна­йомство Михайло Олександрович

.

Його родині доля підготувала чимало випро­бувань та бід. Зі сльозами на очах дідусь говорить про загибель онука – сина старшої доньки. Зовсім молодий хлопець віддав життя під Бахмутом. У вересні минулого року юнака похоронили.

«Я народився і хрестився в Нікополі. Працював на цегляному та кранобудівному заводах. Згодом влаштувався у міське ремонтно-будівельне управління. Там пропрацював 11 років. Потім – на трубний завод, звідти пішов на пенсію. Моя старша донька залишилася в Нікополі, працює на заводі. У молодшої – троє дітей: два хлопчики і дівчинка. Ми разом виїхали в безпечніше місце. У Нікополі в мене є квартира. Вона ціла, хоча скло повилітало, побило кондиціонер після того, як у будинок прилетів снаряд від «Граду». Також коло будинку є погріб, там розтрощило кришку. Її не поспішаю ремонтувати, бо невідомо, коли знову туди прилетить», – ділиться переживаннями Михайло Фургал.

Справжньою втіхою для Михайла Олександ­ровича є дача. Вона теж знаходиться під обстрілами, проте дідусь там вирощує непоганий урожай. По сусідству – розбиті будинки. Дехто їх ремонтує, дехто – ні.

Втікала від обстрілів разом із двома дітками і Марія Блізно. До 24 лютого її родина жила звичайним щасливим життям. Чоловік, дітки, затишний будинок, плани на майбутнє. Але прийшла війна… Чоловік пішов захищати країну. Маша не хотіла покидати рідне місто, але коли обстріли ставали інтенсивнішими – довелося. Чоловік і свекруха наполягли.

«У нас із чоловіком двоє діток: старшому – 6 років, меншому – 1 рік і 6 місяців. Зараз чоловік на війні, пішов, не вагаючись, заради майбутнього наших дітей. У Нікополі свій будинок. Стоїть цілий, дякувати Богу», – говорить Марія.

Молода жінка сама родом із Тернопільської області. 16 років тому переїхали у Нікополь. Зараз у місті живе Маріїна свекруха, теж у приватному будинку.

«Спочатку від обстрілів ми втекли у Тернопіль, потім повернулися у рідне місто. Але коли снаряди прилітали мало не щодня, знову виїхали. Цього разу ближче – у Нікопольський район», – продовжує Марія.

На запитання: чому ж повернулися в небезпеку, жінка відповіла коротко: «Додому дуже хотілося». Вона зізнається, що сільські умови життя її не лякають. Вона радіє, що дітки у безпеці. Адже є люди, в яких війна забрала найцінніше.

Не оминули ворожі снаряди й ЗМІ Нікополя. У ніч проти 18 вересня 2022 року «прилетіло» у будинок, де знаходиться редакція газети «Південна зоря». Як наслідок, у кімнаті розбито вікно. «Південна зоря» – газета з історією, бо виходить уже понад 90 років. Чи важко видавати газету під час війни? Над­звичайно важко. Але, незважаючи на постійну загрозу життю і невисокі наклади, колектив не ­зупинив передплату.

9 березня 2023 року під приціл окупантів потрапила радіостанція «Ностальжі». Редакційне приміщення постраждало, ефірне обладнання потребувало ремонту, монтажне – знищено повністю. Осколками пошкодило дороговартісний кабель. Повноцінне мовлення нікопольської радіостанції відновити вдалося. Це стало можливим завдяки підтримці НСЖУ та міжнародних благодійників – як фінансової, так і наданням зарядної станції «EcoFlow River 2», що дасть змогу забезпечити електро­енергією студійну апаратуру.

«Зарядна станція, надана НСЖУ, «витягує» частину апаратури, яка вже встановлена на студії, передусім комп’ютери. Для нас дуже важливим і цінним є те, що люди швидко зреагували і простягли руку допомоги», – зауважив керівник радіоредакції Валерій Терещенко.

6 червня Нікополь спіткало нове лихо. Від самого ранку стало відомо про руйнування ворогом дамби Кахов­ської ГЕС. Десь вода прийш­ла і принесла із собою страшну трагедію, а десь пішла – і спричинила лихо. Каховське водо­сховище міліло з кожною хвилиною. Кілька діб – і воно фактично припинило своє існування. Насосні станції Нікополя спинилися, у людей у кранах не залишилося ні питної, ні технічної води. Для мешканців швидко організовують пункти роздачі води по всьому місту.

Люди у Нікополі – гарні господарі, хазяйновиті. Майже на кожному приватному подвір’ї – тепличка, а там розсада, перчик, огірочки, помідори. А хто ж не куштував нікопольську полуницю? Усе було смачне, без нітратів, із саду-городу і відразу свіже на базар. Було… Тепер інша реальність. Нікопольчани, які жили поруч із водосховищем, стоять у чергах за водою. А коли йде дощ, вигадують різні способи, щоб зібрати дорогоцінні краплі.

Звісно, Нікополь не залишився сам на сам із бідою. Влада на різних рівнях вирішувала і продовжує вирішувати гост­ре питання. Наприкінці червня вода в кранах містян почала з’являтися.

«У Нікополі частково відновили водопостачання. Десь для третини мешканців міста. Нині вода подається із підвищеним вмістом хлору. Така технологія, адже довго труби були сухі – тепер необхідне більш ретельне очищення», – повідомив голова Дніпропетровської обласної військової адміністрації Сергій Лисак.

Місцеві переконані: і це випробування перенесуть з гідністю. І зустрінуть перемогу в рідному Нікополі. Інакше й бути не може. Адже вони народилися на козацькій землі. Та й не зрадить місто свою назву: у перекладі з грецької «нікополь» означає «місто перемоги».

Щоденно жителі Нікополя, як і всі українці, платять велику ціну за свободу. З першого дня війни вони стали на захист країни. На жаль, фронт забирає найкращих. Їхній подвиг навіки залишиться у пам’яті. Навіть незважаючи на постійну загрозу обстрілів, жителі Нікополя приходять до храму попрощатися із земляками-захисниками.

Серед загиблих жителів Нікополя – Герой України, військовослужбовець 93-ї бригади ЗСУ Сергій Сова. Він був одним із загиблих військових, тіла яких виявили під час ексгумації в звільненому Ізюмі. Сергій вважався безвісти зниклим. На початку ексгумації медіа та соціальні мережі облетіло фото – рука із синьо-жовтими браслетами. Згодом стало відомо, рука з браслетами належить саме жителю Нікополя Сергію Сові. Їх та численні татуювання впізнала дружина Героя. Ці браслети подарували Сергію син та донечка ще у 2014 році. З того часу він носив їх постійно як оберіг.

Відразу українці запустили флешмоб для вшанування пам’яті про закатованих людей під Ізюмом. У соцмережах публікували фото з браслетом на руці у синьо-жовтих кольорах. Люди позначали дописи хештегом #IzyumMassacre, а ілюстрація «Genocide» облетіла весь світ.

Відзначимо, що з початку війни у 2014 році мешканці Нікополя стали на захист рідної Батьківщини. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну громади району, кожного тижня отримують чорні звістки з фронту і ховають свої найкращих синів. Імена всіх загиблих Захисників Нікопольщині зібрані ТУТ.

• Ще новини Нікополя: Крани – сухі: як Нікополь живе без води
• Читайте також: Підстави для демобілізації розширили – Зеленський підписав новий закон