Купити квартиру в Дніпрі

Допомога населенню
20338
20338

Повернулася до Нікополя з дитиною: викладачка англійської розповіла про життя в Італії і своє повернення додому

Повернулася до Нікополя з дитиною: викладачка англійської розповіла про життя в Італії і причини повернення додому

Вона повернулася до Нікополя з маленькою дитиною після двох років проживання в красивому італійському місті Козенца – одразу біля двох морів. Що спонукало прийняти таке рішення – та ще й тоді, коли у Нікополі загострилася безпекова ситуація і жодного дня не минає без обстрілів? Як воно – бути біженкою? Чи важко звикати до реалій війни у Нікополі? Чи не шкодує про повернення?

Про це та інше Nikopolnews поговорив з мешканкою Нікополя Алісою (ім’я на прохання нашої співбесідниці змінено). Жінка повернулася до Нікополя 31 березня 2024-го, проживши в Італії два роки і майже 20 днів. Вона – викладає англійську мову. За освітою педагог, але у школі зараз не працює, а дає приватні уроки. Її доньці Маріанні 8 років (ім’я дитини ми теж змінили). Дівчинка – учениця другого класу.

Планували їхати за кордон відпочити, а вийшло, що тікали від війни…

– Алісо, коли ви виїхали з Нікополя і що підштовхнуло зробити такий крок? Зрозуміло, що війна, але все ж – можливо якась конкретна подія стала поштовхом? Наприклад, я знаю, що багато нікопольців виїхали після захоплення ЗАЕС і пожежі на станції.

– 10 березня 2022 року  ми перетнули угорський кордон, а вже 11 березня були в Італії. Взагалі до початку повномасштабної війни планували поїхати відпочити, і у січні я почала робити Маріанні закордонний паспорт… А вийшло, що їхати довелося не на відпочинок… До речі, паспорт нам так і не встигли зробити – виїжджали ми за свідоцтвом про народження. До Львова – поїздом, а потім автобусом. Звичний для мене маршрут. Я певний час до війни працювала в Італії. Заробляла на квартиру. Тож для мене це були, в принципі, знайомі місця, більш-менш зрозуміла країна. У Козенці я раніше бувала. Це красиве місто. Шикарна природа. З одного боку – Тіренейське море, з іншого – Іонічне…

Повернулася до Нікополя з дитиною: викладачка англійської розповіла про життя в Італії і причини повернення додому

Козенца – місто на півдні Італії

Завдяки роботі там, я вивчила італійську мову на побутовому рівні. Вона схожа на українську, до речі. І доволі проста. У них теж – як чується, так і пишеться. Граматика у нас схожа. Медичні терміни. Музичні. Я займалася музикою – тому помітила це. Крім італійської знаю англійську, бо викладаю її. Отже, в цьому плані мені було легше, ніж багатьом українцям. Взагалі хочу сказати, що англійська дуже допомагає за кордоном. Якщо знаєш хоча б її, вже буде легше, про яку б країну не йшлося…

А чому ми вирішили їхати? Скажу чесно: я не витримувала сирен. Мені було дуже страшно, підіймався тиск, я була роздратована і навіть зривалася на дитині…

– Як вас зустріли в Італії? Як ви влаштувалися? Взагалі, розкажи про ваше життя там.

– Ми з Маріанною жили у родині. Це літнє подружжя. Вони допомогли нам від чистого серця. Не отримавши за це від держави нічого. Взагалі-то в Італії передбачена грошова компенсація для тих, хто приймає біженців, – на комуналку, – але ця родина не змогла її оформити, виникли якісь бюрократичні проблеми. Тому вони абсолютно на волонтерських засадах надали нам житло.

Коли ми приїхали, нас зустріли волонтери. І вже потім звели з цією парою. В ті дні було багато італійців, які прагнули допомогти біженцям з України. Людина підходила до волонтерів і казала: я хочу допомогти. Прибулих біженців приймали у монастирях, а вже потім розподіляли по родинах чи в табори – такою була схема.

Повернулася до Нікополя з дитиною: викладачка англійської розповіла про життя в Італії і причини повернення додому

Храм у Козенці

Навіть просили мене зварити борщ з капустою

– У вас з донькою була окрема кімната?

– Так, окрема кімната і власний душ. А кухня спільна. На кухні ми зустрічалися з господарями. Культура харчування у італійців, до речі, відрізняється від нашої. У них все чітко по годинах. В обід на перше – обов’язково паста. А на друге – нічого. Друге – вже ввечері. Я так не звикла. До того ж, вечеряти вони сідають пізно – аж о восьмій. Я звикла вечеряти о п’ятій. Спочатку у нас виникали певні складнощі через такі відмінності. Але потім вони звикли до нас, а ми до них. І вже приходили до чогось середнього – склалися спільні традиції. Я переймала особливості їх кухні, а вони чомусь вчилися у мене. Наприклад, полюбили український борщ. Причому спочатку я варила його без капусти, а потім вже і з капустою, що для них зовсім незвично. І їм сподобалось! Вони навіть просили мене зварити борщ з капустою ще і ще.

Це дуже гарне подружжя, добрі, привітні люди. А ще – віруючі. Регулярно відвідують храм. Для мене  це було важливо. Я теж вірю в Бога і співаю у храмі.

Нам з донькою було комфортно у них. Але ж я прекрасно розуміла, що це психологічно складно – так довго жити поруч з чужими людьми. Я от наприклад не знаю, чи змогла б так – прийняти до себе когось на тривалий час. Вони ніколи не показували, що втомилися від нас. Але я розуміла, що втома є. До речі, у італійців є прислів’я «Гість хороший до певного часу, а потім починає тхнути рибою». А ще згадала, є у них прислів’я, схоже на наше «Хороший, коли спить». А у нас ще додають – «зубами до стінки». Так от… Я розуміла, що вони втомилися, тому ми періодично виїжджали. На певний час. Щоб вони відпочили. Тож я маю досвід і проживання у таборі, і в іншій родині ми трохи пожили.

– Цікаво. Розкажи про цю родину. Це було в тому ж місті, в Козенці?

– Ні, це навіть інший регіон – Тоскана. Місто Турано. Там ми теж потрапили до дуже гарних людей. Теж літня пара. Соня і Роберто. Їх діти тоді як раз нещодавно переїхали від батьків і почали самостійне життя. Тож у них звільнився перший поверх, і вони були готові приймати біженців. А ще у них була сліпа собачка. Вона постійно приходила до нас з донькою у кімнату.

До нас ці люди ставилися так, немов я донька їх сестри. Ніби ми рідня. Пані Соня, яка, до речі, захоплюється велосипедним спортом, розповідала, що її мама завжди, коли була негода, йшов сильний дощ, запрошувала до себе в дім велосипедистів. Годувала їх, обігрівала. А коли Соня спитала, чому мама так робить, вона відповіла «Ти ж теж велосипедистка. Можливо, і тебе хтось прийме». Тобто це такі люди, ця родина, – вони роблять добро. І вірять, що добро їм повернеться. Ми були просто оточені їхньою опікою. Наприклад, я ще не встигла зрозуміти, що мені холодно, а вони раз – вже несуть ковдру. І тому подібне… Але ми не довго жили у цих людей і знову повернулися до Козенці.

Про роботу в Італії, коричневий пил і навчання в школі

– Яка допомога біженцям передбачена в Італії? Ти працювала там?

Ми отримали по 450 євро на двох, протягом трьох місяців. І все. Більше виплат не було. Ще продукти один раз на місяць отримували. В Італії, Іспанії немає такого забезпечення як, скажімо, у Німеччині. Там треба працювати. І так, я працювала. Різні були роботи у мене… Асистентом працювала (це щось типу доглядальниці). Доглядати за хворим. Приготувати поїсти, дати ліки, прибратися в будинку. Хочу зазначити, що таку роботу доволі складно знайти. Хоча моїм плюсом було знання мови. Ще мила пекарню. Знаєш якого кольору там був пил? Коричневого! А знаєш чому? Це був пил, змішаний з какао. Такий ось досвід у мене був😊 Взагалі, мені було складно. Я не звикла до фізичної праці… Фізично було складно. До того ж, маленька дитина, яка навчається у школі чужої країни. Їй потрібна була моя допомога. Плюс, я відвідувала мовні курси.

Повернулася до Нікополя з дитиною: викладачка англійської розповіла про життя в Італії і причини повернення додому

– Розкажи про навчання Маріанни.

– Вона в Італії встигла побувати і у садку – ми ж приїхали, коли їй тільки-тільки виповнилося 6. Тож відвідувала садок. І в таборі побувала. А вже з нового навчального року пішла до школи. Досить швидко опанувала італійську. І навіть допомагала одній дівчинці – теж україночці. Українців в Італії досить багато. Але росіян – більше.

Вчителі у школі, де навчалася Маріанна, прекрасні! До речі вчитель у них – Маестро. Але є деякі особливості самого процесу, до яких нам важко звикнути. Наприклад, у садку немає ліжечок. Дітки там не сплять. А у школі немає перерв. Щоб побігати, поскакати. Діти дуже втомлюються від постійного сидіння. Коли я забирала Маріанну, вона бігла зі школи, як… Як наша собачка Жулька😊 Так сильно  раділа можливості нарешті рухатися. Ще немає у школі змінного взуття. А на батьківських зборах ніколи не називають імен дітей-порушників. Спочатку проводять загальні збори, а потім вже індивідуально підходиш до вчителя – і тобі можуть сказати, що твоя дитина десь бешкетувала, чи не слухалась… Але не дай Боже говорити щось погане про дитину на загал. Тільки батькам особисто. Ще можуть про порушення написати у щоденник. А ще у них практикуються колективні покарання. Коли винен хтось один з дітей, а відповідальність несе весь клас.

Повернулася до Нікополя з дитиною: викладачка англійської розповіла про життя в Італії і причини повернення додому

Козенца

Повернулася до Нікополя з Італії

– Чому ви вирішили повернутися додому, та ще й в період загострення?

– Я тільки вже потім дізналася, що зараз загострення. Мені розказали, що раніше не було дронів. А додому мене тягнуло постійно. Я ж тільки придбала у Нікополі власну квартиру, про яку мріяла. І на яку заробила в Італії до війни. І навіть не встигла пожити у ній влітку.  Хотілося бути вдома, серед своїх людей, в рідному мовному середовищі… Від чужої мови, чужих правил, чужих людей поруч – від усього цього втомлюєшся дуже сильно. Я дуже-дуже сумувала за Нікополем. Хоча було страшно. Але ми зважилися ще влітку минулого року. Аж тут росіяни підірвали дамбу! Почалися розмови про ризик катастрофи на ЗАЕС. І ми відклали повернення. Маріанна пішла в Італії у другий клас. Навчатися стало складніше. Через те, що не рідна мова. І мені стало складніше їй допомагати. А я перфекціоністка за характером. Вважаю – якщо робити, до то робити відмінно. А робити відмінно уроки з дитиною вже не виходило. І вона нервувала, і я. Це теж одна із причин нашого рішення повернутися. Комусь може здатися дріб’язком, а я от така… До того ж, мені було важко знайти роботу.

– І ви повернулися…

– Спочатку у мене був, так би мовити, пробний візит. У листопаді минулого року я приїхала до Нікополя. Лікувати зуби. Бо в Італії стоматологія дуже-дуже дорога. Є якісь безкоштовні лікарі – при монастирях. Я Маріанні лікувала зуби у такого. Але щось серйозне робити у такого безкоштовного лікаря я б не ризикнула. Довіряю тільки своєму докторові. Тож у листопаді я побувала у Нікополі. Зрозуміла, що жити, в принципі, можна. А вже 31 березня повернулися сюди зовсім. Наші господарі хвилювалися, і не дуже хотіли нас відпускати. Звикли вже до нас. Але… Зірки стали так, що все склалося, і ми поїхали.

Так хочеться просто пікнік на траві!…

– Чи складно було звикнути до обстрілів тобі і дитині?

– Я до них не звикла. І не звикну! От нещодавно ми були в районі площі  – почали стріляти. Страшно. Також якось були у друзів на Лапинці, смажили шашлики – прилетів дрон. Більше я не ходжу шашлики смажити. Та і взагалі з дому майже не виходжу. Так, в АТБ швиденько збігати, на ринок… Донька іноді грається на майданчику у дворі. Ще добре, що у мене в квартирі не дуже чути звуків вибухів. А от у моєї куми, в іншому районі – там просто жесть. Вона і світло в квартирі не вмикає. Я вмикаю настільну лампу. І навіть можу дозволити собі трохи привідкрити штори. У нас все ж більш-менш спокійний район. Боже, так хочеться миру, спокою, тиші!… Хочеться просто розстелити ковдру десь у парку і влаштувати пікнік. Ми з сестрою раніше так любили робити. І зараз я бачу, деякі нікопольці так роблять. Біля «Танку» спостерігала таку компанію. А я не можу – страшно знаходитися на вулиці. Виходжу тільки за необхідності, у справах. І весь час – з молитвою. Вранці, вдень, перед походом в магазин, ввечері перед сном, щоб дожити до ранку… Постійно прошу у Бога захисту…

– Не шкодуєш, що повернулася?

– Ні. По-перше, я вважаю, що треба за все дякувати Богу. За все, що з тобою відбувається. Навіть якщо тобі здається, що це щось погане. Але це досвід. І колись ти зрозумієш, навіщо він тобі був даний. По-друге, я вже казала, що мене дуже сильно тягнуло додому. Я не можу описати це відчуття. Так, звісно, проблеми з навчанням доньки, з пошуком роботи, втома від проживання з чужими людьми – все це теж фактори. Але вони – не головні. Це я так пояснюю собі та іншим своє рішення повернутися. Дуже спрощено. Насправді, головна причина інша. Я не можу її описати. Просто відчуття, що я маю зробити так. Маю бути тут. Чому воно виникло, це відчуття, яке врешті пересилило страх війни, і ми тут – у прифронтовому Нікополі замість безпечної Італії? Я не знаю. Можливо, зрозумію колись потім…

В матеріалі використано фото Козенци з відкритих джерел. Колаж – Nikopolnews.

Ще новини Нікополя: “Моя мама іноді боїться вийти за хлібом чи молоком” – студентка УКУ з Нікополя розповіла про життя у прифронтовому місті

Читайте також: Намагався вивезти 41 ухилянта: водія зерновоза з Ізмаїла взяли під варту

 

To Top
Розділи
Назад
Важливі
Новини
Lite
Допо-га
×