Альона Романенко – депутат з Енергодара. Працівниця ЗАЕС. Вона декілька місяців залишалася у рідному місті після його окупації. Адже вважала, що потрібна людям – – своїм виборцям. Але згодом все ж виїхала. Спочатку до Запоріжжя, потім до Києва.
Нині, живучи у столиці, продовжує брати участь у численних волонтерських проєктах. Утім, активістка каже: «Я б не назвала це волонтерством. Це — реалізація моєї внутрішньої потреби».
В інтерв’ю журналістам газети «Атомник України» Альона Романенко розповіла про перші дні повномасштабної війни в Енергодарі, про шалений спротив ворогу і про початок окупації.
Nikopolnews пропонує вашій увазі це інтерв’ю.
«Я не знаю жодної людини, яка б лишилась осторонь. Навіть ті, хто потім скорився окупантам, намагалися захистити місто» – депутат з Енергодара Альона Романенко
– Альоно, розкажіть, будь ласка, де застала Вас звістка про початок повномасштабного вторгнення, як реагували люди, як намагалися організувати спротив?
– Будучи депутатом міської ради, я відразу опинилася в центрі подій. На 24 лютого було заплановане засідання — і ще за день до того ми навіть уявити не могли, яку страшну звістку будемо на ньому обговорювати! Звісно, ми отримували тривожні новини, проте повірити у те, що в ХХІ сторіччі розгортатимуться такі події, не могли… Всі були приголомшені, але — не спантеличені. Коли все почалося, у містян було безліч ідей, як протистояти агресору.
Чоловіки відразу пішли до військкомату. Багато з них поїхали до Василівки, щоб прикрити основний вузол, який надає доступ до міста. Тих, хто не встиг вирушити в цьому напрямку, але хотів захистити місто, спрямовували до виконкому. Чоловіки були задіяні в патрулюванні міста, підготовці блокпостів до зустрічі ворога тощо. А жінок направляли до мене — мовляв, Альона підкаже, що робити! Але підказувати було не потрібно, ми дуже швидко згуртувалися та визначились із першочерговими завданнями.
Готували «коктейлі Молотова», знаходили необхідні речі для тих, хто став на захист міста, готували їжу для хлопців на блокпостах та розвозили її, облаштували пункт обігріву і між собою назвали його «кафе Байрактар». Додому майже не заходили — ночували на матрацах у підвалі, аби бути там, де ми потрібні.
Тобто на місце першого шоку дуже швидко прийшло усвідомлення того, що треба діяти?
– Я не знаю жодної людини, яка б лишилась осторонь. Навіть ті, хто потім скорився окупантам, намагалися захистити місто. Це було неймовірне видовище, коли містяни збиралися на блокпостах і ставали перед танками, що йшли на Енергодар. Ми не відчували страху. Тоді ще вірили: ми зможемо показати, що нас багато, що ми не збираємося віддавати наше місто — і вони підуть… Але у відповідь були постріли. Наші хлопці боролися відчайдушно, не маючи військового досвіду та відповідної зброї, намагалися знищити танки, але військова техніка легко розбила всі наші захисні барикади та спрямувала до АЕС.
Спочатку росіяни спостерігали, а потім застосували зброю
– Енергодарці не змирилися й після окупації міста?
З цим неможливо змиритися. Впродовж першого місяця окупації мешканці виходили на мітинги з гаслом «Слава Україні!» та на вулицях співали Гімн України. Спочатку росіяни за нами просто спостерігали. Ми дуже швидко навчилися вирізняти серед натовпу нібито цивільних у специфічному одязі. Але 2 квітня вони відкрили стрілянину по мирному населенню та закидали димовими шашками, були постраждалі.
– До того ж почали вишукувати організаторів мітингів і в цілому активістів?
Так. Через російські катівні пройшло дуже багато людей. Окупанти виловлювали хлопців, які спалили танки, учасників оборони та тих, хто мав проукраїнську позицію, схиляли до співпраці керівництво міста. У березні був епізод, який дав нам зрозуміти, що окупантам не потрібні перемовини з міською владою і вони вже перейшли до рішучих дій. Після пізнього розвантаження гуманітарної допомоги для медчастини, задля безпеки, ми декількома родинами залишилися на ночівлю у друзів, які жили поруч. Того вечора родина міського голови була з нами. Аж раптом Дмитру Олеговичу зателефонував один із депутатів і давай зізнаватися йому у величезній пошані, переконувати, що він, цей депутат, ніколи не зрадить, та наполегливо просити про зустріч, де б він зараз не був, і до ранку ця зустріч не терпить. Потік лестощів видався підозрілим і Дмитро Олегович нікуди не пішов. А на ранок ми дізналися, що росіяни схопили Івана Гнатовича, першого заступника міського голови. Вочевидь депутат-зрадник, який йому телефонував, спромігся виманити його для окупантів.
А що той депутат? Він став не просто одним із перших колаборантів, а й очільником міста від окупаційної влади. Партизани намагалися знищити його кілька разів, але він виявився живучим…
“Коли я виїхала до Запоріжжя, в супермаркеті з їжею у мене навернулися сльози, а коли зайшла у відділ зі стосами гігієнічної продукції, розридалася вголос…”
– Одним із способів придушення спротиву енергодарців стала й організована гуманітарна катастрофа?
– У місті швидко закінчилися продукти. Аби добути хоч якусь їжу, черги займали з ночі. Та й то щось купити могли тільки ті, в кого на руках була готівка, адже з карток кошти зняти було неможливо. Бабусі на вулицях благали про шматок хліба, комусь давала гроші, з кимось ділилася продуктами, бо напередодні війни теж піддалася паніці та скупилась, але вдома не була жодного дня. Не було бензину, всі ходили пішки. Не ловив мобільний зв’язок.
11 березня із Запоріжжя прибула перша фура з гуманітаркою, потім були ще, але для цілого міста необхідного, звісно, не вистачало. Я, разом з командою молоді, займалася організованим нами пунктом видачі допомоги для діток до трьох років. Розподілити продукти харчування і гігієни було складно, бо нужденних було більше, ніж допомоги. Ми вимушені були видавати по пів пачки підгузків на дитину, а жінкам — по одній, уявіть, прокладці! І це було щастя. Коли я виїхала до Запоріжжя, в супермаркеті з їжею у мене навернулися сльози від достатку, а коли зайшла у відділ зі стосами гігієнічної продукції, розридалася вголос…
– Ви жили в Енергодарі, переховуючись, до травня — чому, знаючи що за Вами полюють, не ухвалили рішення про виїзд на підконтрольну Україні територію раніше?
– Бо я знала, що потрібна людям. Виїжджати було тяжко, не могла собі уявити, як полишити місто і тих, хто сподівається на підтримку. Але тоді, коли мені вже особисто передали «привіт» та барвисто розписали, що зроблять зі мною росіяни, коли впіймають, я наважилися на втечу з-під окупації.
– Як зустріло Вас Запоріжжя?
– Перше, що побачила — це наш енергодарський жовтий автобус, який того дня завантажували гуманітарною допомогою до Енергодара. Я кинула свій рюкзак і почала теж вантажити. Там, у кризовому центрі в Запоріжжі, я й залишилася на певний час, допомагала з організацією відправок до Енергодара. Після того як окупанти повністю заблокували шляхи до міста, в Запоріжжі було відкрито перший центр з надання допомоги енергодарцям. Спочатку саме в Запоріжжі осідала найбільша кількість вимушених переселенців. Потім центри допомоги відкрили у Дніпрі, в Києві, де я працюю зараз.
«В полоні перебуває мій колега із ЗАЕС»
– Один із напрямів Вашої діяльності — спроби визволити полонених.
– У мене в цій справі є особистий інтерес. В полоні перебуває мій колега із ЗАЕС Сергій, з яким ми разом були в спортивно-туристичній комісії молодіжної організації станції. Він працював зі мною й у пункті допомоги в Енергодарі, продовжував допомагати після того як я виїхала — хоча його й попереджали: «Заканчівай єто дєло, а то плохо будет!» Погане таки сталося: у червні 2023 року Сергія взяли в полон. Ми знаємо, що зараз він перебуває в ув’язненні в ростові, йдуть судові засідання за сфальсифікованою росіянами справою. На жаль, жодні спроби посприяти його визволенню поки що не були успішними. З цивільними полоненими ще важче, ніж з військовими.
– Серед заходів, в яких Ви взяли участь, був також проєкт «Станьмо ближчими», який цього разу охоплював діток з інвалідністю з Енергодара. Якими були враження від акції?
Це був один із найкращих моментів 2024 року! Бути корисною, особливо для енергодарців — це моя потреба, тож гріх було не скористатися можливістю порадувати дітлахів! Діти, отримавши подарунки, щиро раділи, це було справжнє диво. Я дуже вдячна як організаторам заходу, так і учасникам.
– Бажаємо Вам, щоб позитивних моментів у житті було якомога більше, щоб Перемога настала якнайшвидше, і — перепрошуємо за те, що змусили зануритись у спогади і наново пережити страшні часи.
Насправді, я хочу про все пам’ятати і розповісти про пережите. Деякі деталі стираються з часом, а пазл історії складається саме з них… Однак основні події та емоції, пов’язані з ними, не забудуться ніколи.
Автори: Марічка СМЕРЕКА, Любов НАТОЧІЙ.
Ще новини Енергодара: Героїчний спротив мешканців Енергодара російським окупантам увійшов до підручника історії України
