Продюсер, режисер і мандрівник Антон Алдошин разом з товаришем пройшов пішки 1300 кілометрів, аби зібрати гроші для ЗСУ. Мандрували країнами Європи, де переважаюча більшість тих, хто їм зустрічались, підтримували Україну. А тих, хто не розумів, що відбувається, Антон переконував, показуючи фото і відео з Нікополя. Їх надсилав Антону його дідусь.
Про мандрівників розповідає видання КУСТ, передає Nikopolnews.
Коли почалася повномасштабна війна в Україні, Антон з товаришем Артемом Сапельніковим перебували в Індії.
Ось, як згадує чоловік той страшний день:
“Останнє літо перед війною (як це жахливо звучить) ми з другом почали водити людей у походи, а напередодні 24 лютого самі полетіли в Індію. Застали все там. Уявіть, навколо тропічний рай, люди з усього світу з’їхалися, щоб пожити у джунглях, покупатись в океані. І тут ти дізнаєшся, що у тебе вдома – війна. Пам’ятаю, я зі скляними очима виходжу на пляж, а там карнавал з величезними статуями, людьми у костюмах, грає музика, знімають відео, і ти серед усього цього не розумієш, що відбувається, ніби їде дах”
Після цього Антон та Артем ще пів року прожили в індійському місті Дармсала. Звідти віддалено вивозили мам і сестер у Європу. Своє туристичне спорядження передали теробороні, офіс власного продакшну у Дніпрі Антон переобладнав у шелтер для вимушених переселенців. Але за його словами, “комплекс провини не так просто зникає”. Чоловік відчував, що робить недостатньо.
З Індії Артем та Антон приїхали у Європу, і вже там вирішили робити те, що вміють найкраще: мандрувати. Вони захотіли привернути увагу європейців до вторгнення росії та зібрати гроші для своїх знайомих та інших бійців з 231-го батальйону у Дніпрі.
Величезний піший маршрут склали через п’ять європейських країн, які надали Україні допомогу і прийняли найбільше вимушених переселенців. Це Німеччина, Чехія, Австрія, Словаччина, Польща.
“Я знаю, що я витривалий, сильний і психологічно стійкий, знаю, що Артем – тренер з боксу, але коли ти уявляєш, скільки це ночівель взимку у наметі, і що з однієї до іншої столиці в середньому два тижні йти – стає страшно. Хоча… у перший же день походу страх зник, ми сфокусувалися на діях”, – згадує Антон
Стартували чоловіки 19-го жовтня. У поході треба було ще й знімати та монтувати відео, аби нагадувати аудиторії про донати.
Суть всієї акції у тому, щоб взимку протягом трьох місяців пройти 1300 кілометрів, дорогою спілкуючись з європейцями та українцями, які втекли від війни, зняти про це відео і допомогти ЗСУ.
Класичний день у подорожі виглядав десь так:
“Прокидаємося у наметі. Ти вилазиш з нього і завжди дивуєшся, бо не пам’ятаєш, де вночі його встановив. Роздивляєшся все. Далі – ранкова кава. Порції великі, десь по пів літра на кожного, тому що спати на холоді складно, організм ніби в сплячку впадає, треба більше зусиль, аби прокинутись. Готували на газовому пальнику. Три місяці я снідав однаковою стравою – вівсянкою з горіхами та сухофруктами (і не набридло). Мій організм чекав на кашу, як на головну страву якогось свята. Далі по графіку – дві години монтування відео, зйомок сторіс, спілкування з журналістами, людьми, які чекають на нас у наступному місті. Потім збори речей і табору, намету. Три години на день ми витрачали на табірну рутину. Йшли з речами далі. Кожен ніс свій рюкзак по 30-33 кілограмів”, – розповідає Антон
По дорозі дехто зупинявся на машині та пропонував підкинути чоловіків з важкими рюкзаками й прапором України за спиною, але Антон завжди відповідав “only foot”.
Аби переконати тих, то не розуміє, показував фото і відео з Нікополя
На шляху від столиці до столиці два друга зустріли тисячі європейців. Тих, що не підтримують Україну або займають нейтралітет, можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Їм Артем і Антон тим паче пояснювали, що насправді відбувається.
“Я показував фотографії та відео, відзняті моїм дідусем з Нікополя. Показував посічену градами вулицю, на якій провів половину свого дитинства і пропонував їм уявити, що я відчуваю… Часто європейці щось чули про повномасштабну війну, навіть допомагали українцям. Але ми дали їм конкретне переживання, розуміння, що це може прийти до тебе, коли ти не очікуєш”, – розповів Антон
Зустрічалися по дорозі й росіяни та білоруси, які давно живуть у Європі, деякі з них задонатили на ЗСУ. Але найбільш тепло Артема та Антона зустрічали українці. Багато хто плакав на їхніх вуличних концертах (з собою у них була ще й гітара), потребував просто обійнятися, поговорити. У кожній столиці завдяки медійній підтримці проєкту на чоловіків чекали свої. А у Братиславі, Артем і Антон вийшли на сцену разом з гуртом Kalush, який мав у цей час концерт, і розповіли свою історію.
Вже прийшовши у Варшаву, Антон набрав діда відеозв’язком і почув: “Нікополь стоїть, синку, ми стоїмо і всіх їх мали на увазі!”
Антон взяв участь в українському мітингу. На нього у Варшаві чекали сотні людей, вони скандували “Дякую”, а ведуча оголосила зі сцени: “Перед вами людина, яка пішки пройшла 1300 кілометрів”.
Мета була досягнута.
За час мандрівки вдалося зібрати 200 030 грн, це менше 15 % від запланованої суми, але збір триватиме ще тиждень.
Серед потреб батальйону: антени направленої дії, деталі для дронів і спорядження для підрозділів аеророзвідки, спорядження для навчання і підготовки особового складу, нічна оптика для снайперів і дві автівки: для підрозділу аеророзвідки й для медиків.
Допомогти 231 батальйону можна за посиланням.
Раніше ми повідомляли:
- Про Порошенка, Зеленського, війну і гумор – комік з Нікопольщини дав велике інтерв’ю УП
- “У таких містах як Нікополь мобільні укриття мають стояти давно” – ізраїльський журналіст про повноцінне життя під час війни
- У передчутті весни і війни: як жив і виглядав Нікополь у лютому 2022 року
Читайте також:
Цієї ночі ЗСУ знищили на Дніпрі два ворожих катери і дві ДРГ
