Сьогодні в Україні вшановують пам’ять жертв сталінських голодоморів. Вони забрали життя мільйонів людей. Точна кількість жертв невідома досі. Мова може йти про 3,9 млн, серед яких четверта частина – діти до 10 років. На Дніпропетровщині голодомор 1932-1933-років вбив близько 65 тисяч людей. У Нікопольському районі жертв було близько 4 тисяч. Серед них – близько 800 у самому Нікополі. У цьому матеріалі розкажемо про голодомор на Нікопольщині. Поділимося історичними фактами, спогадами людей, яким довелося пережити жахіття і пощастило вижити….
У статті використана інформація, зібрана відомим істориком з Нікополя Мирославом Жуковським. А також інформаційні та фото-матеріали Краєзнавчого музею міста Покров.
Голодомор на Нікопольщині: як це було
Як колективізували селян і забирали у них хліб
Нікопіль-Мангановий РПК, яким керував Г.М. Помикалов та Нікопольський райвиконком на чолі з І.С. Куцеволом, завершив в 1931 році колективізацію селянських господарств та настійливо домагався отримати повний контроль над колгоспами і радгоспами через керівників сільрад і радгоспно-колгоспні парткоми і осередки для виконання головного завдання компартії – забезпечити поставки хліба державі.
Колективізацію було завершено з великими втратами для селянства, тому що було розкуркулено близько 5 000 осіб, з яких загинуло 2 500…
Вже на той час хлібозаготівлі зустрічали прихований опір колгоспів, які на 1 серпня заготовили хліба лише 11,8 %, а одноосібники виконали план тільки на 2,4 % річного плану, що РПК кваліфікував як саботаж і опортуністичні прояви.
Застосовуючи примус РПК-РВК, його уповноважені домоглися на 15 вересня 1931 р. виконання річного плану на 66,3 %, і тільки одна з 20-ти сільрад виконала план.
Проти тих, хто опирався великим планам хлібозаготівлі, проводились репресивні дії. Так, звинувачене в правоопортуністичних діях керівництво Олексіївської сільради було притягнуто до відповідальності. Це давало негативні наслідки в проведенні чергових сільськогосподарських робіт і на 1 вересня план зябу (86,4 – 90 га) було виконано тільки на 5,5 %28
РПК-РВК почав застосовувати тактику вилучення хліба через роботу буксирних бригад. Так, Дмитрівська сільрада створила таку бригаду у складі 48 осіб при 40 підводах і направила її в Новоіванівську і Борисівську сільради. Вони, виконуючи завдання, так вичищали селянські комори, що допомогли виконати план хлібозаготівлі на 105 %.
«Жовтнева валка» буксирних бригад призвела до виконання річного плану хлібозаготівлі таким чином: 12-ть сільрад – від 101 до 119%, а 9-ть – від 78,4 до 97,5%.
Дії, викликані цими бригадами, викликали відплатні силові дії селян, у яких вилучали хліб.
Але все ж до нового року план хлібозаготівлі в 20 000 тонн було виконано.
Проте в січні 1932 р. прийшли вказівки збільшити річний план 1931 р. до 22 100 тонн і здати хліб протягом місяця.
Знову, застосовуючи тактику буксирних бригад, РПК почали кампанію по збору хліба.
15 січня 1932 р. голова ЦКК КП/б/У Затонський В.П. прибув у Нікополь та відвідав кілька сільрад з метою ознайомлення зі станом хлібоздачі. Різко посилилась агітація проти тих, хто не бажав здавати хліб відповідно до нової розкладки, їх відзначали як опортуністів і саботажників, куркулів. Тих членів компартії, які виступили проти надмірної викачки хліба, звинувачували в опортунізмі, виганяли з партії.
Це відбулось в с. Шолохово, Покровському, Олєксіївці, Лапинці. Найбільш вперто чинили опір одноосібники, які не могли розраховувати на допомогу хлібом з боку держави, бо вона сама його у них забирала.
Весною 1932 р. почалася мобілізація насіннєвого фонду сівби, але справа рухалась повільно. На початку березня 1932 р. було зібрано лише 75,8% необхідного насіннєвого фонду. При цьому знову застосовувалися партійні репресії проти тих керівників, які намагалися зменшити видачу зерна до фонду. Так, наприклад, було виключено з партії ряд керівників Перевізько-Хуторської сільради.
Чорні і червоні дошки
Тоді ж почали застосовувати тактику внесення передовиків здачі насіння на «Червону дошку», а відстаючих – на «Чорну дошку» з проведенням каральних санкцій проти останніх. Становище ускладнювалось тим, що до Нікополь-Манганового району прикріпили з метою надання допомоги П’ятихатський та Новопразький райони, куди треба було направити частину насіннєвого фонду.
Через невиконання областю плану хлібозаготівель, від покарання окремих осіб перейшли до покарання районів та сіл із занесенням на “чорну дошку” смерті. Першим в нашій області стало село Вербки, його оточили парканом, у селян вилучили все продовольство, за зиму 32-33 у ньому загинуло 90% мешканців…
План на сівбу було визначено у 28 423 га, який було частково виконано (від 60% до 100%) сільрадами до кінця квітня.
Жнива 1932 р. за повідомленням місцевої преси набирали рис напруженої боротьби. РПК оголосив 23-27 липня того року днями штурму і боротьби з втратами врожаю, великі масштаби яких набули внаслідок дезорганізації в роботі, злочинного ставлення до харчування колгоспників, що, як наслідок, призводило до масових крадіжок.
Було широко розгорнуто пропаганду проти «куркулів» та їх агентури. Великою підмогою в посиленні репресій став сумнозвісний Указ Президії ВЦВК СРСР від 7 серпня 1932 р. Виїзні сесії Нікопольського нарсуду відповідно до нього почали здійснювати вироки до тих, кого притягнули до відповідальності за «розбазарювання хліба».
В с. Шолохово було засуджено на 8 років табору – 1 особа, в с. Борисовці – 2 особи, в с. Високому – 1 особа терміном на 5 років.
Привертає увагу той факт, що серед затриманих за крадіжку хліба (3-4 кг) в Покровській та Новомиколаївській сільрадах були тільки жінки.
2 серпня 1932 р. було оголошено про попередні підсумки збиральної кампанії та план хлібозаготівель, який складав 35 800 тонн (з них 16 000 тонн пшениці).
РВК розпочав створювати комісії щодо сприяння хлібозаготівлі з числа своїх уповноважених і представників сільських партійних і радянських організацій. Але процес хлібозаготівлі йшов мляво, незважаючи на грізні накази і палкі заклики. На 1 листопада 1932 р. було виконано план хлібоздачі по колгоспам на 30,7 %, а одноосібна хлібоздача досягла тільки 22,4% плану.
В той рік, незважаючи на те, що кількість колективізованих селянських господарств досягла 95 %, десятки тисяч центнерів хліба залишилось на полі. Його не встигли прибрати – хліб гнив.
Нікопольський РПК і РВК знову застосовували репресії. Так, одноосібник Сокур Д. з с Олександрівки за те, що він замість 5 ц. здав тільки 2 ц., а інше «розбазарив» (роздав родичам, заховав), засудили як злісного ворога на 5 років таборів.
В с. Червоногригорівці 1 чоловіка за крадіжку хліба розстріляли, трьох – засудили на 10 років; за переховування хліба в с. Олександрівці одного засудили на 8 років, трьох – на 6 років. За погане виконання хлібоздачі окремі колгоспи заносили на «чорну дошку», як це сталося з артіллю «Шахтар» Катерино-Михайлівської сільської ради.
Згідно з постановою облвиконкому та Нікополь-Манганового РПК від 05 листопада 1932 р. його територія повинна була блокуватися, припинявся підвіз краму і продовольства. Тих представників місцевих колгоспів чи сільрадівських осередків, які виступали проти виконання надмірних планів хлібозаготівель, виключали з партії і судили, як, наприклад, це сталося з керівництвом контори «Заготскот».
На кінець листопада 1932 р, на «чорну дошку» ще потрапили колгоспи «Шлях Леніна», «Червоний партизан», «3-й вирішальний».
Голод на Нікопольщині
На Нікопольщині ставало все більше голодуючих… Люди намагалися рятуватися, хто чим міг. А влада жорстко карала «злочинців».
Так, у вересні 1932 р, було засуджено 10 осіб з пекарні, які виносили паляниці хліба з роботи, щоб прогодувати сім’ї.
Внаслідок примусових реквізицій хліба в селах Нікопольщини почалось масове недоїдання і голодування мешканців. У таємній інформації Дніпропетровського обкома КП/б/У в РНК УРСР від 26 лютого 1933 р. відзначалося, що зростає кількість тяжких хвороб, пов’язаних з голодом, навіть серед дітей виробничо-колгоспного активу.
На початку березня 1933 року Дніпропетровський облвідділ ДПУ повідомляв голові ДПУ УРСР про розширення розмірів голодування в області, зокрема в Нікопольському районі, де в 9-ти населених пунктах опухло 887 чоловік, голодує 380, померло від голоду 7 чоловік.
Спогади очевидців, що пережили голодомор 1932- 1933 рр, показують жахливу картину вимирання краю.
Так, Галина Сотникова – мешканка Рудника, народилася у селі Січовик, що на Нікопольщині, розповідала:
“Не можу забути, як благав батько-вдівець не забирати останніх гарбузів, прихованих у скрині. Як нас, п’ятьох малих та знесилених, скидали з тієї скрині, забираючи все, навіть розтрощену поспіхом городину. Навесні 33-го село нагадувало кладовище, у хатах лежали померлі, не було сил ховати людей, їх загортали у ганчір’я та скидали у братську могилу. Попід дворами ходили сироти. Аби врятувати дітей, батьки здавали опухлу від голоду малечу до колгоспних ясел, та там було не краще, няні навчали відшукувати зелені пагони, розжовувати їх, запиваючи водою”
Галина Сотникова
Марія Величко, жителька Покрова, яка народилася у Новомиколаївці Нікопольського району, згадувала:
“Для тих, хто вижив, 33 рік став мірилом істинних цінностей, люди раділи малому, боялися вголос навіть говорити про голод, аби не наврочити. Мені було лише вісім, пам’ятаю буксири, що ходили по селу й збирали зерно. У хаті весь час чувся плач новонародженого братика, я боялася заглядати у колиску, в нього була така велика голова. Мама всі крихти віддавала нам, сама знесилена мовчки лежала на лаві”
Марія Величко
Ганна Ліновицька, яка народилася в селі Рябошапівка, нині Новоіванівка, Нікопольщина, розповідала:
” В селі була церква, її зруйнували, а ікони спалили. Пам’ятаю, урожай був, пшениця по пояс, а їсти нічого – все вивезли. Влітку, восени ще якось трималися, ховрахів ловили, птахів, мишачі нори розривали, вони туди стягували зерно, а взимку зовсім погано стало. Сніг під два метри, сил не вистачало навіть на двір вийти, не то що хату протопити”
Спогади людей, що пережили голодомор, здебільшого вони скупі й короткі – “до голоду була велика родина, господарство і хліб на столі, після – страх, аби не було гірше”.
Навіть маленькі діти розуміли, що є закон, коли за п’ять колосків можуть вислати усю родину, є “чорна дошка”, що означало – смерть…
У травні 1933 р. на станції Нікополь судили 23 особи за крадіжки борошна, пшениці, гречки. Суд виявив 25 випадків крадіжок продовольчих товарів, засудив двох осіб до розстрілу, 5 – до 10 років, одного – до 6 років, трьох – до 5 років, двох чоловік – до 4 років ув’язнення і інших на менші строки ув’язнення. Заохочувалися викривальні робсількорівські дописи-сигнали в місцеві газети, відповідно до яких проводилось слідство і суд.
Основна маса робітництва і селянства жила на зарплату, середній розмір якої складав 150-200 крб. В той же час щороку проводили державні позики в розмірі не менше місячної зарплати.
Забезпечення хлібом у Нікополі здійснювалось по картковій системі, але якщо особи, які забезпечувались по першій категорії, отримували хліб більш-менш без перебоїв, то особи, що забезпечувались по другій категорії, не отримували хліба іноді по декілька днів, як це сталося з працівниками краєзнавчого музею. Це призвело до того, що один музейний фахівець помер з голоду.
Внаслідок поганого харчування, голоду в селах, серед населення поширювались хвороби, зростала смертність.
Незважаючи на зростання смертності від голоду, план хлібоздачі виконаним не був. З великими труднощами збирався насіннєвий фонд та харчування для колгоспників, які виходили на роботу. Внаслідок виснаження людей посівна затягнулася до кінця травня. Ударникам посівної видавалось по 600 г хліба на день і тільки на початку травня норму збільшили до 800-1000 гр.
Організація посівної супроводжувалася репресіями проти «контрреволюціонерів». Наприклад, в квітні 1933 р. в радгоспі «Скотар» судили і вигнали з радгоспу 30 % його членів.
Незважаючи на досягнення окремих колгоспів (восьми з 55-ти), становище з посівною складалось настільки загрозливим, що керівництво Нікополь-Манганового РПК і РВК направило в колгоспи с. Борисовки та с. Дмитровки тракторний парк «Нікопольбуду». Сучасник свідчить про перебіг весняних робіт у колгоспі Красіна (с. Капулівка):
«Колгоспники брели рідесенькими жмуточками до колгоспного двору, і вже коли сонце далеко підбивалось вгору, лише тоді млявими кроками вирушали в поле. Вихід на роботу ледве доходив до 30-40 % загальної кількості колгоспників. Частина їх ловила рибу до власних потреб та спекуляції. Інші працювали на власних городах, вважаючи його за основне джерело своєї продукції».
Влітку 1933 року почався новий етап боротьби за хліб. На жнива витягували ослаблих колгоспників та членів їх сімей та формували особливі групи з охорони врожаю – від так званих «куркульських парикмахерів».
Кампанія охорони проходила в супроводі судових процесів над колгоспниками, які зривали ще зелені колоски, щоб врятуватись від голодної смерті.
Та ситуація складалась настільки загрозливою, що керівництво оголосило на початку вересня 1933 р. адміністративну мобілізацію, згідно з якою всі особи чоловічої статі від 18 до 45 років, а жіночої від 18 до 40 років повинні були вийти на збір врожаю.
Жорстокі заходи і репресії призвели до того, що на 14 вересня 1933 року хлібоздача досягла 91 %, а на 15 жовтня 1933 року – 99,5%, але битва за врожай ще не закінчилась. Ще залишились не змолоченими хліба більш ніж на 14 700 га, не завершена була натуроплата МТС.
Але головне було досягнуто – селянство було приведено до покори шляхом голоду і репресій, поставлено під контроль компартії. До осені 1933 р. кількість колгоспів і радгоспів було скорочено в два рази, а замість сільскорадівської парторганізації було створено 3 політвідділи МТС, 34 виробничих партосередки, 5 партійно-комсомольських осередків, в решті колгоспі був обов’язково парторг.
Як правило, парторги були прислані з міста, і були службовцями або робітниками-активістами. Колгоспи Нікопольщини було вмонтовано в тоталітарну комуністичну економіку і на довгі десятиліття вони під контролем партійних органів повинні були здійснювати обов’язкові держпоставки хліба та інших продуктів харчування.
По неповним даним, які було отримано під час пошукової роботи Нікопольського товариства «Меморіал», від голоду загинуло в 1932-1933 рр. в м. Нікополі близько 810 осіб, в селах Нікопольського району – 2 500 осіб.
В порівнянні з іншими районами Дніпропетровської області, смертність від голоду була нижча внаслідок можливості відходу селянства на роботу до манганових шахт і на будівництво трубного заводу.
Колективізація, індустріалізація, тотальне розкуркулення й голодомор стали народною бідою, за якими прийшла війна. Голод залишився у 30-х, його замовчували, приховували, а згодом взагалі заперечували. Але його не забули, він залишався у пам’яті та церковних помянниках, де ті, хто вижив, записували імена тих, кого забрав голод…
Цей період – 1932-1933 рр. по праву можна вважати переломним в житті Нікопольщини як в соціальному, так і економічному аспектах. Завершення процесу встановлення повної влади Компартії на Нікопольщині, який супроводжувався масовим голодомором і терором дало можливість розпочати її керівникам новий етап в індустріально-аграрному розвитку краю. Ці плани 30-х років на десятиліття визначили перспективи його розвитку…
Сьогодні, о 16:00 українці запалять свічки в пам’ять про мільйони невинних жертв голодоморів…
Ще новини Нікополя і району: Як на Нікопольщині, вперше в історії сучасної України, підняли український прапор 7 листопада 1988 року (фото)
