Школярі Мирівської громади розповіли гостям громади про війну. Нещодавно до них приїжджала ірландська письменниця та журналістка Розмері Дженкінсон.
Про це повідомили у благодійному фонді «Зоря», передає Nikopolnews.
Мирівська громада знаходиться за декілька кілометрів від окупованого Енергодара та ЗАЕС. Щодня потерпає від ворожих обстрілів. Через важку безпекову ситуацію у селі Вищетарасівка з 300 дітей залишилося лише 72.
Останнім часом до Мирівської громади приїжджають гості з різних куточків світу, аби дізнатися правду про війну.
Так, під час зустрічі з Розмері Дженкінсон і жителями громади, зокрема школярами відбувся діалог про мир в Україні.Письменниця поділилася власними спостереженнями за ситуацією в Україні та світі. Вона слухала родину ветерана та волонтерки Дмитра й Олени Полончук, і в її очах було не просто співчуття — була віра. Заслухала вона і розповіді дітей, які здобувають освіту під обстрілами.
«Зруйноване Каховське водосховище — це не просто катастрофа. Це нові ворота для окупації», учень 10 класу
«Ми перейшли на змішане навчання. Це добре. Але вдома, наче б, надійніше. І все одно страшно», учениця 11 класу
Повітряні тривоги стали щоденними. Ми чуємо вибухи, шахеди, артилерію. Це не просто звук — це тремтіння в грудях», учениця 11 класу
«Війна — це не лише руйнування. Це ще й пробудження. У нашій громаді, на лінії розмежування, ми щодня бачимо, як діти змінюються. Вони вже не просто учні — вони свідомі громадяни. Їхні очі стали глибшими, їхні слова — точнішими, їхні мрії — обережнішими, але не менш сильними. Колись вони мріяли про подорожі, про гаджети, про свята. Тепер — про мир, про безпеку, про Україну. У них з’явилися українські цінності — не як гасла, а як внутрішній компас», педагогиня.
«Я хочу бути військовим, але не для війни. Я хочу захищати, щоб більше ніхто не боявся», учень 11 класу
«Ми не просто вчимося. Ми вчимося жити. І бути корисними», учениця 8 класу.
«Іноді хочеться виїхати. Бо здається, що надія тане. Але ми тримаємось. Бо це наш дім», учень 11 класу
«Мого чоловіка поранили на війні. Він повернувся інвалідом. Ми все ж мусимо жити і боротись далі, мусимо попри все. Бо діти дивляться на нас», педагогиня
«Наші діти стали дорослішими не за віком, а за вибором. Вони відповідально ставляться до свого життя, бо знають, що кожен день — це шанс. Шанс бути сильним, бути добрим, бути українцем. Вони допомагають волонтерам, підтримують одне одного, вчаться навіть під звуки вибухів. Вони не питають, чому це сталося — вони питають, що можна зробити. І роблять», педагогиня
«Я добре пам’ятаю Чорнобильську трагедію. Не з книжок, не з фільмів — з власного життя. Я була студенткою Бердянського педінституту, коли допомагала розселяти евакуйованих жителів Чорнобиля. Я бачила їхні очі — втомлені, розгублені, сповнені болю. Я чула їхні історії — про покинуті домівки, про дітей, яких вивозили вночі, про тишу, яка стала небезпекою.
Ці долі були зруйновані. Скалічені. І я ніколи не забуду цього. Тому сьогодні, коли ворог перетворює Запорізьку атомну станцію на щит, я не можу мовчати. Ми не маємо права допустити повторення трагедії. Бо це вже не просто загроза — це реальність, яка дихає нам у спину.
Енергодар — це новий Чорнобиль, який ще можна зупинити. Це місто, де живуть діти, вчителі, лікарі, звичайні люди. Це станція, яка має давати світло, а не страх. І якщо світ не почує нас — наслідки можуть бути незворотними. Я звертаюся до тих, хто має владу, ресурси, голос: Зупиніть цю небезпеку. Захистіть Енергодар. Захистіть життя. Бо я пам’ятаю, як це — втрачати все. І не хочу, щоб це повторилося», педагогиня.
Ще новини Нікопольщини: Жителям Мирівської громади нагадали про отримання квитанції на сплату мінімального податкового зобов’язання