Кобзар з Нікополя Борис Бабенко нині мешкає у Львові. Журналістам сайту «Дивись.інфо» він розповів про свою творчість, передає Nikopolnews.
Борисові Бабенку 82 роки. Від народження і до початку повномасштабного вторгнення мешкав у Нікополі. Там заснував Козацтво, Просвіту, Товариство української мови, зорганізував різні проукраїнські політичні організації. Усе життя обстоював проукраїнську позицію.
У родині кобзаря з Нікополя завжди любили українську історію та пісні
Народився Борис у 1941 році на Дніпропетровщині, в родині історика. Коли почалася Друга світова війна, розповідає кобзар, батька відразу забрали на фронт. Повернуся він з передової вже капітаном, хоч і не мав відповідної освіти.
«Коли у 46-му році батько приїхав додому, мені вже було 5 років. Пам’ятаю, що він був на коні і в галіфе. Служити далі не хотів, бо душа його тяжіла до науки та культури української».
Усі в сім’ї Бабенків прагнули вивчати і передавати нащадкам знання про український народ. Батько розповідав історії про славних українських козаків, а мати часто співала народні пісні й розповідала казки.
«Все життя пам’ятав її пісні, але з віком почав трохи забувати вже. Від того сумно. Добре, що зараз маю звичку записувати пісні та вірші».
Зараз у кобзаря четверо дітей, усі дівчата. Двоє з них наслідували батькову любов до музики, полюбляють і співати — виключно солов’їною мовою. Одна працює вчителькою музики зараз у Кам’янці-Подільському. Інша ж, Зоряна, виступає зі скрипкою по всьому світу.
«Вона об’їздила майже всі країни Європи та Азії. Востаннє от була в Індії. Вони виступає у колективі: її скрипка доповнює ще віолончель та альт».
Після школи Бабенко потрапив до армії. Там він сформував перший ансамбль, бо любив не тільки музику, але і гуртувати докупи людей. Разом з тим молодик у той час опанував баян, до того вже грав на акордеоні та контрабасі — навчили у музичній школі. Тоді ж його забрали в будинок офіцерів і наполегливо пропонували вступити у партію.
«Я навідріз відмовлявся. Нащо мені та партія була потрібна? Партія і музика — абсолютно різні речі».
Під час служби митець відчував, що армійське керівництво усіляко знищує українців. Йдеться про культуру та мову, а також про фізичне здоров’я.
«Такий там порядок: офіцери привчали солдат до цигарок. Хто не курив, той не відпочивав, хто не палив, той працював».
З тих пір він не викурив жодної цигарки і не випив ні краплі алкоголю. А натомість зайнявся йогою, яку практикує й досі, встаючи кожного ранку близько четвертої. Бо українці, наголошує, мають бути здоровими, аби протистояти росіянам. І ця істина не має часових рамок: так було раніше і так є зараз.
Після армії кобзар з Нікополя вирішив пропагувати українську мову та історію хоча б на Дніпропетровщині, де на той час рідної мови ніде й почути.
Згодом Борис вирішив отримати вищу освіту. У Нікополі було тільки педучилище. Але у школі він працювати не хотів, бо там, як і зараз, каже, дітлахи часто не зі своєю волі навчалися, а з примхи батьків – а з такої науки, розповідає чоловік, ніякої насолоди ні дитині, ні вчителю.
«Деяких дітей у школу віддають чисто, щоб цигарку до рота брали. А мені таке було не треба, я хотів, щоб мої учні любили співати українською».
Відтак, після нікопольського педучилища Бабенко закінчив ще й музичний факультет на Запоріжжі. У рідному місті він все ж почав працювати в інтернаті вчителем музики, бо інших варіантів не було. Але там у нього був доступ до різноманітних музичних інструментів і там він почав писати свої перші пісні.
А тоді організував товариство української мови, яке реорганізувалося в «Просвіту». Пізніше на базі цієї організації створили «Рух». Діяльність цих спілок була спрямована на збереження української мови та культури та історії в регіоні. Усі учасники займалися творчістю та просвітництвом.
Кобзар з Нікополя: відео
Переглянути цей допис в Instagram
І хоч зараз чоловік мешкає у спортзалі львівського університету, раніше він їздив по всій країні з виступами — побував у кожному місті. Там він зустрічав інших митців, з якими створював окремі композиції. До прикладу, багато віршів йому написала Леся Степовичка — українська поетеса, перекладачка, членкиня Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Працював він і разом з Раїсою Іванченко, письменницею, кандидаткою історичних наук з 1967 року.
«Я чув або читав їхні вірші, вони мені подобалися, і я хутко робив до них музику. Але бувало й таке, що тексти мені писати люди, до писемності не дотичні. І теж було гарно, бо так працює народна творчість. Я це ще називаю творче збиральництво».
Бабенко співає про видатних українських діячів — письменників, художників, прозаїків та воїнів, зокрема козаків. Часто він і сам пише куплети, коли не вистачає слів до мелодії. Навіть у Львові кобзар не полишає бандури та інших давніх українських інструментів. Має п’ятнадцять концертних програм, знає близько півтори тисячі пісень.
