У Нікополі російські снаряди щодня нищать те, що нам дорого…
В історії України багато червоно-чорних сторінок, пов’язаних з росією. Чорних від тотального горя. Червоних від крові вбитих людей. Всі чули про Батурин, голодомори, Розстріляне Відродження… На жаль, тепер ми знаємо не тільки з книжок, ЩО відчували тоді наші предки. Сьогодні ми переживаємо ще один такий страшний період, маючи надію перемогти нарешті імперію зла, назавжди відмежуватися він «руського міру», надійно захиститися від його убивчих щупальців. Сьогодні росія знищує в Україні все, до чого може дотягнутися. Вбиває людей, руйнує архітектурні пам’ятки, нові інфраструктурні об’єкти, просто житлові будинки, у які мешканці роками вкладали душу, сили, час, аби жити у затишку та красі.
Скоро буде два місяці, як у Нікополь щодня прилітають російські снаряди. Вони влучають у бібліотеки, школи, дитячі садочки, магазини, лікарні, аптеки, заводи, приватні і багатоквартирні будинки. З кожним днем все більше понівечених об’єктів і постраждалих людей.
Тиждень тому «дочекалася привіту від руського міру» і мешканка Нікополя Лариса Шумейко. У Лариси прекрасна професія. Вона – ландшафтний дизайнер. 25 років створювала сади. Багато подорожувала, привозила знання та ідеї до рідного міста, аби зробити Нікополь ще кращім. Стежила за тенденціями у ландшафтному мистецтві, мріючи про те, щоб і наше місто мало модні сучасні сади.
У себе на подвір’ї Лариса створила власний сад, реалізувавши проект «Птахи і хліб», у який вкладено багато любові і закладено глибокий смисл.
Тепер же тут – розстріляна краса. Через ворожий снаряд знесло дах будинку Лариси. Дах впав прямо на сад.
Вони вивозять зерно, наш хліб. Як у 1932-му, майже сто років тому. Своїми зажерливими лапами гребуть усе, що попадеться на очі: ріжуть заводи, крадуть людей, загрібають запаси зерна…. – написала жінка на своїй сторінці у Фейсбуці невдовзі після жахливого обстрілу.
І розповіла про свій сад:
Мій сад про голодомор 1932 року. Ми почали створювати його три роки тому, щоб пам’ятати. Про що саме мій сад біля хати? Це уявні клаптики полів, розділені лісосмугами. Як ми їдемо трасою і бачимо все, що нас оточує: поля пшениці та жита, простори овочевих насаджень, садочки, стовпи ліній електромереж, рідколісся у заростях степових рослин. Безкрайні степи – обожнюю їх за сонце та силу, за те, що вчать витривалості і терпінню. Звичайно, в степу не може бути газонів, це смішно. Але мій клаптик газону перед вікнами нагадує мені сходи навесні, коли крізь сніг пробиваються вперті паростки і вже згодом ми бачимо щільні зелені килими молодої пшениці. Це дає нам надію, що ми будемо з хлібом. А як буде хліб, то буде і життя. У нашому саду груші, шавлія, молінія, маки та волошки. Смужка проса нагадує поле і я люблю спостерігати, як наростають колоски. Біля хати залишила айву та стрижені живоплоти із самшиту. Сусідська абрикоса розкинула своє гілля і на нашу ділянку, створюючи влітку рятівний затінок.
Мій сад – пам’ять про дідуся, який крихіткою у 1932-му рятувався від голоду з окрайцем хліба у торбинці. Він втратив родину і вижив у поневіряннях. Ці події повторюються і нині, коли родини втрачають зв’язок, а найгірше – рідних. Мій сад – пам’ять про бабцю мою, яка загинула у 1947-му, збираючи колоски у полі. Залишивши напівсиротами мого дядечка та маму. Голодомор прокотився мільйонами українських родин, залишивши по собі тяжкий чорний слід. Я не можу забути це, не маю права викреслювати з пам’яті заради себе та наступних поколінь…
Дивлячись на те, що залишилося від саду, важко стримувати сльози. В одну секунду витвір мистецтва ландшафтного дизайну перетворився на руїни. Він залишився лише у пам’яті і на фото.
Родині Лариси зараз дуже важко морально. А також матеріально. Адже щоб відновити пошкоджене житло і повернути оселі хоча б мінімальний затишок, потрібно багато коштів.
Nikopolnews запропонував Ларисі звернутися з проханням про допомогу до небайдужих. Нелегко сьогодні усім, але, підтримуючи одне одного, ми зможемо вистояти.
Мені дуже складно просити. Зазвичай це я допомагала іншим, а тепер… Опинилася от в такій ситуації, – каже жінка
Якщо ви можете і хочете підтримати фінансово родину Лариси Шумейко, надаємо реквізити її чоловіка.
- 4441 1144 2811 1072 (Шумейко Євгеній)
Нижче більше фото, а також відео дітища Лариси Шумейко «Птахи і хліб», яким воно було до приходу «руського миру»
