У Нікополі перейменують ще 11 вулиць і провулків. Про це повідомили на сайті міської ради, передає Nikopolnews.
З 27 грудня 2023 року по 27 січня 2024 у Нікополь будуть проходити громадські обговорення щодо перейменування ще 11 вулиць і провулків. У них можуть взяти участь всі охочі, подавши свої пропозиції до 27 січня 2024 року. Пропозиції від мешканців міста приймають:
- За адресою – місто Нікополь, вул. Електрометалургів, 17/1
- за електронною поштою – arhitectura_nikopol@ukr.net
Список вулиць, які пропонують перейменувати, дивіться нижче.
У Нікополі перейменують ще 11 вулиць і провулків: список
- вулицю Короленка на вулицю Абрикосова
походить від іменника «Абрикос», плодового дерева роду слива, його плід. В Україні вирощують у садах приватних господарств, як правило у південних областях. Абрикос є дуже цінною породою із групи кісточкових. Має високу поживну цінність як харчова, медоносна та технічна рослина, які використовуються для соків, варення, народних напоїв тощо.
- вулицю Павла Тарана на вулицю Ольги Кобилянської
Кобилянська Ольга Юліанівна (1863-1942 рр.)., українська письменниця, учасниця феміністського руху спільно з Л. Українкою, організатор «Товариства руських жінок на Буковині». У своїй літературній творчості і громадській діяльності О. Кобилянська відстоювала права українського жіноцтва, інтелігенції і селянства та право українців на рідну мову в умовах панування над Буковиною і гонінь від влади Королівства Румунії, а також сильного впливу німецької громади у сфері освіти та культури. О. Кобилянська – авторка десятків повістей, новел, віршів тощо, які були, за підтримки українського суспільства надруковані у Львові у 1927-1929 рр.
Влітку 1941 р. Буковина була зайнята Червоною армією СРСР. Через рік румунські війська під час радянсько-німецької війни знову окупували північну Буковину (Чернівецька область УРСР). Румунська окупаційна влада ухвалила її віддати під військовий суд. Але їх намір не здійснився в зв’язку зі смертю письменниці.
Ім’я О. Кобилянської присвоєно Чернівецькому музично-драматичному театру, вулицям у м. Києві, Чернівцях, Львові та інших містах і селах України. У 1903 р. у Чернівцях був встановлений пам’ятник О. Кобилянській.
- Вулицю Павлоградська на вулицю Петра Дьяченка
Дьяченко Петро Гаврилович Український військовий діяч. Народився у 1895 р. на Полтавщині. Учасник Першої Світової війни 1914-1917 рр. у складі російської армії, де пройшов бойовий шлях від рядового до штабс-капітана. Відзначений бойовими нагородами. У 1917 р. вступив до армії Української Народної Республіки і воював проти більшовиків у боях за Полтаву (1918 р.), Кримському поході (1918 р.), Першому зимовому поході (1919-1920 рр.) у боях за міста Сидорів, Вознесенськ, Бурштин (1920 р.). Дьяченко П.Г. був командиром окремого кінного полку Чорних Запорожців, однієї з найкращих частин Армії УНР.
фото Nikopolnews
У 1920-ті р. перебував на еміграції у Польщі і працював робітником. З 1928 р. служив у Війську Польському на командних посадах. Закінчив Вищу Військову Школу (1932-1934 рр.). У складі Польської Армії воював проти радянських військ у вересні 1939 р. під час нападу СРСР і Німеччини на Польщу. З боєм прорвався до Литви, де був інтернований. З 1940 р. знаходився у розпорядження військового міністра Уряду УНР в еміграції, співпрацював з Українською Повстанською армією «Поліська Січ», з Організацією українських націоналістів. У 1944-1945 рр. був на командних посадах в Українському легіоні самооборони, Українського визвольного війська, протитанкової бригади «Вільна Україна» і 2-ї стрілецької дивізії Української національної армії. Після 9 травня 1945 р. у Американській зоні окупації Німеччини. Потім він виїхав з родиною у США як громадянин УНР, полковник армії УНР і майор Війська Польського. Написав спогади про свою участь в Українській революції 1918 -1920 рр. Помер у 1965 р.
Похований у США. Його іменем названі вулиці у місті Вознесенськ, Біла Церква, Золотоноша. Встановлений пам’ятний знак у рідному селі Березова Лука. Указом Президента України 72-й механізованій бригаді Збройних Сил України присвоєне почесне найменування «імені Чорних Запорожців».
- вулицю Павлодарська на вулицю Дмитра Багалія
Багалій Дмитро Іванович – народився 07 листопада 1857 р. у Києві. Рано осиротів, виховувався у родичів. Успішно навчався у парафіяльній школі, прогімназії та гімназії. Закінчив історико філологічний факультет Київського університету у 1880 р. Брав участь у науково-просвітницькій діяльності Української Київської Громади, українській молодіжній організації «Кіш», історичному товаристві Нестора літописця. Після захисту докторської дисертації у 1887 р. Багалій Д.І. був призначений професором Харківського університету. У 1906 р. був обраний його ректором на посаді якого він був до 1910 р. Брав участь у роботі багатьох археологічних з’їздів, засновником Вищих жіночих курсів трудящих жінок та Вищих медичних курсів у Харкові. У 1914-1917 рр.
Д.І.Багалій був Харківським міським головою. Підтримав повалення російського царизму, працював губернським комісаром від Української центральної ради. Був одним із засновників Української академії наук, історико-філологічного факультету у Полтаві у 1918-1920 рр. У 1920-ті він роки працював у Головному архівному управлінні УСРР, Харківській філії Українського Наукового Товариства, Харківському інституті народної освіти. Він був першим директором Інституту ім. Тараса Шевченка (1926-1932 рр.), головою Комітету охорони пам’ятників історії та мистецтв УАН. В непростих умовах створеного комуністами тоталітарного режиму Д. І. Багалій розвивав українську історичну науку. Він є автором понад 600 наукових публікацій, зокрема з історії Слобідської, Лівобережної та Південної України ХV – XVІІІ ст. і також присвячених видатним діячам української культури. Помер Багалій Д.І. 9 лютого 1932 р. Похований у Харкові.
- вулицю Передовиків на вулицю Зразкова
походить від іменника зразок, взірець, який варто наслідувати, окремий предмет, пробний виріб, річ із ряду однакових. Є зразки культури, промислового та сільськогосподарського значення тощо.
- вулицю Першотравневу на вулицю Незалежності України або на вулицю Захисників України.
22 січня 1918 р. Українська Центральна рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної республіки, війська якої вели бойові дії проти навали армій більшовицької Радянської Росії. 22 січня 1919 р. у Києві була урочисто відзначена 1-а річниця незалежності УНР та ухвалений Акт Злуки УНР та Західно-Української Народної Республіки у Єдину Українську Соборну Державу.
Після поразки УНР в збройній боротьбі з радянською росією річницю незалежності України відзначали тільки у середовищі української еміграції представники політичних партій та громадських організацій у т. ч. ветерани армії УНР. В СРСР прояви вшанування дня незалежності України жорстоко переслідувались Компартією та органами державної безпеки СРСР.
Після Другої Світової війни традиція відзначення 22 січня, як національного свята відновилась в країнах, де проживали українські емігранти та діяли їх організації. Щорічні заходи по відзначенню незалежності УНР широко висвітлювалися в українській закордонній пресі.
В останні роки існування СРСР до органів влади у 1989-1990 рр. були також обрані представники демократичних партій і організацій, які виступали проти тоталітарного комуністично-радянського режиму. 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР прийнято Декларацію про Державний суверенітет України. Одночасно український парламент ухвалив постанову «Про день проголошення незалежності України», як державне загальнонародне свято України.
Після поразки воєнно-комуністичного путчу в СРСР 19-21 серпня 1991 р. 26 серпня 1991 р. VI сесія Нікопольської міської ради ХХІ скликання (І скликання з 2004 р.) ухвалила історичне рішення (перше в Україні прим. авт.) про підтримку Акту проголошення незалежності України, прийнятого Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р.
1 грудня 1991 р. на першому Всеукраїнському референдумі більшість громадян України, які взяли участь у ньому підтримали Акт проголошення незалежності України. Тому, Верховна Рада України ухвалила рішення про щорічне відзначення Дня незалежності України – 24 серпня.
У 1996 р. у переддень відзначення 5-ї річниці проголошення незалежності України виконавчий комітет Нікопольської міської ради перейменував проспект Леніна у проспект Трубників, вулицю ім. Газети «Правда» у вулицю Електрометалургів, площу 40-річчя Жовтня у площу Незалежності.
У 2011 р. під час відзначення 20-ї річниці незалежності України на адміністративному будинку Нікопольської міської ради була урочисто відкрита меморіальна дошка про прийняття рішення Нікопольською міською радою 26 серпня 1991 р. про підтримку Акту проголошення незалежності України. З огляду на практику місцевих рад в Україні перейменування об’єктів топоніміки «Перше Травня», «Першотравневе» тощо, враховуючи, що вулиця Першотравнева у Нікополі є однією з центральних і найбільших по довжині серед міських вулиць, її дислокацію, в районі Нікопольської міської ради та перетин з проспектом Трубників та вулицею Електрометалургів, воєнно-політичну ситуацію сьогодення, вимоги чинного законодавства є підстави для перейменування вулиці Першотравнева у вулицю Незалежності України, яку захищають Збройні сили України у боротьбі з російською державою агресором.
Захисник України – узагальнена назва військовослужбовців Збройних Сил України, волонтерів, бійців територіальної оборони, учасників АТО та ООС, всіх, хто брав участь у захисті України у боротьбі з російськими сепаратистами незаконних збройних формувань і російськими військовослужбовцями тощо.
Указом Президента України в 2014 р. було встановлено державне свято – День захисника України на 14 жовтня – День Святого Покрова Божої Матері і День українського козацтва. 14 липня 2021 р. Верховна Рада України перейменувала вищеназване свято на День захисника та захисниці України. У 2023 р. в зв’язку з реформою церковного календаря, пов’язаного з переходом на новоюліанський, дату свята перенесли на 1 жовтня.
Під час захисту державного суверенітету, територіальної цілісності і незалежності України у 2014-2023 рр. за мужність і героїзм в боях було відзначено державними нагородами близько 30000 захисників і захисниць України, серед яких є десятки нікопольців.
- вулицю Славгородська на вулицю Славна
походить від іменника «слава», що означає популярність, як правило особи, яка поєднується з почестями, повагою, захопленням, із загальною думкою про когось або про щось. Подяка, хвала тощо. Є одним із найдавніших праслав’янських термінів, співзвучних із іменником «Слово» тощо. Використовується у загально-прийнятих фразеологізмах, наприклад «Слава Богу» та інші.
- вулицю Тургенєва на вулицю Руслана Гуріна
Гурін Руслан Іванович народився у 1973 р. у м. Дніпрі. Мешканець м. Нікополя. Військову службу проходив у Нікопольській військовій частині за спеціальністю «зв’язківець». Після звільнення в запас працював керівником інтернет-провайдера «Експрес».
Учасник з перших днів Антитерористичної операції весною 2014 р. добровольцем у складі розвідувального підрозділу 37-го окремого мотопіхотного батальйону «Запоріжжя». Командир взводного опорного пункту під м. Іловайськ. Його розвідгрупа брала активну участь у бойових діях під час яких, зокрема брав у полон російських військовослужбовців повітряно-десантних військ російських Збройних Сил, що були живим доказом агресії РФ проти України. Гурін Р.І. був поранений у боях. За особисту мужність та самовідданість у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України Указом Президента України від 11 грудня 2019 р. № 897/2019 прапорщик Гурін Р.І. був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Під час перебування в запасі у 2019-2022 рр. Гурін Р.І. продовжував працювати керівником інтернет-провайдера «Експрес» м. Нікополь, надавав допомогу волонтерам Нікополя та бойовим товаришам із 37-го ОМПБ.
Після широкомаштабної агресії РФ проти України добровольцем повернувся у свою частину. Виконував завдання командування ЗСУ по знищенню російських окупаційних військ. 06 березня 2022 р. під час виконання бойового завдання штабу сержант Гурін Р.І. в районі с. Красна Поляна Донецької області знищив три танка, два автомобіля «Урал» з живою силою ворога, чим забезпечив прикриття свого підрозділу. У цьому бою Гурін Р.І. був смертельно поранений під час ворожого артилерійського обстрілу.
За особисту мужність і самовідданість виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від 24 березня 2022 р. № 160/2022 р. Гурін Руслан Іванович нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня (посмертно).
- провулок Ударний на провулок Привабливий
Привабливий – означає інтересний, цікавий, який привертає увагу і своїми якостями захоплює увагу, заманює, характеризує зовнішні риси чоловіка, жінки тощо.
- вулицю Хилинського на вулицю Злагоди
означає мирні дружні відносини, взаємну домовленість, угоду про спільні дії, погодження, гармонію у чому небудь.
- вулицю Хлястикова на вулицю В’ячеслава Липинського
Липинський В’ячеслав Казимирович народився у 1882 р. у польсько-шляхетній католицькій родині на Волині. Навчався у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Вчився у Женевському та Краківському університетах, який закінчив у 1908 р. В. Липинський був автором ідеї формування в середовищі українського народу, який був під владою Російської та Австро-Угорської імперій власної національної еліти для створення своєї держави.
В. К. Липинський був учасником Першої Світової війни у складі російської армії. Після повалення російської монархії брав участь в українізації військових частин на Полтавщині. В. К. Липинський був одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії (УДХП) у жовтні 1917 р. Він був одним із учасників скасування Української Народної Республіки у квітні 1918 р. та проголошення Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. За призначенням останнього був направлений послом Української Держави до Австро-Угорської імперії у м. Відень, на посаді якого також у ранзі Посла УНР був до квітня 1919 р. У 1920 р. був в еміграції, займався науковою та літературною діяльністю. Він є автором політично-історичних і філософських творів «Україна на переломі 1656-1659 рр.», «Листи до братів хліборобів», збірників «Хлібороб України» тощо. В. Липинський пропагував і відстоював ідею творчого націоналізму, як патріотизму. В. Липинський помер у 1931 р. Його ім’ям названі вулиці у м. Києві, Луцьку, Львові, Житомирі, Дніпрі, Рівному тощо.
- вулицю Чалого на вулицю Січових Стрільців
з ініціативи представників українських політичних партій та громадських організацій Галичини у 1913 р. було створено Українське військове товариство «Січові стрільці» у м. Борислав. Протягом кількох місяців були сформовані на громадських засадах воєнізовані підрозділи і офіцерська школа. Вищеназвана ініціатива була підтримана українцями Галичини, які сформували близько 50 товариств «Січових стрільців», а також були створені стрілецькі товариства «Січ» та «Сокіл». Військову підготовку здійснювали українці, військовослужбовці запасу австро-угорської армії, які проводили спільні військові навчання та маневри вищеназваних товариств, які супроводжувались науково-просвітньою та виховною роботою. Масштабні заходи стали свідченням збереження національних традицій та державних спрямувань українського визвольного руху.
Після початку першої Світової війни у 1914 р. незважаючи на спротив польських націоналістів був створений легіон українських січових стрільців, який взяв участь у боях з російськими військами, що здійснили вторгнення на Галичину і Буковину. Протягом 1914-1918 рр. січові стрільці брали участь у бойових діях і отримували поповнення із числа представників українських товариств. Весною 1918 р. легіон УСС брав участь у поході австро-угорських і німецьких військ на допомогу армії Української Народної Республіки у війні з більшовицько-радянською Росією.
10 квітня 1918 р. Січові стрільці захопили Херсон і три пароплави у порту. Десантом вони висадились у Нікополі, де переслідували більшовиків, які вивозили скарбницю міста. Протягом квітня – жовтня 1918 р. перебували на Запорожжі, де вели виховну роботу з місцевим населенням.
У листопаді 1918 р. легіон УСС був виведений з Наддніпровщини в Галичину, де взяв участь у боях за незалежність Західно-Української Республіки, яка була проголошена 1 листопада 1918 р. і потім у війні з поляками.
Під впливом національно-патріотичних настроїв військовополонених австро-угорської армії із числа українських мешканців Галичини і Буковини Українська Центральна Рада дала згоду сформувати із них Галицько-Буковинський курінь (1-й курінь Січових стрільців). Він брав участь у боях з більшовицькою армією Радянської Росії до квітня 1918 р. Під час Української Держави частина Січових стрільців знаходилась на службі у Запорізькій дивізії. Під час антигетьманського повстання у листопаді 1918 р. Січові стрільці підтримали відновлення Української Народної Республіки та її злуку із ЗУНР у січні 1919 р. Згодом були створені армійські підрозділи Січових стрільців армії УНР, які воювали проти більшовиків до кінця 1920 р.
У 1920 р. значна кількість старшин і козаків частин Січових стрільців взяли участь у діяльності Української Військової Організації, з 1929 р. Організації Українських Націоналістів для продовження боротьби за незалежність України.
Пам’ять про Січових Стрільців увічнена в назвах вулиць у Києві, Дніпрі, Білій Церкві, Броварах, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Хмельницькому, Конотопі, Полтаві, Запоріжжі, Чернівцях, Кам’янці-Подільському, Чернігові. Указом Президента України від 14 жовтня 2022 р. 9-му прикордонному загону Державної прикордонної служби України присвоєно почесне найменування «Імені Січових Стрільців».
