Мешканка Нікополя знайшла могилу свого двоюрідного дідуся на чужині. До Польщі її як біженку привела війна. Льотчик Віктор Набоков загинув рівно 78 років тому – 28 серпня 1944-го. Неймовірна історія одного фото – нижче.
Коли роздивляєшся старі фото, завжди цікаво, як склалися долі людей, що зображені на них…На цьому фото, зробленому, у Нікополі орієнтовно наприкінці 20-х чи на початку 30-х років минулого століття, – брат і сестра. Віктор І Олександра Набокови. Маленькі мешканці Нікополя позують фотографу в одній із міських студій і навіть не здогадуються, що попереду на них чекають важкі випробування. Що хлопчик загине зовсім молодим у страшній війні. І що його могилу колись шукатиме на чужині онука, яка тікатиме від іншої війни – російсько-української…
Віктор загинув 28 серпня 1944-го. Його сестра дожила до 2000-х
Отже – на фото, оприлюдненому свого часу покійним нікопольським фотомитцем Олександром Костенком, маленькі нікопольці. Віктор і Олександра. Рідні братик і сестричка. А зворушливу Nikopolnews розповіла Анна Довбиш – онука Олександри Набокової.
Ми дізналися, що хлопчик з фото – Віктор Костянтинович Набоков – під час Другої Світової війни був льотчиком. На жаль, йому не судилося вижити у тій страшній м’ясорубці. Нікополець загинув 28 серпня 1944-го у небі над Польщею – рівно 78 років тому. Загинув зовсім молодим – 21-річним юнаком.
Був похований у братській могилі біля костелу у м. Високе-Мазовецьке.
Братська могила біля костелу
І тільки через 78 років рідні відвідали місце його поховання. І як би це не звучало – цьому посприяла війна.
Мешканка Нікополя Анна Довбиш опинилася на території Польщі через бойові дії в Україні. Жінка знайшла могилу свого двоюрідного дідуся і встановила іменну мармурову табличку, аби увіковічити і вшанувати пам’ять полеглого воїна.
“Через війну я з дітьми була вимушена їхати до Польщі, – розповідає Анна. – Але в нашому випадку вважаю, що то є диво, і тепер я 100 % знаю, що ангели існують. І ім’я того Янгола-охоронця Віктор Костянтинович Набоков. Все моє життя я чула про загиблого на другій вітчизняній війні брата моєї бабусі Олександри Костянтинівни Набокової. Він був пілот та його літак був збитий над Польщею… Його поховали в братській могилі на міському цвинтарі біля костелу. Це була трагедія всієї сім’ї, бо сім’я не тільки втратила рідну людину, але ніколи не могли приїхати на місто його поховання. Завдяки документам та листу його товариша, ми тільки знали місто поховання – Високе-Мазовецькє біля Білостоку. Думки про мій обов’язок знайти могилу нашого діда не залишали мене ніколи. Для здійснення моєї мрії я літом 2021 зробила дітям закордонні паспорти… Та ці паспорти знадобились не для подорожі, а для порятунку життя мого та моїх дітей”.
За словами Анни, вона з дітьми виїхала до Польщі 06.03.2022 року. Жінка розповідає, як шляхи еміграції привели її до могили рідної людини:
В Польщі на мене чекала моя подруга дитинства Тетяна Кліменко (Чумакова), яка спочатку люб’язно надала нам своє житло, а пізніше знайшла своїх приятелів, які надали нам свій будинок в селі Лунево Вєлкє (гміна Клюково). Я постійно думала про могилу діда… Я постійно моніторила карту Польщі і напрямок до могили. Коли ми їхали в село Лунево Вєлкє, де мали знайти прихисток, я ще раз ввела запит на маршрут до могили діда… Я не могла стримати сліз, коли побачила, що наші шляхи співали, і могила діда знаходилась на відстані 18 км від нашого нового дому. Я дуже вдячна сім’ї, яка нас взяла жити до себе, та стали як рідня – це пан Даніель Гнатовський та його мати Дорота Гнатовська. Пан Данієль допоміг приїхати на могилу діда та зробити пам’ятну табличку на братській могилі.
Анна також розповіла, що зараз разом з дітьми вона мешкає у місті Високе-Мазовецькє, де діти мають змогу навчатися.
Тут ми почуваємось як на рідній землі, бо маємо тут могилу нашого кровного родича Віктора, який дійсно став нашим Янголом-охоронцем та привів нас саме в місто його поховання для нашого порятунку. Це дійсно диво – каже жінка.
Ось така історія простого нікопольського хлопця Віктора Набокова, що дивиться на нас бездонними очима зі старого фото.
На жаль, не тільки йому, а і його онукам та правнукам довелося переживати війну. Тепер знову гинуть молоді Захисники вже вільної України. І ми обов’язково знову переможемо окупантів!
“Змушені вдруге евакуюватися”: історія родини, яка переїхала з Лисичанська до Нікополя
