Історію загибелі, а також історію пошуків Героя з Нікополя Володимира розповіли журналісти дніпровського видання «Наше місто», які поспілкувалися з дружиною бійця Оленою, передає Nikopolnews.
Про загибель Володимира «Наше місто» повідомило ще 9 травня. А загинув він у першій половині квітня. Наразі вже червень. А рідні досі не поховали свою близьку людину.
У першій половині квітня в боях під Ізюмом (Харківська область) був тяжко поранений 39-річний старший солдат з Нікополя. Від отриманих поранень він помер на руках у товаришів по службі, – пише «Наше Місто».
Чоловік народився в Донецькій області, але останні роки жив у Нікополі, і з перших днів повномасштабної війни добровільно пішов у військкомат, щоб захищати Україну. Був гранатометником. З 9 квітня Володимир перестав виходити на зв’язок, і дружина Олена почала шукати його серед полонених і безвісти зниклих. Тільки на початку травня смерть солдата підтвердило керівництво.
Автор статті зазначає, що Володимир на полі бою проявив себе як справжній герой. Чоловік підірвав ворожий танк, а сам разом з товаришами потрапив під артилерійський обстріл. Був важко поранений і помер на руках хлопців зі своєї бригади.
У Володимира Перекотия залишилися маленький дитина, дружина і мама.
«Особливо боляче, що поки навіть поховати героя по-людськи немає можливості. Так як загинув він у населеному пункті, окупованому росіянами. Будь-яка спроба туди прорватися з боку наших наривається на жорсткі обстріл» – писало видання 9 травня.
5 червня вийшов ще один матеріал, присвячений Володимиру. Історією пошуків чоловіка поділилася його дружина Олена.
Жінка розповіла, що Володимир на початку війни декілька тижнів провів в учебці в Дніпропетровській області, потім трохи в Сумській області, де зачищали села після вигнання окупантів. А далі чоловіка відправили під Ізюм, де тривали жорстоко бої.
9 квітня Володимир надсилав Олені фото з «зеленки», говорив, що знаходиться між нашими і російськими, що артилерія гатить постійно. Це був останній день, коли вони списувалися. Через кілька днів дружина, що знаходилася в цей час разом із 3-річним сином в евакуації в Західній Україні, забила тривогу. Розмістила публікацію про зниклого чоловіка на своїй сторінці в Фейсбуці, зробила запит в офіційних групах, написала повідомлення в соцмережах бригади, в якій служив.
Тоді вона не знала, що з військкомату в Нікополі вже 12 квітня прийшло повідомлення про загибель Володимира. Родини вдома не було, а чому не зв’язалися по телефону, адже контакти чоловік вказував, перебуваючи у розташуванні бригади, невідомо. Олена дзвонила і писала, кому і куди могла, поки не вийшла на командира взводу, в якому служив чоловік. Той був важко поранений під час бою, в якому загинув Вова, і розповів, як все відбувалося.
«Вони прикривали вихід великої групи наших військ. Мені розповіли, що Вова воював мужньо, героїчно загинув. Нейтралізував ворожий танк. Але потім був сильний артилерійський обстріл, і його поранило осколком. Він помер на руках товаришів по службі», — розповіла Олена.
І хоча на словах смерть чоловіка дівчині підтвердили, офіційно його немає серед загиблих героїв. Населений пункт у Харківській області, у якому він загинув, знаходиться в окупації.
І Олена до останнього не вірила. Поки що їй не надіслали фото з російських телеграм-каналів, на якому вона впізнала коханого. Каже, що російські варвари зняли обручку, ланцюжок і навіть оберіг, який давала йому на війну.
«Зараз Вова значиться як безвісти зниклий, і ми з сином отримали зарплату за квітень. Хоч якихось зрушень у цьому плані вдалося досягти тільки завдяки постійним дзвінкам представникам керівництва бригади. Якщо б я не дзвонила, нічого не було б. Ті гроші, які були нараховані за березень, я отримати не можу, оскільки не знаю пін-коду його карти, а в банку кажуть, що зможуть передати мені дані, коли буде довідка про смерть», — каже Олена.
Зараз сім’я вчиться жити без тата. Маленький Денис, коли мама відповідає на телефонний дзвінок, кожен раз питає, чи не тато це. Коли чує негативну відповідь, плаче. Пояснити дитині, що він більше ніколи не побачить батька, Олена поки не зважується.
Вона зізнається, що в морі горя і сліз її гріє одна думка. Що чоловік зробив свідомий вибір, вирішивши захищати свою країну, своїх рідних, її дитину. І дуже сподівається поховати героя по-людськи.
