У перший день повномасштабного вторгнення 56-річна Олена Козоброд пішла у військкомат. На її привітання «Слава Україні!» пролунала тиша. Жінка вирішила долучитися до війська, щоб підтримати доньку….Нижче – історія вчительки музики з Покрова, яка стала на Захист України у найважчі для Батьківщини дні.
Історію оприлюднило видання hromadske, передає Nikopolnews.
Історія вчительки музики з Покрова, яка стала Захисницею
У перший день повномасштабного вторгнення Олена Козоброд, 56-річна вчителька музики, пішла у військкомат. На її привітання «Слава Україні!» пролунала тиша. Жінка вирішила долучитися до війська, щоб підтримати доньку-військову.
Працювала музичним керівником в дитячому садочку і ростила донбку
Олена Козоброд із Покрова Дніпропетровської області. Працювала музичним керівником в дитячому садочку, у 35 здобула другу освіту — юридичну. Одночасно бігала на роботу в садочок, школу й викладала в інституті — щоб донька Руслана, яку вдочерила після розлучення, нічого не потребувала. З вихованням Олені допомагали батьки, дідуся маленька називала «папа-деда».
«Я готувала її до вступу в консерваторію, вона — талановита дівчинка. Саме в той час стався Майдан, ми бачили ту ялинку, школу (Руся вчилася у приватній школі під Києвом) кілька разів оточували автоматники, бо туди ходили діти високопосадовців. А коли повернулися в Покров, вона заявила, що хоче захищати свою країну: так Майдан закарбувався в її пам’яті, так подіяв», — розповіла пані Олена
Донька вибрала фах військового психолога. Мама її підтримала. Хоч і було непросто.
«Ми приїхали в Київ вступати до військового інституту і проходили повз заклад Поплавського, я й кажу: “Русічко, ну, будь ласка, зайдімо. Ти ж у мене і співаєш, і танцюєш, і малюєш”. А вона: “Мамо, у мене навіть фонограми немає”. — “Нічого, я тобі заграю”. — “Ні, я вирішила”. І я розуміла: якщо дитина так собі надумала, я буду поряд».
Віддала кота подрузі, зачинила квартиру й поїхала на війну
24 лютого Руслана подзвонила з Києва: «Мамо, почалася війна». І Олена подалася в місцевий військкомат:
«Привіталася: “Слава Україні!” — а у відповідь мовчать. Я сказала все, що про них думаю. Щоб ви розуміли, зараз я важу 95 кілограмів, а тоді була 155. Така велика тьотя. На мене дивилися, як на дурепу. Сказали, що жінок не беруть. Але мені байдуже, розгорнула Конституцію: “Утискаєте мої права”. Розповіла, що за плечима маю військову кафедру в педінституті. Звісно, я забула ті навички, але це стало підставою, щоб мене взяли».
Наступного дня прилаштувала кота, віддала подрузі ключі від квартири. У маршрутці, яка везла добровольців до військової частини, вона була єдина жінка. Ще її шокувало, що їй будуть платити зарплату: думала, що Батьківщину захищають, бо це честь і цього достатньо. Олена потрапила до 93 окремої механізованої бригади.
«Я так собі думала: зараз лютий, повоюю, а вже у вересні повернуся у свій дитячий садок. Упевнена, що все закінчиться, — Олені потім було смішно із себе тодішньої — наївної. — Потихеньку нас готували й відправляли на передок. Усі дівчатка молоді, а мені командири сказали чесно: “Анатоліївно, ти велика, доросла, будеш тягарем”. А в мене, крім названого, після вишколу, після навантажень вилізла пахова грижа. Її оперували, і це теж унеможливило вихід на нуль. Тож пішла я на ППД. І потроху стала розуміти: армія — це не лише місце, де люди з автоматами бігають, це глибока й велика структура. І робота дійсно є для всіх: солдатів треба одягти, взути, нагодувати, полікувати”.
Донька Руслана, тоді ще четвертокурсниця, достроково закінчила інститут. Її за два місяці призвали в армію. Дівчина потрапила у ЦСО. Олена ж служить у штабі тилу, записана «солдатом запасної роти», виконує функції діловода. Разом з іншими жінками живе в казармі.
«Усім в армії є місце і справа: якщо кожен виконуватиме її добре, то й Україні добре. Якщо мені завтра скажуть мити туалети для солдатів, я митиму, бо це реальна допомога, це моя користь 93 бригаді, своїй Батьківщині. Моя робота складається з рахування маленьких цифр щодня, і я почуваюся потрібною. Це головне».
“Я сильна жінка. А чоловіки таких бояться”
В армії, ділиться Олена, не до романтики: перший рік давався дуже важко, плакала майже щодня: цивільній людині непросто виконувати чиїсь накази, тримати свою думку при собі. І мова в армії не українська, не російська, вона — суцільний матюк. Жінка ридала, бо, як вихована людина, не могла відповісти тим самим. З часом адаптувалася, побачила повагу до своєї роботи. А з цим теж спершу виникали проблеми.
«Якщо в армії жінка “чиясь”: мама, дружина, донька — у неї все буде гаразд. Якщо прийшла нізвідки, має вибивати місце під сонцем і доводити, що вона професіонал», — каже Олена й зізнається, що також була жертвою ейджизму: її називали «бабусею». Вона відповідала чемно: «У мене таких онуків, як ви, немає».
Та минули роки — і ставлення до жінки змінилося. Вона стала своєю. А побратмими стали її родиною. Хоча раніше не уяявляла, що з чоловіками можна дружити.
«Коли шахраї зламали Telegram і від мого імені просили гроші, відразу п’ятеро людей, з якими я з першого дня служила, передзвонили й готові були їх дати», — пригадала з посмішкою Олена
Тебе відіб’ють, треба терміново одружуватися
Володимир відреагував на її пост у соцмережі. Жінка часом виставляє відео своїх виступів — вона співає. Улітку запостила, як виконує пісню «Коханий», і тоді відгукнулося багато чоловіків, хвалили, захоплювалися. З одним із поціновувачів її таланту завʼязалося листування.
«Багато говорили, з’ясувалося, що в нас багато цікавих збігів: нас обох однаково по батькові — Анатоліївна й Анатолійович; я народилася 26 грудня, він — 27-го; я пішла на службу в перший день великої війни, а він залишив бригаду за день до неї (саме виповнилося 60 років), потім повернувся, а згодом остаточно демобілізувався. Важко йому було поза армією, от Бог йому мене й послав», — сміялася жінка
Володимир Стенько виявився творчою людиною: пише пʼєси й навіть перемагав у конкурсі «Коронація слова». Вони познайомилися в серпні.
У жовтні минулого року Олена у відпустку поїхала на тиждень до Києва: сходила на балет, на концерт у філармонію, виставку картин, на літературний вечір з Павлом Вишебабою, була на фотосесії. Повернулася наповнена, щаслива, а наступного дня закохані розписалися.
Хоча мали це зробити через місяць. Але Володимир наполіг: «Так, у тебе так очі пломеніють щастям, тебе відіб’ють, треба терміново одружуватися».
Дорослі чоловіки плакали
Жінка розповіла, що отримує велике задоволення від жіночого щастя.
Пригадує, як дали їй десять днів відпустки за особливими обставинами. І вона приїхала додому до коханого, у його містечко: займалася його собакою, рубала в городі капусту сокирою (хоча раніше в житті не працювала на городі)
“Готую погано, бо я жінка-свято, а тут мені подобається придумувати сніданки, обіди, вечері. І так мені це до душі», — розповідала жінка…
А про любов каже так:
«Коли я була на літературній зустрічі з Павлом Вишебабою, хтось запитав, чи є місце коханню на війні й в армії? Він заперечив — мовляв, не до цього. А я підняла руку: “Вибачте, з усією повагою до вашої творчості, не погоджуся: заради любові ми воюємо. Любові до Вітчизни, до дитини й одне до одного. У мене весілля скоро”».
Також військова згадала випадок, коли виступала на сцені в дуеті з іншою співачкою. Було це на фронті, заспівали пісню «Коханий».
«А перед цим я сказала: “Хлопці, бажаю вам, щоб у кожного був номер телефону, куди б ви могли подзвонити в будь-який час. А у відповідь почути: «Коханий, я чекаю завжди»”. І от ми співали, а вони плакали. Дорослі чоловіки. Кохання — важливе для всіх, де б ми не були й скільки б років не мали».
Коли Олені виповнилося 60, вона демобілізувалася. І повернулася до рідного Покрова. Бере участь у різних заходах у рідному місті. Зокрема, нещодавно у ветеранському просторі міста вона була ведучою зустрічі з Народним Героєм України Анатолієм Водолазьким…
Нагадаємо, раніше ми писали: «Саме у війську почуваюся на своєму місці»: Захисниця з Нікопольщини, яка в армії з 18 років, розповіла про службу
Ще новини НІкопольщини: «Це була моя мрія з початку війни»: як волонтерка з Нікопольщини підтримує ЗСУ (відео)
