Сьогодні за український Прапор віддають життя найкращі. На окупованих територіях за нього вбивають. А ще три з половиною десятиліття тому на всій території України можна було потрапити до тюрми за публічне розгортання блакитно-жовтого стягу. Саме тоді, у часи радянської влади, яка вже доживала останні роки, але ще продовжувала боротися з проявами національного відродження у республіках, на Нікопольщині знайшлися сміливці, які публічно підняли український прапор. Це сталося рівно 37 років тому, у цей день, 7 листопада 1988 року! І, за даними Нікопольського краєзнавчого музею, те підняття прапора було першим в історії сучасної України.
Про це з посиланням на матеріали Нікопольського краєзнавчого музею, інформує Nikopolnews. Розповідаємо, як все було. І ділимося архівними вирізками з газет.
Тут Нікопольський краєзнавчий музей в особі його директора констатує, що саме на Нікопольщині відбулося перше в історії сучасної України підняття національного прапора
Отже, 7 листопада 1988 року, у культовий для комуністів день, у культовому для українців місці – на могилі Сірка біля Капулівки – сталося підняття українського Прапора.
У цій статті про те, що вчинок мешканців Нікопольщини залишився непоміченим на рівні української держави
Цю подію описав в одному із своїх щоденників місцевий журналіст і активіст Анатолій Носенко.
Нижче – його розповідь і фото.
Як на Нікопольщині підняли український прапор 7 листопада 1988 року
““7-е листопада 1988 року видався похмурим днем. Свинцеві хмари, гонимі поривами колючого від заморозків вітру, сунули з півночі. Люди, повтягувавши шиї в плечі, невеликими гуртами заповнювали вказані начальством провулки міста Орджонікідзе, аби звідти, зібравшись за списочними номерами колон, рушити “стройными рядами” до партійної трибуни, змонтованої з металевих труб на площі ім. “Великого Октября”, щоб продемонструвати 61-у безмежну любов до КПСС і її мудрого керівництва в Москві – Політбюро.
“Засвітившись” на очі начальству, група ініціаторів походу до могили козацького отамана Івана Сірка зібралась на останню нараду біля “чорного ходу” центрального міського базару.
Ліворуч, за поржавілими ґратами паркану ринку, тримаючи в руках червоне простирадло транспоранту із закликом “Поддерживаем курс партии на перестройку в СССР!”, лаялись ліквідатори вибуху атомного реактора на Чорнобильській АЕС ім. Леніна.
Вони вимагали у чоловіка, що щедро наливав їм горілки у “гранчаки”, відпустити їх додому, бо завтра зранку вони повинні з’явитися з військовими повістками до міста Славутича. Праворуч, під гаслом “Да здравствуют юные советские спортсмены!”, шукаючи затишку від безжальної грипозної погоди попід стінами п’ятиповерхових залізобетонок, тремтіли голі, посинілі, як курячі пупи, велосипедисти з дитячої спортивної колони “Трудовые резервы”.
Вітер не вщухав, і наче диригент оркестру контробасистів, правив низькі октави на спицях колес велосипедів, розкладених вздовж бордюр порепаного вуличного асфальту.
Попереду дітей тупцювалась бригада штатних покладачів вінків з паперових квітів до пофарбованих у сірий, як людське життя, колір пам’ятників вождям партії і усіх пролетарів світу товаришам Леніну та Орджонікідзе. Разом з ними, дзеленькаючи нагородами, наче кіннота підковами по бруківці, підтанцьовували передовики і маяки численних штурмовщин, приурочених до всіх річниць жовтня, що святкуються у листопаді. Промерзши, правофлангові партійних звершень взялися хором вигукувати бойовий клич “Ура”, який, маршируючи повз трибуну з місцевими вождями, необхідно буде гаркнути тричі по Уричі й водночас попідкидати в повітря шапки у кого є.
Інженер Віктор Євтушенко повідомив про припасований під курткою фотоапарат, який він приготував для невидимого документування події. Я, відгорнувши на грудях плаща, показав людям блакитно-золотаве полотнище прапора, яке напередодні пошила моя дружина Алла Сергіївна з придбаного в універмазі шовку. Валерій Галиш і його побратим Федір з селища Рудник привезли великі букети квітів для покладання до могили Івана Сірка. Станіслав Пасічний і Леонід Нижник доповіли про приховані легковики на подвір’ї міської лікарні, звідки ми повинні рушити після параду до села Капулівки.
На 11-ту годину до лікарні зібралися: Анатолій Скуратівський, Микола Василенко, Станіслав Пасічний, Віктор Ткачук, Леонід Нижник, Валерій Галиш, Анатолій Сагайдак, Сергій Білокрис, Віктор Євтушенко, ще двоє людей і я. Трьома легковиками з розгорнутим у вікні першої машини національним стягом України ми рушили з міста. Протягом усього маршруту водії зустрічних автобусів, транспортних і легкових автомашин, мотоциклісти, машиністи електропоїздів салютували небаченому раніше прапору тривалими сигналами і гудками.
На повороті до могили Івана Сірка з траси Нікополь – Кривий-Ріг, біля с.Олексіївки, нам перетнув дорогу підрозділ ОМОНу на чолі з підполковником. Щоб уникнути сутички з радянською міліцією ми обговорили між собою план прориву до отамана в об’їзд – ораним полем. Але, ще раз порадившись, вийшли з автомобілів поспілкуватися зі стражами соціалістичного порядку. В. Євтушенко розпочав приховане, з пазухи, фотографування. Підполковник підійшов до нас і заявив, що прапор незареєстрований в СССР, тому міліції наказано цей прапор конфіскувати. Наввипередки ми взялись “просвіщати” підполковника про кольори неба і хлібної ниви на українському прапорі, про перемоги козацького полководця Івана Сірка І дарувати омонівцям листівки про “перестройку”.
Підполковник, вислухавши нас, розповів, в свою чергу, що він козацький нащадок, від діда знає українські символи і, щоб не було у нього неприємностей від начальства, порадив згорнути наш прапор, проїхати заслін, а далі ми “не бачилися”. Вперше в житті ми почули від міліцейського офіцера нашу рідну українську мову. Від неочікуваної пропозиції командира ОМОНу підполковник у наших радісних очах возвеличився зразу з холопа московської КПСС у національні герої. Щасливі, що уникли інциденту, від’їхавши за сотню метрів від блокування, знов розгорнули стяг і продовжили поїздку.
Прибувши до могили мужнього борця за козацьку державу кошового Івана Сірка, ми поклали квіти отаману і стали в почесну варту для скорботної хвилини.
Раптом, розмахуючи руками і галасуючи, наскочила на нас із-за млина-вітряка чимала група матюкливих осіб у цивільному одязі, очолювана полковником КГБ у армійському плащі без погонів. Зчинилася тусанина. Двоє нападників повисли на моїй лівій руці, щоб відібрати прапор. Іще двоє кинулись духопелити мене кулаками під ребра. Втрачаючи свідомість, я почув полохливі крики офіцера – “сматрітє нас фатаграфіруєт!” “нєзя!” “лавітє єво!” “вон на бугре!”. Це Віктор Євтушенко змушений був “легалізуватися” і, вибігши на вершину скитського “Бабиного кургану”, де стоїть пам’ятник Іванові Сірку, взявся згори, закликаючи “штатських” посміхатися у фотооб’єктив звідки вилетить червона птичка, фотографувати бійку. Найматюкливіша група нападників кинулася ловити Віктора. Ми ж, скориставшись послабленням натиску, перечіпаючись через каміння і падаючи на могилу отамана, досягли мети – встромили древко нашого українського прапора у надгробок Івана Сірка.
Потім люди, що спостерігали за побиттям, та селяни, які прибігли на сполох, зібралися докупи та пом’янули покійного Івана Сірка принесеними з Капулівки харчами і самогоном, випили за мужніх наших пращурів-козаків. Поговорили про більшовицькі репресії на нашій землі, червоний терор, криваву колективізацію, голодомори, ГУЛАГи, жорстоку русифікацію і німецьку окупацію. На прощання заспівали “Наливаймо, браття, кришталеві чаші! – Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося! – За Вільну Україну!”
Так, 7.11.1988 р. утвердилось в наших душах самоусвідомлення національної гідності. Завдяки підняттю над похованням великого українського полководця кошового отамана Сірка небесно-золотого прапора здійснилася мрія багатьох з нас про відродження Української Самостійної Держави”.
Ще новини Нікополя і району: Ліс у голому степу, або старовинний сад Гаркушевського на Нікопольщині і його таємниця – розповідь краєзнавця (фото)
