Вже 14 років минуло від дня смерті відомої нікопольської журналістки, поетеси, громадської діячки Лідії Ковальчук, нагадує Nikopolnews. 4 травня 2011 року вона залишила цей світ. Публікуємо спогади про Лідію Миколаївну Ковальчук від її друзів та колег. Тут багато цікавого і про саму журналістку, і про Нікополь. А також трохи віршів.
Лідія Ковальчук майже все своє життя присвятила журналістиці, а вірші писала з дитинства. Була інтелігентною, освіченою, чуйною, залюбленою у людей, природу, рідну землю. Завжди відгукувалась на чужу біду. Її поважали і любили.
Останні роки свого життя працювала у нікопольскій газеті «Візит-Венал». Після смерті Лідії Ковальчук колеги у складі ГО “Нікополь-Арт” видали повний збірник її поетичних та прозових творів «Зерна». Кошти на книгу жертвували небайдужі люди. Наразі її можна знайти на полицях місцевих бібліотек.
Нижче – спогади про Лідію Миколаївну Ковальчук від її друзів та колег. Тут багато цікавого і про саму журналістку, і про Нікополь. Спогади оприлюднені на перших сторінках «Зерен». А також ми публікуємо низку віршів нікопольської поетеси. Кожен з них – краплинка її душі, яка відгукується в серці читача. Серед віршів є і пророчі…. Червоною ниткою через поезію Лідії Ковальчук проходить думка про те, що ми маємо любити Україну, берегти її і піклуватися про неї. А інакше – можемо втратити…
Спогади про Лілію Ковальчук
Галина Калепко (подруга): «Перші вірші – то були перші одкровення»
Лідія Миколаївна Ковальчук – одна із багатьох мільйонів – людина, але яка світла і тепла постать!… Познайомилися ми з нею на початку шестидесятих, коли прийшли в школу-інтернат для дітей-сиріт та напівсиріт повоєнних років. Школа стала нам рідним домом, а вчителі і вихователі – майже батьками. Різні ми були. Із своїми болями, смутками, а іноді й горем.
Ліда була спокійною, мовчазною, занадто серйозною для своїх років дівчинкою. Завжди розсудливо ставилася до подій і людей. Сказане нею слово сприймалося і як критика, і як щира похвала. У її голосі ми ніколи не чули іронії, скептицизму. Перо Ліди лягло на папір рано, але про це мало хто знав. Перші вірші її – то були перші одкровення перед самою собою. Це і гарна кітка, побачена в полі, і думки про своє життя, життя однокласників, про рідну бабусю і мамині страждання. Скоріше то були не вірші, а життєві замальовки. Тому багатьом ці крики душі не були зрозумілі, і Ліда їх писала для себе, нікому не показувала, адже від однолітків можна всього почути. І тільки з роками ми зрозуміли, які глибокі думки містили Лідині ліричні метання.
Після закінчення школи всі розлетілися хто куди. Тоді, в 1964-му, напевне, могли влаштуватися на Південнотрубний завод слюсарями, прокатниками, кранівницями, в дитячий садочок – виховательками (три роки інтернатівці опановували ці спеціальності). Ліда ж подалася на комсомольську будову – Калуський хімічний комбінат. Там працювала кранівницею козлового крана, і в спеку, і у великий мороз гартуючи свій характер і волю. Там з’явилося у неї багато нових друзів, з якими до останнього підтримувала тісні зв’язки. Там зустріла і своє кохання. І від тої великої любові народився син Тарас, який завжди був з мамою поряд.
В Нікополь Лідія Миколаївна повернулася вже з сім’єю. І знову робота і водночас захоплення поезією. Ліда пише в газету-багатотиражку крано-будівного заводу. Згодом стає редактором цієї газети. Досвід є, але знань трохи замало. Тому попереду навчання на факультеті журналістики у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. А далі – робота в газетах, громадська діяльність, пошук нових тем… Сьогодні, згадуючи таке багатогранне життя Лідії Миколаївни Ковальчук, ми всі – рідні, знайомі, друзі, колеги, однодумці – низько схиляємо голови перед цією світлою людиною.
Олекса Крестьянов (друг): «Вона не мала ворогів. Вона була вище цього»
Це ім’я тісно пов’язане з періодом визвольної боротьби українців м. Нікополя за побудову незалежної української держави. У цій боротьбі пані Ліда брала найактивнішу участь. Наприкінці 80-х років XX століття стимулюючі фактори комуністичної системи вже не могли ефективно діяти на зразок того, як діяли вони у 30-х роках. Залізна завіса у багатьох місцях стала падати.
Я познайомився з Лідією Ковальчук у січні 1989 року, коли вчителі та ще кілька людей з. технічною освітою зібралися у приміщенні медучилища, щоб поговорити про невідрадний стан української мови на Нікопольщині. Ідеологічний секретар міськкому КПУ Касьянова почала бідкатися, мовляв, із задоволенням би відкрила кілька українських шкіл, але викладачів, які б знали мову, немає.
Я запропонував піти по Нікополю з шапкою – назбирати грошей і запросити вчителів із Канади, раз партія довела націю до «ручки». Касьянова у сльозах побігла з зібрання, а всі вчителі висловили обурення моєю реплікою. Тільки декілька людей мене підтримали. У їх числі була Лідія Ковальчук.
З цього часу ми почали підготовляти установчі збори української мови ім. Тараса Шевченка, які провели 4 квітня. Звичайно, виконком не зареєстрував наше товариство, бо воно мало політичне спрямування, а не шароварне, яке, здається, у травні або в червні створив собі на втіху міськком партії. Те товариство існує і сьогодні, але лише на папері, і називається – «Просвіта».
Відтоді наш актив збирався у пані Лідії вдома. А невдовзі ми почали видавати газету «Світоч» і вже всерйоз задумалися про видання чисто політичної газети «Єдність». Редакція у нас була колективна, але фактично редактором виступала Ковальчук. Це було велике навантаження, адже друкувати газету з макету доводилося аж у Прибалтиці. Після виходу тиражу треба було додати зусиль, щоб реалізувати його, і знову – підготовка макету. Таким чином було видано 11 номерів, і без Лідії Миколаївни, без її редакторського досвіду, ми б не зробили нічого.
Утворення Руху в Україні також висвітлювалося в «Єдності», і на її шпальтах почалася підготовка його створення у Нікополі. В установчих зборах Народного Руху в Києві брали участь і наші делегати.
Акції Руху активно підтримувалися нікопольцями, і в першу чергу – пані Лідією. Ми їздили до столиці на «Ланцюг єднання», всіма силами готували «Дні козацької слави». «Національний експромт» – так свого часу назвав цю подію Степан Іванович Борозний. А тим часом почалася активна робота з формування доволі вже радикальної політичної сили Української Республіканської партії. Провідним організатором була Лідія Миколаївна. У квітні 1990 року в Києві відбувся установчий з’їзд УГС-УРП, на якому від-критим текстом вже прозвучала програма: створення Української незалежної держави. Невдовзі з’явилася нікопольська організація УРП, яка протягом 7 років була у центрі всіх подій політичного життя міста. І, як завжди, наш штаб збирався у пані Лідії. Там вирішувалися основні питання і плани дій УРП.
Лідія Миколаївна була депутатом у міській раді першого скликання, коли демократичні сили мали їх у місті всього близько двох десятків. Правда, не всі вони були орієнтовані на українську національну державу.
Тривалий час Ковальчук очолювала Суспільну службу України м. Нікополя, де також проявила себе принциповим керівником.
На будь-якій ділянці національного життя міста, а відтак і держави, вона була чесним і зразковим працівником, тим паче, що майже ніколи про матеріальну винагороду не йшлося. Пані Лідія завжди пам’ятала слова Шевченка: «Що ми?… Чиї сини?… Яких батьків?». Ні на мить цього не забувала…
Лідія Ковальчук була зразком чесного політика, справжнього патріота України, не в приклад тим скоробагатькам, для яких Батьківщина – тільки територія, а точніше полігон, на якому «делают деньги». Ця людина не мала ворогів. Вона була вище цього. У неї якось спонтанно все переходило в гумор, який розряджав напружену ситуацію. І гумор її не мав «ядучого» відтінку, тому ніхто й не носив у собі на неї кривди.
Була Лідія Миколаївна особистістю освіченою, з широкими художніми поглядами, закохана в природу і українську історію. їй була притаманна людяність і безмежне почуття любові до Батьківщини. Особливо вона любила українську пісню. І завжди на наших зібраннях у неї вдома ми трохи співали народні й авторські пісні. А товариство тоді було з пристойними співочими здібностями.
На особливу увагу заслуговує поетичний талант Ковальчук. Її вірші – витончені, елегантні, від них віє романтикою, а почасти – журливим настроєм. Вони віддзеркалюють єство поетеси. Притаманне їй бачення світу.
Борис Кривчик (колега, друг): «Тут зайчисько поряд пробігав, та й загубив»
Коли людина занурюється в смерть або безсмертя, з часом в душах людей залишається тільки пам’ять про неї.
А оскільки однозначні люди зустрічаються рідко, то і пам’ять у них різна. Хтось запам’ятався кількістю побудованих ним мостів, будинків і ракет, про когось нагадують зовнішні вивіски. Чим ширше була людина, тим різноманітніша про неї пам’ять.
Згадуючи Ліду Ковальчук, з якою мені довелося співпрацювати не одне десятиліття, не хотілося б детально зупинятися на її індивідуальних якостях, і так багато хто знає, якою працьовитою і професійною вона була. Не кричуща, але завжди мала власну думку. Як вкладала душу в сина, багато в чому обмежуючи себе. Наскільки принциповою була в питаннях рідної культури і моралі і т.д.
Я розповім вам лише про один епізод з життя. У якийсь момент обставини змусили мене замінити Лідію Миколаївну на посаді редактора заводської багатотиражки, і момент для мене був не найкращим – не завжди було де переночувати, хіба що в редакції, та й їсти мені вдавалося не дуже часто, час від часу.
Саме зараз, з висоти історії, ми можемо спокійно про це говорити, але тоді, зі зрозумілих причин, ситуація була таємницею за сімома замками. Це так і залишиться таємницею, як дізналася Ліда про мої складнощі, але в той час щоранку на моєму редакторському загадковим чином з’являвся пакуночок, у якому лежали шматок хліба, шматок сала, цибулька і огірок або редиска, а поруч записка: «Тут зайчисько поряд пробігав, та й загубив». Я не забуду це до кінця своїх днів, як і головну якість Ліди – людяність.
Ельвіра Подкіна (колега, друг): «Все ж добре жила…»
Я зустріла Лідію Миколаївну у 1972 році.
Молода, завзята, по-справжньому активна, працьовита, прогресивна у своїх діях і помислах.
Принагідно треба згадати зібрану Лідією Миколаївною унікальну бібліотеку знаменитих авторів з їхніми автографами (от тільки невідома мені доля цих книг, що були передані бібліотеці заводу ім. Леніна…).
З чималим ентузіазмом молодий літпрацівник взялася до навчання в КДУ на факультеті журналістики і успішно його закінчила. І при всьому цьому вона – мама, про яких кажуть «божевільна». Хорошого сина Тараса виховала вона…
А ще Лідія Миколаївна – величезний лірик. Вона не мислила себе поза поезією. Все своє свідоме життя писала вірші. Знала добре сучасних українських поетів, з багатьма дружила. Вміння цієї жінки дружити – то окрема розмова. Я рада, що доля нагородила мене дружбою з такою людиною.
P.S. Переглядала листи й вирізки з газет, що надсилала мені Ліда. Хочу процитувати кілька рядків:
«… Якось сіла рахувати: сина виростила, квартиру (дім, типа) збудувала, освіту (і Вам завдяки) здобула, дерев насадила – парк цілий, збірки маю… Все ж добре жила…».
Олена Зінченко (колега, учениця): «Це буде просто бомба!»
Сиве волосся – це не ознака старості. Я якось одразу зрозумів це, коли зустрілася з Лідією Миколаївною. Швидше, я просто не помітила, що вона повністю сива. Бувало, зайде в редакцію, струсне головою, поправляючи розтріпане на вітрі волосся – і ніби струмінь свіжого повітря разом із нею вривається у двері.
«Я таких знімків наробила! Це буде просто бомба. Скоріш перекидуй на комп’ютер», – вона видає з ходу.
Пам’ятаю, перший час, як у редакції з’явилися комп’ютери, Лідія Миколаївна боялася навіть стояти поруч ними. Але згодом навчилася вправно друкувати на ньому. Більше того – освоїла таку техніку, як цифровий фотоапарат. Вона швидко збагнула, що знімати ним легко, тож використовувала цю можливість на повну.
Здається, жоден куточок міста не міг сховатися від її пильного погляду. Ось в одному з дворів замість пустиря тепер барвисто квітне маленький квітник, дбайливо висаджений кимось. Ось людина трапилася їй на шляху – на вигляд звичайна, але придивишся глибше – а в ній аж тріпоче любов до голубів. А ось вона десь вичитала чи почула цікаву фразу і тепер із насолодою перебирає її на всі лади, захоплюючись красномовством автора. Інша людина пройшла б повз усе це і не помітила б нічого особливого. А вона – угледіла, відчула, перейнялася. Немов у душі цієї жінки були натягнуті особливо чутливі струни, готові резонувати з найменшим проявом краси світу. Щоб потім передати її людям…
«Куди не глянь, всюди можна побачити тему для публікації», – часто повторювала вона. На її прикладі я бачила, що це справді так, і вчилася сміливіше пропускати світ крізь себе. Іноді мені навіть здавалося, що Лідія Миколаївна набагато молодша за мене саму…
Пригадую… Ось вона з’являється в дверях редакції з букетом квітів. Польових. Гарних, ніжних, простих. І вся світиться посмішкою.
«Були з подругами на Мировій, і ось вам квітів звідти привезла», – задоволено говорить своїм низьким голосом Лідія Миколаївна і вже організовує вазочку для польової краси. А ось вона стоїть у дворі редакції, в штанях, із цигаркою, і мружиться на своєму улюбленому вересневому сонечку. Напевно, знову прокручує в голові якийсь нарис…
…16 квітня 2011 року Лідія Миколаївна в піднесеному настрої садила своє дерево на Алеї мистецтва. «Оце ви гарну ідею вигадали», – примовляла вона, любовно обкопуючи сапкою молодий саджанець клена. – «Я ще біля меморіальної дошки чорнобривці висаджу, обов’язково…».
Через кілька днів, уже в лікарні, Лідія Миколаївна знову згадувала про Алею мистецтва, про чорнобривці, які треба обов’язково посадити. А ще розповіла про свою мрію – розбити клумбу на території старого Першотравневого ринку. Багато хто пам’ятає, які бої підприємців і чиновників точилися за цю землю свого часу. Люди голодували, підвішували себе до підйомного крана, просили не забирати їхні насиджені місця. Але місцева влада тоді була невблаганною, і ринок із цієї території таки знесли. І там утворився пустир, усіма забутий і занедбаний. Немов більмо на оці. Ось і мріяла, лежачи на лікарняному ліжку, зібрати всіх небайдужих людей і разом розбити на цій драматичній землі гарну клумбу. Мрія стала заповітом… Свою порцію краси в цьому світі Лідія Миколаївна посіяла…
Лариса Крикуненко (подруга та колега): «Журналіст працює завжди»
Журналістика для Лідії Ковальчук була не просто роботою. Вона вважала, що журналіст працює завжди. Для неї це повною мірою був природний спосіб існування. Навіть, скоріше, спосіб насолоди життям. Можна сказати: її релігія. Вона обожнювала свою газету: постійне спілкування з людьми, сам процес створення кожного газетного номера перетворювала на священнодійство, бо вважала, що справжній журналіст (як ніхто!), має творити добро, відстоювати справедливість, все розуміти і допомагати людям. За таке щастя самореалізації вона вважала себе назавжди зобов’язаною Анатолію Федоровичу Гонтаренку – на той час директору Нікопольського кранобудівного заводу (у подальшому: 1-му секретарю міського комітету КПРС), який довірив їй (ще студентці КДУ) керівництво об’єднаною редакцією кранобудівного заводу, куди входили багатотиражна газета «Ленінець» та заводський радіовузол.
Доля звела мене з Лідією Ковальчук у 1987-му році, коли я працювала у відділі кадрів і принесла до газети власний вірш з поздоровленням до дня народження нашої співробітниці. Ось тоді Лідія Миколаївна і запропонувала мені спробувати себе спочатку в газеті, а потім вже і поступити до КДУ імені Т.Г. Шевченка на факультет журналістики, за що я їй буду дуже вдячна до останніх своїх днів. І таких «завербованих» як я на її рахунку, мабуть, з десяток (якщо не більше). З великою пова¬гою до усіх, хто мав і має відношення до цієї чудової професії – журналіст – Лідія Ковальчук ставилася сама і саме так виховувала нас – своїх учнів.
Біографічна довідка
Лідія Миколаївна Чоловань-Ковальчук народилася 16 жовтня 1946 року у м. Нікополі Дніпропетровської області.
- 1953-1963 рр. – навчання в школі-інтернаті.
- 1964-1970 рр. – участь у комсомольській будові Калуського хімічного комбінату та робота на ньому.
- 1970 р. – повернення до Нікополя.
- 1972 р. – початок роботи на Нікопольскому кранобудівному заводі кранівницею.
- 1978 р. – початок тісної співпраці з заводською багатотиражною газетою.
- 1979-1985 рр. – навчання на факультеті журналістики у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка.
- 1981-1994 рр. – редактор заводської багатотиражки.
- 1994-2002 рр. – робота у Нікопольскій міськраді на посаді головного спеціаліста із зв’язків з громадськістю.
- 2002-2011 рр. – співпраця з міським щотижневиком «Візит-Венал».
- Серце Лідії Миколаївни зупинилося 4 травня 2011 року. Вона залишила по собі тисячі висококласних журналістських матеріалів, сотні віршів та прозових творів.
Вірші Лідії Ковальчук
Ось трохи віршів Лідії Ковальчук – зовсім невеличка часточка її зерен…
НІЧИЯ
Вона зовсім
сьогодні весняна.
Прямо тільки-що
розцвіла.
Ну яке
ще даси
ти ім’я їй,
коли поруч
сама весна?
Вона йде.
Така юна і рвійна!
Кругом себе
галас зчиня,
Потрапляє
до вітру в обійми
і гукає:
«Я ще нічия!»
СОЛДАТКА
Здавалося б,
й траві вже посивіть
Від болю того
та від крику стоголосого
Пора…
І птахам би усім
на світі побіліть.
Не матері лише.
Та рани!
І, бач, вона сивіла.
І плакала.
І в розпачі чекала
Синів. І батька їхнього.
Бокали,
по вінця хтось налив бокали
І просить випити. За них.
****
То росу щоб з трави
І щоб краплю дощу із гілля
Не струсило вибухом –
Народила я це маля,
Щоб вогнем не палала,
А щоб квітом красна
Моя Україна була –
Свого сина назвала Тарасом.
Щоби неба блакить
І Дніпра щоб синь
Не заступило димом –
Я навчила ходити сина.
Аби слово найперше вагоме,
Що мій мовить хлопчина,
Було словом великим –
Батьківщина –
Мови рідної сина навчила.
МАТЕРИНСТВО
Заглядає до сина в колиску квітка:
– Ти, хлопчику, звідки?
– З квітки.
Заглядає до доні в колиску сонечко:
– Чия ти, донечко?
– Сонечкова.
Заглядає в колиску мама.
ДОБРИМ СУСІДАМ
Снився танк, що проїхав смачно
По моїх чорнобривцях і маках.
І дивився хлопчина злякано,
Як летів із-під гусениць
квітчин плач.
І посивів синок чужий.
І заплакав, і забоживсь,
Що ніколи не сяде за це кермо,
Де з-під гусениць кров,
Як гаряче вино,
Як неначе пікантний грог…
Сину-сину, то як:
Чий в душі твоїй Бог?
****
Я зернина твоя,
і дитина твоя,
і пелюстка у квітці
сонячній.
І не треба боятись,
і не варто лякатись –
ці страхи наші
тільки зовнішні
Степ співає – послухай:
стаккато…
Степ –
віночок урочо-строкатий.
Я плечима своїми
його заступив –
щоб ніколи більш ворог
сюди не ступив.
Я вже серце віддав,
і не слухай – завмерло…
А що ви не цінили, то шо:
як у куряві перли.
…Я зернина твоя
у тугому соняшнику.
Ти земля –
найдорожча у Сонячності.
****
Дід мій любив
рушники вишивати,
пісню до ладу співав душевну.
Дід не любив слова дешеві
і правду вдягати у шати.
Галушок було наварить,
без толку ніколи не лається.
Придумає казку,
розкаже про Крузо.
Смійся, казав,
і наїдайся од пуза.
Не стало діда.
І у житті – крах.
Лишилася казка:
а де ж той Крісто? граф?
ВЕЛИКИЙ МУДРЕЦЬ
«І не знаю більшого у світі мудреця,
як мій рідний український народ».
Автор
Б’ють не по паспорту –
по морді б’ють –
і сито всі їдять та п’ють
кров з Мойші та Івана.
Не буде із народу пана,
коли він рабськи манни жде з небес.
І жалюгідно, як побитий пес,
у жменю загляда ворожу.
Тому нам і плюють у морди, в рожі…
Не дивляться у паспорт –
лізуть у кишені.
Бо ми мішені. Бо ми мішені.
СВОЄМУ ШМАТОЧКУ ЗЕМЛІ
Вона могла б
Зійти з ума Від совісті і честі –
нашої.
Цвіте Дніпро –
Зелена каша
Ні лілії, ні рибки.
Стають пороги дибки,
Реве Славута.
У що ти взута?
Окрадену збудили.
Тепер шукайте сили,
Щоб знову прямо спини
І розігнуть коліна.
Бо ти ж,
Моя рідненька,
Нетлінна.
МАЧУХА
А воно ж не її, це хлоп’я-гороб’ятко.
Так прийшло ото в дім,
А у серці згніздилося:
Поглядає на неї злякано,
Та вона і сама знітилася.
Як то будемо, милий, жити?
Чи все стане, як у людей?
А хлопчина з-під лоба дивиться,
Неслухняний такий, подейкують.
Ой ти лишенько! Чого плаче!
Чи забився де? Чи ображено?
Вибігає сполохано з хати
Його мачуха.
Ще бувають у неї ночі,
Коли сон – та травнева гроза.
Зашиває штанята –
Упав десь синочок.
А з очей іскотилась
Тремтлива сльоза.
Раніше ми писали: Нищили “червоні”, німці і росіяни… Перша у Нікополі кам’яна церква Іоанна Дамаскіна – історія, фото, цікаві факти
Наш Телеграм
