Кореспондент видання ІНТЕНТ розповів про життя у Нікополі влітку 2023 року, побувавши у місті в липні. Він поспілкувався з мешканцями, передає Nikopolnews.
Мешканці Нікополя кожен день бачать ЗАЕС, де брязкають зброєю рашисти. Люди, які залишились у місті, розуміють всі ризики, але залишаються в рідних домівках та кожного дня долають проблеми пов’язані з обмілінням Каховського водосховища після його підриву, і страждаючи від постійних обстрілів ворога, – йдеться у матеріалі Артура Чупригіна
Життя у Нікополі влітку 2023 року – без води, під обстрілами, із загрозою теракту на ЗАЕС
“Росіяни настільки близько, що є лише секунди, щоб спуститися в сховище, коли вони атакують”, – каже жителька Олена і показує на величезне висохле Каховське водосховище, яке стало таким через підрив дамби в ніч на 6 червня.
Жінка додає: “П’ять кілометрів. Це вся відстань”.
У березні 2022 року електростанція потрапила до рук російських військових. Відтоді питання безпеки ЗАЕС викликають велике занепокоєння не тільки в Україні, а й у світі. Більшість українського персоналу “Енергоатому” все ще перебувають на робочих місцях і працюють під тиском окупантів.
Нікопольці живуть під постійним страхом катастрофи. При цьому їм вистачає й інших проблем. Адже, як відомо, у Нікополі зникло водопостачання, коли росіяни підірвали дамбу.
Літо на півдні України зазвичай спекотне та посушливе, температура 30 градусів і вище. І тепер, коли величезний резервуар води зник, спека зростає. Старі будинки та їхні мешканці на березі стогнуть від спраги. Крім того, сусідство з росіянами – важкий тягар, нікопольці постійно під прицілом та майже щодня під обстрілом.
Людмила живе сама.
Літня жінка йде з повним візком п’ятилітрових бутлів “технічної води” для миття та обприскування посівів на своєму городі. Людмилі 73 роки.
“Мій чоловік помер: від хвилювань після обстрілів у нього стався інсульт. Одній важко приходиться. Сусіди поїхали ще до війни. Я жила на іншому березі до приходу російських окупантів, мої діти та решта родини залишилися там. Вони або вже мертві, або до них неможливо дістатися – про їхню долю мені нічого не відомо” – розповіла Людмила
“Так, я одна. Спочатку померла моя мама, а потім і мій чоловік. Тепер я чекаю своєї черги (посміхається). Якщо щось тут трапиться, то це миттєва смерть – вже тут мене і поховають” – додала жінка
Вона, як і решта, дуже побоюється можливої катастрофи на ЗАЕС.
Людмила йде показувати свій сад. Під виноградними лозами бігає собака.
“Мій єдиний товариш. Мені його віддав військовий, щоб я піклувалася, коли він пішов на фронт. Це було півтора року тому. Тільки ось цікаво де він, бо за цей час більше на звʼязок не виходив”.
Її город, наперекір таким умовам, ще достатньо зелений завдяки технічній воді, яку щодня привозять до міста або дістають через свердловини.
“Я можу жити завдяки тому, що росте в моєму саду, хоча стає дедалі важче через брак води”.
У Нікополі, де до війни проживало близько 100 тисяч жителів, за інформацією Нікопольської районної військової адміністрації залишилося половина. Містянам лячно, але вони залишилися.
Марина та Ігор, фотографиня і відеооператор, кажуть, що намагаються контролювати своє хвилювання, хоча це не завжди вдається.
“Далі ніж до кінця тижня нікопольці не будують плани” – кажуть вони
Молоде подружжя “трохи готове” до можливої екстреної ситуації на атомній електростанції.
“Оскільки в ніч на 5 липня всі очікували вибух на станції, ми підготували протигази заздалегідь”, — розповідає Ігор
“Ігор купив їх на початку року. Тривожні розповіді про ЗАЕС нас лякали, звісно, треба було щось робити, якщо ми хотіли тут залишитися. На щастя, Ігорю вистачило розуму вжити деяких запобіжних заходів. Поки я витрачала гроші на одяг, він купував маски та захисні комбінезони” – розповіла Марина
Ігор швидко дістає жовтий плащ і одягає його разом із респіратором. Ще й таблетки йоду кладе на стіл. “Звичайно, цього недостатньо, — каже чоловік з-за маски, – але це краще, ніж нічого”.
Подружжя не думає розлучатися з містом.
“Ми народилися та виросли в Нікополі, і вже два роки живемо в цій гарній квартирі. Ми обговорювали це – залишити місто означає відмовитися від усього, що в нас є тут. Ми любимо це місто, цей будинок. Зараз допомагаємо як волонтери у сусідньому населеному пункті. Після тих новин 4-5 липня дуже великий відтік людей з міста. Є ймовірність, що щось піде не так, але ми даємо собі раду. Якщо це таки станеться, ми застрибуємо в автівку і їдемо звідси на невизначений час. В місті немає атомних бомбосховищ по типу підземних бункерів”.
Волонтер Дмитро Денега показав журналісту свердловину біля свого дому. Глибина – 86 метрів. Три тижні тому її відновили, і два тижні з цього – вимивали всередині. Тепер вона забезпечує достатньою кількістю технічної води десятки людей у навколишніх домах.
“Воду ми відкриваємо тричі на день”, — зазначає Дмитро
На запитання, чи хвилюється він з приводу провокацій на ЗАЕС, каже:
“Кожен у Нікополі усвідомлює небезпеку. Тому ми так часто не говоримо про це. Ми тільки викликаємо безлад, коли порушуємо цю тему”.
“Готуватися потрібно”, – вважає Дмитро. Він показав кореспонденту свій “підземний світ”. У бомбосховищі чоловік разом з дружиною організував фітнес-клуб. Коли почалася повномасштабна війна, подружжя перенесло свій бізнес до підвалу.
“Тут можуть знаходитися одночасно більш як триста людей. У нас є все необхідне: вода і їжа, є ліжка і ковдри, ліки. При будь-якій ситуації протримаємося довго. Навіть якщо це не ядерне бомбосховище, в ньому принаймні безпечніші, ніж на поверхні” – розповів Дмитро
Ще новини Нікополя: Розбиті будинки і долі: як живе Нікополь під обстрілами та без води
