[:ru]У Нікополі сьогодні, 5 червня, відбулися заходи з вшанування пам’яті Героїв Троїцького повстання, передає Nikopolnews, посилаючись на отамана ГО “Нікопольська Січ” Олександра Шевченка.
На 8 годину козаки та прихожани зібралися біля Храму Іоана Домаскіна ПЦУ, що на Лапинці. Духовенство церков ПЦУ на чолі з благочинним Ігуменом Меркурієм (Скороходом) відслужили біля пам’ятного хреста молебень-панахиду по загиблим повстанцям, що не стали коритися свавіллю та знущанням Радянської влади в 1919 році.
Далі захід продовжився о 10 годині біля пам’ятного знаку на честь події, що встановлений Нікопольськими патріотами при вході в парк Перемоги.
Тут виступив з історичною довідкою науковий працівник Нікопольського краєзнавчого музею Мирослав Жуковський, він зачитав резолюцію від громадськості, яка буде направленна до представників виконавчих комітетів. Серед виступаючих були представники громадськості, священники ПЦУ, депутат Нікопольської райдержадміністрації Олег Кириченк , був присутній депутат міської ради Анатолий Доброродний. Представників виконавчих органів влади не було.
Захід організовано за ініціативою ГФ ” Сотні тероборони “Нікополь” (голова Віктор Кугаєнко). Ведучим заходу виступив козак ВЗН, учасник АТО Андрій Колосов.
Як все відбувалося 102 роки тому?
Нижче Nikopolnews надає великий матеріал, підготовлений кандидатами історичних наук Жуковським М.П.,Анцишкіним І.В., Зайцевою С.І. В ньому детально описуються події того часу, які передували Троїцькому повстанню, розповідається про сам бунт і його наслідки.
Передмова
Події першої половини 1919 р. займають вагоме місце в історії визвольної боротьби українського народу. На той час більша частина українських земель опинилася під владою більшовицького уряду, котрий навесні того ж року нав’язав українським селянам політику «воєнного комунізму». Її суть полягала, головним чином, у викачуванні в населення продуктів харчування та матеріальних цінностей, з подальшим їх вивозом до голодуючих Москви й Петрограда. Апетити більшовиків набували загрозливих розмірів. Зрозуміло, що такий стан справ не міг не обурити українське населення, переважна частина якого складалась саме з селян. Тому вже в травні-липні 1919 р. територією України, контрольованою більшовиками, прокотилася хвиля антибільшовицьких повстань. Не став винятком і Нікопольський край, адже в жилах більшості її мешканців текла волелюбна козацька кров…
«Для захисту революції комуністи зняли з нас останню сорочку…»
Восени 1918 – взимку 1919 рр. Україну охопив новий спалах збройної боротьби. Національно-патріотичні сили, очолювані Директорією Української Народної Республіки (УНР), підняли повстання проти гетьмана Української держави Павла Скоропадського й 19 грудня 1918 р. перейняли від нього владу. На заході йшли жорстокі бої між військами відновленої Речі Посполитої Польської та частинами Української Галицької Армії Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної 13 листопада 1918 р. На півдні України висадилися англо-французькі десанти, які разом з білоросійськими військами намагалися оволодіти взяти під свій контроль території Причорномор’я і Крим.
Наприкінці листопада 1918 р. на УНР із півночі та сходу посунули війська Червоної Армії Радянської Росії. На початку січня 1919 р. більшовики в захопленому Харкові проголосили Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Після довгих вагань 16 січня Директорія УНР оголосила війну Російській Радянській Федерації. Користуючись слабкістю військ УНР, частини Червоної Армії розвинули наступ на захід і південь. До кінця місяця вони зайняли Катеринославщину, у тому числі й м. Нікополь.
На той час нікопольці були свідками, а деякі з них і учасниками бурхливих подій боротьби за владу між протидіючими силами. У Нікополі активно діяли політичні організації соціалістичної орієнтації – Нікопольський комітет компартії, комітет української партії лівих есерів, осередок єврейської соціал-демократичної партії «Поалей-Ціон». На позиціях національно-державного відродження України були осередки Української соціал-демократичної робітничої партії та товариства «Просвіта». На підприємствах Нікополя діяли фабрично-заводські комітети і профспілки. У січні 1919 р. в Нікополі відбувся робітничо-селянський з`їзд, який зайняв прорадянську позицію і направив одного делегата на Трудовий конгрес УНР, що відбувся в Києві 23 січня 1919 р.
Владу в Нікополі здійснювала міська дума, котра мала у своєму розпорядженні невелику озброєну дружину, яка не могла протистояти більшовицьким багнетам. З огляду на це, нікопольські комуністи вирішили, що прийшов їхній час володарювати в регіоні.
6 лютого 1919 р. було проголошено створення в місті воєнно-революційного комітету (ВРК) з представників усіх соціалістичних партій, що підтримують владу Рад. До скликання Нікопольської Ради всю повноту влади було зосереджено в руках ВРК. У його розпорядження переходила також озброєна дружина й міліція.
Архіви зберегли для історії прізвища членів ВРК. Це Михайло Калашников (голова), Сергій Ковальов-Остроухов, Михайло Родіонов, Тимофій Кріпак, Никифор Кириченко, Сергій Євдокімов, Проскурнін, Науменко, Руденко, Флаум, Єфімов, Юделевіч, Свіднер, Арсентьєв, Мазуркевич, Трояновська, Цеперовська, Рогалін, Гірман, Карлов. Як відомо, кожний з них за революційну роботу отримував по 20 рублів на день. Виникнення Нікопольського ВРК та початок його діяльності обійшлося міській скарбниці лише по добових у 5145 р., окрім цього, купцю Гнатові Єрлашову довелося назавжди покинути свій будинок, реквізований ВРК для своєї роботи. Реквізиціями та фінансовим забезпеченням займався Проскурнін, якого згідно з постановою ВРК було призначено комісаром банків, казначейства і всіх кредитних установ м. Нікополя. Грошові надходження через пошту контролював М. Родіонов, призначений тією ж постановою комісаром пошти й телеграфів.
У Нікополі та селах Нікопольської волості – Лапинці та Довгалівці, розгорнулася кампанія з виборів на ІІ-й з`їзд місцевих рад, що відкрився 16 лютого 1919 р. Напередодні його відкриття комуністи провели збори парткому під головуванням голови комітету КП(б)У Миколи Куксіна, на яких було розглянуто питання про висування делегатів комуністів до Ради та роботу в ній. До Ради делегували С. Ковальова-Остроухова, Якова Терещенка, Федора Рижикова, Науменка, М. Калашникова, Мазуркевича. Саме вони склали пізніше більшовицьку більшість у виконкомі. І це не дивно, бо ще з 3 лютого 1919 р., саме більшовики керували підготовкою до з`їзду і фільтрували делегатів, пропускаючи лише тих, хто був їм потрібний.
На з`їзді Рад комуністи Нікополя продемонстрували щодо своїх лівих колег безкомпромісне бачення того, хто повинен керувати. Від імені Нікопольського комітету КП(б)У Остроухов зробив таку заяву: «Більшовики заявляють, що якщо есери не висунуть у президію своєї кандидатури, то президія буде складатися лише з більшовиків, т.я. вони – правляча партія і відповідають за хід роботи у виконкомі та президії зокрема». Оскільки есери після цього відмовилися виставляти свою кандидатуру до президії виконкому, то до її складу були обрані лише більшовики.
На перший погляд, якщо проаналізувати склад Ради, складається враження, що вона носила демократичний характер. До неї було обрано 112 депутатів. Серед них від селян Лапинки та Довгалівки – по 15 осіб, від вільних матросів – 3, від товариства міщан – 5, від партії лівих есерів – 3, від союзу вчителів – 1, від більшовиків – 5. Обрані були також депутати від спілок мукомелів, поштово-телеграфних службовців, будівельників, працівників пера, фронтовиків, друкарів, металістів, працівників депо, інвалідів, портових робітників, булочників, дрібних підприємців, товариства селянських осередків, організації солдаток, трудової артілі студентів та ін. Пропущені крізь сито парткому, депутати Ради слухняно голосували на підтримку комуністичної меншості. Влада Нікопольської Ради поширилася на 15 навколишніх волостей.
На чолі Президії став С. Ковальов-Остроухов – професійний революціонер, який свого часу «мотав строк» за напад на військовий конвой з грошима. Улітку 1918 р. ЦК Російської Компартії (більшовиків) направив його із Москви в Нікополь для ведення розвідувальної та підривної діяльності проти тодішньої Української держави і присутніх на її території німецьких та австро-угорських військ. Керівником місцевих комуністів був М. Куксін, який приїхав до Нікополя перед Першою світовою війною і працював на залізниці. До керівництва приєднався також Василь Антипов. Він приїхав до Нікополя в 1916 р. як технік-будівельник, був керівником партійного осередку есерів, а згодом перекинувся до більшовиків. У січні 1918 р. під час першої війни Радянської Росії проти УНР очолив Нікопольську раду робітничих і солдатських депутатів. Відзначився розгоном української організації «Просвіта». Навесні 1918 р., коли наступали австро-угорські війська, він направив сформований загін на фронт, а сам забрав усі цінності Ради та виконкому, евакуювався до Росії, де служив у Моршанській надзвичайній комісії («ЧК»).
Незважаючи на те, що в Нікопольській раді робітничих і селянських депутатів більшовиків було небагато, їм вдалося, спираючись на військову силу, здобути більшість місць у виконкомі, обраному на з`їзді. Крім виконкому, були створені такі відділи: управління (Калашников), юстиції (Матвєєв), фінансів (Проскурнін), військовий (Кріпак), землеробства (Гетьман), соціального забезпечення (Чернов), праці (Карлов), продовольства (Куцевол), народної освіти (Євдокимов), охорони здоров`я (Мазуркевич), преси й агітації (Флаум). Також членами виконкому стали Науменко, Родіонов і голова раднаргоспу Кириченко.
5 березня 1919 р. в друкарні Вайнштейна було віддруковано відозву «До всього населення міста Нікополя та його околиць», у якій доводилось до відома громадян, що вся влада в Нікополі від ВРК перейшла до Ради робітничих і селянських депутатів. Також зазначалося, що відділи виконкому будуть працювати з 9 години ранку до 3 години дня, а відвідувачів будуть приймати з 11 до 13 години за московським часом, на який повинні були перейти усі згідно з наказом №1 виконкому.
На початку березня 1919 р. вийшов перший номер «Вістей Нікопольської Ради Р.С.Д.», у якому редактор А. Флаум зловісно пророкував:
«Пролетаріату тепер доведеться пройти ще довгий шлях мук і страждань. Героїчно йдучи цим шляхом, пролетаріат півночі в муках голоду, скривавлений, він тримається за свою владу, і робочому люду України доведеться теж стати на цей шлях…».
4 березня газета повідомила про подальшу бюрократизацію влади: народні комісаріати у всій Катеринославській губернії заміняються на відділи.
Однак, прийшовши у такий спосіб до влади, місцеві більшовики вже з перших днів свого правління зіштовхнулися з неприхильним ставленням до себе з боку місцевого населення. Головним чином це було спричинене їхнім небажанням допустити до влади представників інших політичних партій та делегатів від селянської та робітничої громад. Немає сумніву, що новою владою була незадоволена й нікопольська буржуазія. Вочевидь, саме страх перед більшовицьким режимом змушував її покидати власні домівки й масово емігрувати вслід за українськими військами. Окрім того, прохолодне ставлення до більшовицької влади певною мірою було наслідком проведених більшовиками тогорічних реквізицій хліба в населення. Загалом, як зазначалося в донесенні катеринославському губернському виконкому: «Селянство у Нікополі та його районі далеко не революційне й не підтримує пролетарську владу. Робітники являють обивательську масу й теж не революційні». Отже, це дає підстави стверджувати, що більшовицький уряд уже з перших днів узурпації влади наштовхнувся на неприхильне, а почасти й вороже ставлення з боку місцевого, переважно сільського, населення.
Виступи проти нової влади розпочалися майже з початку її правління. Так, уже в перших числах березня переважна частина місцевого населення виступила проти відправки людей на боротьбу з білогвардійськими військами, мотивуючи це небажанням війни.
30 березня представник партії лівих есерів І. Майзельберг на одній із нікопольських вулиць провадив агітацію серед місцевого населення, підкреслюючи при цьому, що «тепер у Раді сидять не чесні люди, а кати».
Тоді ж відбувся й перший виступ нікопольських, лапинських і довгалівських селян за створення власної волосної ради. Суть справи полягала в тому, що до 1915 р. Нікополь не мав статусу міста, і тому до його складу часто прираховувалися й прилеглі приміські села Лапинка і Довгалівка, та й на території самого міста знаходились ділянки селян. Унаслідок цього, паралельно із міською думою існувало й волосне земство. У зв’язку з цим, не допущені до складу створеної більшовиками Ради представники селянської громади Нікополя та його околиць, бажаючи мати свій представницький орган, виступили з вимогою створення окремої волосної ради. Нікопольські комуністи відповіли відмовою, мотивуючи це загрозою двовладдя в місті, а також потребою великих грошових витрат. Вочевидь селянський рух почав набирати загрозливих масштабів, оскільки на допомогу нікопольським колегам з Катеринослава було вислано загін на чолі із Сухановим – помічником повітового військового комісара.
Декрет більшовицького уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» підлив олії у вогонь. Вихованим у традиційно релігійному дусі місцевим селянам не сподобались ні націоналізація церковного майна, ні позбавлення прав церковної громади, ні нововведення в школі. Тому вони знову висунули ідею організації власної волосної ради. Проте й ця спроба завершилася невдачею.
Причина боротьби місцевих більшовиків проти створення власної ради нікопольських селян стає зрозумілою, коли є можливість оцінити економічно-господарський потенціал краю. Нікополь був розташований у центрі хліборобського району, що славився добрими врожаями. У 1913 р. з Нікополя на російський та закордонні ринки було вивезено 11,1 млн. пудів хліба. Непоганим був урожай і в 1918 р. З огляду на те, що німецьке та австро-угорське командування отримувало хліб в українських селян за поставки сільськогосподарських машин, за гроші через державні продовольчі бюро, основна маса хліба залишалася в селян Нікопольщини. Варто згадати епізод, який трапився влітку 1918 р., коли в селах Нікопольщини австрійці для отримання хлібу використовували вояків легіону січових стрільців. Підрозділ січовиків заходив до села, де їх зустрічали непривітні, налякані селяни. Після того як стрільці ставали в каре на сільському майдані і починали співати українських пісень, селяни розуміли, що це прийшли свої, і продавали хліб на поставки в армію. Австро-угорське командування, занепокоєне проявом національного братерства, перекинуло січовиків на Буковину.
Навесні 1919 р. виконком добився губернської постанови на свою користь і почав розробляти плани земельної реформи. У Нікополь з Катеринослава було направлено землеміра для визначення земельного фонду, обліку населення та обстеження нетрудових господарств. До таких господарств належали церковні землі та економії великих землевласників, таких як, наприклад, володіння Коваленка на Довгалівці, до якого входило 384 десятини землі. Звісно, подібні плани викликали невдоволення селян не лише Нікопольської, але й інших волостей, що підпорядковувалися виконкому. Що чекає на селян далі було зрозуміло хоча б з того факту, що губвиконком наказав нікопольському земвідділу оголосити селянам про початок жнив. Це було дуже дивно, бо раніше про це оголошувала природа, а не чиновник. З метою підтвердження цієї директиви про початок жнив, до сіл було направлено спецзагони зі збору врожаю. У Новософіївську волость, наприклад, направлено робітничу бригаду з 82 осіб при 20 конях. У Лошкарівській волості зерно з полів забирав червоноармійський загін з 200 осіб з 1-ї Кубанської бригади. Інший загін у кількості 50-ти багнетів працював у господарстві Бабушкіна. Загони червоноармійців з Кримської дивізії забирали збіжжя з полів у господарствах Борисівської, Олексіївської і Шолоховської волостей. На нікопольські поля вийшли і радянські біженці, щоб і собі прихопити хліба. Селяни Нікопольщини відповіли на дії загарбників тим, що створили невеликі партизанські загони, які перешкоджали вивезенню зерна з сіл. А той, що вивезли, місцевій владі військові командири Червоної Армії здавати не бажали, а вивозили до місця дислокації своїх частин. Загалом було забрано зерна з 25 тисяч десятин. Тому ситуація в селах Нікопольщини складалася вибухонебезпечна.
Життя за комуністичної влади
Навесні 1919 р. декретом уряду УСРР вводилась продовольча диктатура, і вже в травні Нікополь опинився на межі голоду. Борошна видавали на душу не більше 20 фунтів на місяць (1 фунт = 400 г.). Коштував один фунт борошна за державною ціною 22 рублі, а на ринку – 34 рублі. 8 травня в місті було заборонено випікати білий хліб. Союз металістів виступив з вимогою, щоб для робітників відпускали борошна по два пуди на душу і щоб на складі був представник від союзу металістів. Вимогу задовольнили. Також виконком визначив на весняний період норми видачі харчів для робітників і службовців на одного на місяць: борошна – 50 фунтів, крупи – 10, м’яса – 15, овочів – 40, олії або сала – 3, цукру або меду – 1,5 фунта. Однак з продуктами, навіть для робітників, ставало все сутужніше, а селяни продавати харчі за твердими цінами не бажали.
Можна навести декілька причин такої ситуації. Головна – це інтенсивний вивіз хліба за наказом згори. Так, 14 березня продвідділ Нікопольського міськвиконкому доповів про відправлення в Катеринослав двох вагонів з борошном, 26 березня – трьох вагонів борошна і вагон з великою рогатою худобою. Цей безперервний потік не зупинявся. Уже 15 березня було конфісковано 619 пудів сала, яке підприємець Губергріц закупив в с. Капулівка; 500 пудів конфіскували у Грінберга і 120 пудів – у Хайкіна. Також було конфісковано вагон солі, адресований Ханукову, який виїхав з Нікополя після того, як розпочалася конфіскації та накладання на буржуазію трудової повинності. На початок квітня 1919 р. малий наплавний млин Шора обробляв за добу 2000 пудів зерна, великий – 3000 пудів; паровий млин Зіменса – 4000 пудів. Хліб був і водночас його не було.
Звісно, нікопольці могли піти до крамниці чи на ринок і купити там хліб без карток. Тим більше, що їх давали лише радянським службовцям та робітникам. Однак у крамницях були свої особливості: ціна на хліб була не однакова й поділялася на три розряди: для заможних – дорожче, для середняків – дешевше, для бідняків – ще дешевше. При цьому було встановлено квоту на купівлю: не більше двох пудів на місяць. А на ринку – свої труднощі. Селяни неохоче везли харчі до міста. На них була розповсюджена продрозкладка, яку здійснювали продзагони і комбіди. Нікопольський виконком підвищив податки на користування скотобійнею, на продаж товарів за ринковими цінами.
Зупинились заводи й майстерні. Нікопольський виконком розпеченим залізом випалював капіталістів. Нікопольські філії Азовсько-Донського, Петроградського міжнародного комерційного та інших шести банків були націоналізовані разом з активами, що були передані до новоствореного Народного банку.
Місцеву буржуазію обклали позачерговим надзвичайним податком. Так, заводчику В. Худякову, аби сплатити податок у 30 тис. рублів, довелося віддати золоті медаль і годинник, 3 золоті обручки з діамантами, 6 чайних золотих ложечок, загальною вагою 6 фунтів 42 золотника. У лютому-березні 1919 р. в місцевої буржуазії забрали 1200000-1300000 р. Точної цифри не міг назвати виконкому навіть завідувач відділу фінансів. Ясна річ, що заможні люди намагалися виїхати з міста.
А робітники не змогли налагодити роботу без фахівців і відповідно ставали безробітними. На 20 травня 1919 р. число безробітних сягнуло 2429 осіб – 80% від усієї кількості промислових робітників. У квітні 1919 р., коли на рахунку виконкому ще були конфісковані гроші, безробітних направляли на громадські роботи, на які було асигновано 100000 руб. Безробітні прокладали дорогу та впорядковували територію міста. Камінь брали на землях цеху вільних матросів, там, де зараз знаходиться Новопавлівський гранітний кар’єр. За планом, розробленим інженером Літинським, передбачався благоустрій Катеринославської та Херсонської гір. Гроші закінчились, не стало ніякої роботи, попит на чорноробів впав. Намагання місцевої влади вибити в Харкові гроші під створення міського освітлення ні до чого не призвели. Лише 15 травня надійшло 100000 руб. із Катеринослава. Сотня осіб на Катеринославській та Херсонській гірках засипали яри, садили дерева. Проте грошей вистачило лише на два тижні, тому громадські роботи знову зупинили.
На постійній службі працювало лише 315 осіб, на тимчасовій – 700, і їм потрібно було платити гроші, а коштів на зарплату хронічно не вистачало. Виконком посилив роботу зі зборів податків та недоїмок аж з 1914 р., і це можна зрозуміти, адже націоналізовані, найбільші в краї підприємства – марганцеві рудні АТ «Піролюзит», АТ «Уніон» і Покровська рудня – припинили свою діяльність і перестали платити в бюджет. Паралельно з цим виконком почав усуспільнення майна. 4 березня 1919 р. виконком наказав вести суворий облік шкіри, взуття, збруї в майстернях, причому майстерні повинні були продовжувати роботу, не повертаючи взуття і збруї замовникам. Усе конфісковувалося на користь виконкому.
13 квітня 1919 р. видається наказ №4 про взяття на облік у городян усіх письмових столів. Подібні ж накази забороняли вивозити будь-який домашній інвентар за межі міста. Для того щоб позбавити нікопольців причин никати поза домівкою, було заборонено мисливство, у тому числі збір яєць із гнізд. У зв’язку з тим, що мисливська зброя стала не потрібна, наступним наказом примусили громадян у триденний термін її здати. У травні з метою пришвидшення друку наказів щодо конфіскації були націоналізовані нікопольські друкарні Вайнштейна і Молдавського, що стали відповідно 1-ю та 2-ю радянськими друкарнями. Було націоналізовано млини Шора і Зіменса. Левову частку роботи з конфіскації взяв на себе районний раднаргосп. Його члени обстежили всі фабрики, заводи, майстерні, виявляючи запаси сировини й палива та взявши на облік усі вироби із заліза. Було проведено опис майна буржуазії, яка покинула місто, та його конфіскацію. Частина захопленого майна пішла на обладнання лазарету, народної бібліотеки, музею, червоного клубу, електричного освітлення. У зв’язку з відсутністю в місті гасу, ухвалили взяти електроенергію з млина Зіменса і провести лінію у виконком та поштово-телеграфну контору. Раднаргосп розрісся на конфіскованому майні настільки, що вже переважав сам виконком. У ньому були створені такі відділи: виробничий (промисловий), мельничний, технічно-будівельний, гірничий, матеріально-транспортний, шкіряна секція, інформаційний стіл.
Зберігся наказ Нікопольської ради народного господарства від 3 квітня, який характеризує методи цього конфіскаційного органу:
«Усім приватним особам, що мають у себе антрацит, у будь-якій кількості, заявити про це в економвідділ у дводенний термін із цього числа. Особи, які не заявлять протягом цього терміну, будуть притягнуті до відповідальності і знайдений антрацит буде конфіскований».
Другою постановою від 16 квітня раднаргосп вимагав від нікопольців берегти дрова від повені:
«Будь-який виніс дров і лісових матеріалів буде розглядатися як злочин і винні будуть віддаватися до суду». А лісний підвідділ раднаргоспу погрожував, що «особи, які роблять самовільну порубку і крадіжку ліса, а також його розпилювання, сплав і вивіз без відповідного дозволу, будуть заарештовані і віддані суду революційного трибуналу, а тих, кого застануть на місці порубок зі зброєю в руках будуть розстріляні на місці згідно з законом революційного часу».
Матеріально-технічний підвідділ раднаргоспу взяв тим часом на облік товари, що знаходилися на складах Російського транспортного товариства і приватних осіб. Цей підвідділ створив реквізиційно-оціночну комісію, яка проводила перерозподіл вилучених товарів і пускала їх у продаж для своїх по цінах 1917 року, коли рубль був у 20 разів твердішим.
Не можна сказати, що так уже погано всім жилося. У зв’язку з поступовою ліквідацією буржуазії як класу, нікопольські більшовики ухвалили ущільнити та конфіскувати її житло. Частину квартир отримали найбільш свідомі робітники, а 97 квартир розподілили між компартійним і виконкомівським начальством. Після конфіскації квартир виконком 9 квітня 1919 р. видав наказ:
«Пропонуємо терміново узяти на облік усіх коней куркулів і буржуїв. За одержанням цього присилати щоденно до Ради для чергування від 8 до 3 години і після 3 години до 9 години по дві пари коней з екіпажами».
Незаконно захоплена влада розбещує, влада із наганом у руці розбещує абсолютно. Прикладом цього є діяльність військового комісара Нікополя Т. Кріпака, на яку місцева влада вимушена була звернути увагу Катеринославського губвиконкому у своїй доповіді:
«Військовим комісаром Кріпаком було заарештовано 8 чоловік приїжджих, в яких відібрані гроші, речі і документи і після з’ясування справи при звільненні заарештованих не стало 400 руб. і деяких речей. Не дивлячись на те, що виконком неодноразово ставив на вид тов. Кріпаку, що арешти та обшуки він не має права проводити , тов. Кріпак продовжує цю діяльність в тому ж дусі, тов. Кріпак прийняв із Кам’янки заарештованих, що не підлягає його віданню, при цьому при передачі таких відділу юстиції з речових доказів не вистачило 2-х дюжин котушок ниток, за що тов. Кріпак притягується до відповідальності відділом юстиції. Виконкомом віддавалися розпорядження про арешт злочинних осіб, тов. же Кріпак всупереч постанові виконкому таких звільняв. Був влаштований червоноармійський вечір, після закінчення якого воєнком Кріпак, військовий керівник воєнного відділу і помічник начальника міліції – п’яні, відкрили стрілянину на вулицях, затримали двох дівчат і не дивлячись на прохання родича однієї з дівчат, увели їх кудись із собою і протримали кілька годин; неодноразово самочинно робив обшуки, арешти, реквізиції, при чому був випадок, коли він же у одного дрібного крамаря, після обшуку і реквізиції у нього цукру, тютюну і сірників, оштрафував його на 500 руб., при чому штраф велів віднести йому, Кріпаку, у військовий відділ…».
Кріпак не гребував і провокаціями. Зберігся документ, що підтверджує даний факт: «ПРОТОКОЛ. 1919 року березня 20-го дня, Я Військовий Комісар Нікопільської Ради Робітничих і Селянських депутатів склав цей протокол про нижческазане:
“Сього числа мені по телефону дали знати, що у громадянина міс. Нікопіля Мойсея Борисовича Бейнісовича знайдені зариті в смітті дві гвинтівки – про які робітники з очистки дворів заявили у Відділ Праці, а з відділу Праці товариш Островський запросив мене знову, що робити з гвинтівками й з гр. Бейнісовичем, на що я зробив відповідне розпорядження і гвинтівки, і Бейнісович доставлені у моє розпорядження. Приймаючи до уваги, що ці гвинтівки Бейнісовичем були заховані в смітті, злочинно, не дивлячись на те, що був наказ про здачу різного виду вогнепальної зброї, мабуть не бажаючи підкорятися радянській владі, ПОСТАНОВЛЯЮ:
Вищевикладене занести у цей протокол; Бейнісовича тримати під вартою до розпорядження, а цей протокол направити Виконавчому Комітету Нікопільської Ради Робітничих і Селянських Депутатів з проханням про накладання штрафу в розмірі 30000 рублів. Військовий Комісар Кріпак».
Навряд чи нещасний Бейнісович бігав по дворі й ховав гвинтівки в купі сміття, яку потім розпотрошили невідомі робітники. Незважаючи на сумбурне викладення в протоколі, цілком зрозуміла мета цієї провокації – отримання 30000 рублів. Т. Кріпак добре знав, у кого є гроші і як їх можна отримати.
У відповідь на рішення партійного суду Нікопольського райкому КП(б)У про відкликання Кріпака з військового відділу та ухвалу, аби той здав справи, ним було заявлено, що «військовий відділ заберуть у нього лише переступивши через його труп».
У цей час у Нікополі формується підпільна проукраїнська організація, до складу якої входили молоді представники місцевої інтелігенції та члени товариства «Просвіта», що в подальшому відіграли провідну роль у повстанському русі на терені Нікопольщини, – ветеран І-ї світової, учитель церковно-приходської школи Іоанна Дамаскіна на вул. Церковній (Котельникова) Андрій Рибалка; випускник нікопольської гімназії Олесь Заїко; колишні службовці Державної варти (орган правопорядку за часів гетьмана Скоропадського) Арсентій Гринько та регент українського хору Костянтин Рапін, а також Іван Сандул, Тетяна Дядик та інші. Місцем їх таємних зібрань було старе кладовище при церкві Іоанна Дамаскіна. Вони намагалися проводити агітацію проти більшовицької влади.
Наприкінці квітня відбувається ще одна сутичка комуністів з жителями Нікопольщини, яка мало не переросла у збройний виступ останніх. Її причиною став ініційований нікопольським виконкомом перепис населення Нікополя та його передмість Лапинки та Довгалівки з метою зібрання статистичних даних про кількість і склад населення. Перепис розпочав міськвиконком на початку квітня 1919 р. 3 квітня відбулося засідання виконкому. Доповідь про роботу продовольчого відділу і введення класової карткової системи для розподілу серед населення запасів борошна, зерна та інших продуктів зробив секретар відділу Яффе. Вислухавши цю доповідь, виконком постановив негайно провести перепис населення, заповнити анкети, вироблені продвідділом і відділом управління; комітетам бідноти терміново провести облік наявності зерна; виділити продвідділу для швидкої закупівлі товарів 300 тисяч рублів. Для того, аби порахувати все населення, а головне – його майно, розробили відповідні анкети, щоб жодна ганчірка не пройшла повз інвентаризацію.
Перепис, що розпочався 26 квітня, був вороже зустрінутий селянами, особливо в Лапинці. Насамперед, це було спричинене несвоєчасним оповіщенням місцевого селянства про проведення названого заходу, а також його мету. Іншою обставиною, що викликала невдоволення лапинців, було те, що переважна більшість переписувачів була єврейської національності. Та найголовнішою причиною селянського виступу став опис їхнього майна, що було сприйнято ними як підготовку до його майбутньої конфіскації. У день перепису селяни тієї околиці Лапинки, що впритул підходила до Нікополя, пропустили переписувачів до села, а тоді перекрили їм шлях до відступу барикадами. Далі, проявивши згуртованість, вони вдарили в набат, скликаючи сюди своїх односельців, і, об’єднавши зусилля, побили переписувачів. Цікавими є спогади самих урядовців:
«Калашников: Переписчики були побиті. Настрій населення, особливо передмістя Лапинки, чисто погромний…; Антипов: Селянство головним чином обурено тим, що не були вжиті заходи до широкого оповіщення населення про перепис, а також тим, що більшість переписчиків – євреї, при цьому багатьма переписчиками були допущені перевищення своїх повноважень…».
На Лапинку для замирення населення терміново виїхали інспектор відділів Антипов та член виконкому Дідик.
Після цього найактивніші селяни почали агітувати проти комуністичної влади. Вони запропонували арештувати весь склад виконкому і Ради, а також організувати погроми єврейського населення, яке співпрацювало з більшовицьким урядом. Ці заклики особливо посилилися наступного дня, коли в Лапинці відбулися сільські збори. Розгнівані селяни відмовилися навіть слухати прибулих до них із міста більшовицьких делегатів і почали готуватися до збройного виступу. Тоді ж відбулася й чергова спроба місцевих селян створити свою волосну раду.
Тому перепис, що проходив на тлі загального трусу в міської буржуазії, довелося відкласти на два тижні. Більшовикам заважало й те, що в них не було чисельного та дисциплінованого загону, на який вони могли б спиратися. Більшість військовослужбовців місцевого гарнізону та міліціонерів становили вихідці з міста та навколишніх сіл, які були далекими від революційного ентузіазму, бо вступили на службу лише заради пайків та можливості нажитися на контрибуціях. Тому, дізнавшись про можливий бунт, представники нікопольської влади відразу ж звернулися з проханням про допомогу до губернського виконавчого комітету, а також штабу І-ї задніпровської дивізії й ревкому, виконкому та надзвичайної комісії міста Олександрівська.
Для заспокоєння населення було вирішено також створити Нікопольську Надзвичайну Комісію (ЧК). На цьому ж засіданні ухвалили рішення зборів комуністів від 23 квітня 1919 р. про створення ЧК в Нікополі у складі В. Руденка, Омельянчика та Іванова. Згодом на залізниці було створено віддділення Харківської ЧК по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і зловживанням на службових посадах, яку очолив С. Колєсінський. На додаток до ЧК було створено бойовий загін з комуністів та членів партії «Поалей-Ціон».
І вже 26 квітня Нікопольська «ЧК» оперативно подала відомості про те, що готується єврейський погром і арешти деяких членів виконкому. У зв’язку з цим Нікополь та його передмістя оголосили у стані облоги. А призначений на посаду коменданта міста Антипов очолив усі збройні формування в Нікополі. 28 квітня відбулося об’єднане засідання парткому й виконкому. З інформацією про напружене становище виступив Остроухов, на підставі якої було ухвалено рішення:
«Приймаючи до уваги становище, що склалося, місто Нікопіль та його околиці оголосити на військовому стані, щоби попередити и зупинити провокаційну, погромну пропаганду та спроби до дій, що йдуть на шкоду Радянській владі».
Для управління містом було створено комендатуру, яку очолив В. Антипов. Усі збройні формування міста перейшли під його керівництво.
Перелічені заходи, вочевидь, дозволили більшовицькому керівництву запобігти селянського бунту, оскільки на певний час у місті та його найближчих околицях встановилось затишшя. На те, що нікопольський уряд намагався укріпити свої позиції в місті та приміських поселеннях, вказує постанова відділу управління Катеринославського губернського виконавчого комітету від 3 травня, у якій повідомлялося: «У зв’язку із конфліктом, що відбувався у місті Нікопілі між Радою і частиною селянства, відділ управління Катеринославського губвиконкому, вважає, що ні в якому разі неможлива політика роз`єднання між робітниками і селянами, які однаково зацікавлені в укріпленні Радянської влади, а разом з нею і завоювань революції, постановив:
У м. Нікопілі повинна бути лише одна рада Р.С.Д. – нині діюча, і ні в якому разі не може бути паралельно іншої – волосної Ради, якщо ж буде створено районна Рада, то й у цьому випадку волосної Ради не повинно бути…».
Хоча вибух людського незадоволення й вдалося стримати, однак авторитет більшовицької влади нестримно падав не лише в Нікополі, але й у всьому регіоні. Відомо, що на початку травня в селі Покровському мали місце ухилення від служби мобілізованих селян та антирадянська агітація. У перших числах травня відбулася й спроба збройного виступу антибільшовицько налаштованої частини мешканців села Олексіївки. Проте, зазнавши невдачі, вони були змушені відійти на територію Херсонщини.
Нікополь і повстання отамана Ничипора Григор’єва
А тим часом тривожно було не лише в Нікополі. Радянська Росія розпочала війну проти Румунії, аби через її територію прорватися на допомогу Радянській Угорській Республіці. Це призвело до того, що командир дивізії Червоної Армії Ничипір Григор’єв виступив проти цієї авантюри і підняв повстання проти комуністичної влади. Розпочавшись 9 травня на території сучасної Кіровоградщини, воно швидко поширювалося територією Херсонщини й Катеринославщини, і через кілька днів охопило й західну частину Нікопольщини. Новий фронт пройшов поблизу Нікополя, що ще більше загострило ситуацію в краї. 11 травня відбулося екстрене засідання парткомітету та виконкому, на якому, з огляду на відсутність у місті постійної бойової сили, ухвалили створити комуністичні збройні формування для боротьби з григор’ївцями. Під мобілізацію потрапляли усі виконкомівці. Окрім того, усім членам виконкому та парткому, а також усім комуністам і прихильникам їхньої влади належало проводити посилену агітацію серед місцевого населення, спрямовану на роз’яснення так званої «авантюри Григор’єва». 14 травня у «Вістях» виступив Антипов зі статтею під назвою «Провокація жовто-блакитного отамана, в якій розкривається злочинна справа». У місті розпочалася мобілізація, мітинги та збори.
Тим часом на Нікопольщині почали з’являтися агенти Н. Григор’єва, які займалися агітацією та формуванням бойових підрозділів, готуючи плацдарм для подальшого наступу. З огляду наявних джерел, головним місцевим ватажком був Макар Басанський, штаб якого розташовувався в селі Покровському. Його безпосередніми помічниками були: Олександр Реков – нікополець, офіцер армії Директорії УНР; Іван Шпонька – олексіївський селянин, а також Чабаненко – капулянський писар. 12 травня на зборах в Олексіївці Рековим та Шпонькою було зачитано текст універсалу Григор’єва і сформовано загін із місцевих селян, командиром якого став Іван Персистий з Олексіївки. Головне завдання загону полягало в охороні залізничного мосту через річку Чортомлик. Це дозволило значно наблизити лінію фронту, яка відтепер пролягла за 8 верст від Нікополя.
13 травня між бійцями загону та групою більшовицьких розвідників відбулася короткочасна сутичка, під час якої всіх радянських вояків захопили в полон. Причому одного з них, Йосипа Шпіндяка, єврея за національністю, було забито. Однак полонених, унаслідок нальоту на Олексіївку загону червоних, вдалося відбити, а повстанців відтіснити на захід. Відтепер їхнім осередком стає с. Грушівка. Саме тут григор’ївці жорстоко розправились з 8 вояками-комуністами з Олександрівська, які потрапили в засідку повстанців, коли вирішили провести мітинг серед грушівських селян. 21 травня їхні тіла привезли в Нікополь. На засіданні члени виконкому вшанували їхню пам’ять, проспівавши пісню «Ви жертвою пали…». Після урочистого мітингу тіла було поховано в окремій могилі.
До повстанських загонів приєднувалися й мешканці Нікополя. К. Рапін та А. Рибалка вступили до повстанських лав 15 травня. Однак охочих поповнити ряди григор’ївців серед селян виявилося небагато. Так, 16 травня мешканці Новопавлівки на чолі з Олександром Бугайцем, Яковом Мельником та двома тамтешніми вчителями, маючи на руках зброю, до того часу заховану під підлогою в старому училищі, вирішили не виступати назустріч частинам Н. Григор’єва, а дочекатися їхнього приходу вдома. 18 травня під час спроби М. Басанського та Печеного організувати загін Вільного козацтва в Покровському добровольців не знайшлося. Так само було й в інших селах Нікопольщини.
Зовсім інакше поводили себе мешканці Нікополя, Довгалівки та, особливо, Лапинки, які вже вдруге ледь не підняли антикомуністичне повстання. Причиною заворушення стали чутки про бажання членів Ради терміново евакуюватися з міста у зв’язку із загрозою його захоплення григор’ївцями. Бажаючи перехопити більшовиків, повстанці задумали за допомогою представників 1-ї роти міліції, яких мало підтримати населення, 19 травня за умовним сигналом, а саме набатом козацького дзвону Покровської церкви, здійснити збройний переворот у місті та заарештувати місцевих комуністів. Крім того, ще 17 травня на Лапинці, на обійсті місцевого селянина Нестеренка, відбулася таємна нарада селян та міліціянтів. Відомо, що її учасники чекали звістки від григор’ївців. Та задумане не вдалося. До міста прибуло підкріплення з Олександрівська – комуністичний загін під командуванням Миколи Гоппе.
Нові сили дозволили більшовикам активізувати бойову протидію повстанцям. Вже 24 травня частини червоних, маючи на озброєнні потяг з гарматою та двома кулеметами, узяли під свій контроль міст через річку Базавлук, вийшовши таким чином на адміністративну межу сучасної Нікопольщини з Херсонщиною. Після попереднього артобстрілу вони зачистили Грушівку, а зранку 25 травня більшовицькі частини підійшли до станції Апостолово, де з’єдналися з військами
Олександра Пархоменка з Катеринослава. Для патрулювання відвойованих територій було направлено 2 бронепотяги Задніпровської бригади. Один із них маневрував між Базавлуцьким і Чортомлицьким мостами, інший – в околицях Нікополя.
Бажання вчасно евакуюватися змусило виконком конфіскувати всі пароплави, що проходили з біженцями по Дніпру. Нові сотні голодних і хворих людей заполонили місто та його околиці. 1 червня відбулися збори селян Лапинки, Довгалівки та Нікополя, під час яких було висунуто вимогу про необхідність переобрання Нікопольської Ради робітничих та солдатських депутатів, яка, як висловився один з учасників зібрання, «не задовольняла взагалі селянських потреб і завжди лише окремі його члени, як Остроухов і Калашников, називали селянських депутатів контрреволюціонерами, куркулями й іншим брудом…» . Того ж дня сільський сход відбувся в Новопавлівці. На ньому обговорювався наказ про здачу зброї. Було вирішено: зброю не віддавати, у випадку насильницької реквізиції вдарити в набат і вчинити збройний опір. 2 червня 1919 р. на засіданні Нікопольського виконкому завідувач продвідділом І. Куцевол доповів про те, що запасів борошна залишилось на тиждень. Тому за допомогою продзагонів намагалися знайти борошно в селян. Профспілкам дозволили заготовляти в селах по 20 пудів борошна на кожну родину.
У пошуку винних та виходу з ситуації, що склалася, голова виконкому Остроухов видає наказ №11:
«Не дивлячись на неодноразові перемовини з Кам’янською Радою селянських і робітничих депутатів про встановлення товарообігу і налагоджене більш чи менш отримання харчів з Таврійського боку, зараз мешканці с. Кам`янки не випускають до Нікопіля їстівні припаси.
У відповідь на це виконком вимушений був 2-го червня постановити:
Із цього числа забороняється вивіз яких би то не було товарів у село Кам’янку, хоч би й у мінімальній кількості, без обміну на хліб чи інші харчі, який проводити через місцеві і Губернський продовольчі органи. Цей наказ розповсюджується і на товари, що везуть з інших місць через Нікопіль на Кам’янку (транзитом).
Виконання цього покладається тимчасово на штаб оборони та Надзвичком, а після формування на радянську міліцію, яким пропонується у місцях переправи виставити кордони».
У відповідь на цей наказ виконком Кам’янської Ради Р. і С.Д. ухвалив постанову 5 червня «Про заборону мешканцям Нікополя закупівлі харчів у Кам’янці».
«Ми повстали проти комуністів-розбійників і повалили їхню продажну владу…»
Ситуація погіршувалася з кожним днем. На початку червня в Нікополі та його передмістях відбулася низка антибільшовицьких сходок серед робітників і селян. Головними агітаторами були Кирило Петренко, Трифон Манзя, Пантелій Брус, Настобурко та робітник Євдокимов. Також у підпіллі діяла офіцерська організація, членами якої були колишні військові Геннадій Мазанков, Гарпунов та інші.
5 червня 1919 р. Нікопольський виконком на підставі наказу Катеринославського повітового комісаріату оголосив мобілізацію на Лапинці, Довгалівці та Новопавлівці. Призовникам 1890-1895 рр. народження було наказано з’явитись до мобвідділу 7 червня, у волостях – 12 червня. Неявка загрожувала притягненням до відповідальності згідно із законами військового часу.
Водночас у Нікополі розгорталися події, стисло викладені у доповіді про причини повстання: «Загін тов.Гоппе, повертаючись із фронту до Олександрівська, зупинився в Нікопілі. Тут за мандатами, виданими тов. Гоппе і нач. штабу оборони тов. Антипова, виключно на право реквізиції зброї, його частини розбились групами по усьому місту, деякі групи супроводжувалися відповідальними радянськими працівниками і членами парткому, але більшість за мандатами на право обшуку зброї забирали і те, що цілковито не мало ніякого відношення до зброї. Забирали одяг, верхній і нижній, свічки та ін. Взагалі весь цей процес пройшов у повному безладі. Коли одна частина загону тов. Гоппе відправилась для реквізиції на Лапинку, то селяни виставили заставу і не пустили її до себе. Загін вимушений був повернутися до міста ні з чим. Тов. Гоппе, бажаючи витягнути з населення, головним чином з передмість Лапинки та Довгалівки, зброю, запросив до себе начальника гарнізону тов. Шавріна і запропонував тому видати від свого імені категоричний наказ про здачу усієї зброї, невиконання ж потягне за собою на наступний день відкриття військових дій і бомбардування міста та його передмість артилерійським вогнем. Наказ цей, виданий 6-го червня при повному незнайомстві з внутрішнім станом у місті, ще більше посилив роздратування селян. Було скликане екстрене засідання виконкому, на якому було вказано, що за місцевими умовами видання такого наказу не потрібне і неприпустиме, і якщо він вже виданий, то повинен не залишатися пустою погрозою, а виконаний, т.я. в іншому випадку буде під загрозою авторитет Радянської влади. Начальнику штаба оборони тов. Гоппе заявив: «Якщо я видаю наказ, то я його виконую…».
Проте з невідомих причин Гоппе терміново виїхав з Нікополя, незважаючи на прохання Антипова не залишати місцевих комуністично-радянських активістів наодинці із розбурханим селянством.
У цей час в Нікополі з’явилися чутки про рішення Всеукраїнського з’їзду виконкомів сільських та міських рад у Києві, у якому керівництво УСРР та компартії закликало зміцнювати Радянську владу та Червону Армію, зокрема: «Оголосити тиждень з 15 по 21 червня тижнем постачання Червоної Армії; протягом цього тижня поставити за твердими цінами від кожної волості борошна від 800 до 900 пудів, крупи 130-180 пудів, м’яса 270-290 пудів, овочів 600 пудів, сала або олії 650-700 пудів. Крім цього, дати: червоному Петрограду за твердими цінами – борошна від 700 до 800 пудів, сала або олії 130-150 пудів; Донецькому басейну – борошна від 350 до 400 пудів, олії – 60-80 пудів. Постановлено оголосити червень місяць місяцем передачі зброї Червоній Армії, організувати з цієї метою на місцях спеціальні комітети».
Коли в ніч з 7 на 8 червня 1919 р. друкувалася ця інформація на шпальтах «Вістей Нікопільської Ради робітничих і селянських депутатів», на Лапинку було послано посилений патруль. Проте там вже стояли застави селян, які зустріли патрульних вогнем і вступили з ними у бій.
Уранці 8 червня 1919 р. над Нікополем закалатали церковні дзвони. Тисячі мешканців Лапинки, Довгалівки, Новопавлівки рушили до центра міста. Почалося народне повстання.
У розпорядженні виконкому на той час було декілька військових підрозділів: загін піхоти при Нікопільському військкоматі – 100 осіб, загін піхоти при комендатурі – 200 осіб, загін ЧК – 60 осіб, комуністичний загін при штабі оборони – 40 осіб. Слід зазначити, що 8 червня – день Святої Трійці – відзначали не лише віруючі. Тому командирів не було на місці, а більша частина бійців перебувала на відпочинку по домівках.
У штабі оборони вранці знаходились В. Антипов, Я. Терещенко, В. Руденко, М. Калашников, С. Ковальов-Остроухов. Після коротенької наради вирішили послати Антипова та Руденка з групою охорони перевірити ситуацію на Лапинці. На Херсонській вулиці біля жіночої прогімназії (зараз будівля медичного коледжу) їх перестріла група повстанців, яка побила розвідників, а Антипова вдарили ще й вилами в груди. Повстанці потягли Руденка на Лапинку, а пораненого Антипова охоронці доправили в штаб. Там відбулась ще одна нарада, на якій місцеві керівники компартії та Нікопільського виконкому ухвалили рішення перейти на нелегальне становище і вибиратися з міста групами й поодинці. Це була капітуляція влади, яка чинила насильство від імені робітників і селян над тими ж робітниками і селянами, які врешті-решт дали відкоша насильникам.
Група комуністів і червоноармійців (приблизно 15-16 осіб ) на чолі з членами штабу оборони С. Авакяном і Г. Шавріним з боєм пробилися до вокзалу, де захопили паротяг, на якому втекли до ст. Мирова. Там вони зустрілися з групою олександрівського зведеного загону в кількості 40 чол. на чолі з начальником оперативної частини Кауме, перед якою було поставлене завдання – приїхати до Нікополя та обстріляти Лапинку і Довгалівку (Гоппе свого слова дотримав). Дізнавшись про повстання в Нікополі, Кауме вирішив повернутися до Олександрівська разом з втікачами за підкріпленням.
Доля більшовицького керівництва Нікополя та їхніх поплічників добре відома. Зазначимо, що повстанці мали завчасно складені списки особливо ненависних їм комуністичних діячів та їхні адреси. Під покарання підпадали лише ті особи, провину яких було доведено. Як відомо, за період повстання було страчено 17 більшовицьких діячів, а саме: В. Антипова та командира взводу Давида Круга вбили біля штабу оборони; Г. Головка, П. Стацевича і Проскуріна також розстріляли. Після того як група повстанців захопила М. Куксіна та С. Остроухова і привела їх на Лапинку, народний суд повстанців виніс їм смертний вирок за злочини проти громади. Перед смертю Куксін продовжував агітувати за радянську владу і погрожував помстою, поки його не пристрелили. Остроухов валявся в ногах селян, вимолюючи помилування, однак повстанці, пожалівши патрони на такий непотріб, забили його дрючками і вилами. Коменданта НК Ф.Антонова вбили за каральні справи. Голову Павлоградського виконкому П.Загребельного, який на той час перебував у Нікополі, покарали за членство у ВУЦВК: селяни добре пам’ятали події зими 1917–1918 рр., коли Загребельний організував відправлення ешелонів хліба до Радянської Росії, пограбувавши Нікопольщину. Молодого меншовика С.Євдокимова 12 червня розстріляли в підвалі Думи за те, що він активно проводив вилучення хліба на Лапинці. Разом із ним страчено завідувача справами виконкому М. Калашникова та завідувача відділу соцзабезпечення М. Родіонова. Члена Президії виконкому І. Дідика покарали за участь в організації перепису. Інші комуністи – Горбачов, С. Литвиненко та Петро Чистяков вочевидь загинули 14 червня, коли група повстанців, не чекаючи рішення народного суду, увірвалася до підвалу однієї з нікопольських кам’яниць, де сиділи колишні можновладці, і перестріляли їх. Отже, повстанців не цікавила посада винних,караючи більшовицьких діячів, вони керувалися суто конкретними справами кожного із загиблих. Так, секретар «ЧК» В. Іванов під час повстання був на свободі і намагався проводити агітацію проти повстанців.
Близько 600 радслужбовців, членів компартії та комсомолу, червоноармійців і міліціонерів було заарештовано. Одних доправили на баржу-«берліну», яку повстанці заякорили посеред Дніпра, під суворий нагляд охорони. Там вони й просиділи спокійно до повернення більшовиків. Інших розмістили в підвалах міських кам’яниць і сараях Лапинки. Серед населення було розповсюджено оголошення:
«Слідча комісія м. Нікопіля з розбору справ про дії радянських властей і комуністів прохає громадян міс. Нікополя і околиць його подавати письмові і словесні заяви: ким, де і коли були вчинені насильницькі дії: грабунки, арешти реквізиції та інші неподобства. Комісія засідає на пароплаві «Швидкий». Президія».
Пароплав «Швидкий» колись належав російській компанії РОПіТ. Повстанці також неодноразово висували пропозиції щодо затоплення баржі з більшовиками. Однак священик церкви Іоанна Дамаскіна отець Іван відмовив їх від таких дій. У Нікополі створювалися органи нової влади. Після захоплення міста, 8 червня, на Ярмарковій площі відбулися загальні збори нікопольців, які вирішували, як жити далі. На чолі повстанців стала Тимчасова селянсько-робітнича комісія. Її очолив керівник земської пошти, виходець з Новопавлівки К. Петренко. Його заступником було призначено мешканця Довгалівки Настобурка, а секретарем комісії – К. Стаценка. Було закрито «ЧК», воєнний відділ, відділ управління, фінансів тощо. Усім млинам Нікополя та околиць було наказано розпочати роботу із забезпечення населення хлібом.
Того ж дня комісія дала дозвіл проводити пошук зброї та місцевих комуністів. Завдяки цьому повсталі винесли зброю з приміщень міліції та надзвичайної комісії.
Того ж дня було вирішено відправити делегацію на пароплаві «Анжело», який колись належав приватній компанії «Анатра», до українського отамана Олександра Чайковського, що діяв проти більшовиків у районі Лисої гори біля с. Біленького (сучасна Запорізька область). 9 червня О. Чайковський із загоном у 200 багнетів прибув до Нікополя під синьо-жовтим прапором. Це були повстанці з Біленького, Олександрівська та Вищетарасівки. Під керівництвом цього командира було створено 5-тисячний загін піхоти і 3-тисячний кінний загін. Хоча здавалося, що сили були великими, але їхнє озброєння було явно недостатнє: гвинтівок і мисливських рушниць було обмаль, більшість повстанців були озброєні вилами, ломами, сокирами палицями.
Повстання швидко ширилося в краї і охопило навколишні села – Покровське, Капулівку, Кам’янку, Перевізькі Хутори, Олексіївку, Городище, Анастасівку, Дмитрівку, Мирову. Серед населення Нікопольщини були розповсюджені листівки такого змісту:
«ВІДОЗВА. Настраждалі брати-селяни, робітники і трударі! Третій рік ллється братня кров невинних мирних громадян, які бажають єдине – спокою і мирної праці. Більшовики та їх найвища марка грабіжників-комуністів, ховаючись за високими гаслами захисту інтересів трудящого пролетаріату, селян і робітників для своєї власної вигоди і неробського гультяйського життя, пограбували вже великі і малі міста і там, де колись життя і праця буяли, зараз стоять голод, смерть і зубожіння. Там нема вже чого шукати повальними обшуками. Все пограбовано ними і немовби для захисту революції остання сорочка знята, хто зміг, той одягнувся у лантух, інших пустили голими та босими. З містами комуністи-грабіжники покінчили і зараз прийнялись за село, за нас, селян і робітників. Ми, селяни міс. Нікополя, Лапинки, Довгалівки і Ново-Миколаївки постраждалі під п’ятою комунізму, у ніч під свято Святої Трійці, 26 травня, коли грабіжники-комуністи попираючи усе нам святе, незважаючи на великий день, з відома своєї влади о 12 годині ночі озброєними командами почали грабувати наших трударів-селян, забираючи у них останнє, ми повстали проти насильників-комуністів і скинули їх владу, навзамін якої поставили свою селянсько-робітничу Радянську владу із середовища відомих нам чесних трударів, які користуються довірою, а не шахраїв-грабіжників, які були раніше.
Товариші трудящі! Ми бажаємо не комуни, а своєї виборної Радянської влади і життя мирного та спокійного… Трудящі громадяни! Приєднуйтесь до нас! Геть комуну! Геть Надзвичайки! Ми – ваш авангард, підтримайте нас усім, чим зможете: людьми, зброєю, хлібом!
НІКОПОЛЬСЬКЕ ТИМЧАСОВЕ СЕЛЯНСЬКО-РОБІТНИЧЕ ПРАВЛІННЯ. Голова К.Петренко. Секретар М. Стеценко».
Очевидці стверджують, що у повстанні «брало участь все чоловіче населення від п’ятнадцятирічних хлопців до сивих дідів». «Запал був такий, що буквально баби, навіть, з рогачами пішли в гайдамаки». «Виступило усе населення… не виключаючи баб озброєних вилами, ломами, сокирами та палицями», – згадувалося у звіті про причини повстання й далі йшлося: – «Натовпи селян і баб, сп’янівши від крові кинулися до будинків радянських і партійних працівників і взялися за криваву розправу». Один з вцілілих більшовиків стверджував, що в перший день повстання до Нікополя із навколишніх сіл прибули десятки тисяч (у жаху очі великі!) селян, що зайняли своїми возами ввесь степ від вокзалу до Ярмаркової площі. А це відстань 2,5-3 км!
З документів, що дійшли до сьогодні, відомі імена та прізвища ще деяких активних учасників повстання. Членами тимчасової комісії також були Яків Биков, Олександр Бугайцев (Бугаєць) – лідер селян Новопавлівки, Іван Сандул, Настобурко, С.Кріпак. Очільником містян – Андрій Калашник. Членами повстанського штабу – Человань, Горошко,
Трохим Кіт, Євсеєв, О. Реков. Ад’ютантом командувача був О. Заїко. Заступником Чайковського – Іван Марків, відомий у подальшому як повстанський отаман Хмара. Головою народного суду – Прохор Кривий. Також відомі імена таких повстанців: Сіроштан, Х.Мартиненко, Никифор Тесленко, брати Рапіни, Сава Кривошій. Брали участь в повстанні й офіцери О. Реков, Г. Мазанков і Трохим Кіт. Ідейними керівниками селян Лапинки джерела із архівів ОДПУ УСРР в 1920-х рр. називають Петра Петренка, Феодосія Сулименка, Івана Швайку, Павла Грицая, Петра Петренка, Григорія Сягла, Савелія Сулиценка, Афанасія Гетьмана, Івана Литвина, Феодосія Редьку, Петра Москаленка, Миколу Загребельного, Павла Гермаша, Романа Олексієнка, Федора Науменка, Олексія Редька, Федора Абдула, Петра Ткаченка, Олексія Руденка, Михайла Тесленка та Івана Диркача.
Керівне ядро повстанців виступило під закликами не лише встановлення влади демократично обраних робітничо-селянських Рад, але й під синьо-жовтими прапорами незалежної Української Народної Республіки. Однак загін із села Кам’янки-Дніпровської в кількості 500 осіб, де більшість складали росіяни, не погодився з цим і повернувся додому.
Після прибуття О. Чайковського до Нікополя, було проведено рекогносцировку місцевості, організовано охорону берега Дніпра на випадок атаки більшовицьких сил з води та вислано підкріплення на чолі з І. Марківим на допомогу тим повстанцям, що ще 8 червня вирушили переслідувати комуністів-втікачів.
Загибель Троїцького повстання
Тим часом командування Червоної Армії в Олександрівську після доповіді С. Авакяна ухвалило рішення відправити до Нікополя каральну експедицію, у складі якої був ІІІ-й інтернаціональний полк, у якому служили латиші, угорці, німці та китайці, а також бронепотяг «Товариш Ленін» та підрозділ піхоти. Каральну експедицію очолив Булгаков. Бронетяг посилили трьохдюймовою гарматою й кулеметами.
Перше зіткнення карального підрозділу з повстанцями відбулася 10 червня біля села Гарбузівка. Аби перешкодити рухові бронепотягу, селяни перекрили шлях заваленим паротягом. На повороті паротяг зійшов з колії, й червоним довелося зіпхнути його з залізничного полотна. Однак це ненадовго затримало наступаючих, оскільки того ж дня вони зустрілися з загонами повстанців біля Мирової. Незважаючи на чисельну перевагу, повстанці змушені були відступати з великими втратами. При цьому, під час відступу, дезертирували надіслані сюди О. Чайковським загони з вояків із Біленького та Вищетарасівки на чолі з І. Марковим. На тій же станції до наступаючих приєднався нікопольський продзагін на чолі з Ф. Рижиковим. Відомо, що до цих подій продзагін ховався по яругах у степу.
Штаб Нікопільської тимчасової селянсько-робітничої комісії вирішив дати бій червоним карателям у передмісті. У районі вокзалу почалось будівництво польових оборонних споруд. Було оголошено мобілізацію всіх чоловіків, які могли тримати зброю. На допомогу повстанській владі організувались групи жінок, які ходили по домівках і закликали чоловіків іти на фронт та соромили тих, хто намагався уникнути цього.
Чергова коротка сутичка відбулася 11 червня біля станції Марганець, де повстанці організували засідку. Відступаючи, вони зіпсували залізничну колію та пошкодили залізничний міст через річку Томаківку, що на якийсь час зупинило червоних карателів.
Наступна і разом з тим вирішальна битва відбувалася в околицях нікопольського вокзалу біля річки Кам’янка з 11 по 13 червня. Намагаючись хоч на якийсь час зупинити стрімке просування карателів, повстанці підірвали залізничний міст через річку, а також організували засідку, що не дозволило ворогу форсувати водну перепону вбрід. Упродовж повстання в штабі повсталих тинявся син бідного єврейського музики Абеле Хазан, який допомагав у розповсюдженні відозв та листівок. Вивідавши якомога більше подробиць про систему оборони в районі Довгалівки, Хазан перейшов лінію фронту і повідомив у штабі Булгакова усе, що знав. Перед штурмом Нікополя він же провів загін китайців-карателів берегом Дніпра в тил повстанців. Після низки атак більшовиків, яким повстанці значно поступалися в озброєнні, а також виходу ворожих підрозділів у їхній фланг або тил, а також перебуваючи під постійним артилерійським обстрілом, повстанці змушені були відступати в напрямку Нікополя.
13 червня червоні полагодили міст і розбили повстанців у полі. По тих, що відступали, відкрили перехресний вогонь з фронту і тилу, куди вийшли китайці. Ось таким побачив поле бою один з нікопольських комуністів Тимофій Шельмов: «Я і декілька товаришів пішли на вокзал, де я зустрівся із замнач. бронепотягу, прізвище я забув, він грек, на панцернику було багато китайців. Замнач. бронепотягу запропонував мені проїхати по фронту на тачанці і, починаючи від самої станції і далі, лежали трупи вбитих, біля станції не так багато, а проїхали з кілометр або два, тут він мені сказав: залишалось кілометрів 6–8, контрики стали наступати на бронепотяг, розібравши спереду і ззаду колію, кричали «Ура». Ми не стріляли і підпускали ближче, а потім так дали, що мало хто вцілів, втікали у паніці, відновили колію, продовжували бити без жалю; і дійсно вбитих було так багато, що своїм очам не вірив. Купами, цілими горами усе поле бою було всіяне трупами».
Після проведеного 14 червня артобстрілу карателі зайняли місто.
Командувач каральної групи військ Нікопольського напрямку Булгаков оцінив втрати повстанців у 1000 чоловік, але скільки було жертв і хто їх міг підрахувати? 17 червня в передовій статті газети «Вісті», присвяченої повстанню, було сказано таке: «Крім загиблих за ідею комунізму… безвинно полягли в братовбивчій боротьбі сотні невідомих, засліплених фальшивими гаслами…» Тобто, мова дійсно може йти про сотні загиблих повстанців.
Відновивши комуністичну владу, колишні господарі бажали помсти. На терміново скликаних закритих партійних зборах, що відбулися невдовзі після захоплення Нікополя, було запропоновано знищити Лапинку. 60 комуністів проголосували «за», тільки один, секретар ЧК Іванов, був проти. Постановили розстріляти і його. Розпалені пристрасті змушений був вгамувати сам Булгаков, який фактично одноосібно розпоряджався на той час долею Нікополя та його мешканців. Він наказав залишити Іванова живим і вогню по Лапинці не відкривати.
Тим часом сп’янілі від перемоги червоні воїни-інтернаціоналісти здійснювали масовий терор проти нікопольців. Лише в Новопавлівці заарештували 300 заручників, 18 з яких швиденько розстріляли. Повстанця О. Бугайця (Бугайцова), який не хотів переховуватися і прийшов додому, забили на власному подвір’ї. Жінок та сивих дідів під конвоєм гнали на роботу з ремонту залізничного мосту. Багатьох повстанців відправили до харківської в’язниці. Їм вдалося втекти завдяки хитрощам А. Рибалки, котрий, сформувавши із в’язнів червону сотню для боротьби з наступаючими денікінцями, отримав звільнення й щасливо привів людей додому.
Булгаков змушений був упорядковувати наростаючу вакханалію терору. 22 червня 1919 р. він видав наказ, де, зокрема, було сказано:
«Наказую припинити безцільні масові арешти, що тероризують населення без ніяких на те документальних даних. Кожному заарештованому у 24-годинний термін повинно бути надано звинувачення, без надання якого тримати під вартою категорично забороняю. Винні у невиконанні цього будуть притягнуті до суду військово-революційного трибуналу».
При Нікопольському ВРК було створено комісії з розгляду справ заарештованих учасників повстання, із забезпечення інтересів постраждалих родин від повстання та зі збору контрибуції з селян Нікополя. Сім`ям загиблих комуністів було видано 50000 рублів.
Слідча комісія у складі Нєдєліна, Равлика, Терещенка за допомогою агентів та червоноармійців вишукувала повстанців і заарештовувала їх. Зібравши звинувачувальний матеріал про учасників повстання, їх передавали до військового трибуналу 14-ї Армії Радянської Росії, що розташовувався в Нікополі, до якого прибуло багато військових частин.
Частині повстанців все ж вдалося сховатися в підпіллі або розійтися по селах. На двох пароплавах отаман Чайковський зі своїм загоном та частиною нікопольців відступив на південь по Дніпру, бажаючи отаборитися в плавнях і переформувати свій поріділий загін. Однак у с. Верхній Рогачик на Херсонщині вони натрапили на війська червоних. Частині повстанців вдалося втекти, інша – потрапила до мелітопольської в’язниці. Сам Чайковський покінчив життя самогубством, повісившись на власному ремені.
По селах поїхали озброєні агітаційно-пропагандистські загони, які проводили збори селян і примушували їх приймати резолюції на підтримку компартії, Радянської влади і Червоної Армії. Один з керівників Нікопольського виконкому на сторінках «Вістей» соромив робітників:
«Ні для кого не є таємницею, що у куркульському повстанні в Нікопілі багато робітників брало активну участь. Робітник пліч-о-пліч з куркулями. Який жах! Яка ганьба!».
Було влаштовано урочисте поховання 16 загиблих членів виконкому і комуністів. У «Вістях» від 25 червня було розміщено панегірик загиблим. Його автор писав, погрожуючи ворогам більшовиків:
«Не плачте осиротілі та овдовілі! Наглухо заколотимо серця і підемо на помсту за загиблих комуністів! На цій могилі побудуємо ми нашу перемогу над контрреволюцією! Позаду нас смерть, попереду – сонце щастя! Наш шлях тернистий і залитий кров’ю, але ми йдемо і переможемо!.. Наша помста не буде довго чекати: меч у руки, полум’я – в серце, і уперед на боротьбу зі зрадниками та вампірами пролетаріату! – ось наше гасло. Адже розтерзавши вас, комуністів – авангард пролетаріату, чорна зграя злобно потирала руки, думаючи відновити свою підлу диктатуру… Імена розтерзаних знавіснілим куркульством багато кажуть розуму і серцю тих, хто більш-менш вболівав за пролетарську справу та сидів у пролетарській шкурі…»
Троїцьке повстання нікопольських робітників і селян, що тривало тиждень, було жорстоко придушено і потоплено в крові. Воно було одним з 328 повстань, що відбулися в червні-липні 1919 року на Київщині, Полтавщині, Катеринославщині, Херсонщині. Повстанці виступали проти панування Російської компартії над Україною, і це було однією з причин падіння більшовицької УСРР в 1919 р.
ПІСЛЯМОВА
Розстрілами й арештами в 1919 р. справа Троїцького повстання не закінчилася. Мстивість Радянської влади щодо повстанців проявлялася й у 20-і роки. Ось витяг зі справи колишніх учасників подій 1919 р., яка була розпочата проти них у 1927 році:
«ПОСТАНОВЛЕНИЕ по следделу № 348.
1927 года, декабря 13 дня, Я, Пом. Уполномоченного СОО Криворожского Окр. Отдела ГПУ Лупоносов, сего числа рассмотрев следдело № 348 по обвинению крестьян села Лапинки Никопольского района Криворожского Округа, как-то: Петренко Петра Игнатьевича, Сулименко Феодосия Кирилловича, Швайко Ивана Моисеевича, Петренко Петра Илларионовича, Грицая Павла Павловича, Сягло Григория Ефремовича, Сулицкого Савелия Игнатовича, Гетмана Афанасия Трофимовича, Литвина Ивана Ефремовича, Третьяка Феодосия Павловича, Москаленко Петра Антоновича, Загребельного Николая Матвеевича, Гермаш Павла Ивановича, Алексеенко Романа Игнатьевича, Науменко Федора Игнатьевича, Редько Алексея Максимовича, Абдул Федора Тимофеевича, Ткаченко Петра Афанасьевича, Руденко Алексея Сергеевича, Мищенко Михаила Андреевича, Деркача Ивана Илларионовича, в совершении преступлений, предусмотренных ст. 54-8 УК УССР, выразившихся в том, что в момент гражданской, войны, когда все внимание трудящихся было направлено на фронт военных действий, а равно и во время разгула на территории Украины банд: Григорьева, Петлюры и Махно, в это время в селе Лапинка Никопольского района на Криворожье по инициативе земельних собственников было организованно так называемое «Троицкое восстание», что и совпало с крестьянским празником Троицы 1919 г. И так, восставшие под полным и идейным руководством вышеназванной группы лиц в 1919 году на первый день Троицы с лозунгом «Советы без коммунистов» по набату церковных колоколов, вооружившись вилами, лопатами и частью огнестрельным оружием, выступили с села Лапинки на город Никополь с целью учинить там расправу над лицами принадлежащими к партии и Соввласти. Захватив власть в свои руки последними в гор. Никополе был учрежден свой правительственный орган «Никопольское временное крестьянско-рабочее Правительство»…
На жаль, документ неповний, але на той час смертної кари не було, тож усі, хто проходив по справі № 348, отримали строки і були відправлені за колючий дріт на різні будови типу Біломор-каналу. Ті, хто пережив, пізніше були знову піддані репресіям. У 1930-х рр. органи НКВС арештували в Туркменії колишнього священика нікопольської Свято-Покровської церкви Івана Веселовського, який брав участь у Троїцькому повстанні. У 1940-их рр. був арештований Г. Мазанков…
Пройшли десятки років з того часу. Пішли з життя учасники тих подій. Десятки їх загинули в 1930-і роки, коли НКВС пригадало їм минуле. І досі не всі архівні документи доступні історикам. Проте відомі факти є нагадуванням і попередженням нікопольцям ХХІ ст., що політика соціальної демагогії і шовінізму завжди закінчується кров’ю.
В умовах війни незалежної України проти Російської Федерації пам’ять про Троїцьке антибільшовицьке народне повстання як ніколи важлива. У Нікополі демонтовано пам’ятники Володимиру Леніну, зникли назви вулиць, присвячені комуністичним діячам, а на Лапинці одна із вулиць носить назву Троїцького повстання. Зусиллями української громадськості Нікополя встановлено пам’ятний знак учасникам цього збройного виступу проти більшовицької диктатури. Пам’ятаймо українських героїв, які є прикладом для нинішніх захисників незалежності і державного суверенітету України.
Історико-краєзнавче дослідження «Троїцьке народне повстання в м. Нікополі у червні 1919 року» створене на основі архівних документів Нікопольського краєзнавчого музею та Державного архіву Дніпропетровської області.
Джерело історичної довідки: Нікопольський краєзнавчий музей
Фото: Олександр Шевченко, Любов Зінченко
[:ua]У Нікополі сьогодні, 5 червня, відбулися заходи з вшанування пам’яті Героїв Троїцького повстання, передає Nikopolnews, посилаючись на отамана ГО “Нікопольська Січ” Олександра Шевченка.
На 8 годину козаки та прихожани зібралися біля Храму Іоана Домаскіна ПЦУ, що на Лапинці. Духовенство церков ПЦУ на чолі з благочинним Ігуменом Меркурієм (Скороходом) відслужили біля пам’ятного хреста молебень-панахиду по загиблим повстанцям, що не стали коритися свавіллю та знущанням Радянської влади в 1919 році.
Далі захід продовжився о 10 годині біля пам’ятного знаку на честь події, що встановлений Нікопольськими патріотами при вході в парк Перемоги.
Тут виступив з історичною довідкою науковий працівник Нікопольського краєзнавчого музею Мирослав Жуковський, він зачитав резолюцію від громадськості, яка буде направленна до представників виконавчих комітетів. Серед виступаючих були представники громадськості, священники ПЦУ, депутат Нікопольської райдержадміністрації Олег Кириченк , був присутній депутат міської ради Анатолий Доброродний. Представників виконавчих органів влади не було.
Захід організовано за ініціативою ГФ ” Сотні тероборони “Нікополь” (голова Віктор Кугаєнко). Ведучим заходу виступив козак ВЗН, учасник АТО Андрій Колосов.
Як все відбувалося 102 роки тому?
Нижче Nikopolnews надає великий матеріал, підготовлений кандидатами історичних наук Жуковським М.П.,Анцишкіним І.В., Зайцевою С.І. В ньому детально описуються події того часу, які передували Троїцькому повстанню, розповідається про сам бунт і його наслідки.
Передмова
Події першої половини 1919 р. займають вагоме місце в історії визвольної боротьби українського народу. На той час більша частина українських земель опинилася під владою більшовицького уряду, котрий навесні того ж року нав’язав українським селянам політику «воєнного комунізму». Її суть полягала, головним чином, у викачуванні в населення продуктів харчування та матеріальних цінностей, з подальшим їх вивозом до голодуючих Москви й Петрограда. Апетити більшовиків набували загрозливих розмірів. Зрозуміло, що такий стан справ не міг не обурити українське населення, переважна частина якого складалась саме з селян. Тому вже в травні-липні 1919 р. територією України, контрольованою більшовиками, прокотилася хвиля антибільшовицьких повстань. Не став винятком і Нікопольський край, адже в жилах більшості її мешканців текла волелюбна козацька кров…
«Для захисту революції комуністи зняли з нас останню сорочку…»
Восени 1918 – взимку 1919 рр. Україну охопив новий спалах збройної боротьби. Національно-патріотичні сили, очолювані Директорією Української Народної Республіки (УНР), підняли повстання проти гетьмана Української держави Павла Скоропадського й 19 грудня 1918 р. перейняли від нього владу. На заході йшли жорстокі бої між військами відновленої Речі Посполитої Польської та частинами Української Галицької Армії Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної 13 листопада 1918 р. На півдні України висадилися англо-французькі десанти, які разом з білоросійськими військами намагалися оволодіти взяти під свій контроль території Причорномор’я і Крим.
Наприкінці листопада 1918 р. на УНР із півночі та сходу посунули війська Червоної Армії Радянської Росії. На початку січня 1919 р. більшовики в захопленому Харкові проголосили Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Після довгих вагань 16 січня Директорія УНР оголосила війну Російській Радянській Федерації. Користуючись слабкістю військ УНР, частини Червоної Армії розвинули наступ на захід і південь. До кінця місяця вони зайняли Катеринославщину, у тому числі й м. Нікополь.
На той час нікопольці були свідками, а деякі з них і учасниками бурхливих подій боротьби за владу між протидіючими силами. У Нікополі активно діяли політичні організації соціалістичної орієнтації – Нікопольський комітет компартії, комітет української партії лівих есерів, осередок єврейської соціал-демократичної партії «Поалей-Ціон». На позиціях національно-державного відродження України були осередки Української соціал-демократичної робітничої партії та товариства «Просвіта». На підприємствах Нікополя діяли фабрично-заводські комітети і профспілки. У січні 1919 р. в Нікополі відбувся робітничо-селянський з`їзд, який зайняв прорадянську позицію і направив одного делегата на Трудовий конгрес УНР, що відбувся в Києві 23 січня 1919 р.
Владу в Нікополі здійснювала міська дума, котра мала у своєму розпорядженні невелику озброєну дружину, яка не могла протистояти більшовицьким багнетам. З огляду на це, нікопольські комуністи вирішили, що прийшов їхній час володарювати в регіоні.
6 лютого 1919 р. було проголошено створення в місті воєнно-революційного комітету (ВРК) з представників усіх соціалістичних партій, що підтримують владу Рад. До скликання Нікопольської Ради всю повноту влади було зосереджено в руках ВРК. У його розпорядження переходила також озброєна дружина й міліція.
Архіви зберегли для історії прізвища членів ВРК. Це Михайло Калашников (голова), Сергій Ковальов-Остроухов, Михайло Родіонов, Тимофій Кріпак, Никифор Кириченко, Сергій Євдокімов, Проскурнін, Науменко, Руденко, Флаум, Єфімов, Юделевіч, Свіднер, Арсентьєв, Мазуркевич, Трояновська, Цеперовська, Рогалін, Гірман, Карлов. Як відомо, кожний з них за революційну роботу отримував по 20 рублів на день. Виникнення Нікопольського ВРК та початок його діяльності обійшлося міській скарбниці лише по добових у 5145 р., окрім цього, купцю Гнатові Єрлашову довелося назавжди покинути свій будинок, реквізований ВРК для своєї роботи. Реквізиціями та фінансовим забезпеченням займався Проскурнін, якого згідно з постановою ВРК було призначено комісаром банків, казначейства і всіх кредитних установ м. Нікополя. Грошові надходження через пошту контролював М. Родіонов, призначений тією ж постановою комісаром пошти й телеграфів.
У Нікополі та селах Нікопольської волості – Лапинці та Довгалівці, розгорнулася кампанія з виборів на ІІ-й з`їзд місцевих рад, що відкрився 16 лютого 1919 р. Напередодні його відкриття комуністи провели збори парткому під головуванням голови комітету КП(б)У Миколи Куксіна, на яких було розглянуто питання про висування делегатів комуністів до Ради та роботу в ній. До Ради делегували С. Ковальова-Остроухова, Якова Терещенка, Федора Рижикова, Науменка, М. Калашникова, Мазуркевича. Саме вони склали пізніше більшовицьку більшість у виконкомі. І це не дивно, бо ще з 3 лютого 1919 р., саме більшовики керували підготовкою до з`їзду і фільтрували делегатів, пропускаючи лише тих, хто був їм потрібний.
На з`їзді Рад комуністи Нікополя продемонстрували щодо своїх лівих колег безкомпромісне бачення того, хто повинен керувати. Від імені Нікопольського комітету КП(б)У Остроухов зробив таку заяву: «Більшовики заявляють, що якщо есери не висунуть у президію своєї кандидатури, то президія буде складатися лише з більшовиків, т.я. вони – правляча партія і відповідають за хід роботи у виконкомі та президії зокрема». Оскільки есери після цього відмовилися виставляти свою кандидатуру до президії виконкому, то до її складу були обрані лише більшовики.
На перший погляд, якщо проаналізувати склад Ради, складається враження, що вона носила демократичний характер. До неї було обрано 112 депутатів. Серед них від селян Лапинки та Довгалівки – по 15 осіб, від вільних матросів – 3, від товариства міщан – 5, від партії лівих есерів – 3, від союзу вчителів – 1, від більшовиків – 5. Обрані були також депутати від спілок мукомелів, поштово-телеграфних службовців, будівельників, працівників пера, фронтовиків, друкарів, металістів, працівників депо, інвалідів, портових робітників, булочників, дрібних підприємців, товариства селянських осередків, організації солдаток, трудової артілі студентів та ін. Пропущені крізь сито парткому, депутати Ради слухняно голосували на підтримку комуністичної меншості. Влада Нікопольської Ради поширилася на 15 навколишніх волостей.
На чолі Президії став С. Ковальов-Остроухов – професійний революціонер, який свого часу «мотав строк» за напад на військовий конвой з грошима. Улітку 1918 р. ЦК Російської Компартії (більшовиків) направив його із Москви в Нікополь для ведення розвідувальної та підривної діяльності проти тодішньої Української держави і присутніх на її території німецьких та австро-угорських військ. Керівником місцевих комуністів був М. Куксін, який приїхав до Нікополя перед Першою світовою війною і працював на залізниці. До керівництва приєднався також Василь Антипов. Він приїхав до Нікополя в 1916 р. як технік-будівельник, був керівником партійного осередку есерів, а згодом перекинувся до більшовиків. У січні 1918 р. під час першої війни Радянської Росії проти УНР очолив Нікопольську раду робітничих і солдатських депутатів. Відзначився розгоном української організації «Просвіта». Навесні 1918 р., коли наступали австро-угорські війська, він направив сформований загін на фронт, а сам забрав усі цінності Ради та виконкому, евакуювався до Росії, де служив у Моршанській надзвичайній комісії («ЧК»).
Незважаючи на те, що в Нікопольській раді робітничих і селянських депутатів більшовиків було небагато, їм вдалося, спираючись на військову силу, здобути більшість місць у виконкомі, обраному на з`їзді. Крім виконкому, були створені такі відділи: управління (Калашников), юстиції (Матвєєв), фінансів (Проскурнін), військовий (Кріпак), землеробства (Гетьман), соціального забезпечення (Чернов), праці (Карлов), продовольства (Куцевол), народної освіти (Євдокимов), охорони здоров`я (Мазуркевич), преси й агітації (Флаум). Також членами виконкому стали Науменко, Родіонов і голова раднаргоспу Кириченко.
5 березня 1919 р. в друкарні Вайнштейна було віддруковано відозву «До всього населення міста Нікополя та його околиць», у якій доводилось до відома громадян, що вся влада в Нікополі від ВРК перейшла до Ради робітничих і селянських депутатів. Також зазначалося, що відділи виконкому будуть працювати з 9 години ранку до 3 години дня, а відвідувачів будуть приймати з 11 до 13 години за московським часом, на який повинні були перейти усі згідно з наказом №1 виконкому.
На початку березня 1919 р. вийшов перший номер «Вістей Нікопольської Ради Р.С.Д.», у якому редактор А. Флаум зловісно пророкував:
«Пролетаріату тепер доведеться пройти ще довгий шлях мук і страждань. Героїчно йдучи цим шляхом, пролетаріат півночі в муках голоду, скривавлений, він тримається за свою владу, і робочому люду України доведеться теж стати на цей шлях…».
4 березня газета повідомила про подальшу бюрократизацію влади: народні комісаріати у всій Катеринославській губернії заміняються на відділи.
Однак, прийшовши у такий спосіб до влади, місцеві більшовики вже з перших днів свого правління зіштовхнулися з неприхильним ставленням до себе з боку місцевого населення. Головним чином це було спричинене їхнім небажанням допустити до влади представників інших політичних партій та делегатів від селянської та робітничої громад. Немає сумніву, що новою владою була незадоволена й нікопольська буржуазія. Вочевидь, саме страх перед більшовицьким режимом змушував її покидати власні домівки й масово емігрувати вслід за українськими військами. Окрім того, прохолодне ставлення до більшовицької влади певною мірою було наслідком проведених більшовиками тогорічних реквізицій хліба в населення. Загалом, як зазначалося в донесенні катеринославському губернському виконкому: «Селянство у Нікополі та його районі далеко не революційне й не підтримує пролетарську владу. Робітники являють обивательську масу й теж не революційні». Отже, це дає підстави стверджувати, що більшовицький уряд уже з перших днів узурпації влади наштовхнувся на неприхильне, а почасти й вороже ставлення з боку місцевого, переважно сільського, населення.
Виступи проти нової влади розпочалися майже з початку її правління. Так, уже в перших числах березня переважна частина місцевого населення виступила проти відправки людей на боротьбу з білогвардійськими військами, мотивуючи це небажанням війни.
30 березня представник партії лівих есерів І. Майзельберг на одній із нікопольських вулиць провадив агітацію серед місцевого населення, підкреслюючи при цьому, що «тепер у Раді сидять не чесні люди, а кати».
Тоді ж відбувся й перший виступ нікопольських, лапинських і довгалівських селян за створення власної волосної ради. Суть справи полягала в тому, що до 1915 р. Нікополь не мав статусу міста, і тому до його складу часто прираховувалися й прилеглі приміські села Лапинка і Довгалівка, та й на території самого міста знаходились ділянки селян. Унаслідок цього, паралельно із міською думою існувало й волосне земство. У зв’язку з цим, не допущені до складу створеної більшовиками Ради представники селянської громади Нікополя та його околиць, бажаючи мати свій представницький орган, виступили з вимогою створення окремої волосної ради. Нікопольські комуністи відповіли відмовою, мотивуючи це загрозою двовладдя в місті, а також потребою великих грошових витрат. Вочевидь селянський рух почав набирати загрозливих масштабів, оскільки на допомогу нікопольським колегам з Катеринослава було вислано загін на чолі із Сухановим – помічником повітового військового комісара.
Декрет більшовицького уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» підлив олії у вогонь. Вихованим у традиційно релігійному дусі місцевим селянам не сподобались ні націоналізація церковного майна, ні позбавлення прав церковної громади, ні нововведення в школі. Тому вони знову висунули ідею організації власної волосної ради. Проте й ця спроба завершилася невдачею.
Причина боротьби місцевих більшовиків проти створення власної ради нікопольських селян стає зрозумілою, коли є можливість оцінити економічно-господарський потенціал краю. Нікополь був розташований у центрі хліборобського району, що славився добрими врожаями. У 1913 р. з Нікополя на російський та закордонні ринки було вивезено 11,1 млн. пудів хліба. Непоганим був урожай і в 1918 р. З огляду на те, що німецьке та австро-угорське командування отримувало хліб в українських селян за поставки сільськогосподарських машин, за гроші через державні продовольчі бюро, основна маса хліба залишалася в селян Нікопольщини. Варто згадати епізод, який трапився влітку 1918 р., коли в селах Нікопольщини австрійці для отримання хлібу використовували вояків легіону січових стрільців. Підрозділ січовиків заходив до села, де їх зустрічали непривітні, налякані селяни. Після того як стрільці ставали в каре на сільському майдані і починали співати українських пісень, селяни розуміли, що це прийшли свої, і продавали хліб на поставки в армію. Австро-угорське командування, занепокоєне проявом національного братерства, перекинуло січовиків на Буковину.
Навесні 1919 р. виконком добився губернської постанови на свою користь і почав розробляти плани земельної реформи. У Нікополь з Катеринослава було направлено землеміра для визначення земельного фонду, обліку населення та обстеження нетрудових господарств. До таких господарств належали церковні землі та економії великих землевласників, таких як, наприклад, володіння Коваленка на Довгалівці, до якого входило 384 десятини землі. Звісно, подібні плани викликали невдоволення селян не лише Нікопольської, але й інших волостей, що підпорядковувалися виконкому. Що чекає на селян далі було зрозуміло хоча б з того факту, що губвиконком наказав нікопольському земвідділу оголосити селянам про початок жнив. Це було дуже дивно, бо раніше про це оголошувала природа, а не чиновник. З метою підтвердження цієї директиви про початок жнив, до сіл було направлено спецзагони зі збору врожаю. У Новософіївську волость, наприклад, направлено робітничу бригаду з 82 осіб при 20 конях. У Лошкарівській волості зерно з полів забирав червоноармійський загін з 200 осіб з 1-ї Кубанської бригади. Інший загін у кількості 50-ти багнетів працював у господарстві Бабушкіна. Загони червоноармійців з Кримської дивізії забирали збіжжя з полів у господарствах Борисівської, Олексіївської і Шолоховської волостей. На нікопольські поля вийшли і радянські біженці, щоб і собі прихопити хліба. Селяни Нікопольщини відповіли на дії загарбників тим, що створили невеликі партизанські загони, які перешкоджали вивезенню зерна з сіл. А той, що вивезли, місцевій владі військові командири Червоної Армії здавати не бажали, а вивозили до місця дислокації своїх частин. Загалом було забрано зерна з 25 тисяч десятин. Тому ситуація в селах Нікопольщини складалася вибухонебезпечна.
Життя за комуністичної влади
Навесні 1919 р. декретом уряду УСРР вводилась продовольча диктатура, і вже в травні Нікополь опинився на межі голоду. Борошна видавали на душу не більше 20 фунтів на місяць (1 фунт = 400 г.). Коштував один фунт борошна за державною ціною 22 рублі, а на ринку – 34 рублі. 8 травня в місті було заборонено випікати білий хліб. Союз металістів виступив з вимогою, щоб для робітників відпускали борошна по два пуди на душу і щоб на складі був представник від союзу металістів. Вимогу задовольнили. Також виконком визначив на весняний період норми видачі харчів для робітників і службовців на одного на місяць: борошна – 50 фунтів, крупи – 10, м’яса – 15, овочів – 40, олії або сала – 3, цукру або меду – 1,5 фунта. Однак з продуктами, навіть для робітників, ставало все сутужніше, а селяни продавати харчі за твердими цінами не бажали.
Можна навести декілька причин такої ситуації. Головна – це інтенсивний вивіз хліба за наказом згори. Так, 14 березня продвідділ Нікопольського міськвиконкому доповів про відправлення в Катеринослав двох вагонів з борошном, 26 березня – трьох вагонів борошна і вагон з великою рогатою худобою. Цей безперервний потік не зупинявся. Уже 15 березня було конфісковано 619 пудів сала, яке підприємець Губергріц закупив в с. Капулівка; 500 пудів конфіскували у Грінберга і 120 пудів – у Хайкіна. Також було конфісковано вагон солі, адресований Ханукову, який виїхав з Нікополя після того, як розпочалася конфіскації та накладання на буржуазію трудової повинності. На початок квітня 1919 р. малий наплавний млин Шора обробляв за добу 2000 пудів зерна, великий – 3000 пудів; паровий млин Зіменса – 4000 пудів. Хліб був і водночас його не було.
Звісно, нікопольці могли піти до крамниці чи на ринок і купити там хліб без карток. Тим більше, що їх давали лише радянським службовцям та робітникам. Однак у крамницях були свої особливості: ціна на хліб була не однакова й поділялася на три розряди: для заможних – дорожче, для середняків – дешевше, для бідняків – ще дешевше. При цьому було встановлено квоту на купівлю: не більше двох пудів на місяць. А на ринку – свої труднощі. Селяни неохоче везли харчі до міста. На них була розповсюджена продрозкладка, яку здійснювали продзагони і комбіди. Нікопольський виконком підвищив податки на користування скотобійнею, на продаж товарів за ринковими цінами.
Зупинились заводи й майстерні. Нікопольський виконком розпеченим залізом випалював капіталістів. Нікопольські філії Азовсько-Донського, Петроградського міжнародного комерційного та інших шести банків були націоналізовані разом з активами, що були передані до новоствореного Народного банку.
Місцеву буржуазію обклали позачерговим надзвичайним податком. Так, заводчику В. Худякову, аби сплатити податок у 30 тис. рублів, довелося віддати золоті медаль і годинник, 3 золоті обручки з діамантами, 6 чайних золотих ложечок, загальною вагою 6 фунтів 42 золотника. У лютому-березні 1919 р. в місцевої буржуазії забрали 1200000-1300000 р. Точної цифри не міг назвати виконкому навіть завідувач відділу фінансів. Ясна річ, що заможні люди намагалися виїхати з міста.
А робітники не змогли налагодити роботу без фахівців і відповідно ставали безробітними. На 20 травня 1919 р. число безробітних сягнуло 2429 осіб – 80% від усієї кількості промислових робітників. У квітні 1919 р., коли на рахунку виконкому ще були конфісковані гроші, безробітних направляли на громадські роботи, на які було асигновано 100000 руб. Безробітні прокладали дорогу та впорядковували територію міста. Камінь брали на землях цеху вільних матросів, там, де зараз знаходиться Новопавлівський гранітний кар’єр. За планом, розробленим інженером Літинським, передбачався благоустрій Катеринославської та Херсонської гір. Гроші закінчились, не стало ніякої роботи, попит на чорноробів впав. Намагання місцевої влади вибити в Харкові гроші під створення міського освітлення ні до чого не призвели. Лише 15 травня надійшло 100000 руб. із Катеринослава. Сотня осіб на Катеринославській та Херсонській гірках засипали яри, садили дерева. Проте грошей вистачило лише на два тижні, тому громадські роботи знову зупинили.
На постійній службі працювало лише 315 осіб, на тимчасовій – 700, і їм потрібно було платити гроші, а коштів на зарплату хронічно не вистачало. Виконком посилив роботу зі зборів податків та недоїмок аж з 1914 р., і це можна зрозуміти, адже націоналізовані, найбільші в краї підприємства – марганцеві рудні АТ «Піролюзит», АТ «Уніон» і Покровська рудня – припинили свою діяльність і перестали платити в бюджет. Паралельно з цим виконком почав усуспільнення майна. 4 березня 1919 р. виконком наказав вести суворий облік шкіри, взуття, збруї в майстернях, причому майстерні повинні були продовжувати роботу, не повертаючи взуття і збруї замовникам. Усе конфісковувалося на користь виконкому.
13 квітня 1919 р. видається наказ №4 про взяття на облік у городян усіх письмових столів. Подібні ж накази забороняли вивозити будь-який домашній інвентар за межі міста. Для того щоб позбавити нікопольців причин никати поза домівкою, було заборонено мисливство, у тому числі збір яєць із гнізд. У зв’язку з тим, що мисливська зброя стала не потрібна, наступним наказом примусили громадян у триденний термін її здати. У травні з метою пришвидшення друку наказів щодо конфіскації були націоналізовані нікопольські друкарні Вайнштейна і Молдавського, що стали відповідно 1-ю та 2-ю радянськими друкарнями. Було націоналізовано млини Шора і Зіменса. Левову частку роботи з конфіскації взяв на себе районний раднаргосп. Його члени обстежили всі фабрики, заводи, майстерні, виявляючи запаси сировини й палива та взявши на облік усі вироби із заліза. Було проведено опис майна буржуазії, яка покинула місто, та його конфіскацію. Частина захопленого майна пішла на обладнання лазарету, народної бібліотеки, музею, червоного клубу, електричного освітлення. У зв’язку з відсутністю в місті гасу, ухвалили взяти електроенергію з млина Зіменса і провести лінію у виконком та поштово-телеграфну контору. Раднаргосп розрісся на конфіскованому майні настільки, що вже переважав сам виконком. У ньому були створені такі відділи: виробничий (промисловий), мельничний, технічно-будівельний, гірничий, матеріально-транспортний, шкіряна секція, інформаційний стіл.
Зберігся наказ Нікопольської ради народного господарства від 3 квітня, який характеризує методи цього конфіскаційного органу:
«Усім приватним особам, що мають у себе антрацит, у будь-якій кількості, заявити про це в економвідділ у дводенний термін із цього числа. Особи, які не заявлять протягом цього терміну, будуть притягнуті до відповідальності і знайдений антрацит буде конфіскований».
Другою постановою від 16 квітня раднаргосп вимагав від нікопольців берегти дрова від повені:
«Будь-який виніс дров і лісових матеріалів буде розглядатися як злочин і винні будуть віддаватися до суду». А лісний підвідділ раднаргоспу погрожував, що «особи, які роблять самовільну порубку і крадіжку ліса, а також його розпилювання, сплав і вивіз без відповідного дозволу, будуть заарештовані і віддані суду революційного трибуналу, а тих, кого застануть на місці порубок зі зброєю в руках будуть розстріляні на місці згідно з законом революційного часу».
Матеріально-технічний підвідділ раднаргоспу взяв тим часом на облік товари, що знаходилися на складах Російського транспортного товариства і приватних осіб. Цей підвідділ створив реквізиційно-оціночну комісію, яка проводила перерозподіл вилучених товарів і пускала їх у продаж для своїх по цінах 1917 року, коли рубль був у 20 разів твердішим.
Не можна сказати, що так уже погано всім жилося. У зв’язку з поступовою ліквідацією буржуазії як класу, нікопольські більшовики ухвалили ущільнити та конфіскувати її житло. Частину квартир отримали найбільш свідомі робітники, а 97 квартир розподілили між компартійним і виконкомівським начальством. Після конфіскації квартир виконком 9 квітня 1919 р. видав наказ:
«Пропонуємо терміново узяти на облік усіх коней куркулів і буржуїв. За одержанням цього присилати щоденно до Ради для чергування від 8 до 3 години і після 3 години до 9 години по дві пари коней з екіпажами».
Незаконно захоплена влада розбещує, влада із наганом у руці розбещує абсолютно. Прикладом цього є діяльність військового комісара Нікополя Т. Кріпака, на яку місцева влада вимушена була звернути увагу Катеринославського губвиконкому у своїй доповіді:
«Військовим комісаром Кріпаком було заарештовано 8 чоловік приїжджих, в яких відібрані гроші, речі і документи і після з’ясування справи при звільненні заарештованих не стало 400 руб. і деяких речей. Не дивлячись на те, що виконком неодноразово ставив на вид тов. Кріпаку, що арешти та обшуки він не має права проводити , тов. Кріпак продовжує цю діяльність в тому ж дусі, тов. Кріпак прийняв із Кам’янки заарештованих, що не підлягає його віданню, при цьому при передачі таких відділу юстиції з речових доказів не вистачило 2-х дюжин котушок ниток, за що тов. Кріпак притягується до відповідальності відділом юстиції. Виконкомом віддавалися розпорядження про арешт злочинних осіб, тов. же Кріпак всупереч постанові виконкому таких звільняв. Був влаштований червоноармійський вечір, після закінчення якого воєнком Кріпак, військовий керівник воєнного відділу і помічник начальника міліції – п’яні, відкрили стрілянину на вулицях, затримали двох дівчат і не дивлячись на прохання родича однієї з дівчат, увели їх кудись із собою і протримали кілька годин; неодноразово самочинно робив обшуки, арешти, реквізиції, при чому був випадок, коли він же у одного дрібного крамаря, після обшуку і реквізиції у нього цукру, тютюну і сірників, оштрафував його на 500 руб., при чому штраф велів віднести йому, Кріпаку, у військовий відділ…».
Кріпак не гребував і провокаціями. Зберігся документ, що підтверджує даний факт: «ПРОТОКОЛ. 1919 року березня 20-го дня, Я Військовий Комісар Нікопільської Ради Робітничих і Селянських депутатів склав цей протокол про нижческазане:
“Сього числа мені по телефону дали знати, що у громадянина міс. Нікопіля Мойсея Борисовича Бейнісовича знайдені зариті в смітті дві гвинтівки – про які робітники з очистки дворів заявили у Відділ Праці, а з відділу Праці товариш Островський запросив мене знову, що робити з гвинтівками й з гр. Бейнісовичем, на що я зробив відповідне розпорядження і гвинтівки, і Бейнісович доставлені у моє розпорядження. Приймаючи до уваги, що ці гвинтівки Бейнісовичем були заховані в смітті, злочинно, не дивлячись на те, що був наказ про здачу різного виду вогнепальної зброї, мабуть не бажаючи підкорятися радянській владі, ПОСТАНОВЛЯЮ:
Вищевикладене занести у цей протокол; Бейнісовича тримати під вартою до розпорядження, а цей протокол направити Виконавчому Комітету Нікопільської Ради Робітничих і Селянських Депутатів з проханням про накладання штрафу в розмірі 30000 рублів. Військовий Комісар Кріпак».
Навряд чи нещасний Бейнісович бігав по дворі й ховав гвинтівки в купі сміття, яку потім розпотрошили невідомі робітники. Незважаючи на сумбурне викладення в протоколі, цілком зрозуміла мета цієї провокації – отримання 30000 рублів. Т. Кріпак добре знав, у кого є гроші і як їх можна отримати.
У відповідь на рішення партійного суду Нікопольського райкому КП(б)У про відкликання Кріпака з військового відділу та ухвалу, аби той здав справи, ним було заявлено, що «військовий відділ заберуть у нього лише переступивши через його труп».
У цей час у Нікополі формується підпільна проукраїнська організація, до складу якої входили молоді представники місцевої інтелігенції та члени товариства «Просвіта», що в подальшому відіграли провідну роль у повстанському русі на терені Нікопольщини, – ветеран І-ї світової, учитель церковно-приходської школи Іоанна Дамаскіна на вул. Церковній (Котельникова) Андрій Рибалка; випускник нікопольської гімназії Олесь Заїко; колишні службовці Державної варти (орган правопорядку за часів гетьмана Скоропадського) Арсентій Гринько та регент українського хору Костянтин Рапін, а також Іван Сандул, Тетяна Дядик та інші. Місцем їх таємних зібрань було старе кладовище при церкві Іоанна Дамаскіна. Вони намагалися проводити агітацію проти більшовицької влади.
Наприкінці квітня відбувається ще одна сутичка комуністів з жителями Нікопольщини, яка мало не переросла у збройний виступ останніх. Її причиною став ініційований нікопольським виконкомом перепис населення Нікополя та його передмість Лапинки та Довгалівки з метою зібрання статистичних даних про кількість і склад населення. Перепис розпочав міськвиконком на початку квітня 1919 р. 3 квітня відбулося засідання виконкому. Доповідь про роботу продовольчого відділу і введення класової карткової системи для розподілу серед населення запасів борошна, зерна та інших продуктів зробив секретар відділу Яффе. Вислухавши цю доповідь, виконком постановив негайно провести перепис населення, заповнити анкети, вироблені продвідділом і відділом управління; комітетам бідноти терміново провести облік наявності зерна; виділити продвідділу для швидкої закупівлі товарів 300 тисяч рублів. Для того, аби порахувати все населення, а головне – його майно, розробили відповідні анкети, щоб жодна ганчірка не пройшла повз інвентаризацію.
Перепис, що розпочався 26 квітня, був вороже зустрінутий селянами, особливо в Лапинці. Насамперед, це було спричинене несвоєчасним оповіщенням місцевого селянства про проведення названого заходу, а також його мету. Іншою обставиною, що викликала невдоволення лапинців, було те, що переважна більшість переписувачів була єврейської національності. Та найголовнішою причиною селянського виступу став опис їхнього майна, що було сприйнято ними як підготовку до його майбутньої конфіскації. У день перепису селяни тієї околиці Лапинки, що впритул підходила до Нікополя, пропустили переписувачів до села, а тоді перекрили їм шлях до відступу барикадами. Далі, проявивши згуртованість, вони вдарили в набат, скликаючи сюди своїх односельців, і, об’єднавши зусилля, побили переписувачів. Цікавими є спогади самих урядовців:
«Калашников: Переписчики були побиті. Настрій населення, особливо передмістя Лапинки, чисто погромний…; Антипов: Селянство головним чином обурено тим, що не були вжиті заходи до широкого оповіщення населення про перепис, а також тим, що більшість переписчиків – євреї, при цьому багатьма переписчиками були допущені перевищення своїх повноважень…».
На Лапинку для замирення населення терміново виїхали інспектор відділів Антипов та член виконкому Дідик.
Після цього найактивніші селяни почали агітувати проти комуністичної влади. Вони запропонували арештувати весь склад виконкому і Ради, а також організувати погроми єврейського населення, яке співпрацювало з більшовицьким урядом. Ці заклики особливо посилилися наступного дня, коли в Лапинці відбулися сільські збори. Розгнівані селяни відмовилися навіть слухати прибулих до них із міста більшовицьких делегатів і почали готуватися до збройного виступу. Тоді ж відбулася й чергова спроба місцевих селян створити свою волосну раду.
Тому перепис, що проходив на тлі загального трусу в міської буржуазії, довелося відкласти на два тижні. Більшовикам заважало й те, що в них не було чисельного та дисциплінованого загону, на який вони могли б спиратися. Більшість військовослужбовців місцевого гарнізону та міліціонерів становили вихідці з міста та навколишніх сіл, які були далекими від революційного ентузіазму, бо вступили на службу лише заради пайків та можливості нажитися на контрибуціях. Тому, дізнавшись про можливий бунт, представники нікопольської влади відразу ж звернулися з проханням про допомогу до губернського виконавчого комітету, а також штабу І-ї задніпровської дивізії й ревкому, виконкому та надзвичайної комісії міста Олександрівська.
Для заспокоєння населення було вирішено також створити Нікопольську Надзвичайну Комісію (ЧК). На цьому ж засіданні ухвалили рішення зборів комуністів від 23 квітня 1919 р. про створення ЧК в Нікополі у складі В. Руденка, Омельянчика та Іванова. Згодом на залізниці було створено віддділення Харківської ЧК по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і зловживанням на службових посадах, яку очолив С. Колєсінський. На додаток до ЧК було створено бойовий загін з комуністів та членів партії «Поалей-Ціон».
І вже 26 квітня Нікопольська «ЧК» оперативно подала відомості про те, що готується єврейський погром і арешти деяких членів виконкому. У зв’язку з цим Нікополь та його передмістя оголосили у стані облоги. А призначений на посаду коменданта міста Антипов очолив усі збройні формування в Нікополі. 28 квітня відбулося об’єднане засідання парткому й виконкому. З інформацією про напружене становище виступив Остроухов, на підставі якої було ухвалено рішення:
«Приймаючи до уваги становище, що склалося, місто Нікопіль та його околиці оголосити на військовому стані, щоби попередити и зупинити провокаційну, погромну пропаганду та спроби до дій, що йдуть на шкоду Радянській владі».
Для управління містом було створено комендатуру, яку очолив В. Антипов. Усі збройні формування міста перейшли під його керівництво.
Перелічені заходи, вочевидь, дозволили більшовицькому керівництву запобігти селянського бунту, оскільки на певний час у місті та його найближчих околицях встановилось затишшя. На те, що нікопольський уряд намагався укріпити свої позиції в місті та приміських поселеннях, вказує постанова відділу управління Катеринославського губернського виконавчого комітету від 3 травня, у якій повідомлялося: «У зв’язку із конфліктом, що відбувався у місті Нікопілі між Радою і частиною селянства, відділ управління Катеринославського губвиконкому, вважає, що ні в якому разі неможлива політика роз`єднання між робітниками і селянами, які однаково зацікавлені в укріпленні Радянської влади, а разом з нею і завоювань революції, постановив:
У м. Нікопілі повинна бути лише одна рада Р.С.Д. – нині діюча, і ні в якому разі не може бути паралельно іншої – волосної Ради, якщо ж буде створено районна Рада, то й у цьому випадку волосної Ради не повинно бути…».
Хоча вибух людського незадоволення й вдалося стримати, однак авторитет більшовицької влади нестримно падав не лише в Нікополі, але й у всьому регіоні. Відомо, що на початку травня в селі Покровському мали місце ухилення від служби мобілізованих селян та антирадянська агітація. У перших числах травня відбулася й спроба збройного виступу антибільшовицько налаштованої частини мешканців села Олексіївки. Проте, зазнавши невдачі, вони були змушені відійти на територію Херсонщини.
Нікополь і повстання отамана Ничипора Григор’єва
А тим часом тривожно було не лише в Нікополі. Радянська Росія розпочала війну проти Румунії, аби через її територію прорватися на допомогу Радянській Угорській Республіці. Це призвело до того, що командир дивізії Червоної Армії Ничипір Григор’єв виступив проти цієї авантюри і підняв повстання проти комуністичної влади. Розпочавшись 9 травня на території сучасної Кіровоградщини, воно швидко поширювалося територією Херсонщини й Катеринославщини, і через кілька днів охопило й західну частину Нікопольщини. Новий фронт пройшов поблизу Нікополя, що ще більше загострило ситуацію в краї. 11 травня відбулося екстрене засідання парткомітету та виконкому, на якому, з огляду на відсутність у місті постійної бойової сили, ухвалили створити комуністичні збройні формування для боротьби з григор’ївцями. Під мобілізацію потрапляли усі виконкомівці. Окрім того, усім членам виконкому та парткому, а також усім комуністам і прихильникам їхньої влади належало проводити посилену агітацію серед місцевого населення, спрямовану на роз’яснення так званої «авантюри Григор’єва». 14 травня у «Вістях» виступив Антипов зі статтею під назвою «Провокація жовто-блакитного отамана, в якій розкривається злочинна справа». У місті розпочалася мобілізація, мітинги та збори.
Тим часом на Нікопольщині почали з’являтися агенти Н. Григор’єва, які займалися агітацією та формуванням бойових підрозділів, готуючи плацдарм для подальшого наступу. З огляду наявних джерел, головним місцевим ватажком був Макар Басанський, штаб якого розташовувався в селі Покровському. Його безпосередніми помічниками були: Олександр Реков – нікополець, офіцер армії Директорії УНР; Іван Шпонька – олексіївський селянин, а також Чабаненко – капулянський писар. 12 травня на зборах в Олексіївці Рековим та Шпонькою було зачитано текст універсалу Григор’єва і сформовано загін із місцевих селян, командиром якого став Іван Персистий з Олексіївки. Головне завдання загону полягало в охороні залізничного мосту через річку Чортомлик. Це дозволило значно наблизити лінію фронту, яка відтепер пролягла за 8 верст від Нікополя.
13 травня між бійцями загону та групою більшовицьких розвідників відбулася короткочасна сутичка, під час якої всіх радянських вояків захопили в полон. Причому одного з них, Йосипа Шпіндяка, єврея за національністю, було забито. Однак полонених, унаслідок нальоту на Олексіївку загону червоних, вдалося відбити, а повстанців відтіснити на захід. Відтепер їхнім осередком стає с. Грушівка. Саме тут григор’ївці жорстоко розправились з 8 вояками-комуністами з Олександрівська, які потрапили в засідку повстанців, коли вирішили провести мітинг серед грушівських селян. 21 травня їхні тіла привезли в Нікополь. На засіданні члени виконкому вшанували їхню пам’ять, проспівавши пісню «Ви жертвою пали…». Після урочистого мітингу тіла було поховано в окремій могилі.
До повстанських загонів приєднувалися й мешканці Нікополя. К. Рапін та А. Рибалка вступили до повстанських лав 15 травня. Однак охочих поповнити ряди григор’ївців серед селян виявилося небагато. Так, 16 травня мешканці Новопавлівки на чолі з Олександром Бугайцем, Яковом Мельником та двома тамтешніми вчителями, маючи на руках зброю, до того часу заховану під підлогою в старому училищі, вирішили не виступати назустріч частинам Н. Григор’єва, а дочекатися їхнього приходу вдома. 18 травня під час спроби М. Басанського та Печеного організувати загін Вільного козацтва в Покровському добровольців не знайшлося. Так само було й в інших селах Нікопольщини.
Зовсім інакше поводили себе мешканці Нікополя, Довгалівки та, особливо, Лапинки, які вже вдруге ледь не підняли антикомуністичне повстання. Причиною заворушення стали чутки про бажання членів Ради терміново евакуюватися з міста у зв’язку із загрозою його захоплення григор’ївцями. Бажаючи перехопити більшовиків, повстанці задумали за допомогою представників 1-ї роти міліції, яких мало підтримати населення, 19 травня за умовним сигналом, а саме набатом козацького дзвону Покровської церкви, здійснити збройний переворот у місті та заарештувати місцевих комуністів. Крім того, ще 17 травня на Лапинці, на обійсті місцевого селянина Нестеренка, відбулася таємна нарада селян та міліціянтів. Відомо, що її учасники чекали звістки від григор’ївців. Та задумане не вдалося. До міста прибуло підкріплення з Олександрівська – комуністичний загін під командуванням Миколи Гоппе.
Нові сили дозволили більшовикам активізувати бойову протидію повстанцям. Вже 24 травня частини червоних, маючи на озброєнні потяг з гарматою та двома кулеметами, узяли під свій контроль міст через річку Базавлук, вийшовши таким чином на адміністративну межу сучасної Нікопольщини з Херсонщиною. Після попереднього артобстрілу вони зачистили Грушівку, а зранку 25 травня більшовицькі частини підійшли до станції Апостолово, де з’єдналися з військами
Олександра Пархоменка з Катеринослава. Для патрулювання відвойованих територій було направлено 2 бронепотяги Задніпровської бригади. Один із них маневрував між Базавлуцьким і Чортомлицьким мостами, інший – в околицях Нікополя.
Бажання вчасно евакуюватися змусило виконком конфіскувати всі пароплави, що проходили з біженцями по Дніпру. Нові сотні голодних і хворих людей заполонили місто та його околиці. 1 червня відбулися збори селян Лапинки, Довгалівки та Нікополя, під час яких було висунуто вимогу про необхідність переобрання Нікопольської Ради робітничих та солдатських депутатів, яка, як висловився один з учасників зібрання, «не задовольняла взагалі селянських потреб і завжди лише окремі його члени, як Остроухов і Калашников, називали селянських депутатів контрреволюціонерами, куркулями й іншим брудом…» . Того ж дня сільський сход відбувся в Новопавлівці. На ньому обговорювався наказ про здачу зброї. Було вирішено: зброю не віддавати, у випадку насильницької реквізиції вдарити в набат і вчинити збройний опір. 2 червня 1919 р. на засіданні Нікопольського виконкому завідувач продвідділом І. Куцевол доповів про те, що запасів борошна залишилось на тиждень. Тому за допомогою продзагонів намагалися знайти борошно в селян. Профспілкам дозволили заготовляти в селах по 20 пудів борошна на кожну родину.
У пошуку винних та виходу з ситуації, що склалася, голова виконкому Остроухов видає наказ №11:
«Не дивлячись на неодноразові перемовини з Кам’янською Радою селянських і робітничих депутатів про встановлення товарообігу і налагоджене більш чи менш отримання харчів з Таврійського боку, зараз мешканці с. Кам`янки не випускають до Нікопіля їстівні припаси.
У відповідь на це виконком вимушений був 2-го червня постановити:
Із цього числа забороняється вивіз яких би то не було товарів у село Кам’янку, хоч би й у мінімальній кількості, без обміну на хліб чи інші харчі, який проводити через місцеві і Губернський продовольчі органи. Цей наказ розповсюджується і на товари, що везуть з інших місць через Нікопіль на Кам’янку (транзитом).
Виконання цього покладається тимчасово на штаб оборони та Надзвичком, а після формування на радянську міліцію, яким пропонується у місцях переправи виставити кордони».
У відповідь на цей наказ виконком Кам’янської Ради Р. і С.Д. ухвалив постанову 5 червня «Про заборону мешканцям Нікополя закупівлі харчів у Кам’янці».
«Ми повстали проти комуністів-розбійників і повалили їхню продажну владу…»
Ситуація погіршувалася з кожним днем. На початку червня в Нікополі та його передмістях відбулася низка антибільшовицьких сходок серед робітників і селян. Головними агітаторами були Кирило Петренко, Трифон Манзя, Пантелій Брус, Настобурко та робітник Євдокимов. Також у підпіллі діяла офіцерська організація, членами якої були колишні військові Геннадій Мазанков, Гарпунов та інші.
5 червня 1919 р. Нікопольський виконком на підставі наказу Катеринославського повітового комісаріату оголосив мобілізацію на Лапинці, Довгалівці та Новопавлівці. Призовникам 1890-1895 рр. народження було наказано з’явитись до мобвідділу 7 червня, у волостях – 12 червня. Неявка загрожувала притягненням до відповідальності згідно із законами військового часу.
Водночас у Нікополі розгорталися події, стисло викладені у доповіді про причини повстання: «Загін тов.Гоппе, повертаючись із фронту до Олександрівська, зупинився в Нікопілі. Тут за мандатами, виданими тов. Гоппе і нач. штабу оборони тов. Антипова, виключно на право реквізиції зброї, його частини розбились групами по усьому місту, деякі групи супроводжувалися відповідальними радянськими працівниками і членами парткому, але більшість за мандатами на право обшуку зброї забирали і те, що цілковито не мало ніякого відношення до зброї. Забирали одяг, верхній і нижній, свічки та ін. Взагалі весь цей процес пройшов у повному безладі. Коли одна частина загону тов. Гоппе відправилась для реквізиції на Лапинку, то селяни виставили заставу і не пустили її до себе. Загін вимушений був повернутися до міста ні з чим. Тов. Гоппе, бажаючи витягнути з населення, головним чином з передмість Лапинки та Довгалівки, зброю, запросив до себе начальника гарнізону тов. Шавріна і запропонував тому видати від свого імені категоричний наказ про здачу усієї зброї, невиконання ж потягне за собою на наступний день відкриття військових дій і бомбардування міста та його передмість артилерійським вогнем. Наказ цей, виданий 6-го червня при повному незнайомстві з внутрішнім станом у місті, ще більше посилив роздратування селян. Було скликане екстрене засідання виконкому, на якому було вказано, що за місцевими умовами видання такого наказу не потрібне і неприпустиме, і якщо він вже виданий, то повинен не залишатися пустою погрозою, а виконаний, т.я. в іншому випадку буде під загрозою авторитет Радянської влади. Начальнику штаба оборони тов. Гоппе заявив: «Якщо я видаю наказ, то я його виконую…».
Проте з невідомих причин Гоппе терміново виїхав з Нікополя, незважаючи на прохання Антипова не залишати місцевих комуністично-радянських активістів наодинці із розбурханим селянством.
У цей час в Нікополі з’явилися чутки про рішення Всеукраїнського з’їзду виконкомів сільських та міських рад у Києві, у якому керівництво УСРР та компартії закликало зміцнювати Радянську владу та Червону Армію, зокрема: «Оголосити тиждень з 15 по 21 червня тижнем постачання Червоної Армії; протягом цього тижня поставити за твердими цінами від кожної волості борошна від 800 до 900 пудів, крупи 130-180 пудів, м’яса 270-290 пудів, овочів 600 пудів, сала або олії 650-700 пудів. Крім цього, дати: червоному Петрограду за твердими цінами – борошна від 700 до 800 пудів, сала або олії 130-150 пудів; Донецькому басейну – борошна від 350 до 400 пудів, олії – 60-80 пудів. Постановлено оголосити червень місяць місяцем передачі зброї Червоній Армії, організувати з цієї метою на місцях спеціальні комітети».
Коли в ніч з 7 на 8 червня 1919 р. друкувалася ця інформація на шпальтах «Вістей Нікопільської Ради робітничих і селянських депутатів», на Лапинку було послано посилений патруль. Проте там вже стояли застави селян, які зустріли патрульних вогнем і вступили з ними у бій.
Уранці 8 червня 1919 р. над Нікополем закалатали церковні дзвони. Тисячі мешканців Лапинки, Довгалівки, Новопавлівки рушили до центра міста. Почалося народне повстання.
У розпорядженні виконкому на той час було декілька військових підрозділів: загін піхоти при Нікопільському військкоматі – 100 осіб, загін піхоти при комендатурі – 200 осіб, загін ЧК – 60 осіб, комуністичний загін при штабі оборони – 40 осіб. Слід зазначити, що 8 червня – день Святої Трійці – відзначали не лише віруючі. Тому командирів не було на місці, а більша частина бійців перебувала на відпочинку по домівках.
У штабі оборони вранці знаходились В. Антипов, Я. Терещенко, В. Руденко, М. Калашников, С. Ковальов-Остроухов. Після коротенької наради вирішили послати Антипова та Руденка з групою охорони перевірити ситуацію на Лапинці. На Херсонській вулиці біля жіночої прогімназії (зараз будівля медичного коледжу) їх перестріла група повстанців, яка побила розвідників, а Антипова вдарили ще й вилами в груди. Повстанці потягли Руденка на Лапинку, а пораненого Антипова охоронці доправили в штаб. Там відбулась ще одна нарада, на якій місцеві керівники компартії та Нікопільського виконкому ухвалили рішення перейти на нелегальне становище і вибиратися з міста групами й поодинці. Це була капітуляція влади, яка чинила насильство від імені робітників і селян над тими ж робітниками і селянами, які врешті-решт дали відкоша насильникам.
Група комуністів і червоноармійців (приблизно 15-16 осіб ) на чолі з членами штабу оборони С. Авакяном і Г. Шавріним з боєм пробилися до вокзалу, де захопили паротяг, на якому втекли до ст. Мирова. Там вони зустрілися з групою олександрівського зведеного загону в кількості 40 чол. на чолі з начальником оперативної частини Кауме, перед якою було поставлене завдання – приїхати до Нікополя та обстріляти Лапинку і Довгалівку (Гоппе свого слова дотримав). Дізнавшись про повстання в Нікополі, Кауме вирішив повернутися до Олександрівська разом з втікачами за підкріпленням.
Доля більшовицького керівництва Нікополя та їхніх поплічників добре відома. Зазначимо, що повстанці мали завчасно складені списки особливо ненависних їм комуністичних діячів та їхні адреси. Під покарання підпадали лише ті особи, провину яких було доведено. Як відомо, за період повстання було страчено 17 більшовицьких діячів, а саме: В. Антипова та командира взводу Давида Круга вбили біля штабу оборони; Г. Головка, П. Стацевича і Проскуріна також розстріляли. Після того як група повстанців захопила М. Куксіна та С. Остроухова і привела їх на Лапинку, народний суд повстанців виніс їм смертний вирок за злочини проти громади. Перед смертю Куксін продовжував агітувати за радянську владу і погрожував помстою, поки його не пристрелили. Остроухов валявся в ногах селян, вимолюючи помилування, однак повстанці, пожалівши патрони на такий непотріб, забили його дрючками і вилами. Коменданта НК Ф.Антонова вбили за каральні справи. Голову Павлоградського виконкому П.Загребельного, який на той час перебував у Нікополі, покарали за членство у ВУЦВК: селяни добре пам’ятали події зими 1917–1918 рр., коли Загребельний організував відправлення ешелонів хліба до Радянської Росії, пограбувавши Нікопольщину. Молодого меншовика С.Євдокимова 12 червня розстріляли в підвалі Думи за те, що він активно проводив вилучення хліба на Лапинці. Разом із ним страчено завідувача справами виконкому М. Калашникова та завідувача відділу соцзабезпечення М. Родіонова. Члена Президії виконкому І. Дідика покарали за участь в організації перепису. Інші комуністи – Горбачов, С. Литвиненко та Петро Чистяков вочевидь загинули 14 червня, коли група повстанців, не чекаючи рішення народного суду, увірвалася до підвалу однієї з нікопольських кам’яниць, де сиділи колишні можновладці, і перестріляли їх. Отже, повстанців не цікавила посада винних,караючи більшовицьких діячів, вони керувалися суто конкретними справами кожного із загиблих. Так, секретар «ЧК» В. Іванов під час повстання був на свободі і намагався проводити агітацію проти повстанців.
Близько 600 радслужбовців, членів компартії та комсомолу, червоноармійців і міліціонерів було заарештовано. Одних доправили на баржу-«берліну», яку повстанці заякорили посеред Дніпра, під суворий нагляд охорони. Там вони й просиділи спокійно до повернення більшовиків. Інших розмістили в підвалах міських кам’яниць і сараях Лапинки. Серед населення було розповсюджено оголошення:
«Слідча комісія м. Нікопіля з розбору справ про дії радянських властей і комуністів прохає громадян міс. Нікополя і околиць його подавати письмові і словесні заяви: ким, де і коли були вчинені насильницькі дії: грабунки, арешти реквізиції та інші неподобства. Комісія засідає на пароплаві «Швидкий». Президія».
Пароплав «Швидкий» колись належав російській компанії РОПіТ. Повстанці також неодноразово висували пропозиції щодо затоплення баржі з більшовиками. Однак священик церкви Іоанна Дамаскіна отець Іван відмовив їх від таких дій. У Нікополі створювалися органи нової влади. Після захоплення міста, 8 червня, на Ярмарковій площі відбулися загальні збори нікопольців, які вирішували, як жити далі. На чолі повстанців стала Тимчасова селянсько-робітнича комісія. Її очолив керівник земської пошти, виходець з Новопавлівки К. Петренко. Його заступником було призначено мешканця Довгалівки Настобурка, а секретарем комісії – К. Стаценка. Було закрито «ЧК», воєнний відділ, відділ управління, фінансів тощо. Усім млинам Нікополя та околиць було наказано розпочати роботу із забезпечення населення хлібом.
Того ж дня комісія дала дозвіл проводити пошук зброї та місцевих комуністів. Завдяки цьому повсталі винесли зброю з приміщень міліції та надзвичайної комісії.
Того ж дня було вирішено відправити делегацію на пароплаві «Анжело», який колись належав приватній компанії «Анатра», до українського отамана Олександра Чайковського, що діяв проти більшовиків у районі Лисої гори біля с. Біленького (сучасна Запорізька область). 9 червня О. Чайковський із загоном у 200 багнетів прибув до Нікополя під синьо-жовтим прапором. Це були повстанці з Біленького, Олександрівська та Вищетарасівки. Під керівництвом цього командира було створено 5-тисячний загін піхоти і 3-тисячний кінний загін. Хоча здавалося, що сили були великими, але їхнє озброєння було явно недостатнє: гвинтівок і мисливських рушниць було обмаль, більшість повстанців були озброєні вилами, ломами, сокирами палицями.
Повстання швидко ширилося в краї і охопило навколишні села – Покровське, Капулівку, Кам’янку, Перевізькі Хутори, Олексіївку, Городище, Анастасівку, Дмитрівку, Мирову. Серед населення Нікопольщини були розповсюджені листівки такого змісту:
«ВІДОЗВА. Настраждалі брати-селяни, робітники і трударі! Третій рік ллється братня кров невинних мирних громадян, які бажають єдине – спокою і мирної праці. Більшовики та їх найвища марка грабіжників-комуністів, ховаючись за високими гаслами захисту інтересів трудящого пролетаріату, селян і робітників для своєї власної вигоди і неробського гультяйського життя, пограбували вже великі і малі міста і там, де колись життя і праця буяли, зараз стоять голод, смерть і зубожіння. Там нема вже чого шукати повальними обшуками. Все пограбовано ними і немовби для захисту революції остання сорочка знята, хто зміг, той одягнувся у лантух, інших пустили голими та босими. З містами комуністи-грабіжники покінчили і зараз прийнялись за село, за нас, селян і робітників. Ми, селяни міс. Нікополя, Лапинки, Довгалівки і Ново-Миколаївки постраждалі під п’ятою комунізму, у ніч під свято Святої Трійці, 26 травня, коли грабіжники-комуністи попираючи усе нам святе, незважаючи на великий день, з відома своєї влади о 12 годині ночі озброєними командами почали грабувати наших трударів-селян, забираючи у них останнє, ми повстали проти насильників-комуністів і скинули їх владу, навзамін якої поставили свою селянсько-робітничу Радянську владу із середовища відомих нам чесних трударів, які користуються довірою, а не шахраїв-грабіжників, які були раніше.
Товариші трудящі! Ми бажаємо не комуни, а своєї виборної Радянської влади і життя мирного та спокійного… Трудящі громадяни! Приєднуйтесь до нас! Геть комуну! Геть Надзвичайки! Ми – ваш авангард, підтримайте нас усім, чим зможете: людьми, зброєю, хлібом!
НІКОПОЛЬСЬКЕ ТИМЧАСОВЕ СЕЛЯНСЬКО-РОБІТНИЧЕ ПРАВЛІННЯ. Голова К.Петренко. Секретар М. Стеценко».
Очевидці стверджують, що у повстанні «брало участь все чоловіче населення від п’ятнадцятирічних хлопців до сивих дідів». «Запал був такий, що буквально баби, навіть, з рогачами пішли в гайдамаки». «Виступило усе населення… не виключаючи баб озброєних вилами, ломами, сокирами та палицями», – згадувалося у звіті про причини повстання й далі йшлося: – «Натовпи селян і баб, сп’янівши від крові кинулися до будинків радянських і партійних працівників і взялися за криваву розправу». Один з вцілілих більшовиків стверджував, що в перший день повстання до Нікополя із навколишніх сіл прибули десятки тисяч (у жаху очі великі!) селян, що зайняли своїми возами ввесь степ від вокзалу до Ярмаркової площі. А це відстань 2,5-3 км!
З документів, що дійшли до сьогодні, відомі імена та прізвища ще деяких активних учасників повстання. Членами тимчасової комісії також були Яків Биков, Олександр Бугайцев (Бугаєць) – лідер селян Новопавлівки, Іван Сандул, Настобурко, С.Кріпак. Очільником містян – Андрій Калашник. Членами повстанського штабу – Человань, Горошко,
Трохим Кіт, Євсеєв, О. Реков. Ад’ютантом командувача був О. Заїко. Заступником Чайковського – Іван Марків, відомий у подальшому як повстанський отаман Хмара. Головою народного суду – Прохор Кривий. Також відомі імена таких повстанців: Сіроштан, Х.Мартиненко, Никифор Тесленко, брати Рапіни, Сава Кривошій. Брали участь в повстанні й офіцери О. Реков, Г. Мазанков і Трохим Кіт. Ідейними керівниками селян Лапинки джерела із архівів ОДПУ УСРР в 1920-х рр. називають Петра Петренка, Феодосія Сулименка, Івана Швайку, Павла Грицая, Петра Петренка, Григорія Сягла, Савелія Сулиценка, Афанасія Гетьмана, Івана Литвина, Феодосія Редьку, Петра Москаленка, Миколу Загребельного, Павла Гермаша, Романа Олексієнка, Федора Науменка, Олексія Редька, Федора Абдула, Петра Ткаченка, Олексія Руденка, Михайла Тесленка та Івана Диркача.
Керівне ядро повстанців виступило під закликами не лише встановлення влади демократично обраних робітничо-селянських Рад, але й під синьо-жовтими прапорами незалежної Української Народної Республіки. Однак загін із села Кам’янки-Дніпровської в кількості 500 осіб, де більшість складали росіяни, не погодився з цим і повернувся додому.
Після прибуття О. Чайковського до Нікополя, було проведено рекогносцировку місцевості, організовано охорону берега Дніпра на випадок атаки більшовицьких сил з води та вислано підкріплення на чолі з І. Марківим на допомогу тим повстанцям, що ще 8 червня вирушили переслідувати комуністів-втікачів.
Загибель Троїцького повстання
Тим часом командування Червоної Армії в Олександрівську після доповіді С. Авакяна ухвалило рішення відправити до Нікополя каральну експедицію, у складі якої був ІІІ-й інтернаціональний полк, у якому служили латиші, угорці, німці та китайці, а також бронепотяг «Товариш Ленін» та підрозділ піхоти. Каральну експедицію очолив Булгаков. Бронетяг посилили трьохдюймовою гарматою й кулеметами.
Перше зіткнення карального підрозділу з повстанцями відбулася 10 червня біля села Гарбузівка. Аби перешкодити рухові бронепотягу, селяни перекрили шлях заваленим паротягом. На повороті паротяг зійшов з колії, й червоним довелося зіпхнути його з залізничного полотна. Однак це ненадовго затримало наступаючих, оскільки того ж дня вони зустрілися з загонами повстанців біля Мирової. Незважаючи на чисельну перевагу, повстанці змушені були відступати з великими втратами. При цьому, під час відступу, дезертирували надіслані сюди О. Чайковським загони з вояків із Біленького та Вищетарасівки на чолі з І. Марковим. На тій же станції до наступаючих приєднався нікопольський продзагін на чолі з Ф. Рижиковим. Відомо, що до цих подій продзагін ховався по яругах у степу.
Штаб Нікопільської тимчасової селянсько-робітничої комісії вирішив дати бій червоним карателям у передмісті. У районі вокзалу почалось будівництво польових оборонних споруд. Було оголошено мобілізацію всіх чоловіків, які могли тримати зброю. На допомогу повстанській владі організувались групи жінок, які ходили по домівках і закликали чоловіків іти на фронт та соромили тих, хто намагався уникнути цього.
Чергова коротка сутичка відбулася 11 червня біля станції Марганець, де повстанці організували засідку. Відступаючи, вони зіпсували залізничну колію та пошкодили залізничний міст через річку Томаківку, що на якийсь час зупинило червоних карателів.
Наступна і разом з тим вирішальна битва відбувалася в околицях нікопольського вокзалу біля річки Кам’янка з 11 по 13 червня. Намагаючись хоч на якийсь час зупинити стрімке просування карателів, повстанці підірвали залізничний міст через річку, а також організували засідку, що не дозволило ворогу форсувати водну перепону вбрід. Упродовж повстання в штабі повсталих тинявся син бідного єврейського музики Абеле Хазан, який допомагав у розповсюдженні відозв та листівок. Вивідавши якомога більше подробиць про систему оборони в районі Довгалівки, Хазан перейшов лінію фронту і повідомив у штабі Булгакова усе, що знав. Перед штурмом Нікополя він же провів загін китайців-карателів берегом Дніпра в тил повстанців. Після низки атак більшовиків, яким повстанці значно поступалися в озброєнні, а також виходу ворожих підрозділів у їхній фланг або тил, а також перебуваючи під постійним артилерійським обстрілом, повстанці змушені були відступати в напрямку Нікополя.
13 червня червоні полагодили міст і розбили повстанців у полі. По тих, що відступали, відкрили перехресний вогонь з фронту і тилу, куди вийшли китайці. Ось таким побачив поле бою один з нікопольських комуністів Тимофій Шельмов: «Я і декілька товаришів пішли на вокзал, де я зустрівся із замнач. бронепотягу, прізвище я забув, він грек, на панцернику було багато китайців. Замнач. бронепотягу запропонував мені проїхати по фронту на тачанці і, починаючи від самої станції і далі, лежали трупи вбитих, біля станції не так багато, а проїхали з кілометр або два, тут він мені сказав: залишалось кілометрів 6–8, контрики стали наступати на бронепотяг, розібравши спереду і ззаду колію, кричали «Ура». Ми не стріляли і підпускали ближче, а потім так дали, що мало хто вцілів, втікали у паніці, відновили колію, продовжували бити без жалю; і дійсно вбитих було так багато, що своїм очам не вірив. Купами, цілими горами усе поле бою було всіяне трупами».
Після проведеного 14 червня артобстрілу карателі зайняли місто.
Командувач каральної групи військ Нікопольського напрямку Булгаков оцінив втрати повстанців у 1000 чоловік, але скільки було жертв і хто їх міг підрахувати? 17 червня в передовій статті газети «Вісті», присвяченої повстанню, було сказано таке: «Крім загиблих за ідею комунізму… безвинно полягли в братовбивчій боротьбі сотні невідомих, засліплених фальшивими гаслами…» Тобто, мова дійсно може йти про сотні загиблих повстанців.
Відновивши комуністичну владу, колишні господарі бажали помсти. На терміново скликаних закритих партійних зборах, що відбулися невдовзі після захоплення Нікополя, було запропоновано знищити Лапинку. 60 комуністів проголосували «за», тільки один, секретар ЧК Іванов, був проти. Постановили розстріляти і його. Розпалені пристрасті змушений був вгамувати сам Булгаков, який фактично одноосібно розпоряджався на той час долею Нікополя та його мешканців. Він наказав залишити Іванова живим і вогню по Лапинці не відкривати.
Тим часом сп’янілі від перемоги червоні воїни-інтернаціоналісти здійснювали масовий терор проти нікопольців. Лише в Новопавлівці заарештували 300 заручників, 18 з яких швиденько розстріляли. Повстанця О. Бугайця (Бугайцова), який не хотів переховуватися і прийшов додому, забили на власному подвір’ї. Жінок та сивих дідів під конвоєм гнали на роботу з ремонту залізничного мосту. Багатьох повстанців відправили до харківської в’язниці. Їм вдалося втекти завдяки хитрощам А. Рибалки, котрий, сформувавши із в’язнів червону сотню для боротьби з наступаючими денікінцями, отримав звільнення й щасливо привів людей додому.
Булгаков змушений був упорядковувати наростаючу вакханалію терору. 22 червня 1919 р. він видав наказ, де, зокрема, було сказано:
«Наказую припинити безцільні масові арешти, що тероризують населення без ніяких на те документальних даних. Кожному заарештованому у 24-годинний термін повинно бути надано звинувачення, без надання якого тримати під вартою категорично забороняю. Винні у невиконанні цього будуть притягнуті до суду військово-революційного трибуналу».
При Нікопольському ВРК було створено комісії з розгляду справ заарештованих учасників повстання, із забезпечення інтересів постраждалих родин від повстання та зі збору контрибуції з селян Нікополя. Сім`ям загиблих комуністів було видано 50000 рублів.
Слідча комісія у складі Нєдєліна, Равлика, Терещенка за допомогою агентів та червоноармійців вишукувала повстанців і заарештовувала їх. Зібравши звинувачувальний матеріал про учасників повстання, їх передавали до військового трибуналу 14-ї Армії Радянської Росії, що розташовувався в Нікополі, до якого прибуло багато військових частин.
Частині повстанців все ж вдалося сховатися в підпіллі або розійтися по селах. На двох пароплавах отаман Чайковський зі своїм загоном та частиною нікопольців відступив на південь по Дніпру, бажаючи отаборитися в плавнях і переформувати свій поріділий загін. Однак у с. Верхній Рогачик на Херсонщині вони натрапили на війська червоних. Частині повстанців вдалося втекти, інша – потрапила до мелітопольської в’язниці. Сам Чайковський покінчив життя самогубством, повісившись на власному ремені.
По селах поїхали озброєні агітаційно-пропагандистські загони, які проводили збори селян і примушували їх приймати резолюції на підтримку компартії, Радянської влади і Червоної Армії. Один з керівників Нікопольського виконкому на сторінках «Вістей» соромив робітників:
«Ні для кого не є таємницею, що у куркульському повстанні в Нікопілі багато робітників брало активну участь. Робітник пліч-о-пліч з куркулями. Який жах! Яка ганьба!».
Було влаштовано урочисте поховання 16 загиблих членів виконкому і комуністів. У «Вістях» від 25 червня було розміщено панегірик загиблим. Його автор писав, погрожуючи ворогам більшовиків:
«Не плачте осиротілі та овдовілі! Наглухо заколотимо серця і підемо на помсту за загиблих комуністів! На цій могилі побудуємо ми нашу перемогу над контрреволюцією! Позаду нас смерть, попереду – сонце щастя! Наш шлях тернистий і залитий кров’ю, але ми йдемо і переможемо!.. Наша помста не буде довго чекати: меч у руки, полум’я – в серце, і уперед на боротьбу зі зрадниками та вампірами пролетаріату! – ось наше гасло. Адже розтерзавши вас, комуністів – авангард пролетаріату, чорна зграя злобно потирала руки, думаючи відновити свою підлу диктатуру… Імена розтерзаних знавіснілим куркульством багато кажуть розуму і серцю тих, хто більш-менш вболівав за пролетарську справу та сидів у пролетарській шкурі…»
Троїцьке повстання нікопольських робітників і селян, що тривало тиждень, було жорстоко придушено і потоплено в крові. Воно було одним з 328 повстань, що відбулися в червні-липні 1919 року на Київщині, Полтавщині, Катеринославщині, Херсонщині. Повстанці виступали проти панування Російської компартії над Україною, і це було однією з причин падіння більшовицької УСРР в 1919 р.
ПІСЛЯМОВА
Розстрілами й арештами в 1919 р. справа Троїцького повстання не закінчилася. Мстивість Радянської влади щодо повстанців проявлялася й у 20-і роки. Ось витяг зі справи колишніх учасників подій 1919 р., яка була розпочата проти них у 1927 році:
«ПОСТАНОВЛЕНИЕ по следделу № 348.
1927 года, декабря 13 дня, Я, Пом. Уполномоченного СОО Криворожского Окр. Отдела ГПУ Лупоносов, сего числа рассмотрев следдело № 348 по обвинению крестьян села Лапинки Никопольского района Криворожского Округа, как-то: Петренко Петра Игнатьевича, Сулименко Феодосия Кирилловича, Швайко Ивана Моисеевича, Петренко Петра Илларионовича, Грицая Павла Павловича, Сягло Григория Ефремовича, Сулицкого Савелия Игнатовича, Гетмана Афанасия Трофимовича, Литвина Ивана Ефремовича, Третьяка Феодосия Павловича, Москаленко Петра Антоновича, Загребельного Николая Матвеевича, Гермаш Павла Ивановича, Алексеенко Романа Игнатьевича, Науменко Федора Игнатьевича, Редько Алексея Максимовича, Абдул Федора Тимофеевича, Ткаченко Петра Афанасьевича, Руденко Алексея Сергеевича, Мищенко Михаила Андреевича, Деркача Ивана Илларионовича, в совершении преступлений, предусмотренных ст. 54-8 УК УССР, выразившихся в том, что в момент гражданской, войны, когда все внимание трудящихся было направлено на фронт военных действий, а равно и во время разгула на территории Украины банд: Григорьева, Петлюры и Махно, в это время в селе Лапинка Никопольского района на Криворожье по инициативе земельних собственников было организованно так называемое «Троицкое восстание», что и совпало с крестьянским празником Троицы 1919 г. И так, восставшие под полным и идейным руководством вышеназванной группы лиц в 1919 году на первый день Троицы с лозунгом «Советы без коммунистов» по набату церковных колоколов, вооружившись вилами, лопатами и частью огнестрельным оружием, выступили с села Лапинки на город Никополь с целью учинить там расправу над лицами принадлежащими к партии и Соввласти. Захватив власть в свои руки последними в гор. Никополе был учрежден свой правительственный орган «Никопольское временное крестьянско-рабочее Правительство»…
На жаль, документ неповний, але на той час смертної кари не було, тож усі, хто проходив по справі № 348, отримали строки і були відправлені за колючий дріт на різні будови типу Біломор-каналу. Ті, хто пережив, пізніше були знову піддані репресіям. У 1930-х рр. органи НКВС арештували в Туркменії колишнього священика нікопольської Свято-Покровської церкви Івана Веселовського, який брав участь у Троїцькому повстанні. У 1940-их рр. був арештований Г. Мазанков…
Пройшли десятки років з того часу. Пішли з життя учасники тих подій. Десятки їх загинули в 1930-і роки, коли НКВС пригадало їм минуле. І досі не всі архівні документи доступні історикам. Проте відомі факти є нагадуванням і попередженням нікопольцям ХХІ ст., що політика соціальної демагогії і шовінізму завжди закінчується кров’ю.
В умовах війни незалежної України проти Російської Федерації пам’ять про Троїцьке антибільшовицьке народне повстання як ніколи важлива. У Нікополі демонтовано пам’ятники Володимиру Леніну, зникли назви вулиць, присвячені комуністичним діячам, а на Лапинці одна із вулиць носить назву Троїцького повстання. Зусиллями української громадськості Нікополя встановлено пам’ятний знак учасникам цього збройного виступу проти більшовицької диктатури. Пам’ятаймо українських героїв, які є прикладом для нинішніх захисників незалежності і державного суверенітету України.
Історико-краєзнавче дослідження «Троїцьке народне повстання в м. Нікополі у червні 1919 року» створене на основі архівних документів Нікопольського краєзнавчого музею та Державного архіву Дніпропетровської області.
Джерело історичної довідки: Нікопольський краєзнавчий музей
Фото: Олександр Шевченко, Любов Зінченко[:]
