«Чому ви не виїжджаєте?». На це питання відповіли жінки з прифронтових територій, де жити небезпечно. Але все ж тут залишається багато людей. Відповіді жінок з Нікополя, Харкова, Херсона, Одеси, Білопілля оприлюднені у матеріалі Таїсії Єрохіної на сайті rfi.fr.
«Чому ви не виїжджаєте?» — запитання, яке постійно ставлять жителям прифронтових територій. Їм закидають, що безвідповідально народжувати дітей та жити з ними під обстрілами, що це дурість — наражати себе на небезпеку. Але люди й далі залишаються вдома. Чому? Українська редакція RFI поставила це запитання жителькам Харкова, Одеси, Білопілля, Нікополя і Херсона. І в кожної є своя відповідь, – пише автор матеріалу, передає Nikopolnews
Зазначається, що усі співрозмовниці видання нині проживають на небезпечних територіях під загрозою щоденних обстрілів із боку російської армії.
З огляду на можливість загрози їм та їхнім рідним, які й досі перебувають на окупованих територіях, справжні імена трьох героїнь ми не розголошуємо, – попереджає автор матеріалу
«Чому ви не виїжджаєте?» — відповіді жінок з Нікополя, Харкова, Херсона, Одеси, Білопілля
Нікополь
55-річна психологиня Ірина Штанько — корінна нікополька. Від початку повномасштабного вторгнення РФ вона живе в місті, де буквально через річку — тимчасово окупований росіянами Енергодар. Про виїзд, звісно, міркувала і міркує, бо життя в Нікополі небезпечне. Та зізнається, що не ставила за мету виїхати звідти ані до, ані під час війни.
Я відчуваю тісний зв’язок із містом, це моя батьківщина, тут народилася і живу все життя. Так, було страшно, і не один раз. Коли вибухає поряд з тобою, то, звичайно, вмикаються природні процеси захисту, спрацьовує наше горезвісне мигдалеподібне тіло (ділянка мозку. — Ред.) — і хочеться кудись бігти, сховатися. Але бажання все покинути та поїхати в мене точно немає, — розповідає нікополька
У перші дні повномасштабної війни висипатися під вибухи не вдавалося. Але з часом звикла і засинає так само швидко, як прокидається від гучних звуків посеред ночі. Зранку встає з усмішкою, вдячністю і такими думками:
«О, прокинулася! Значить, у мене є ще один день, принаймні один ранок. І цього ранку я можу зробити щось хороше».
Нікополь зовсім поруч із тимчасово окупованим РФ Енергодаром, Свят Вєтров, RFI
Донька Ірини з онуком виїхали у більш безпечне місце, і найбільший страх нині для Ірини — втратити чоловіка, із яким разом 37-й рік. «9 травня загинули наші сусіди, буквально за двадцять метрів від нашого будинку. Я подумала тоді:
“Смерть ходила поряд і була поблажливою: забрала миттєво і двох одразу”. Тож якщо прилетить, то хай, аби ми з чоловіком пішли з цього світу, з цієї війни разом», — ділиться співрозмовниця
Подружжя працює в приватному Центрі розвитку сім’ї «Синтез». 24 лютого і кілька днів після були в шоковому стані, але згодом налагодили роботу. Виходити на вулицю тоді ніхто не ризикував, тож терапевтичні групи підтримки проводили онлайн. Пізніше заклад повернувся до звичного режиму.
«Спочатку місто ніби завмерло, — згадує Ірина перші місяці після вторгнення. — Усі були в очікуванні, не розуміли, їхати чи лишатися. А я весь час думала: “Як буду дивитися в очі батькам, чиї діти особливо потребують спілкування і занять?” Ми працюємо з різними дітьми, зокрема з аутизмом. Є активний вік для, наприклад, розвитку мовлення. І якщо його пропустити, то надії, що дитина заговорить, мало»
Психологиня радіє, що за останні два роки двоє вихованців центру почали розмовляти.
Заняття у дитячому центрі в Нікополі. Травень, 2024, Особистий архів І. Штанько
«Поїхати, напевно, для мене значить здатися або зрадити. В жодному разі не критикую тих, хто виїхав. Не маю претензій чи образ. У кожної людини свій вибір, і він правильний. Мої внутрішні налаштування про те, що не можна здаватися, треба бути тут попри те, що ситуація ускладнюється», — розповідає Ірина
Вона нагадує, що війна триває, і закликає кожного наближати перемогу та мир:
«Найкраще, чого ми можемо зараз навчитися, це слухати себе і жити по-справжньому. Для когось бути чесним із самим собою — перебувати десь далеко в безпечному місці. Для інших — на “нулі” зі зброєю в руках. Для когось — у тилу. Для нас — тут. Головне: кожен на своєму місці має робити щось для перемоги».
Білопілля
Білопілля — місто на Сумщині, лише за сім кілометрів від російського кордону і постійно під атаками. Як 24 лютого 2022 року, так і нині на своєму робочому місці Наталія Калініченко — головна редакторка громадсько-політичної газети «Білопільщина».
У перші дні повномасштабного вторгнення друк довелося припинити, але редакція наповнювала сайт і соцмережі. Щойно у квітні область звільнили, запрацювала пошта і друкарня, відновили випуск газети.
Від Білопілля до російського кордону сім кілометрів, Свят Вєтров, RFI
«Хто напише про Білопілля, окрім нас? Звісно, до нас приїжджають журналісти, роблять репортажі, але історія району складається з щоденних повідомлень. Про загиблих героїв, евакуацію, соціальні виплати, благодійні збори… Важливі деталі, навіть такі прості та приємні новини, як-от відкриття магазину чи повернення перукарки. Дуже підбадьорює, коли бачиш, що твоя робота потрібна. Як це не дивно, кількість передплатників зросла, а на сайті побільшало переглядів», — розповідає журналістка
Вручення подяки від заступника Командувача Сухопутних військ України генерал майора Олександра Нестеренка. Особистий архів Н. Калініченко
Близько двох місяців Білопілля перебувало в оточенні росіян. За словами нашої співрозмовниці, цей період був найстрашнішим. Місцеві чули, що вчиняють військові РФ у захоплених населених пунктах, наприклад, Тростянці та Боромлі, тож боялися окупації, катувань і вбивств.
Після звільнення регіону обстріли Білопілля почастішали. Перший стався на Великдень. Уперше влучили по психоневрологічному інтернату, де перебувало більш як 60 пацієнтів. Відтоді атаки з різних типів озброєння не припиняються.
«Життя в прикордонній громаді — це життя на слух. Робиш крок — прислухаєшся. Йдеш у магазин, то не говориш телефоном, а слухаєш і будуєш маршрут так, щоб поруч було якесь приміщення, паркан, щоб сховатися. Кватирки завжди відчинені, — пояснює Наталія. — Артилерійські обстріли — це лотерея. Це не ракети, про загрозу яких сповіщає сирена. Чуєш вихід, свист — і в тебе є від трьох до десяти секунд, щоб добігти кудись, сховатися, впасти».
Після атак РФ по місті у кабінеті головної редакторки зазнала пошкоджень стеля. Особистий архів Н. Калініченко
У травні з Білопілля оголосили евакуацію. З 16 тисяч населення, як було перед початком вторгнення, зараз залишається приблизно шість тисяч. Хтось не готовий кинути господарство, домашніх тварин чи город. В інших тут — робота, стабільний дохід, адже виїзд не лише питання безпеки, а й заробітку.
«Чому не виїхали? Ми абсолютно нормальні, реальні люди, розуміємо небезпеку. Вивезли архів з редакції, інші найдорожчі речі. Завжди заправлена машина, у ній — документи, печатка, найнеобхідніші речі. Будь-якої миті можна сісти та поїхати», — зазначає пані Наталія
Пакування архіву газет з 1947 року для вивезення. Особистий архів Н. Калініченко
Білопілля приймало мешканців із населених пунктів, які за кілька сотень метрів від кордону РФ. Близько семи таких прикордонних сіл ущент зруйновані. Люди до останнього лишалися вдома, а потім в капцях босоніж тікали взимку. Порятунок ускладнювався, бо росіяни били дронами по машинах під час евакуації.
«Звичайно, цього не хочеться, тому морально розумію, що слід бути готовою до всього і не чекати, не піддавати ризику людей, які допомагатимуть. Та поки є час — працюємо», — додає білопільчанка
Журналісти продовжують роботу за будь-яких умов. Коли на місто росіяни в один день скинули сім КАБів, то через пошкодження мережі довелося здобувати інформацію без світла та інтернету. Редакторка згадує, як згодився кнопковий телефон: «Отой старий-старий, телекомівський, підіймаємо — гуде! Боже, які ми раді були!»
Наталія Калініченко на своєму робочому місці в перший день повномасштабного вторгнення РФ. 24 лютого 2024. Особистий архів Н. Калініченко
«Можливо, прозвучить пафосно, але у нас є своя місія. Газета і сайт — єдиний офіційний засіб масової інформації на території Білопільського району. Газеті 104 роки, пережила п’ять назв і три країни. І буде дуже шкода, якщо саме в наш час вона перестане виходити», — розповіла пані Наталія
Харків
Аліна: вдома я жива
Тільки за травень Харків пережив 76 обстрілів, що майже втричі більше, ніж у квітні. Попри це тут мешкає близько 1,3 мільйона людей, корінних і прибулих, готових годинами розповідати про любов до цього міста. Зокрема, 30-річна маркетологиня Аліна, вимушена переселенка з 2014 року. Після початку повномасштабного вторгнення рятувалася з чоловіком і маленькою дитиною.
Оренда житла на заході країни потребувала коштів, вирішили поїхати до батьків на схід, сподіваючись перечекати тиждень-другий в селі, де тоді ще не було прапорів РФ. «Тоді не думала, що війна надовго. Якщо чесно, не усвідомлювала, що фактично їдемо в окупацію», — зізнається дівчина. Вже звідти родина перебралася до Німеччини.
Один із північних районів Харкова, постраждалих від ударів РФ. Ілюстративне фото. Nathanaël Vittrant. RFI
«За кордоном побули рік. Чоловік ходив на мовні курси, я сиділа вдома з немовлям. Постійно жили в очікуванні, мало з ким спілкувалися. Це ще й припало на перший рік дитини, коли і так не розумієш, як новоспечена мама, що робити. Треба було облаштовуватися там, а не хотілося», — згадує співрозмовниця
В Україну родина поверталася, як зазначає Аліна, «з перемогою в очах», бо з фронту надходили обнадійливі новини. Пара розуміла, що попереду буде важко, але готові багато працювати та відбудовувати країну.
«Хоч у Харкові не маємо власного житла, але тут відчуваємо себе вдома, потрібними, соціально значущими. Ще й деякі рідні неподалік. Протягом десяти років вибудовувала своє життя у цьому місті, не готова стільки ж витрачати на те, щоб підтвердити свій диплом і досвід у чужій країні, покладати всі сили на кар’єрні перегони замість того, щоб присвячувати час дитині», — пояснює Аліна
Життя в умовах війни обмежене, особливо для дозвілля дитини, ще і слід дотримуватися правил безпеки. І якщо за кордоном українка відчувала провину за те, що покинула батьківщину, то тепер картається, бо привезла в Україну дочку. Та про повернення не жалкує. Пригніченого стану, з яким перебувала на чужині, вдома не має.
«Хоч і обстріли, але мені добре в Харкові. Я бачу, що моя дитина щаслива. Жити за кордоном не хочу. Ми поверталися не заради якихось матеріальних благ, а за покликом душі, як би пафосно не звучало. Жили в окупації, за кордоном, найкраще — удома», — зазначає Аліна
Українка навчилася спати під звуки вибухів. А коли після чергового блекауту харківці, за її словами, «виповзають на вулицю та просто спілкуються без жодних гаджетів», навіть тішиться. Та ось до загибелі людей через російські атаки не звикла, особливо близько сприймає до серця, якщо серед постраждалих діти.
Дівчина працює дистанційно. Поєднувати роботу з вихованням не просто, зате така зайнятість дозволяє менше «вантажитися» новинами.
«Щодня купа справ — робочих чи хатніх, дуже втомлююся, але відчуваю: “Я жива”. За кордоном цього не було, і звідти ситуація здавалася набагато важчою, ніби живого місця тут немає. А люди є, і життя є», — наголосила Аліна
Ева: повернутися було принципово
24 лютого 2022 року Ева Лукаш, продюсерка, співзасновниця студії відеовиробництва Palay прокинулася від вибухів, як і вся Салтівка. Спочатку з чоловіком Ярославом виїхала до родичів у передмістя. Потім рушили далі. Зрештою, проїхавши ледь не через всю країну, зупинились у Тернополі. Спокійне і невелике місто, за словами харків’янки, не імпонувало її ритму життя. Та й ділити побут із родичами, теж вимушеними переселенцями, під одним дахом було непросто.
Подружжя долучилося до волонтерської ініціативи: оформлювали заявки на допомогу, зокрема, спілкувалися з літніми людьми й шукали ліки. Усе онлайн. Тож, зізнається Ева, бракувало фізичної причетності та віддачі. Пара зрозуміла, що буде кориснішою в Харкові.
«Є ще один суттєвий момент, — додає співрозмовниця. — Я вже поїхала одного разу (з рідної Донеччини 2014 року. — Ред). Більше не повернулася. І для мене було принципово важливо повернутися в місто, яке стало для мене другим домом»
Ева з чотирилапим актором на зйомках у Харкові. Особистий архів Е. Лукаш
У червні 2022 року — подружжя в Харкові. Рідні проводжали, як в останню путь, та виявилося, каже Ева, усе не так погано. До щоденних обстрілів звикли.
Через кілька місяців пара знову їде, на цей раз — до Києва. Ще до повномасштабної війни Ева й чоловік, які разом займаються відеовиробництвом, планували спробувати пожити в столиці, бо там чимало можливостей для розвитку їхньої справи. Але історія повторюється: пів року — Лукаші знову в Харкові.
«Я встигла полюбити Київ, але почалися жорсткі блекаути, що, зокрема, перешкоджало нашій роботі за комп’ютером. У Харкові ми бували чи не щотижня. Одного разу приїхали, та в столицю більше не повернулися», — згадує дівчина
У Харкові життя родини кардинально змінюється: Ева завагітніла. Очікування первістка стимулює і мотивує пару. «Мабуть, зараз найкращий час для цього. Уявити завершення війни складно, а от народження сина, його перші кроки, слова, свята — набагато реальніше», — ділиться думками наша співрозмовниця.
Не приховує, що до вагітності була ймовірність повернення в Київ.
«Звучить дивно, але в Харкові відчуваю себе більш зрозуміло, зважаючи на те, що попереду дуже складний період життя і багато змін… Ой, гепнуло щось (за вікном чути звуки вибухів. — Ред.). Зараз відійду від вікна… Так от, — продовжує Ева. — Тут є багато речей, які я можу контролювати, щонайменше на побутовому рівні. Тут квартира, друзі, наші батьки, які підтримують, побудуть з дитиною, якщо потрібно»
Продюсерка Ева на знімальному майданчику. Особистий архів Е. Лукаш
Рішення залишатися Ева вважає моральним вибором кожного. Вона почувається спокійніше і впевненіше у звичному місці, до якого не треба адаптуватися. Але усвідомила: кожен день може стати останнім. І що найважче, підкреслює вона, останнім може стати цей день і для твоєї близької людини.
Сидіти вдома 24/7 в «соплях, слюнях і новостях» не доводиться, наголошує харків’янка.
«То подругу виписували з полового, то день народження у когось, то новосілля, то десять замовників із істериками… Культурна програма насичена», — перелічує Ева.
І все це на тлі ворожих атак. Так, 25 травня тривога у місті тривала понад 12 годин поспіль. Ева і Ярослав їхали в будівельний гіпермаркет за подарунком подрузі, яка днями народила первістка. Опинилися за кілька метрів від будівлі, коли в неї влучили російські КАБи.
«Ми не доїхали до “Епіцентру” 30 секунд, майже почали паркуватися. Тепер от замінюємо лобове скло на машині. Тієї миті віра в те, що все буде нормально, трохи похитнулася», — зізнається Ева
Після удару по будівельному гіпермаркету у Харкові 25 травня. Олег Синєгубов, Харківська ОВА
Менш ніж за годину пара приймала вдома гостей.
«І в цьому сюрреалістичність нашого життя. Щойно ледве не загинули, а тепер їмо суші й обговорюємо з племінницею її змагання», — додає дівчина
Думки про виїзд виникають, але, вважає харків’янка, гарантованої безпеки годі шукати в будь-якому регіоні України. Інші країни не розглядає. Пояснює так:
«Сама, тим паче з дитиною, не поїду. Не уявляю, як можна залишити чоловіка одного і поїхати на роки, це не наша історія»
Триматися допомагають рутина, робочі справи, спілкування і насамперед підготовка до народження первістка. Особливо радіє приємним клопотам, як-от вибору візочка для дитини.
«З-за кордону здається, що в Харкові взагалі немає життя, що виходиш з будинку і тобі відриває голову. Так, щодня гинуть люди. І є ймовірність, що ти наступний. Але навіть при цьому ми ходимо в театр, кафе чи на день народження. Звісно, у нас не такі тусовки, як могли бути. У Харкові святкують скромніше і сміються тихіше. Але всупереч усьому життя продовжується», — підсумовує Ева
Херсон
З перших днів повномасштабної російсько-української війни Ольга (ім’я змінене — Ред.) перебуває в Херсоні.
«Коли все почалося, до останнього не розуміла, що відбувається. Сподівалася, що два-три тижні — і владнається. Офіційної евакуації не було. Перший тиждень — паніка, хаос, з дому не виходили… Потім мітингували, та нічого не змінювалося. Хтось почав виїжджати, але дорога була небезпечною. Пізніше виїзд організовували міжнародні організації, насамперед для вразливих категорій, я з дитиною до таких не належимо», — згадує жінка
Поїхати не могла і через бабусю, яка в свої 83 роки навряд чи б перенесла складний переїзд. Роботи не стало, базові потреби вдавалося задовольняти завдяки накопиченим коштам. Родина Ольги продала автівку знайомим, які виїжджали, за ці гроші й дожили до деокупації.
«Купа історій, коли людям не вдалося евакуюватися. І ми не ризикнули спробувати. Та і куди їхати? Родичів на заході країни чи за кордоном немає. Чекали звільнення. Було важко, ані зв’язку, ані інтернету. Окупанти починали агресивно насаджувати свою політику. Як же дратували подвійні цінники — в гривні та рублях — у магазинах!» — розповідає херсонка
Дорога до Дніпра перегороджена бетонними блоками, Херсон, лютий 2024. Victor Sajenko. RFI
Під час окупації Ольга не віддала дитину до школи, коли з’являвся інтернет — займалися зі своєю українською вчителькою, яка виїхала з міста раніше. Доводилося і ховати дочку від російських військових, коли ті ходили з перевірками по будинках.
Дітей агітували до відпочинку в таборах у РФ. Насправді ж «оздоровлення» виявлялося непогодженою з батьками евакуацією. Родичі потім розшукували неповнолітніх по російських містах. Деякі такі діти, зазначає Ольга, так і не повернулися.
«У липні росіяни почали завозити своє цивільне населення — лікарів, учителів, намагалися компенсувати нестачу кадрів, бо херсонці на співпрацю не йшли. От ідеш вулицею і розумієш за мовою, зовнішністю чи одягом, що це не місцева родина. Чуєш від них: “Ой, какой хороший городок, пустим корни…” Це так засмучувало, навіть не можу описати свої відчуття», — згадує жінка
Чи не найважче було за місяць до звільнення Херсона. Мережею ширилися заклики до херсонців, щоб, мовляв, їхали і не заважали ЗСУ відвойовувати місто. Через цю паніку багато хто рушив на лівий берег, але дарма. Після підриву мостів росіянами повернутися назад звичним шляхом було неможливо.
Раз пережила окупацію, то тепер, наголошує херсонка, про виїзд годі думати:
«Я вирішила залишатися. Тут робота, зарплата, можу закрити базові потреби дитини — купляти одяг чи оплачувати репетиторів. У разі виїзду лише погіршу умови її життя. Обстріли, відсутність світла, все це є, так. Але ми готові все терпіти, аби тільки не окупація, аби тільки руських тут не було».
Одеса
Росіяни постійно атакують Одесу «шахедами» і балістикою, але місто живе всупереч ворожим нападам і не скасовує курортного сезону. Кілька пляжів, як і торік, офіційно працюватимуть. Є місце в Одесі не лише для туристів, а й переселенців, зокрема, наступної співрозмовниці.
Ще першого дня повномасштабного вторгнення Марія (ім’я змінене — Ред.) намагалася виїхати з Луганської області.
«Усі дороги були вже перекриті та територія була зайнята окупантами», — згадує вона
Вирватися на підконтрольну частину України з чоловіком їй вдалося у березні
Одеса стала не просто прихистком, а особливим містом, бо саме тут в пари народився первісток.
«Про те, що вперше стану мамою, дізналася на початку 2023 року. Ми з чоловіком хотіли дітей ще до повномасштабного вторгнення, тому були дуже раді цій новині, — ділиться Марія. — Якихось переживань про те, що йде війна, що потрібно їхати кудись за кордон, у мене не було. Тільки був страх, коли були обстріли вночі в Одесі. Ховалась або в ванній, або в під’їзді на першому поверсі».
За словами Марії, життя в Одесі таке саме, як і в інших містах країни, що потерпають від обстрілів. До атак, зізнається вона, звикаєш, але намагається убезпечити дитину та близьких. Не відвідують людних місць, під час нічних обстрілів дотримуються правила двох стін.
«Прокидаюсь і засинаю з думками, що треба жити своє життя, поки на це є шанс, бо у когось його не має. Бог тобі дав цей день, щоб прожити його не просто так, — ділиться думками Марія. — У постійному страху не живу, хоча інколи після декількох днів обстрілів буває лячно. Та кожен робить вибір для себе. Нині скрізь небезпечно, і за кордоном теж. Грубо кажучи, якщо доля тобі померти від ракет, то значить так».
Зруйнований готель в Одесі, один із символів міста. Вересень 2023 року. Одеська обласна прокуратура
Щоденна рутина з догляду за сином відволікає дівчину від неспокійної ситуації. Інколи часу читати новини у новоспеченої мами просто немає. Сміх і емоції дитини допомагають триматися.
«Не у всіх є можливість виїхати. За кордоном житло набагато дорожче. У багатьох країнах уже припинили виплати. Ще й знання мови важливе, — міркує над питанням виїзду Марія. — Мій чоловік військовослужбовець, але періодично нам вдається бачитися, чого б взагалі не було, якби я поїхала. Уже склалося коло спілкування, є кому допомагати з дитиною, а на чужині поодинці було б набагато складніше».
Коментар фахівця: відчуття дому
Психологиня, психотерапевтка Олена Шершньова пояснює, що людині важливо усвідомлювати приналежність до рідної землі. Залишаючись в Україні, вона зберігає самоідентичність українця. Виїзд тягне за собою додатковий стрес. «У тих, хто не їде, є відчуття, що він вдома, на своїй землі, у себе на батьківщині. Коли живеш тут, то розумієш, що наближаєш перемогу. Ми платимо податки, підтримуємо військових, працюємо в тилу. Кожен на своєму місці робить свій внесок. Це психологічно дуже важливо знати», — розповідає психологиня.
Вона закликає прислухатися до офіційних повідомлень, виїжджати звідти, де влада оголосила евакуацію, і пам’ятати алгоритм дій в разі повітряної тривоги.
«Ті, хто залишаються, беруть на себе відповідальність, не бездумно чи всупереч інстинктам щось роблять, а діють якраз за протоколом. Тривога — спускаються в укриття, дбають про безпеку свою, дітей, близьких. Можливо, і ризикуючи собою, але все ж таки такі люди певним чином “тримають” цю територію», — пояснює експертка
Українці, які продовжують жити в небезпечних умовах, можуть шукати додаткових джерел підтримки.
«Найпотужніша точка опори — наша впевненість у перемозі, віра в ЗСУ. Допомога іншим — це також те, що розвантажує постійну напругу. Допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі. Звичні справи, рутина, робота, ті буденні речі, якими звикли займатися, теж повертають певне відчуття контролю і заспокоюють», — зазначає Шершньова
Через повномасштабний напад РФ частина українців стала вимушеними переселенцями і розкидана по всьому світу. Решта — лишаються в Україні. І цим двом таборам не завжди легко порозумітися.
«Важливо поважати вибір іншої людини. Розуміти, що в кожного своя межа витривалості, психологічна організація. Хтось фізично не витримував постійних тривог, тож поїхав. А в когось є мотиви і причини лишатися. Ні першим, ні другим не слід вважати, що їхня думка єдино правильна. Це в будь-яких ситуаціях шкодить», — підсумовує психологиня
Нагадаємо, раніше ми писали: Повернулася до Нікополя з дитиною: викладачка англійської розповіла про життя в Італії і своє повернення додому
