Мер Енергодара Дмитро Орлов розповів про те, чим займається зараз, залишаючись офіційним міським головою окупованого вже три роки міста. Також він розповів, що відбувається в Енергодарі і на ЗАЕС зараз. Поділився болючими спогадами про початок окупації.
Все це – в інтерв’ю Дмитра Олова профільному виданню «Атомпрофспілка», передає Nikopolnews.
За роки, що минули, енергодарцям судилося пережити усю можливу гаму емоцій — від глибокого шоку до небувалого патріотичного піднесення, від болю втрати до надії на якнайшвидшу деокупацію станції і міста. Нині ми усвідомлюємо: миттєвих рішень не існує. Однак потрібно жити далі й докладати всіх можливих зусиль, щоб відстояти право на життя на рідній землі. І це означає — щодня працювати над тим, щоб підтримувати одне одного й наближати справедливий мир, – пише автор матеріалу
Чим займаються мер Енергодара та його команда зараз
– Дмитре, згадуючи період, що минув, чи могли б ви виокремити найголовніші завдання, які поставали перед вами та вашою командою?
– Найважливіший напрям, куди ми одразу спрямовували зусилля, увесь час лишався незмінним — це допомога військовим. Можу зазначити, що Програма підтримки енергодарців, які зі зброєю в руках пішли боронити батьківщину, та членів їх сімей, діє вже три роки і є доволі розгалуженою. Зокрема, вона передбачає виплату на задоволення потреб військових в розмірі 50 тисяч гривень, виплати у разі поранень різної ступені тяжкості, а також підтримку сімей загиблих, виплати дітям, які залишилися без когось із батьків-військових. Загальна сума виплат за Програмою підтримки Захисників і Захисниць України, яка фінансується з міського бюджету, станом на 1 грудня 2024 р. становила 36 274 000 грн. Ми тоді підбивали певні річні підсумки, тож можу навести вам цю цифру. Програма подовжила діяти і цього року.
Крім того, ми за можливості намагаємося реагувати на болісні виклики сьогодення, тож зараз додали до Програми і такий напрямок як фінансова підтримка сімей полонених і тих, хто зник без вісти.
Хочу також наголосити, що левова частка коштів Енергодарської територіальної громади йде на потреби військових та передається в оборонний фонд області: на побудову захисних споруд, покупку БпЛА, РЕБ, авто, пристроїв живлення тощо. Цьогоріч до фонду з бюджету Енергодара буде спрямовано 350 млн грн. У минулому було виділено майже 300 мільйонів.
– Як змінювалися пріоритети у підтримці цивільного населення?
– У перший рік завданнями номер один були евакуація та надання гуманітарної допомоги. На початку, завдяки міжнародним фондам, ми мали можливість надсилати найнеобхідніші речі й продукти до міста.
Наступного року увагу було сконцентровано на допомозі вимушеним переселенцям.
На третій рік стало очевидним, що настав час думати про адаптацію на нових місцях. Тоді міграція вже максимально сповільнилася. Ті, хто відразу виїхали за кордон, або закріпилися там, або повернулися до своєї країни. Переважна більшість енергодарців залишається на підконтрольній Україні території. Чималій кількості атомників вдалося знайти роботу на інших наших АЕС та поселитися у містах-супутниках. Щодо інших населених пунктів, то найбільша концентрація енергодарців у Запоріжжі, Дніпрі та Києві. В кожному з цих міст працюють гуманітарні хаби. Через зменшення потоків міжнародної допомоги вони не мають можливості часто надавати матеріальні блага, однак такі центри продовжують консультувати, сприяти працевлаштуванню, надавати психологічну підтримку.
Були серед енергодарців і ті, хто не знайшов прихистку ні за кордоном, ні в Україні, вони повернулися до окупованого міста. Але це дуже незначна кількість людей.
Що відбувається в Енергодарі зараз
– Що відбувається в Енергодарі зараз?
– Повної картини ми не маємо, адже отримуємо інформацію лише уривками. Місто знелюднене, там залишилося не більше 20% саме місцевого населення. Централізованого опалення немає (бо ж місто живилося від тепло- та електростанції), частково проблему вирішують за рахунок мобільних котелень. Про гаряче водопостачання вже забули, а щодо холодної води — якщо раніше її можна було пити з-під крана, то нині нею навіть небезпечно мити руки. Ліфти, переважно, не працюють увесь період окупації. Електропостачання регулярно зникає, оскільки мережі руйнувалися від обстрілів і перенавантаження, й ніхто не займався ремонтом. Сильно потерпає сфера медичного обслуговування.
Триває тиск на населення. Примусової мобілізації начебто немає, але агітація вступати до добровольчих формувань процвітає, таке є.
У місті «править» уже шостий чи сьомий гауляйтер, ми вже перестали їх рахувати.
– З тими, хто добровільно, «за покликом душі» пішов на співпрацю з окупантами, ситуація зрозуміла й однозначна: це зрада. Але ж були й ті, хто підкорився зі страху за власне життя?
– Напевно. Терор продовжувався повсякчас, мінялися хіба що його форми. Після вторгнення агресори облаштували щонайменше десять катівень. Полювали не лише за активістами та патріотами, російські військові могли схопити й відправити «на підвал» будь-якого перехожого просто за те, що «не сподобався». Люди, яким пощастило вирватися з ув’язнення, розповідали про нелюдські умови утримання та жахливі тортури.
Нині окупанти намагаються демонструвати видимість «права». Приводом для подальшого серйозного звинувачення може стати порушення комендантської години чи донат на ЗСУ. Відкриваються й зовсім фейкові «справи». Відомо, що навіть людям похилого віку, 70-75-річним жінкам та чоловікам, присуджують терміни ув’язнення по 15-20 років.
– Чи є у нашої сторони інформація про полонених енергодарців і чи є якісь важелі впливу, аби посприяти їхньому звільненню?
– Інформація є, на даний час відомо про 23 цивільних полонених енергодарців, 13 з них — працівники ЗАЕС. Ми проводимо різноманітні акції в публічній площині, щоб привернути до цього увагу. На рівні держави, українських та міжнародних правозахисних організацій відбувається колосальна робота, аби посприяти звільненню наших громадян.
Однак, вочевидь, прямого впливу на державу-агресора ми не маємо. Намагання рідних найняти захисників у російських «судах» у більшості випадків ні до чого не призводять. Тамтешні адвокати зазвичай лише відіграють роль статистів задля видимості дотримання закону. Максимум — передати через них передачу чи листа.
З цивільними полоненими ситуація ще складніша, ніж з військовими. З останніми є хоча б якась надія на обмін, але для цивільних у нас обмінного фонду немає.
«Росіяни щиро дивувалися, що їх не зустрічають з триколором»
– Повертаючись подумки до початку трагічних подій, як ви вважаєте, яка стратегія домінувала серед окупантів щодо атомників? Агресори робили ставку на те, щоб вичавити з Енергодара нелояльних до себе людей, аби ті не створювали їм клопоту, або ж, навпаки, намагалися чи то підкупом, чи то залякуванням утримати спеціалістів — адже залишати атомну станцію без фахівців не можна у жодному разі?
– Їхня політика змінювалася. На початку росіяни взагалі не розуміли, чому люди тікають з міста. Накачані пропагандою, вони щиро вірили, ніби визволяють місто від нацистів, і дивувалися що їх не зустрічають з триколорами. Потім нападники роздобули списки ключових спеціалістів — атомників, комунальників, медиків, освітян — і заборонили їм виїзд. Це було чергове кричуще порушення усіх міжнародних норм, разом із правилами ведення війни. Ми доклали великих зусиль, щоб надати цьому всесвітнього розголосу. Агресори, зрозумівши, що перегнули палицю, почали потроху випускати біженців. Однак робили це так, щоб люди самі почали сумніватися, чи вдасться їм втекти — у чергах на виїзд потрібно було простояти тиждень! При цьому випускали не всіх, сертифікованих спеціалістів атомників утримували. Шанс на виїзд у них з’явився тоді, коли було ухвалено рішення, що ЗАЕС не буде працювати на генерацію. Станція може обійтися меншою кількістю персоналу, а з Москви, між тим, гроші надходили на повний штатний список — і окупанти на місці скористалися цим, аби прибрати до рук грошенят.
Як ви знаєте, з лютого 2024 року було заборонено перетинати прохідну ЗАЕС усім, хто не підписав контракт з росатомом. Щоб компенсувати нестачу персоналу, шляхом підкупу та примусу просто з вулиць набрали десь 2,5 тисячі людей. Кількість працівників ЗАЕС нині удвічі менша, ніж до окупації, а рівень кваліфікації персоналу — нижчий у десятки разів. Допуск до експлуатації атомних установок людей, що не мають відповідної освіти, колосально підвищує ядерні та радіаційні ризики.
Що буде с ЗАЕС? «Ми готові до повторення Херсонського сценарію»
– Чи продовжує наша сторона тримати руку на пульсі та бути готовою до того, щоб гарантувати безпеку на атомній станції і в місті у разі деокупації?
– Обов’язково! Держава й міжнародні інституції червоною лінією прокреслюють необхідність гарантій ядерної безпеки. Звісно, ми вже не віримо у «два-три тижні», проте не полишаємо надії на звільнення Енергодара і ЗАЕС дипломатичним шляхом. Ми готові до того, що низку проблем у разі деокупації потрібно буде вирішувати терміново: це заходи, які повинні будуть здійснити ЗСУ, СБУ, ДСНС, це налагодження господарської діяльності. Ми готові до повторення Херсонського сценарію, коли стратегічні інфраструктурні об’єкти були заміновані таким чином, що знешкодити вибухівку без повної руйнації будівель неможливо. Для того, щоб забезпечити електропостачання, завдяки міжнародним партнерам ми вже маємо потужні генератори. Є домовленість із партнерами щодо організації найнеобхіднішої медичної допомоги. Загалом, у нас є розуміння того, що потрібно буде робити, і для цього здійснюються відповідні підготовчі заходи.
– Нині світ увійшов у небачений раніше період турбулентності. Прогнози щодо міжнародної підтримки України є настільки суперечливими і непевними, що нерви починають здавати навіть у найпереконаніших оптимістів. Які настрої серед енергодарців?
– Без надії сьогодні жити неможливо! Впевнений, у серцях містян живе віра в повернення до рідного міста. Енергодарці, всі мешканці України сподіваються на примушення агресора до справедливого миру та поновлення ядерної безпеки, повернення Запорізької атомної електростанції до Енергоатома.
Раніше ми писали: Навчальний центр, де були нацгвардійці, згорів: як росіяни окупували ЗАЕС і яка найбільша загроза зараз
Крім того: «Припинення вогню – це остаточно втрата ЗАЕС»: фахівці розповіли про сценарії для окупованої станції
