З російського полону повернувся працівник НЗФ – Олексій Черепянов. Журналістці Тетяні Харлан він розповів про пережиті тортури у полоні, передає Nikopolnews.
Публікуємо матеріал колеги “без купюр”.
Головний сержант ЗСУ Олексій Черепянов повернувся додому під час чергового обміну 16 лютого 2023 року. Його повернення стало хорошою звісткою для рідних, близьких та колег.
Після кількох операцій та реабілітації, чоловік погодився розповісти про пережите у російському полоні.
Перші хвилини на рідній землі – це просто вир емоцій, сльози, обійми, радість від того, що все це закінчилось, що тепер я в безпеці, – розповідає Олексій. – Всі ці місяці полону мені допомогла пережити віра – в Бога, себе, країну, в те, що за нами правда, бо не ми розв’язали цю війну.
Для Олексія – дорослого дядька з досвідом воєнних дій – полон став неабияким випробуванням:
«Я ж з 2015 року воюю і ні про що не шкодую, бо робив і роблю все заради своєї родини та країни. Взагалі то я людина спокійна та врівноважена, не агресивна, але після повномасштабного вторгнення щось в мені надломилось – з’явилась праведна лють. Тепер у мене до ворогів ані співчуття, ані розуміння, а після полону й поготів. Те що я там пережив, не забувається…»
У 2015-му році Олексій пішов на фронт добровольцем. Військомат взяв напором, бо його не хотіли брати, але згодом здались під натиском патріотизму та щирого бажання захищати рідну землю.
«Я знав, що почнеться повномасштабна війна, передчував, – продовжує Захисник. – Тому в грудні, після короткої передишки, знову пішов на передову, думав, матиму час. Проте не так сталось, як гадалось…»
З російського полону повернувся працівник НЗФ – Олексій Черепянов
Далі – розповідь Захисника:
“У грудні мене розподілили на Гранітне, де навіть повітря було просякнуте порохом… З початком війни нас перевели в Маріуполь. Ситуація там почала погіршуватись майже одразу. Ми потрапили у оточення і вже не було можливості вийти… Почався жах – місто реально знищували. Авіація гатила і вдень, і вночі, точились запеклі вуличні бої…Нас потроху підбивали, поки ми не відступили на «Азовсталь»…
Спочатку було нормально, але згодом почались проблеми з водою, ліками, їжею… Важко було бачити, як один за одним гинули побратими, які просто намагались вийти з укриття на позиції або банально набрати води.
Ми розуміли, що така ситуація не може продовжуватись вічно. І в травні нам довелось здатись в полон…
Спочатку була в’язниця в Оленівці. У бараку розрахованому на 400 людей нас було 800. Прийшлось виживати.
В Оленівці було ще нормально – нас особливо не били та не допитували. Морально тиснула російська пропаганда, яка щодня з рання до пізньої ночі лунала за радіоприймачів. Вона настільки забивала мозок, що в якийсь час ти починав сумніватись у собі. Але ми знайшли вихід – виміняли собі радіоприймач та слухали наші українські новини. Так ми морально вижили до осені, коли виявилось, що Оленівка не пристосована до зими.
Тому ближче до грудня нас перевезли у в’язниці рф. Так я опинився під Волгоградом, де зрозумів, що в Оленівці ще було добре.
В Волгограді в камері нас було 18-ть, всі під відеонаглядом. Підйом та відбій – за розкладом. Рухатись не можна, весь день сидиш, склавши руки на коліна. Підводитись можна тільки в туалет. За порушення – заставляли співати російських пісень, якщо відмовлявся – виводили з камери та лупили. Били нас і в бані. Бо там нема камер і ти там абсолютно беззахисний.
Побиття не могли пройти без наслідків – в мене відмовили нирки. Прийшлось відвідати медпункт. Я думав – на краще, але не так сталось. Лікар знаходився на 4-му поверсі, а до нього ще треба було дійти. Ведуть тебе напочіпки, дорогою ти рівняєш головою всі решітки, яких було немало, та отримуючи удари шокером… І це мені ще пощастило, бо я не мав патріотичних тату. Тих, хто їх мав, били дуже жорстоко. Доходило до того, що хлопці вижигали їх кислотою.
Окремо по допитам, хоч ми нічого й не знали, вони думали інакше, тому одягнувши мішок на голову, стягнувши руки та ноги стяжками, валили на підлогу та підключали до тіла проводи, через які пускали напругу… Їх цікавило розташування складів зброї або підпілля, але це було безглуздо – Маріуполь на той час вже був окупований, а більше ми нічого не знали.
Тому основна мета – знущання, знищення твоєї людської гідності. В результаті вони відбили пам’ять, сумніви та співчуття, але не зломили мене, а зробили сильнішим. Тепер ворогів я буду бити з подвійною люттю”
Журналістка Тетяна Харлан підкреслює, що, розповівши про пережите у полоні, Олексій не просить співчуття. Він просто хоче, аби світ знав правду про країну-терориста, про її злочини, кара за які неодмінно прийде вже незабаром.
