На 101-му році життя пішов у вічність найстарший журналіст Дніпропетровської обласної спілки журналістів Григорій Олексійович Сімак, який у свій час був першим редактором районної газети «Нікопольська зоря». Про це Nikopolnews повідомляє, посилаючись на офіційний сайт спілки.
А також пропонує вашій увазі матеріал нашого колеги Миколи Чабана, оприлюднений на сайті спілки до 100-річча Григорія Сімака 14 жовтня 2020 року.
У ньому розповідається про життєвий шлях ветерана, що пережив голодомор, війну, відбудову, перебудову, став свідком відродження української держави, двох Майданів і, на жаль, нової війни. А також ми дізнаємося про те, як працювалося Григорію Олексійовичу на Нікопольщині, де в той час саме відбувалися історичні події…
Матеріал публікуємо без купюр:
Григорій Олексійович Сімак – корінний придніпровець. Народився у с. Спаське Новомосковського району. Все життя віддав розвиткові рідного краю. Фронтовик. Ветеран Великої Вітчизняної війни. Ще в молоді роки був сількором, друкуючи свої публікації в різних виданнях. Потім став професійним журналістом. Працював власним кореспондентом дніпропетровської обласної газети «Зоря», був першим редактором створеної в 50-х роках нікопольської районної газети «Нікопольська зоря», обіймав також інші посади. Все своє життя Григорій Олексійович Сімак відпрацював на нелегкій журналістській ниві. Таким і будемо його пам’ятати – людину, яка шанувала слово і все своє життя присвятила журналістській справі.
Найстаріший журналіст-земляк, учасник війни Григорій Олексійович Сімак, народжений 1920 року в с. Спаське Новомосковського району, живе у Дніпрі. Сьогодні він святкує 100-літній ювілей!
ЗІ СПАСЬКОГО – У ВЕЛИКИЙ СВІТ
— Я тут народився і ніколи своє рідне Спаське не забував, — говорить ветеран. – І куди б мене не кидала доля, воно завжди залишалося в моїй свідомості. Тут, на схилі гори, здалеку видніється старовинне сільське кладовище, на якому упокоїлися мої далекі і недалекі предки.
Змалку Григорія цікавила історія рідного села, яка міцно переплелася з історією його роду. Заснував це старовинне козацьке село 1760 року відставний старшина запорозького війська Трохим Козинець, який оселився тут зі своїми побратимчиками.
На жаль, його предки Сімаки вже не були козаками, а панськими кріпаками. Їх дедалі більшало, відколи Катерина ІІ за словами народної пісні «степ широкий, край веселий та й занапастила».
Понад двісті років тому на лівому березі Кільчені, побіля слободи Спаської, вирішив оселитися український дворянин Павло Чорнявський. Будинок для пана і родини закінчили будувати в 1820 році, розповідає Григорій Олексійович. Пан переїхав з родиною на садибу в новому фаетоні. «А кіньми правив молодий парубок Сергій Сімак – мій прадід!» Ось так пам’ять роду сягає на двісті років вглиб нашої історії.
А нащадок Чорнявського частенько запрошував до себе чотирьох братів Сімаків – Сергія, Івана, Савку і Олексу. Хлопці мали чудові голоси. Пан садовив їх рядочком на ослоні, наливав по чарці і просив заспівати. Розчулені такою честю, брати з захопленням виконували українські пісні. Аж луна котилася селом…
Григорій Олексійович згадує родину своїх батьків – велику й роботящу. Батько Олексій Якович був статечний господар. Працював мірошником на власному вітрякові. Сімаки мали в господарстві пару добрих коней. Серед двору завше зеленів спориш, а над глибочезним колодязем здіймався великий «журавель». Буваючи в рідному селі, Григорій Сімак неодмінно підходить до нього і з якимось хвилюванням заглядає вглибину.
Підлітком він пережив голодомор 1932-33 років. Пам’ятає колективізацію, розкуркулення, які передували голоду. Його батько своєчасно відніс до колгоспу заяву, а потім відправив на колгоспний двір коней і сільгоспінвентар.
Хлопчикові особливо було шкода коней. Дома їх шанували, а батіжком стьобали лише в крайньому разі. Коли ж Гриць через деякий час побачив коней, то з жалю навіть заплакав. Проїжджаючи повз їхній двір, коні тяглися у ворота, а їх нещадно хльоскав чужий дядько з числа незаможників.
— Прочитавши якось у шкільній бібліотеці «Енеїду» Котляревського, — пригадує ветеран, — я почав і собі пробувати власні сили у віршованій сатирі. Став дописувати у газети, дістав почесне звання «сількор».
У голод селяни з’їли всіх коней і волів. Тракторів же було обмаль, тому розумні голови зі столиці додумалися й спустили вказівку – запрягати в ярма молодих бичків і обробляти поля.
За спогадами Григорія Олексійовича тоді була мода давати худобі імена відомих людей. Чапаєв, Петька, Будьонний тут нікого не дивували. Одного зі своїх бичків Гриша назвав Сталін, а другого – Хатаєвич (Мендель Маркович очолив обком партії під час голодомору і був активним провідником політики партії на селі). А тут якось навесні у степ приїхав сам Хатаєвич, і хлопчина теж туди потрапив зі своїм «трактором». «Нацвьохкуючи бичків, я голосно крикнув «Цабе, Хатаєвич!», — і ледве не втьопався, мене, спасибі, попередили», — згадує він тепер з усмішкою пережите.
На фронті і в партизанському загоні Григорій Олексійович був радистом-розвідником. За трудові і бойові заслуги має ордени і медалі.
Про свою малу батьківщину каже так: «Село моє Спаське – це маленька частка багатостраждальної України. За багаторічну свою історію воно не раз зазнавало всіляких катаклізмів і болісних перебудов. Ось і зараз село переживає не кращий період свого існування, та будемо сподіватися, що прийде час, коли селянинові стане на краще».
НАГОРОДИЛИ РАЙОНКУ І РЕДАКТОРА
У 1953 році, після закінчення партійної школи, він опинився за призначенням у кабінеті редактора обласної газети «Зоря» Петра Орлика. «Зваживши на мої побажання, — розповідає Григорій Олексійович, — він призначив мене на роботу власкором газети по Новомосковському району, попередньо дізнавшись про те, що я родом з цього краю. Ще до війни я дописував як активний сількор, тож був міцно пов’язаний з пресою. Петро Євдокимович поздоровив мене з посадою, побажав успіхів. А я своєю чергою намагався швидко оволодіти справою, став друкуватися і був задоволений роботою».
Минуло декілька місяців. В область саме надійшло замовлення з Нікопольського району на кандидатуру редактора районної газети. Такі питання вирішувалися тоді лише обкомом! Саме це і визначило подальшу долю журналіста Григорія Сімака. Його недавній начальник Петро Євдокимович Орлик заспокоював колегу, говорив, що такий варіант теж добрий. А один газетяр-гуморист навіть зробив порівняння – мовляв, краще бути головою мухи, аніж хвостом у слона…
П’ять років на посаді редактора нікопольської районки не пройшли для Григорія Сімака даремно. Район не раз завойовував першість в області по виробництву зерна і тваринництву. За позитивне висвітлення життя трудівників села газета «Нікопольська зоря» стала учасницею Всесоюзної виставки досягнень народного господарства, а головний редактор одержав державну нагороду.
На Нікопольщині тоді відбувалися масштабні події, згадує ветеран. На місці вікових плавнів будувалося Каховське море. А режисер Олександр Довженко знімав фільм «Поема про море». Правда і те, що Олександр Довженко у своїх щоденниках негативно оцінив спорудження водосховища, назвавши море великою калюжею, побудованою на місці козацької слави…
ОДИН ІЗ ФУНДАТОРІВ СПІЛКИ ЖУРНАЛІСТІВ
У час хрущовської «відлиги» на різних рівнях засобів масової інформації дедалі активніше обговорювалася ідея про створення Спілки журналістів. Усі творчі люди мали свої творчі організації. Окрім журналістів…
За цю справу узявся впливовий редактор найпопулярнішої газети «Известия» Олексій Аджубей, до речі, зять тодішнього керівника партії та уряду Микити Хрущова. Установчий з’їзд Спілки журналістів був призначений на кінець 1959 року. На місцях обрали делегатів, зокрема, від нашої області 5 чоловік. Серед них – і Григорій Сімак.
Звісно, це вже історія!
— Їхали ми з великим піднесенням, — пригадує ветеран журналістики. — Петро Орлик між тим натякнув, що на з’їзді буде і Микита Хрущов. Не було. Проте приємною несподіванкою стало оголошення наприкінці з’їзду, що в Кремлі відбудеться прийом. У Георгіївському залі були розгорнуті столи на півтори тисячі журналістів і гостей. Зголоднівши, ми накинулися на приготовлене. І відразу ж почалася довга промова Микити Хрущова про завдання журналістів у будівництві комунізму.
Що ж почули журналісти? До ленінського визначення ролі преси додавалося хрущовське: «далекобійна зброя партії». Звісно, про пресу, як четверту владу, нічого не було сказано.
Поверталися делегати установчого з’їзду у свої колективи з намірами краще працювати. Однак все йшло не так, як хотілося. Ветеран із сумом пригадує партійну «отмашку» для преси на цькування 1968 року «Собору» Олеся Гончара. Та не всі журналісти боялися і своєї тіні.
До війни у Дніпропетровську, виявляється, була своя піонерська газета «Щаслива зміна». А редагувала її Степанида Пащенко. Вона закінчила Харківський інститут журналістики. По війні працювала в редакції «Днепровской правды», а потім у відділі пропаганди і агітації обкому партії редагувала «Блокнот агітатора». В тому ж відділі працював і Григорій Сімак інструктором з преси.
Степанида Пащенко, за його спогадами, відзначалася принциповістю і сміливістю своєї думки. Вона вголос засудила кремлівські втручання в справи «братніх» країн, зокрема, введення в 1968-му військ до Чехословаччини, де намагалися задушити свободу.
Наприкінці свого матеріалу автор пише, що 100-річний Григорій Сімак оточений любов’ю двох доньок, онуків. А доля розкидала його нащадків світами. Одна дочка живе в Італії, друга в Дніпрі, онука з родиною – в Ізраїлі. Сам же Григорій Олексійович залишається відданим патріотом. І рідну землю ні на що не проміняє.
Світла пам’ять!
