Це фото автору люб’язно надала Лисенко Марина Анатоліївна, у дівоцтві Данилова. Світлину було зроблено 20 серпня 1983 року біля могили легендарного кошового отамана Івана Сірка, у день весілля.
- Сестри Данилови у день весілля
Укладання шлюбу за всіх часів вважалося таїнством. Адже не дарма кажуть: «Шлюби укладаються на небесах». Саме тому весільні обряди згодом обростали прикметами та різноманітними традиціями, яких існує величезна кількість. Все згадати неможливо, але одна з популярних – це традиція «їздити пам’ятниками…» Не така вже, до речі, і давня…
Просто завжди молодята мали вшанувати старших і з’їздити на святі місця. Такими святими місцями після Другої Світової війни були для людей пам’ятники та меморіали полеглим солдатам.
Серед новоспечених традицій — відвідування містків закоханих, де кожна пара намагається повісити свій замочок на щастя. Також зараз часто наречені фотографуються в парках і в якихось своїх романтичних місцях, які мають особливе значення лише для них.
Крім всього перерахованого у кожному місті є свої унікальні місця. У Нікополі таким можна вважати могилу легендарного кошового отамана Івана Дмитровича Сірка. У народі називається просто Сірко. Тривалий час там знаходилася друга пам’ятка – вітряк, на тлі якого фотографувалися молодята.
Це фото цікаве ще тим, що зображені дві рідні сестри Галина (старша) та Марина (молодша). У них одного дня були весілля.
За спогадами самої Марини Лисенко:
«Цього дня реєструвалося багато пар, близько 20-30. Усіх реєстрували у Палаці урочистих подій, хоч цей був розпис у присутності 4 свідків, або велике весілля. Погода – спекотний, сонячний, серпневий день, цвіли соняшники, чорнобривці, жоржини, гладіолуси. Біля пам’ятника Івану Сірку було вітряно, пахло степом, стрекотіли коники».
Зараз Марина Анатоліївна працює провідним інженером-технологом хіміко-технологічної групи технологічної лабораторії ТОВ «ІНТЕРПАЙП НІКО ТЬЮБ».
Спочатку могила кошового отамана І. Д. Сірка знаходилась у селі Капулівка на березі Каховського водосховища. Але через існуючу загрозу руйнування водою у квітні 1967 року було прийнято рішення про перенесення останків кошового отамана І. Д. Сірка. У листопаді 1967 року в екстремальних погодних умовах було проведено археологічні розкопки пагорба – могили, на якому знаходилася надмогильна плита – пам’ятник І. Д. Сірку, та здійснено перепоховання останків на стародавній курган біля в’їзду в село Капулівку.
Ще в давнину людство навчилося використовувати силу вітру. Вітер надував вітрила кораблів, які перевозили різноманітні вантажі, відкривали нові землі. Вітер крутив крила вітряків. Вітряк це аеродинамічний механізм, який виконує механічну роботу за рахунок енергії вітру, що уловлюється лопатями – крилами млина. Найбільш відомим застосуванням вітряків є їх використання для помелу борошна.
Їх ставили на височинах, де був доступ до вітру. Кожен значний будинок – місто, село мали свої вітряки. Біля вітряків збиралися люди, де обговорювали важливі справи.
На початку XX століття у Нікополі було 11 вітряків: три з них розташовувалися в районі сучасної вулиці Шульгіна, біля старого м’ясокомбінату, інші на Лапинці, Сулицькому, Довгалівці, Новопавлівці. Власниками були мірошники (мірошники) – це були шановні та заможні люди, яких у Нікополі знали всі. Одні із знаменитих та останніх це Павло Швайка, Лука Портний та Вікліч.
Мельники були рідкісною професією та фахівцями у своїй справі. Вітряк був досить складним механізмом, який вимагав умілого керування. Він міг обертатись навколо своєї осі, тим самим могли ставити проти вітру. Якщо вітер був сильний, з крил знімали планки і таким чином регулювали швидкість обертів. «Серцем» вітряка були жорна – спеціально оброблені круглі камені з насічками. Їх привозили до Нікополя з Кам’янця Подільського, тільки там був потрібний камінь – піщаник.
Приміщення вітряка було обладнане системою передач, за допомогою яких вітряна енергія перетворювалася на механічну і приводила в рух жорна, які перемелювали зерно на борошно. Спеціальним пристосуванням регулювали жорна на силу вітру, на великий і дрібний помел. Складна система жолобів забезпечувала подачу зерна на жорен, меленого зерна на сита, готового продукту в короби або мішки.
З розвитком у XIX ст. парових машин використання млинів поступово почало скорочуватися.
Але ще у 1950-х роках у деяких селах Нікопольського району крутили свої крила останні вітряки.
У 1960-х роках було збудовано вітряк біля могили Івана Сірка на Капулівській дорозі, як пам’ятник української старовини. За два десятиліття його спалили вандали – підлітки.
Зараз про вітряк нагадує лише кам’яна основа.
У 2011 році з обох боків алеї, що веде до могили кошового отамана, споруджено невелику каплицю та сторожову вежу, які відтворюють дух козацької доби.
Сергій Кузьменко. Член НСЖУ
