[:ru]Женщины Никополя: активистка Ольга Пеленис-Брачкис (фото)[:ua]Жінки Нікополя: активістка Ольга Пеленіс-Брачкіс (фото)[:]

Эта женщина не была урожденной никопольчанкой, и фактически прожила в нашем городе всего 6 лет. Но успела войти в его историю. Ольга Станиславовна была женой первого директора ЮТЗ, активисткой, главой совета жен ИТР. Если бы не сталинские репрессии, кто знает, возможно, прожила бы в Никополе до смерти вместе с супругом. Но все сложилось иначе…

Вот что пишет об этой женщине Игорь Анцышкин:

Родом Ольга Станиславовна была из Латвии. Она родилась в Риге в 1900 г. В отличии от мужа изменять латышскую фамилию Брачкис на украинскую Брачко (первый директор ЮТЗ) не захотела. Ольга была обычной малообразованной работницей, с грубоватым лицом и фигурой. Но это не помешало ей в 1914 г. еще девчонкой вступить в РСДРП(б) и заняться пропагандисткой работой. Где-то на этом партийном пути она встретила бывшего латышского стрелка Петера и вышла за него замуж.

Петер Брачкис

Закончилась гражданская война, промелькнул сытый НЭП, настали времена ожесточенной коллективизации и индустриализации. В 1932 г. в Никополе был создан «Никопольстрой», приступивший к возведению Южнотрубного завода. Вскорости в город прибыл с женой будущий первый директор ЮТЗ, принявший участие в строительстве.

За все эти годы Ольга Станиславовна так и не удосужилась получить какое-нибудь образование, оставшись с тремя классами и кучей прослушанных политических курсов. Ей в Никополе было скучно. Скучали и другие жены ИТР, которые сидели дома и варились в собственном мирке слухов и сплетен. Тогда в ходу был термин – «партжены», жены парт- и совработников, ничего не делающие и живущие на зарплату мужа.

И тогда домохозяйки решили развлечься. Три решительные партдамы создали инициативную группу по созданию совета жен ИТР. Во главе – Пеленис. Помощницы – жена технического директора В. Вишнева и жена главного строителя В. Глаголева. Они быстро организовали других и в 1935 г. было избрано оргбюро жен ИТР, куда вошли инициаторы и еще четыре дамы. И работа закипела!

Бедный Петер теперь не мог скрыться от жены и в своем рабочем кабинете. Та, игнорируя секретаршу, врывалась к мужу с кучей оживленных активисток и требовала, требовала. Дамы взяли под контроль строительство детсада и СШ№10. Они гурьбой пугали поваров в цеховых столовых. Они требовали солдатского порядка и одновременно уюта в бараках-общежитиях для рабочих. В женском общежитии совет добился заправки постелей по линеечке, скатерть на столе с рюшечками украшал графин, а на комоде возвышался граммофон. Скульптуры из фаянса украшали помещение, а на стенах висели портреты вождей. Совет жен заставил оборудовать «красные уголки» с портретами вождей в цехах и в общежитиях. Там они после смены вели для рабочих кружки политграмоты. Для себя совет жен ИТР организовал кружки художественной вышивки и стенографии. Пригодится. Ведь обучившись стенографии, жена могла претендовать и на роль секретарши, убрав возможную разлучницу от мужа.

В целом жить стало лучше, жить стало веселее. Выборы, проверки, акты, резолюции и другие приметы активной жизни, давали ощущение наполненности и нужности. Совет патронировал заводской детсадик, наблюдая за правильным соцвоспитанием малышей. Когда заработала 10-я школа, совет в полном составе вошел в актив родительского комитета. Заводская газета пестрела материалами активисток о выявленных недостатках и их устранении. Так продолжалось до 1938 г. Ольгу Станиславовну ежегодно избирали руководителем женсовета, она даже ездила по заводам Днепропетровщины, передавая свой опыт женского контроля. Однако в 1938 г. органы НКВД арестовали всю верхушку руководства ЮТЗ. Их обвиняли по многим пунктам. Например, связь с врагом народа, наркомом и масоном Затонским. И Петра Брачко, и его помощников, и заместителей в большинстве своем расстреляли.

Петр Брачко

А потом взялись за активисток совета.

Ольгу Станиславовну арестовали 28 августа 1938 г. Хотя она имела партстаж до 17-го года, а в то время это уже было отягощающим фактом, многое следователи ей не шили. Она проходила по делу как жена «врага народа», ей вменялось недоносительство на преступника мужа. Суд дал ей по минимуму – 5 лет исправительно-трудовых лагерей и 5 лет «по рогам» (поражение в правах – запрет на участие в выборах и занятие выборных должностей). Пеленис не повезло, пока она сидела – началась война, а по особому указанию Сталина, по окончании срока во время войны «враги народа» и их родственники из лагерей не выпускались, максимум разрешалось спецпоселение.

После войны Ольга Станиславовна, получив справку об освобождении, уехала в родную Ригу. С Никополем у нее были связаны неприятные воспоминания – она не простила мужу его «участия» в антисоветской деятельности. Она оставалась ортодоксальной коммунисткой, преданной делу Ленина-Сталина.

4 апреля 1956 г. суд реабилитировал Пеленис – сидела ни за что (ее муж, кстати, тоже был реабилитирован – от ред.). Она опять могла смотреть товарищам прямо в глаза. Старые партработники пристроили ее до пенсии в библиотеку (после окончания очередных курсов). Ольга Станиславовна часто выступала перед пионерами, рассказывая о мрачном времени царизма и о борьбе за светлое будущее. В 1967 г., в честь 50-летия революции, она как старый большевик была награждена орденом Трудового Красного Знамени. Жизнь удалась.

[:ua]Nikopolnews продовжує серію публікацій, приурочену до Міжнародного жіночого дня. Джерело матеріалів – Нікопольський краєзнавчий музей. Друга публікація, підготовлена співробітником музею Ігорем Анцишкіным, розповість про Ольгу Станіславівну Пеленис-Брачкис.

Ця жінка не була уродженою никопольчанкою, і фактично вона прожила в нашому місті всього 6 років. Але встигла увійти в його історію. Ольга Станіславівна була дружиною першого директора ПТЗ, активісткою, головою ради дружин ІТП. Якби не сталінські репресії, хто знає, можливо, прожила б у Нікополі до смерті разом з чоловіком. Але все склалося інакше…

Ось що пише про цю жінку Ігор Анцишкін:

Родом Ольга Станіславівна була з Латвії. Вона народилася в Ризі в 1900 р. На відміну від чоловіка, змінювати латиське прізвище Брачкис на українське Брачко (перший директор ПТЗ) не захотіла. Ольга була звичайною малоосвіченою працівницею, з грубуватим обличчям і фігурою. Але це не завадило їй у 1914 р. ще дівчиськом вступити в РСДРП(б) і зайнятися пропагандистською роботою. Десь на цьому партійному шляху вона зустріла колишнього латиського стрільця Петера і вийшла за нього заміж.

Петер Брачкис

Закінчилася громадянська війна, промайнув ситий НЕП, настали часи запеклої колективізації та індустріалізації. У 1932 р. у Нікополі був створений «Нікопольбуд», що приступив до зведення Південнотрубного заводу. Незабаром у місто прибув з дружиною майбутній перший директор ПТЗ, який взяв участь у будівництві.

За всі ці роки Ольга Станіславівна так і не спромоглася отримати якусь освіту, залишившись з трьома класами і купою прослуханих політичних курсів. Їй у Нікополі було нудно. Нудьгували і інші дружини ІТП, які сиділи вдома і варилися у власному маленькому світі чуток і пліток. Тоді в ходу був термін – «партдружини», дружини парт – і совробітників, нічого не роблять і живуть на зарплату чоловіка.

І тоді домогосподарки вирішили розважитися. Три рішучі партдами створили ініціативну групу по створенню ради дружин ІТП. На чолі – Пеленис. Помічниці – дружина технічного директора В.Вишнева і дружина головного будівельника В.Глаголєва. Вони швидко організували інших і в 1935 р. було обрано оргбюро дружин ІТП, куди увійшли ініціатори і ще чотири дами. І робота закипіла!

Бідний Петер тепер не міг сховатися від дружини і у своєму робочому кабінеті. Вона, ігноруючи секретарку, вривалася до чоловіка з купою жвавих активісток і вимагала, вимагала. Дами взяли під контроль будівництво дитсадка та ЗОШ№10. Вони юрбою лякали кухарів цехових їдалень. Вони вимагали солдатського порядку і одночасно затишку в бараках-гуртожитках для робітників. У жіночому гуртожитку рада домоглася заправлення ліжок по лінієчці, скатертини з рюшечками, на столі – графин, а на комоді – грамофон. Скульптури з фаянсу прикрашали приміщення, а на стінах висіли портрети вождів. Рада дружин змусла обладнати «червоні куточки» з портретами вождів у цехах і в гуртожитках. Там вони після зміни вели для робочих гуртки політграмоти. Для себе рада дружин ІТП організувала гуртки художньої вишивки і стенографії. Стане в нагоді. Адже навчившись стенографії, дружина могла претендувати на роль секретарки, прибравши можливу розлучницю від чоловіка.

В цілому жити стало краще, жити стало веселіше. Вибори, перевірки, акти, резолюції та інші прикмети активного життя, давали відчуття наповненості і потрібності. Рада патронувала заводський дитсадок, спостерігаючи за правильним соцвихованням малюків. Коли почала працювати 10-я школа, рада у повному складі вступила до активу батьківського комітету. Заводська газета майоріла матеріалами активісток про виявлені недоліки та їх усунення. Так тривало до 1938 р. Ольгу Станіславівну щорічно обирали керівником жіночої ради, вона навіть їздила по заводам Дніпропетровщини, передаючи свій досвід жіночого контролю.

Однак у 1938 р. органи НКВС заарештували всю верхівку керівництва ПТЗ. Їх звинувачували по багатьом пунктам. Наприклад, зв’язок з ворогом народу, наркомом і масоном Затонським. І Петра Брачка, і його помічників, і заступників здебільшого розстріляли.

Петро Брачко

А потім взялися за активісток ради.

Ольгу Станіславівну заарештували 28 серпня 1938 р. Хоча вона мала партстаж до 17-го року, а в той час це вже було обтяжливим фактом, багато слідчі їй не шили. Вона проходила у справі як дружина «ворога народу», їй закидалося недонесення на злочинця чоловіка. Суд дав їй по мінімуму – 5 років виправно-трудових таборів і 5 років «по рогам» (поразка в правах – заборона на участь у виборах і заняття виборних посад). Пеленис не пощастило, поки вона сиділа – почалася війна, а за особливою вказівкою Сталіна, по закінченні строку під час війни «вороги народу» і їх родичі з таборів не випускалися, максимум дозволялося спецпоселення.

Після війни Ольга Станіславівна, отримавши довідку про звільнення, поїхала в рідну Ригу. З Нікополем у неї були пов’язані неприємні спогади – вона не простила чоловікові його «участі» в антирадянській діяльності. Вона залишалася ортодоксальної комуністкою, відданою справі Леніна-Сталіна.

4 квітня 1956 р. суд реабілітував Пеленис – сиділа ні за що (її чоловік, до речі, теж був реабілітований – від ред.). Вона знову могла дивитися товаришам прямо в очі. Старі партпрацівники влаштували її до пенсії в бібліотеку (після закінчення чергових курсів). Ольга Станіславівна часто виступала перед піонерами, розповідаючи про похмурі часи царизму і про боротьбу за світле майбутнє. У 1967 р. на честь 50-річчя революції, вона як старий більшовик була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Життя вдалося.

[:]