[:ru]Женщины Никополя: Валентина Скаржинская – доктор философских наук (фото)[:ua]Жінки Нікополя: Валентина Скаржинська – доктор філософських наук (фото)[:]

Биографические сведения об этой незаурядной женщины в разных источниках очень противоречивы. В рамках серии публикаций «Женщины Никополя», приуроченной к 8 марта, Nikopolnews предлагает вашему вниманию материал, подготовленный никопольским историком, сотрудником Краеведческого музея Игорем Анцышкиным.

Что же пишет автор о Валентине Даниловне Скаржинской?

Валентина Даниловна Скаржинская родилась 1 июля 1926 года – в Куколовке Александрийского района Кировоградской области.

Родители будущего доктора философских наук Даниил Федотович и Антонина Григорьевна Сперисенко (автор пишет, что их фамилия была Титенко, но во всех остальных источниках они указаны именно как Сперисенко – от ред.) были учителями одной из школ на окраине Александрии. С утра до вечера работа.  Два сына и три дочки учителей родительским вниманием были не избалованы. В 30-е годы народного учителя Даниила Сперисенко назначили директором школы в Каменке Черкасской области. А затем семья переехала в Никополь.

За работу в никопольском образовании Антонина Григорьевна Сперисенко в сентябре 1940 г. получила звание заслуженного учителя УССР. Её муж тоже получил это звание. В то время это был феномен.

Валя постигала науку с учениками разных классов.  В восемь лет хорошо знающая учебный материал девочка была принята в четвертый класс школы, что ее обидело – она чувствовала, что ее место – в пятом. За год Валентина закончила сразу четвертый и пятый классы, которые учились в разные смены. Десятилетку она прошла в 12 с половиной лет. Про сверхспособную девочку в те годы писала «Пионерская правда». Это придало ей уверенности в себе, и она подала документы на поступление в Киевский государственный университет. В приемной комиссии столичного вуза над девочкой посмеялись и посоветовали еще подрасти, набраться сил. Но ей удалось убедить самого ректора, и он позволил ей сдавать экзамены сразу на три факультета – физико-математический, юридический и исторический. На все три факультета 14-летняя Валентина была принята. Окончить университет помешала война.

На фронт Валя ушла в 15 лет добровольцем, предъявив в военкомате паспорт старшей сестры. Была медсестрой, выносила с поля боя раненых, переживала горькие чувства во время вынужденного отступления.

«Тогда, чтобы не пасть духом, мы дни и ночи читали стихи Симонова», – вспоминала В.Скаржинская.

Вскоре ее избрали комсоргом, а потом она пошла выше по партийной линии. Ушла на войну старшей медсестрой, а закончила замполитом Политотдела фронта по комсомольской работе, капитаном. Награждена орденом Красной Звезды, орденом Отечественной войны II ст., медалью «За освобождение Белграда» и другими наградами.

Сохранилось достаточно много фронтовых снимков Валентины Скаржинской. Она была настоящей красавицей

Во время войны Валентина принимала самое энергичное участие в спасении раненых. Получала ранения и сама, но оставалась в строю, отказываясь от госпитализации, что, в общем-то, для фронтовиков было типичным явлением. Принимала участие в боях на Северо-Западном, Втором Белорусском, Первом Украинском фронтах, прошла Украину, Польшу и дошла до Берлина. Когда пришел долгожданный День Победы, Валентине Скаржинской было всего 19.

Она стала начальником политотдела Высшего Военного политического училища г. Киева. Затем старший инструктор по политработе при ЦК ВКП(б) (Москва), Кандидат философских наук Института философии и экономики АН СССР, Зам редактора издательства “Соцэгиз” и ст. преподаватель философии Государственного Университета в г.Пекин КНР (1955-1959г.г.). Зав. отделом философии в Праге ЧССР (1960-1967г.г.) журналов “Проблемы мира и социализма”, “Вопросы философии” и газетой ЦК КПЧ “Rude Pravo”. Следует заметить, что журнал «Проблемы мира и социализма» был разведывательно-аналитическим отделом советских спецслужб.

С 1967 по 1993г.г. – зав. кафедрой марксизма-ленинизма института философии АН СССР. Профессор, Академик, Доктор философских наук АН СССР. Участник “Гегелевских конгрессов”, неоднократный Председатель кинофестивалей в Карловых Варах ЧССР. Автор книг: “Роль труда в воспитании молодёжи”, “Обыкновенный ревизионизм”, “Заговор против будущего”.

Встречалась и беседовала с Фиделем Кастро, Жаном Маре, королевой Бельгии, Софи Лорен. О Валентине Скаржинской снят кинофильм, написаны стихи и рассказы.

Вышла замуж, родила двоих сыновей. Успела все.

В 1984 г. Скаржинская приезжала в Никополь искала могилы своих родителей. Горком партии Никополя поставил всех на уши, и могилы были найдены. Родители умерли через некоторое время после войны. А их дочь из жизни 16 января 1993 года после инфаркта. Похоронена в Подмосковье.

P.S. В биографии Скаржинской, написанной ею и найденной в разных источниках, слишком много противоречий и неувязок. Вызывает удивление – почему она не была на похоронах родителей? Все становится на свои места если предположить, что философ была одновременно и сотрудником внешней разведки. А контакт с родителями, бывшими в оккупации, руководством не приветствовался. И только выйдя в отставку, Валентина Даниловна приехала в Никополь…

[:ua]Мешканкою Нікополя Валентина Скаржинська була не так вже довго. Тут минуло лише кілька її дитячих років. Дуже рано вона «полетіла» з батьківського гнізда – будучи вундеркіндом, достроково стала студенткою. А потім почалася війна.

Біографічні відомості про цю непересічну жінку у різних джерелах дуже суперечливі. В рамках серії публікацій «Жінки Нікополя», приуроченої до 8 березня, Nikopolnews пропонує вашій увазі матеріал, підготовлений нікопольським істориком, співробітником Краєзнавчого музею Ігорем Анцишкіним.

Що ж пише автор про Валентині Данилівні Скаржинської?

“Валентина Данилівна Скаржинська народилася 1 липня 1926 року – в Куколівці Олександрійського району Кіровоградської області.

Батьки майбутнього доктора філософських наук Данило Федотович і Антоніна Григорівна Сперисенко (автор пише, що їх прізвище було Тітенко, але у всіх інших джерелах вони вказані саме як Сперисенко. Дівочим прізвищем матері син Валентини Андрій у передмові до своєї книги теж називає Сперисенко – від ред.) були вчителями однієї з шкіл на околиці Олександрії. З ранку до вечора – робота. Два сини і три дочки вчителів батьківською увагою були не розпещені. У 30-ті роки народного вчителя Данила Сперисенко призначили директором школи в Кам’янці Черкаської області. А потім сім’я переїхала в Нікополь.

За роботу в нікопольському освіту Антоніна Григорівна Сперисенко у вересні 1940 р. отримала звання заслуженого вчителя УРСР. Її чоловік теж отримав це звання. У той час це був феномен.

Валя осягали науку з учнями різних класів. У вісім років з відмінним знанням навчального матеріалу дівчинка була прийнята в четвертий клас школи, що її образило – вона вважала, що її місце – у п’ятому. За рік Валентина закінчила відразу четвертий і п’ятий класи, які навчалися в різні зміни. Десятирічку вона пройшла у 12 з половиною років. Про здібну дівчинку в ті роки писала «Піонерська правда». Це додало їй впевненості в собі, і вона подала документи на вступ у Київський державний університет. У приймальній комісії столичного вузу над дівчинкою посміялися і порадили ще підрости, набратися сил. Але їй вдалося переконати самого ректора, і він дозволив їй здавати іспити відразу на три факультети – фізико-математичний, юридичний та історичний. На всі три факультети 14-річна Валентина була прийнята. Закінчити університет завадила війна.

На фронт Валя пішла в 15 років добровольцем, пред’явивши у військкоматі паспорт старшої сестри. Була медсестрою, виносила з поля бою поранених, переживала гіркі почуття під час вимушеного відступу.

«Тоді, щоб не впасти духом, ми дні і ночі читали вірші Симонова», – згадувала В. Скаржинська.

Незабаром її обрали комсоргом, а потім вона пішла вище по партійній лінії. Пішла на війну старшою медсестрою, а закінчила замполітом Політвідділу фронту по комсомольській роботі, капітаном. Нагороджена орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни ІІ ст., медаль «За визволення Белграда» та іншими нагородами.

Збереглося досить багато фронтових знімків Валентини Скаржинської. Вона була справжньою красунею

Під час війни Валентина приймала саме брала активну участь в порятунку поранених. Отримувала поранення і сама, але залишалася в строю, відмовляючись від госпіталізації, що, загалом-то, для фронтовиків було типовим явищем. Брала участь у боях на Північно-Західному, Другому Білоруському, Першому Українському фронтах, пройшла Україну, Польщу і дійшла до Берліна. Коли прийшов довгоочікуваний День Перемоги, Валентині Скаржинської було всього 19.

Вона стала начальником політвідділу Вищого Військового політичного училища м. Києва. Потім старший інструктор з політроботи при ЦК ВКП(б) (Москва), Кандидат філософських наук Інституту філософії і економіки АН СРСР, Заступник редактора видавництва “Соцегіз” та ст. викладач філософії Державного Університету р. в КНР Пекін (1955-1959р.р.). Зав. відділом філософії в Празі ЧССР (1960-1967р.р.) журналів “Проблеми світу і соціалізму”, “Питання філософії” та газетою ЦК КПЧ “Rude Pravo”. Слід зауважити, що журнал «Проблеми світу і соціалізму» був розвідувально-аналітичним відділом радянських спецслужб.

З 1967 по 1993р.р. – зав. кафедрою марксизму-ленінізму інституту філософії АН СРСР. Професор, Академік, Доктор філософських наук АН СРСР. Учасник “Гегелевских конгресів”, неодноразова Голова кінофестивалів у Карлових Варах ЧССР. Автор книг: “Роль праці у вихованні молоді”, “Звичайний ревізіонізм”, “Змова проти майбутнього”.

Зустрічалася і розмовляла з Фіделем Кастро, Жаном Маре, королевою Бельгії, Софі Лорен. Про Валентину Скаржинську знято кінофільм, написані вірші й оповідання.

Вийшла заміж, народила двох синів. Встигла все.

У 1984 р. Скаржинська приїжджала в Нікополь шукала могили своїх батьків. Міськком партії Нікополя поставив всіх на вуха, і могили були знайдені. Батьки померли через деякий час після війни. А їх донька пішла з життя 16 січня 1993 року після інфаркту. Похована в Підмосков’ї.

P. S. У біографії Скаржинської, написаній нею і знайденій в різних джерелах, занадто багато протиріч і неузгодженостей. Викликає подив – чому вона не була на похоронах батьків? Все стає на свої місця, якщо припустити, що філософ була одночасно і співробітником зовнішньої розвідки. А контакт з батьками, що були в окупації, керівництвом не вітався. І тільки вийшовши у відставку, Валентина Данилівна приїхала в Нікополь…”[:]