Парамедикиня Антоніна Бережна з прифронтового міста стала героїнею програми «Швидка допомога». Вона розповіла про те, чому залишилася в Нікополі під час війни і постійних обстрілів. Як потрапила під атаку ворожого дрону разом з колегами. Також пані Антоніна розповіла про специфіку роботи під час війни, про свій найстрашніший виклик. А ще – розвіяла деякі міфи щодо «швидкої», відповіла на питання глядачів і трохи розказала про себе не як про медика, а як про людину.
Nikopolnews пропонує вашій увазі цікаве і відверте інтерв’ю з людиною, яка допомагає триматися місту-Герою, з парамедикинею виїзної бригади інтенсивної терапії та реанімації Дніпропетровського обласного центру екстреної медичної допомоги Антоніною Бережною, яка щодня працює у Нікополі…
Її команда рятує людей із мінно-вибуховими пораненнями, зупиняє масивні кровотечі, повертає до життя тоді, коли лік іде на хвилини.
Про роботу в реанімаційній бригаді
Я працюю на Нікопольській станції з 2018 року, але саме на бригаді реанімаційній працюю лише другий рік. Працювала на лікарській бригаді, працювала на лінійній бригаді.
Особливо не відрізняється робота. Ми всі працюємо і виїздимо на виклики, який нам надходить. Але виклики з поміткою критичний – це в першу чергу наші виклики.
Це постраждалі внаслідок обстрілів, дорожньо-транспортні пригоди, утоплення, повішення, втрати свідомості, судоми, всі громадські місця, всі виробництва.
Велику частину займають міжлікарняні перевезення. Ми транспортуємо важких хворих, які потребують невідкладної допомоги, до лікарень міста Дніпро, та виїжджаємо на допомогу колегам, коли стабільний пацієнт раптово став нестабільним, і вони потребують саме допомоги реанімаційної бригади, то ми завжди готові їм допомогти.
Можна сказати, що це більше відповідальності, коли людина у такому критичному стані. Так, колеги завжди можуть покластися на нашу допомогу і якщо їх щось бентежить або вони розуміють, що з чимось вони не справляться, вони завжди викликають нас і ми з задоволенням їдемо їм допомагати.
Чи страшно працювати під обстрілами
Це страшно. Я не буду лукавити. Це страшно. Я така людина, що можу не показувати своїх емоцій – посміхатися, жартувати. Але… Одягаєш бронік, каску, всередині все перевертається, руки-ноги тремтять. Особливо, коли ти їдеш на виклик, де постраждали люди внаслідок обстрілу.
Але у кожної бригади зараз налагоджений зв’язок з працівниками ДСНС.
Ми завжди можемо дізнатися – безпечно чи небезпечно. Нам завжди повідомлять: “Почекайте, не їдьте, трішки затримайтеся. Ми зараз все дізнаємося і вам повідомимо”.
Але враховуючи місто, де ми працюємо, будь-яка умовно безпечна територія може раптово стати небезпечною.
Чому вирішила залишитися в Нікополі під час війни
Вся моя сім’я медичні працівники. Бабуся, дідусь, мама, тато. Ми всі працюємо в медицині. І я дуже мріяла працювати в медицині.
Так склалося, що перед початком повномасштабного вторгнення була моя остання зміна у відпустці, але саме 24 лютого я мала виходити б на роботу.
Були зібрані речі, був складений цей тривожний чемоданчик, але думок не було їхати. Взагалі не було.
Батьки наполягали, на тому, щоб я виїхала. Тато, змусив зробити закордонний паспорт і мене, і маму. Він мені знадобився один раз, коли центр відправив до Польщі на стажування, на навчання, на курси. Але виїжджати не хотіла. Хто як не я? Я на своєму місці і я маю бути тут. Я маю рятувати людей. надавати їм допомогу.
Про випадок, коли бригада потрапила під атаку дрона
Відчуття передати складно. Це було 2 червня цього року. Це наш другий день народження. Я всім про це говорю.
Зміна робоча, добове чергування близько 2-гої години ночі. Зателефонувала диспетчер повідомити, що готуйтеся, одягайтеся. Одягайтеся, мається на увазі бронежилет, каска. Є постраждалі.
Але виклик був в дуже таку погану частину міста, де майже вже не залишилося людей, які там проживають.
Одягнулися, поїхали. Нас координували по телефону, що ДСНС там, постраждалих вам передадуть.
Приїхали, зв’язку немає геть ніякого. Вирішили стати десь під деревом, щоб чекати чи зв’язку, чи працівників ДСНС.
Заглушивши мотор, колега Артур Кондратенко почув дрон.
Залишили машину, попадали, понакривали голову руками. І знаєте, кажуть, що в такі хвилини все життя перед очима. Ні, тільки серце колотилося так, що я не могла ні про що думати більше, крім як свого частого серцебиття.
І оцей звук, дзижчання оце противне, яке ні з чим ти не переплутаєш уже.
Він висів, висів, потім зробив скид. Я почула крик водія, почала до нього повзти, тому що він почав кричати: «Нога!»
Уявляєш собі завжди, що там критична ситуація, коли відірвало, геть відірвало ногу… На бронежилетах у нас завжди є турнікети. Думаю, зараз буду повзти, надавати допомогу, щось робити. На щастя, поранення були некритичні. Вибіг працівник ДСНС. Ми повідомили, що в нас постраждав водій. Забрали його до себе в машину, оглянули. Колега сів за кермо і вивіз нас з небезпечного міста, де ми знайшли зв’язок, повідомили диспетчеру, повідомили старшому оперативному лікарю, що постраждав водій і ми їдемо до лікарні.
Тих постраждалих, до яких ми їхали спочатку, на жаль, ми і так не змогли забрати.
Поранений співробітник Олександр після лікарняного повернувся на роботу. Працює він екстреним медичним техніком, також бригади інтенсивної терапії і реанімації, але іншої зміни.
Працює, виконує свої функціональні обов’язки, але уламки залишаться з ним назавжди, як згадка про ту подію.
Трішки скаржився на закладеність вуха ще після того, як вийшов з лікарняного, але зараз працює, посміхається і робить все для того, щоб рятувати життя.
Дрони цілеспрямовано полюють на працівників ДСНС, вони можуть цілеспрямовано полювати і на нас. Тому ми намагаємося на тих територіях, де нас видно з того боку Каховського водосховища перебувати якомога менше.
Але люди там живуть і викликають. І ми їдемо і рятуємо і надаємо допомогу, тому що, ну, хто як не ми? ДСНС дуже допомагає. Є служби Червоного Хреста, допомагають, поліція допомагає. Працюємо всі, всі служби, працюємо задля перемоги, задля світлого майбутнього і за для життя і здоров’я наших людей.
Про найскладніші виклики
Дитячі виклики – це важко і не важко фізично, а важко емоційно. Я не маю ще поки що своїх діток, тому для мене, мабуть, це так страшно.
Ми частіше їздимо до дорослих пацієнтів, чим до дітей, особливо наша бригада. І коли отримуємо дитячий виклик, то одразу згадуємо всі фізіологічні норми, всі вікові особливості, всі дитячі дозування.
Це велика відповідальність. І дякую колегам старшим, яким ми завжди можемо зателефонувати, порадитися, спитати. Нам ніколи ніхто не відмовляє.
Діти такі ж дорослі, трішки менші, але це надвідповідальність. І ти бачиш хвилювання батьків, і ти бачиш їхні емоції і намагаєшся зробити все.
Одного разу ми виїжджали на падіння з п’ятого поверху до трьохрічної дитини.
Я ще була молода, працювала лише третій рік.
Отримала виклик – почала тремтіти, руки тремтять, в голові повно думок, але розумію, що треба надавати допомогу, зберігати холодний розум.
Приїхали, всі емоції, геть, допомога, щит, воротник.
Розуміємо, що лікарня дуже-дуже близько – біля нас. Це центральна вулиця міста, проспект. Вікна виходять на проспект. Дуже багато глядачів, дуже багато перехожих, які намагаються допомогти нам, і тим самим, можливо, в чомусь заважають.
Я їх навіть не помічала. Я просто впевнено, сконцентровано робила свою роботу. Ми госпіталізували хлопчика до реанімації швиденько. І коли вже виходила з приймального відділення, емоції взяли верх, розплакалася, тремтіла,
Я мамі розповідала, плакала дуже. Мама сказала: «Доню, залишай емоції на роботі. Відпрацювала, залиш все на роботі. Не пропускай все через себе, тому що ти так довго не протягнеш. Буде вигорання»
Про виклики, які дратують
Є такі виклики, і колеги мене зрозуміють. Це не профільні виклики, це виклики до людей в стані алкогольного сп’яніння, наркотичного сп’яніння, коли люди ведуть себе по-хамськи у відношенні до працівників, коли дозволяють собі нецензурну лексику використовувати, коли вчать тебе, що ти повинна робити, як ти повинна там тиск вимірювати, які ти повинна робити ін’єкції. Це дратує дуже, але ти ж не можеш нічого з цим вдіяти. Ти повинна виконувати свою роботу з пацієнтом, до якого викликали, не звертати увагу на сторонніх, так сказати.
Також Антоніна в інтерв’ю розповіла про обласні змагання на кращу бригаду екстреної допомоги, у яких нікопольська бригада виборола перемогу,
А ще медикиня розвіяла декілька міфів
Наприклад такі:
Бригада екстреної медичної допомоги не виїжджає на виклики через підвищену температуру чи тиск
Виїжджає бригада, але на жаль. На жаль, тому що на підвищений артеріальний тиск чи підвищення температури тіла у пацієнтів, які наглядаються лікарем з первинної медичної допомоги, тобто сімейним лікарем, є загостреннями хронічних захворювань і які не мають порушень життєво важливих функцій, ми виїздити не повинні.
Гіпертензивний криз, той же підвищений артеріальний тиск, який без порушення життєво важливих функцій або ж наявні ознаки гострого інфекційного захворювання без порушення дихання та свідомості – це не профільні виклики. І в такому випадку люди мають звертатися до сімейного лікаря. Звичайно, вони не профільні для екстреної медичної допомоги, бо ми надаємо невідкладну допомогу, коли людина на межі там життя і смерті. Ми керуємося наказом Міністерства охорони України стосовно цього. Це не ми так вирішили.
Швидка не капає пацієнтів після тривалого вживання алкоголю
Швидка не лікує від алкогольної залежності. Але якщо людина знаходиться в стані, який потребує невідкладної медичної допомоги, хоч це і пов’язано зі зловживанням алкоголю, то так ми надаємо допомогу екстрену і далі вирішуємо питання стосовно госпіталізації.
Медики швидкої не знімають побої, але можуть перевірити рівень алкоголю в організмі
Ми ні побої не знімаємо, ні не перевіряємо вміст алкоголю в крові. Цим займаються відповідні інші служби.
Відповіді на питання глядачів
Крім того, Антоніна відповіла на питання глядачів.
Чи виїжджає бригада екстреної допомоги під час комендантської години?
Звісно, виїжджаємо і під час комендантської години, і після обстрілів. Для нас немає ні вихідних, ні свят. Ми працюємо 24 години на добу, 7 днів на тиждень, 365 днів у році. Хоч ризикуєте власним життям, але треба рятувати людей.
Чи правда, що на критичний виклик швидка приїжджає швидше, ніж на екстрений? У чому тут різниця?
Ні, це неправда. Бригада виїжджає негайно. Виїзд бригади до двох хвилин, але є певні документи, які регламентують саме доїзд бригади до місця події. На критичний виклик бригада повинна приїхати за 10 хвилин. На екстрений дозволяється 20 хвилин. Але є певні обставини, які не може контролювати саме система екстреної медичної допомоги. Такі як, наприклад, погодні умови чи метеорологічні якісь умови, чи затори на дорогах, світлофори. Ми також не можемо мчати з проблисковими маячками і сиренами, створюючи створюючи якісь аварійні ситуації.
Чи може швидка призначити лікування під час виклику?
Ні. Швидка надає невідкладну допомогу, екстрену медичну допомогу людям у невідкладних станах. Лікування ж повинні призначати сімейні лікарі або лікарі вузьких спеціальностей. Швидка таким не займається.
Трохи про себе, як про людину: люблю волейбол і завжди співаю
Ну, і останнє. Антоніна Бережна з Нікополя трохи розповіла про себе, як про людину, відповівши на декілька питань.
Який найкращий лікарський засіб для вас особисто від поганого настрою?
Для мене це обійми. Обійми близьких коханих людей.
Якби була нагода вибрати додаткову годину для сну чи додаткову годину для шопінгу, що б обрали?
Буду відвертою – додаткову годину сну.
Розкажіть, будь ласка, про свої досягнення у волейболі
Люблю волейбол, дуже люблю, але займалася непрофесійно. В п’ятому класі після уроку фізичної культури почала відвідувати гурток, всю школу займалася. І в випускному класі ми вибороли перемогу на зональних змаганнях з волейболу. Зараз теж відвідую, але була досить така довга перерва. Відвідую так само в нашій Червоногригорівській школі. У мене в Червоногригорівці проживають батьки. Я їжджу до батьків і виділяю пару годин, щоб пограти в волейбол,
Яке місце музика і пісня займає у вашому житті?
Одне, мабуть, із найважливіших. Прабабуся співала, співала завжди, в будь-яких ситуаціях? коли сумно, коли весело, співала. І я теж співаю. Можливо, на мене хтось дивиться, як на трішки таку дурненьку, але співаю скрізь. Можливо навіть перехожі чують, як я співаю, але співаю, співаю. Маю величезний репертуар, але медицину люблю більше і вже звідти нікуди не піду.
Репертуар дуже великий. Зазвичай це так – почула якесь слово, згадала з цим словом пісню, і пішло поїхало. Дуже люблю «Червону руту». Взагалі співаю, що бачу, те й співаю.
Якби була можливість викликати бригаду мрії, швидку мрії, куди б ви її направили передусім?
Швидка мрії поїхала б до дитини, з книжками і з іграшками. Поїхала б до самотньої людини, привезла б обійми і розмови. Поїхала по місця, де йде війна, але не з бинтами і турнікетами, а з миром. Швидка мрія мчала б туди, де людям потрібна надія.
Ще новини Нікополя: Про статус «місто-Герой», безпеку, основні проблеми і свої головні задачі: новий начальник Нікопольської РВА дав перше інтерв’ю
