«Чорні і червоні дошки», «похід проти зеленого ворога», будівництво НПТЗ: як ламали Нікопольщину у 30 роках 20 століття

Нижче –  історико-краєзнавче дослідження Мирослава Жуковського “Соціально-економічний розвиток Нікопольщини на початку 30-х років ХХ століття”

Не пошкодуйте часу, аби прочитати його.

Нікопольщина на початку 30-х років

Нікопольщина на початку 30-х років ХХ ст. в системі державного ладу УРСР являла собою певну адміністративно–територіальну одиницю – Нікополь-Мангановий район. Він складався з м. Нікополя, що отримав цей статус за постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 06 січня 1926 р. та 20 сільських Рад4

Загальна кількість мешканців району складала 80 тис. осіб, з яких проживало в місті 37 тис. осіб.

На території району знаходились поклади мангану, що на той час оцінювались в 400 млн. тонн, і за кількістю та якістю руди вважалися найбільшими і найбагатшими в Радянському Союзі. Їх видобутком займались 12 шахт, об’єднаних в 3 рудні, на яких працювало кілька тисяч шахтарів. Нікопольський манган використовувався металургійними заводами України, Росії, певна його частина йшла на експорт.

В 1931 р. видобуток руди становив 1014 тис. т., що склало по УСРР 100% і до 60% в СРСР видобутку мангану.

На той час промисловими підприємствами в м. Нікополі були такі: завод будтранспортних машин ім. Леніна, завод ім. Рикова,  цегельні, броварня, швецька фабрика, млини та інші більш дрібні майстерні та артілі. Найбільшим серед них був завод ім. Леніна, на якому з 1931 р. працювало 1175 осіб, які виготовляли сільськогосподарську техніку (букери, сіялки, соломорізки), пічне литво, елеватори шнеки, короткі транспортери. Останні види продукції направлялись на великі будівлі першої п’ятирічки – Урал-Кузбас, Магнітобуд, Дніпросталь та інші.

Нікопіль-Мангановий район знаходився на двох транспортних магістралях – на залізниці Кривий Ріг-Запоріжжя та річковій – по Дніпру – і мав відповідно залізничну станцію та річну пристань у м. Нікополі.

На той час Нікопольщина була одним із сільськогосподарських районів України, що налічував 128 000 га оранки. З 1929 р. зусиллями районної партійної організації і радянського активу цілеспрямовано здійснювалась політика колективізації одноосібних селянських господарств, що, відповідно до рішень вищого керівництва Компартії, мала за мету політично і економічно підпорядкувати селянство його диктатурі. Так, на весну 1931 р. було колективізовано 9 333 бідняцько-середняцьких господарств, або 90,4% від загальної кількості селянських господарств. Одноосібний сектор складав 995 бідняцько-середняцьких господарств і 686 заможних господарств.

Всього в районі налічувалось 124 колгоспи, серед яких: 2 комуни, 112 сільгоспартілей і 10 товариств спільної обробки землі.

Важливо відзначити, що в 1931 р. розподіл наслідків господарювання і врожаю здійснювався не по їдцям, а за кількістю та якістю праці, що вимагало значного напруження сил колгоспників.

Партійно-радянські плани розвитку Нікопольщини

У 1931 році, завдяки особливостям свого економіко-географічного розташування, Нікопольщина стала об’єктом планування і будівництва нових промислових потужностей та розвитку соціальної інфраструктури.

На підставі висновків спеціальної урядової комісії, яка працювала на території України в пошуках найбільш вигідного місця для будівництва найпотужнішого у світі металургійного комбінату повного циклу з трубопрокатним виробництвом, ВPHГ CРСР 11 вересня 1931 р. ухвалила рішення про будівництво такого комбінату в Нікополі, місце розташування якого планувалось між залізницею та селами Сулицьке і Лапинка від залізничної станції Нікополь до роз’їзду Сірко.

Загальна вартість новобудови, що включала до свого складу мартени, блюмінг, домни, коксохімзавод, аглофабрику, прокатні і вальцювальні цехи, становила близько 300 млн. крб.

Комбінат, згідно з планом, повинен був давати щорічно 1 млн. тонн металу та 410 тис. тонн крицевих труб, що перевищувало обсяг виробництва Урал-Кузбасу. Першу продукцію Південнотрубний завод повинен був дати вже 1 серпня 1933 р.

Одночасно в Нікополі працювала спеціальна комісія об’єднання «Союзтранстехпром», завданням якої був вибір майданчика для будівництва нового машинобудівельного заводу. Місце його розташування було визнане за доцільне по правій стороні вул. К.Лібкнехта поруч із залізницею. Потужності нового заводу, який повинен був виробляти транспортні засоби важкого та легкого типу, чавун, сталеве литво, загальною вартістю на 65 млн. крб. щорічно, повинні були перевищити продукцію існуючого заводу ім. Леніна на 800 %.

Того ж року «Укрконсервтрест» ухвалив рішення про будівництво в Нікополі на базі млина Шopa та броварні Штекеля консервної фабрики, загальний обсяг виробництва якої становив 50 млн. штук консерво-банок.

Також перед працівниками транспорту м. Нікополя було поставлено важливе завдання: на 24-ій дільниці лінії Катерининської залізниці, де знаходились станції Нікополь, Марганець, Чортомлик, провести капітальний ремонт залізниці і до жовтня 1932 р. побудувати нову лінію, по якій мають пройти електровози.

На базі річкової пристані Нікополь повинно було провести будівництво перевального пункту, механізацію порту, розширити його виробничу площу для обробки близько 1 млн. тонн вантажів щорічно. Сільськогосподарський розвиток планувалось здійснювати шляхом поглиблення його спеціалізації.

Відповідно до постанови Уряду УРСР від 30 квітня 1931 р. протягом двох років район повинні були поділити на підрайони:

• перший – приміська смуга, до складу якої ввійшли 12 сільрад і Нікопольська міськрада, – спеціалізація якого головним чином скотарсько-молочна та виробництво спеціальних, інтенсивних, садово-ягідних, виноградних, городніх, технічних культур;
• другий, де буде в основному розвиватись виробництво зернових культур.

Відповідно Нікополь і прилеглі до нього села: Лапинка, Сулицьке, Новопавлівка, Довгалівка – мусив зазнати корінних змін, а саме: на їх основі та реконструкції, знесення старого житла, повинно бути збудовано місто Новий Нікополь, кількість мешканців якого в 1933 р. становитиме 50 тисяч осіб, а протягом наступних 15 років – 200 тис. осіб. У ньому будуть збудовані адмінмістечко, багатоповерхові житлові будинки, спортмістечко, єдиний центральний парк культури понад Дніпром, довжина якого 300 га, ВТУЗ, школи, новий крайовий музей, планетарій, великий театр, кіно, дитячі ясла, лікарні на 1700 ліжок, хлібокомбінат, новий вокзал.

У липні 1931 р. Нікополь відвідав Голова ВУЦВК т. Петровський Г.І., який побував на підприємствах міста, колгоспах району, виступив перед мешканцями міста, де висвітлив перспективи розвитку країни і завдання, які стоять перед нікопольчанами.

Розвиток Нікопольських манганових шахт

Манганова промисловість у районі розвивалась дуже напружено і нестабільно. У 1931 р. колективи Нікопольських шахт виконали план першого півріччя, але в подальшому темпи видобутку зменшились, що вже поставило під загрозу виконання не тільки річного плану, визначеного в 1 200 000 тонн, але й плану 1932 p. – 2 600 000 тонн сирої руди та плану 1933 р. – 4 500 000 тонн.

У 1932 р. працювали тільки 12 шахт замість запланованих 20.

Умови праці відзначались примітивними формами видобутку, низькою продуктивністю праці, недостатньою кількістю робочої сили через велику плинність кадрів, відсутність належного технічного керівництва. Нікопольські манганові шахти по способам видобутку руди були найвідсталішими у всій гірничо-збагачувальній промисловості Союзу РСР.

На початку 1933 р. ситуація не покращала. По всіх трьох руднях: Максимівській, Комінтернівській, Ворошиловській було значне відставання, бо відсутність детально розробленого перспективного плану розвитку та освоєння багатющих запасів нікопольських покладів мангану стримувало їх розвиток, а також не вирішувались проблеми механізації технологічного процесу виробництва, що охоплювала його тільки на 13 %.

У 1932 р. було закладено 6 нових шахт і вирішено розвивати розробку Олександрівської дільниці. Розвиток ударництва, за умовами якого окремі робітники та бригади виконували понад 120- 150% плану, не міг вирішити кризи.

В той же час подавалась на перше місце ініціатива Романця Г. запровадити з М. Ізотовим змагання при посередництві «Правди». На зльоті ударників представник тресту «Руда» пообіцяв забезпечити кожну шахту інженером, для чого з Кривбасу буде переведено 19 інженерів, скорочено апарати управління, подбають про механізацію, допоможуть навчанню передовому досвіду роботи і закінчать будівництво житла для робітників мангану.

У кінці листопада 1933 р. напередодні об’єднаного пленуму РПК, РВК і політвідділів МТС керівництво рудень констатувало, що перелому у видобутку добитися не вдалося. Замість 5 260 т. мангану по плану щодня, всі 15 шахт дають тільки 3 800 – 4 000 тонн руди.

Будівництво Нікопольського Південнотрубного заводу

Робота комісії ВРНГ СРСР щодо пошуку місця для будівництва Південно-трубного заводу викликала великий інтерес місцевого керівництва. Завдяки сприятливим природним і економічним умовам, позиції члена ВРНГ академіка Вінтера, наполегливості керівництва РПК в жовтні 1931 р. почались підготовчі роботи і розгортання будівництва Південно-трубного заводу: прокладання залізничної колії на майданчик No 1, будівництво бараків для будівельників. Вже в січні 1932 р. на Нікопольбуді працювало 4 000 осіб. Стримуючим фактором була відсутність проекту Ленгіпромезу, внаслідок цього була погана організація праці.

Лише в березні 1932 р. сесія технічної ради Гіпромезу затвердила ескізний проект Трубного заводу в Нікополі потужністю в 410 тис. тонн труб, на якому повинні були працювати 13 500 робітників. Перший цех – цех малих агрегатів – повинен був вступити до дії 1 серпня 1933 р.

Постановою Ради Праці і Оборони СРСР від 09 червня 1932 р. «Нікопольбуд» було оголошено майданчиком надударного будівництва і взято під особливий контроль Наркомважпрому СРСР.

На той час процес будівництва визначався незадовільним, загрозу викликала відсутність необхідної робочої сили. За рознарядкою Наркомату праці СРСP для вербування робітників призначили кілька районів ЦЧО. Але в тих районах працювало багато вербувальників з інших будов CPСP. Тому потрібної кількості людей не набиралось, а багато приїжджих на «Нікопольбуд» втікали внаслідок поганих умов життя і матеріального забезпечення.

Звернення керівництва «Нікопольбуду» до Уряду СРСР дати дозвіл вербувати робітників у південних районах Воронежчини та Україні не отримало позитивної відповіді.

Важка ситуація, що склалася на «Нікопольбуді», змусила управу вдатися до організації відкритого листа 8000-го колективу в Наркомат важкої промисловості СРСР, газету «Правда» про те, що, незважаючи на кілька місячників і суботників, штурмів будівництва, необхідно зміцнити транспортну базу будівництва і забезпечити його робочою силою.

У кінці вересня місцеві органи проводили кілька місячників і мобілізацію профспілкових організацій, щоб щодня працювало не менше 250-300 чоловік. Не зважаючи на це, замість 8 100 осіб по плану фактично працювало 4 170 осіб. За 9 місяців 1932 р. план будівництва було виконано в цілому тільки на 49,9 %, а протягом 10 місяців роботу на «Нікопольбуді» кинуло 7000 осіб.

Незадовільна організація праці, що відзначалась через відсутність креслень, призводила до великих недоліків в обслуговуванні колективу будівельників. Великі черги в їдальнях, погана якість їжі, невлаштованість побуту поєднувалась із злочинними діями щодо обкрадання робітництва. Щодня виявляли десятки, сотні незаконно отриманих забірних книжок, перевитрати хліба.

У травні 1933 р. ударники «Нікопольбуду» звернулися з відкритим листом до проектантів Ленгіпромезу, де вказували про те, що постановою РНК СРСР «Нікопольбуд» оголошено ударною будовою 1933 p., в І кв. 1934 p. завод повинен дати труби, та наполягали на негайній видачі креслень, через відсутність яких неможлива планова робота.

Через місяць креслення вже були. Але експертиза, а потім технічний суд виявив їх неякісну підготовку. Це підірвало виконання плану 1-го півріччя 1933 p., що становило лише 26 %25

Протягом двох років дiяльнicть «Нiкoпoльбyдy» в основному було спрямовано на підготовчі роботи: споруджена залізниця в 15 км, побудовані 2 робочих виселка на кілька тисяч робітників, головна електростанція, водосмокова станція, лісозавод, школа ФЗУ, хлібозавод, заводуправа, велось будівництво ЦМА та металоконструкцій. Але жоден з 18 об’єктів не було збудовано, хоча 7000-тисячний колектив мав 2000 ударників, праця яких не могла навіть зм’якшити провал плану будівництва і низьку якість роботи.

Сталінська колективізація Нікопольського краю та голодомор 1932-1933 років

Нікопіль-Мангановий РПК, яким керував Г.М. Помикалов та Нікопольський райвиконком на чолі з І.С. Куцеволом, завершив в 1931 році колективізацію селянських господарств та настійливо домагався отримати повний контроль над колгоспами і радгоспами через керівників сільрад і радгоспно-колгоспні парткоми і осередки для виконання головного завдання компартії – забезпечити поставки хліба державі.

Колективізацію було завершено з великими втратами для селянства, тому що було розкуркулено близько 5 000 чоловік, з яких загинуло 2 500 чоловік.

Вже на той час хлібозаготівлі зустрічали прихований опір колгоспів, які на 1 серпня заготовили хліба лише 11,8 %, а одноосібники виконали план тільки на 2,4 % річного плану, що РПК кваліфікував як саботаж і опортуністичні прояви.

Застосовуючи примус РПК-РВК, його уповноважені домоглися на 15 вересня 1931 р. виконання річного плану на 66,3 %, і тільки одна з 20-ти сільрад виконала план.

Проти тих, хто виступав проти великих планів хлібозаготівлі, проводились репресивні дії. Так, звинувачене в правоопортуністичних діях керівництво Олексіївської сільради було притягнуто до відповідальності. Це давало негативні наслідки в проведенні чергових сільськогосподарських робіт і на 1 вересня план зябу (86,4 – 90 га) було виконано тільки на 5,5 %28

РПК-РВК почав застосовувати тактику вилучення хліба через роботу буксирних бригад. Так, Дмитрівська сільрада створила таку бригаду у складі 48 осіб при 40 підводах і направила її в Новоіванівську і Борисівську сільради. Вони, виконуючи завдання, так вичищали селянські комори, що допомогли виконати план хлібозаготівлі на 105 %.

«Жовтнева валка» буксирних бригад призвела до виконання річного плану хлібозаготівлі таким чином: 12-ть сільрад – від 101 до 119%, а 9-ть – від 78,4 до 97,5%.

Дії, викликані цими бригадами, викликали відплатні силові дії селян, у яких вилучали хліб.

Але все ж до нового року план хлібозаготівлі в 20 000 тонн було виконано.

Проте в січні 1932 р. прийшли вказівки збільшити річний план 1931 р. до 22 100 тонн і здати хліб протягом місяця.

Знову, застосовуючи тактику буксирних бригад, РПК почали кампанію по збору хліба.

15 січня 1932 р. голова ЦКК КП/б/У Затонський В.П. прибув у Нікополь та відвідав кілька сільрад з метою ознайомлення зі станом хлібоздачі. Різко посилилась агітація проти тих, хто не бажав здавати хліб відповідно до нової розкладки, їх відзначали як опортуністів і саботажників, куркулів. Тих членів компартії, які виступили проти надмірної викачки хліба, звинувачували в опортунізмі, виганяли з партії.

Це відбулось в с. Шолохово, Покровському, Олєксіївці, Лапинці. Найбільш вперто чинили опір одноосібники, які не могли розраховувати на допомогу хлібом з боку держави, бо вона сама його у них забирала.

Весною 1932 р. почалася мобілізація насіннєвого фонду сівби, але справа рухалась повільно. На початку березня 1932 р. було зібрано лише 75,8% необхідного насіннєвого фонду. При цьому знову застосовувалися партійні репресії проти тих керівників, які намагалися зменшити видачу зерна до фонду. Так, наприклад, було виключено з партії ряд керівників Перевізько-Хуторської сільради.

Чорні і червоні дошки

Тоді ж почали застосовувати тактику внесення передовиків здачі насіння на «Червону дошку», а відстаючих – на «Чорну дошку» з проведенням каральних санкцій проти останніх. Становище ускладнювалось тим, що до Нікополь-Манганового району прикріпили з метою надання допомоги П’ятихатський та Новопразький райони, куди треба було направити частину насіннєвого фонду.

План на сівбу було визначено у 28 423 га, який було частково виконано (від 60% до 100%) сільрадами до кінця квітня.

Жнива 1932 р. за повідомленням місцевої преси набирають риси напруженої боротьби. РПК оголошує 23-27 липня того року днями штурму і боротьби з втратами врожаю, великі масштаби яких набули внаслідок дезорганізації в роботі, злочинного ставлення до харчування колгоспників, що, як наслідок, призводило до масових крадіжок.

Було широко розгорнуто пропаганду проти куркулів та їх агентури. Великою підмогою в посиленні репресій став сумнозвісний Указ Президії ВЦВК СРСР від 7 серпня 1932 р. Виїзні сесії Нікопольського нарсуду відповідно до нього почали здійснювати вироки до тих, кого притягнули до відповідальності за «розбазарювання хліба».

В с. Шолохово було засуджено на 8 років табору – 1 особа, в с. Борисовці – 2 особи, в с. Високому – 1 особа терміном на 5 років.

Привертає увагу той факт, що серед затриманих за крадіжку хліба (3-4 кг) в Покровській та Новомиколаївській сільрадах були тільки жінки.

2 серпня 1932 р. було оголошено про попередні підсумки збиральної кампанії та план хлібозаготівель, який складав 35 800 тонн (з них 16 000 тонн пшениці).

РВК розпочав створювати комісії щодо сприяння хлібозаготівлі з числа своїх уповноважених і представників сільських партійних і радянських організацій. Але процес хлібозаготівлі йшов мляво, незважаючи на грізні накази і палкі заклики. На 1 листопада 1932 р. було виконано план хлібоздачі по колгоспам на 30,7 %, а одноосібна хлібоздача досягла тільки 22,4% плану.

В той рік, незважаючи на те, що кількість колективізованих селянських господарств досягла 95 %, десятки тисяч центнерів хліба залишилось на полі. Його не встигли прибрати – хліб гнив.

Нікопольський РПК і РВК знову застосовували репресії. Так, одноосібник Сокур Д. з с Олександрівки за те, що він замість 5 ц. здав тільки 2 ц., а інше «розбазарив» (роздав родичам, заховав), засудили як злісного ворога на 5 років таборів.

В с. Червоногригорівці 1 чоловіка за крадіжку хліба розстріляли, трьох – засудили на 10 років; за переховування хліба в с. Олександрівці одного засудили на 8 років, трьох – на 6 років. За погане виконання хлібоздачі окремі колгоспи заносили на «чорну дошку», як це сталося з артіллю «Шахтар» Катерино-Михайлівської сільської ради.

Згідно з постановою облвиконкому та Нікополь-Манганового РПК від 05 листопада 1932 р. його територія повинна була блокуватися, припинявся підвіз краму і продовольства. Тих представників місцевих колгоспів чи сільрадівських осередків, які виступали проти виконання надмірних планів хлібозаготівель, виключали з партії і судили, як, наприклад, це сталося з керівництвом контори «Заготскот».

На кінець листопада 1932 р, на «чорну дошку» ще потрапили колгоспи «Шлях Леніна», «Червоний партизан», «3-й вирішальний».

Внаслідок примусових реквізицій хліба в селах Нікопольщини почалось масове недоїдання і голодування мешканців. У таємній інформації Дніпропетровського обкома КП/б/У в РНК УРСР від 26 лютого 1933 р. відзначалося, що зростає кількість тяжких хвороб, пов’язаних з голодом, навіть серед дітей виробничо-колгоспного активу.

На початку березня 1933 року Дніпропетровський облвідділ ДПУ повідомляв голові ДПУ УРСР про розширення розмірів голодування в області, зокрема в Нікопольському районі, де в 9-ти населених пунктах опухло 887 чоловік, голодує 380, померло від голоду 7 чоловік.

Спогади очевидців, що пережили голодомор 1932- 1933 рр, показують жахливу картину вимирання краю.

Незважаючи на зростання смертності від голоду, план хлібоздачі виконаним не був. З великими труднощами збирався насіннєвий фонд та харчування для колгоспників, які виходили на роботу. Внаслідок виснаження людей посівна затягнулася до кінця травня. Ударникам посівної видавалось по 600 г хліба на день і тільки на початку травня норму збільшили до 800-1000 гр.

Організація посівної супроводжувалася репресіями проти «контрреволюціонерів». Наприклад, в квітні 1933 р. в радгоспі «Скотар» судили і вигнали з радгоспу 30 % його членів.

Незважаючи на досягнення окремих колгоспів (восьми з 55-ти), становище з посівною складалось настільки загрозливим, що керівництво Нікополь-Манганового РПК і РВК направило в колгоспи с. Борисовки та с. Дмитровки тракторний парк «Нікопольбуду». Сучасник свідчить про перебіг весняних робіт у колгоспі Красіна (с. Капулівка):

«Колгоспники брели рідесенькими жмуточками до колгоспного двору, і вже коли сонце далеко підбивалось вгору, лише тоді млявими кроками вирушали в поле. Вихід на роботу ледве доходив до 30-40 % загальної кількості колгоспників. Частина їх ловила рибу до власних потреб та спекуляції. Інші працювали на власних городах, вважаючи його за основне джерело своєї продукції».

Похід проти “зеленого ворога”

У червні 1933 р. відбувся похід проти «зеленого ворога» – бур’яну, з метою виконання гасла Сталіна про перетворення всіх колгоспників на заможних. Обласне керівництво вимагало, щоб, незважаючи на дощі, голови сільрад та колгоспів, члени правління, секретарі сільосередків, бригадири, повинні були особисто вийти в поле на очищення його від бур’янів, а щоб не було бажаючих ухилитись, провели показовий процес над головою Олексіївської сільської ради Соколовим, який звинувачувався в бездіяльності та зриві роботи і був виключений із партії і відданий під суд.

Починався новий етап боротьби за хліб. На жнива витягували ослаблих колгоспників та членів їх сімей та формували особливі групи з охорони врожаю – від так званих «куркульських парикмахерів».

Кампанія охорони проходила в супроводі судових процесів над колгоспниками, які зривали ще зелені колоски, щоб врятуватись від голодної смерті.

Та ситуація складалась настільки загрозливою, що керівництво оголосило на початку вересня 1933 р. адміністративну мобілізацію, згідно з якою всі особи чоловічої статі від 18 до 45 років, а жіночої від 18 до 40 років повинні були вийти на збір врожаю.

Жорстокі заходи і репресії призвели до того, що на 14 вересня 1933 року хлібоздача досягла 91 %, а на 15 жовтня 1933 року – 99,5%, але битва за врожай ще не закінчилась. Ще залишились не змолоченими хліба більш ніж на 14 700 га, не завершена була натуроплата МТС.

Але головне було досягнуто – селянство було приведено до покори шляхом голоду і репресій, поставлено під контроль компартії.  До осені 1933 р. кількість колгоспів і радгоспів було скорочено в два рази, а замість сільскорадівської парторганізації було створено 3 політвідділи МТС, 34 виробничих партосередки, 5 партійно-комсомольських осередків, в решті колгоспі був обов’язково парторг.

Як правило, парторги були прислані з міста, і були службовцями або робітниками-активістами. Колгоспи Нікопольщини було вмонтовано в тоталітарну комуністичну економіку і на довгі десятиліття вони під контролем партійних органів повинні були здійснювати обов’язкові держпоставки хліба та інших продуктів харчування.

Соціально-культурний стан населення Нікопольщини

В радянському суспільстві, зокрема на Нікопольщині, ідеологічний апарат компартії підтримував настрої класової ненависті, психологію оточеної фортеці. Постійно вишукувались вороги народу, опортуністи-куркулі та їх агентура, в цей же період здійснювалась чистка партії. Показовими в цьому плані стали судові процеси над групами робітників і службовців, звинувачених у крадіжках.

Так, у вересні 1932 р, було засуджено 10 осіб з пекарні, які виносили паляниці хліба з роботи, щоб прогодувати сім’ї.

У травні 1933 р. на станції Нікополь судили 23 особи за крадіжки борошна, пшениці, гречки. Суд виявив 25 випадків крадіжок продовольчих товарів, засудив двох осіб до розстрілу, 5 – до 10 років, одного – до 6 років, трьох – до 5 років, двох чоловік – до 4 років ув’язнення і інших на менші строки ув’язнення53. Заохочувалися викривальні робсількорівські дописи-сигнали в місцеві газети, відповідно до яких проводилось слідство і суд.

Сфера духовного життя, в якій насаджувався культ Сталіна, знаходилась під пильним наглядом райпарткому. Активно проводилась антирелігійна кампанія, яка закінчилась закриттям церков і зніманням з них дзвонів.

Освіта будувалась виключно на засадах комуністичної ідеології. Тому колективи педтехнікуму, на базі якого в 1932 році було відкрито Інститут соцвиховання, і 21 семирічні школи міста і району знаходились під пильним наглядом ідеологічних працівників, які вишукували серед працівників соціально-ворожі елементи. Незважаючи на те, що роботу Нікопольського відділу народної освіти було визнано кращою в 1931-1932 pp. в Україні, завідувача було знято з роботи за «контрреволюційні» виступи учнів 5-ої семилітки.

29 травня 1933 р. група учнів позбивала книжками портрети вождів і порвала їх, а також плакати і гасла Комуністичної партії.

Основна маса робітництва і селянства жила на зарплату, середній розмір якої складав 150-200 крб. В той же час щороку проводили державні позики в розмірі не менше місячної зарплати.

Забезпечення хлібом в місті здійснювалось по картковій системі, але якщо особи, які забезпечувались по першій категорії, отримували хліб більш-менш без перебоїв, то особи, що забезпечувались по другій категорії, не отримували хліба іноді по декілька днів, як це сталося з працівниками краєзнавчого музею. Це призвело до того, що один музейний фахівець помер з голоду.

Внаслідок поганого харчування, голоду в селах, серед населення поширювались хвороби, зростала смертність.

По неповним даним, які було отримано під час пошукової роботи Нікопольського товариства «Меморіал», від голоду загинуло в 1932-1933 рр. в м. Нікополі близько 810 осіб, в селах Нікопольського району – 2 500 чоловік54.

В порівнянні з іншими районами Дніпропетровської області, смертність від голоду була нижча внаслідок можливості відходу селянства на роботу до манганових шахт і на будівництво трубного заводу.

Висновки

На початку 30-их років ХХ ст. Нікопольщину згідно з директивами вищого керівництва Компартії і союзних органів управління було втягнуто в насильницьке руйнування традиційного сільського господарства та будівництво промислових надпотужностей.

Колективізація завершилась жахливим голодомором 1932-1933 рр., який поза всяким сумнівом мав політичне значення, тобто як засіб упокорення українського селянства. Те що планування і початок будівництва кількох промислових виробництв не було виконано у встановлені строки, викриває авантюризм тодішнього керівництва компартії і CPСP на чолі зі Сталіним.

Винними у зриві планів хлібоздачі і промислового будівництва було визнано місцевих керівників, які власноруч, використовуючи жорсткі методи, здійснювали генеральну лінію партії, але, незважаючи на це, їх було звільнено зі своїх посад.

Цей період – 1932-1933 рр. по праву можна вважати переломним в житті Нікопольщини як в соціальному, так і економічному аспектах. Завершення процесу встановлення повної влади Компартії на Нікопольщині, який супроводжувався масовим голодомором і терором дало можливість розпочати її керівникам новий етап в індустріально-аграрному розвитку краю. Ці плани 30-х років на десятиліття визначили перспективи його розвитку.

Архівні фото Нікополя – з відкритих джерел

Ще новини Нікополя: Вільні матроси Нікополя: ким вони були і чим займалися, як обороняли Севастополь – цікаві факти і фото