Благочинний Нікополя і Нікопольського району Православної церкви України отець Меркурій (відомий також як Святослав Скороход) розповів виданню Україна Православна про своє минуле і сьогодення.
Про те, як служив у Підмосков’ї, як будували храм у Нікополі, як тепер служить у місті під обстрілами, як віряни переходять від Московського патріархату в лоно рідної української церкви.
Nikopolnews пропонує вам ознайомитися з цим матеріалом.
Поки в Нікополь летить снаряд, встигаєш сказати «Господи, помилуй»
Ви питаєте, як це молитися в умовах досяжності ворожої артилерії, коли ворог за п’ять кілометрів від твого храму? Після виходу російського снаряда в Енергодарі до його прильоту в Нікополь ти ще встигнеш сказати «Господи помилуй». Кожен день життя в Нікополі – дуже дорогий, – каже Отець Меркурій
Про минуле і про сьогодення отця Меркурія
О. Меркурій Скороход народився та виріс у Нікополі.
Україноментальних та україномовних людей наче сам Бог приводить в Українську Церкву, – пише автор статті
Так було із студентом аграрного технікуму Святославом Скороходом. Від моменту, коли віруючий, але ще не воцерковлений, юнак зайшов у храм і коли вперше почав там прислуговувати не минуло і двох тижнів. Українська (тоді не визнана, це був Київський патріархат) Церква уважно стежила за молоддю і обнімала і залучала кожного, хто хотів молитися українською мовою за українську державу.
Далі цитати о. Меркурія:
«Ви запитуєте мене, яким був шлях від Церкви гнаної до визнаної Церкви Автокефальної Церкви України? Я дуже добре запам’ятав це. Я, хай без образи, але несу цю пам’ять, бо це неможливо забути.
Час, коли наші співбрати з Московського патріархату сипали на нашу адресу прокльони та називали клоунами. Я пам’ятаю як ми пройшли період між тим, коли чиновники не пускали нас в кабінет і час, коли вони самі стали приїжджати до нас в храм, вітати зі святами та уродинами. Час, коли землю під храм видобували боями та часом хитрощами. У мене нема особистої образи на них. Просто коли я чую від інших священників МП, що «ми патріоти», то просто хотів би знати: це щире розкаяння? Це дійсно внутрішня робота та подолання себе? Чи то просто кон’юктура?
Якщо йдеться про мій шлях. Ви знаєте, що якийсь час у Підмосков’ї, у Ногінську, існувала українська парафія Київського патріархату? Мене запросив туди служити владика Адріан. Яскравий досвід мого життя у росії. Розкажу тільки два епізоди. До нас звернулася родина українського в’язня, журналіста Романа Сущенка, бо вони хотіли, щоб Роман причастився. Українець патріот не буде сповідатися священнику РПЦ при Лефортово із зрозумілих причин. Ми зуміли цього добитися. Але зустріч була через скло, як у в’язниці. Я, враховуючи ситуацію, взяв у владики благословення на загальну сповідь, тобто, яка не передбачає персональної розмови, чин читається вголос (а сповідник просто подумки, приносить своє розкаяння, коли чує згадувані священником гріхи).
Потім хоч з другого разу мені вдалося передати йому Біблію, подаровану патріархом Філаретом. І я приносив Роману передачі.
О. Меркурій в Москві, на одиночному пікеті за звільнення Романа Сущенка.
Далі почалися допити ФСБ. Їх цікавила моя участь у молодіжних патріотичних рухах. В 2014-му пам’ятаю було запитання: «Хто винуватий у війні на Донбасі?» Я кажу: «Диявол». А вони запитують: «Який диявол». Я кажу: «Він у нас один. У вас більше?». Ситуація у росії погіршувалася. У мене почалися проблеми зі здоров’ям. А тут ситуація почала складатися так, що слід було вертатися у Нікополь.
Коли я повернувся додому, це вже була анексія Криму, АТО, я відчув, що ситуація та ставлення до Української Церкви змінюється на краще.
Потім був Об’єднавчий Собор, Томос. Ми всі відчували, що це як друга Незалежність. Перша була незалежністю для держави, друга легітимізація та паспорт про незалежність та визнання створеної, яка існувала в різних юрисдикціях Церкви. І я відчував, що отримав те, про що мріяли наші попередники, священники-автокефалісти, не всі з них дочекалися Томоса, але вірили у нього – всі. О. Авакум Заєць, настоятель храму УАПЦ на Нікопольщині, о. Мітрофан, пастир Преображенського храму. Інші священники не даремно боролися, проходили табори, заслання, гоніння. Я відчув, що ми їхні прямі спадкоємці по мрії.
Ми до слова, і до Томосу і зараз товаришуємо зі священниками колишньої УАПЦ, коли вже в єдиній Церкві.
У Нікополі громада формувалася, росла і люди захотіли мати повноцінний храм (а не в пристосованих приміщеннях, будках, вагончиках, садочках). Ми з колишніми воїнами АТО, патріотами з боями вибили невеличку ділянку землі для будівництва храму.
Я відчув перший тріумф, коли побачив, що цей храм потрібний вірянам, що вони готові вкладатися, що підприємці люблять цей задум. Місцеві бізнесмени самі брали участь у кожному етапі будівництва. Я бачив, що вони люблять і до глибини серця, і до глибини власної кишені (сміється). Ми збудували храм за 9 місяців за рік до вторгнення. І всі раді, що мають храм. І зараз при храмі є недільна школа, це місце зустрічі родин загиблих героїв, є волонтерський центр.
У храмі св. Петра Калнишевського у Нікополі
У Нікопольському районі перейшло шість громад до ПЦУ. Враховуючи, що в самому Нікополі знищено 10 тисяч будинків, понад сто мирних жителів в районі загинуло, а переходи відбувалися мало не під кулями, це – показник, що Церкві вірять. Але ми віримо, що з перемогою, яка все одно буде, Московський патріархат просто зникне з нашої землі»
Ще новини Нікополя і району: Про нову специфіку обстрілів Нікопольщини, ймовірність наступу, евакуацію, світло і прогноз на зиму – розмова з Євгеном Євтушенком
