Нікополь – місто, де машини тепер їздять швидко-швидко. Ніби у прискореній зйомці. Де і люди теж поспішають скоріше залишити вулиці. А з дому виходять переважно тільки у справах. Бо ж дрони. І арта. Не до прогулянок. Нікополь – місто, яке втратило рік тому своє море. І ще досі його оплакує. Місто, яке цілодобово під обстрілами вже понад два роки. Місто, яке вже почало забувати, як виглядають ввімкнені увечері ліхтарі. Але яке дихає, рухається, працює, живе. І попри все вірить у краще.
Сьогодні, 28 вересня, Нікополю – 385 років. І зараз – один із найважчих періодів у його вже досить довгому житті. Але місто тримається. І не в останню чергу допомагають триматися людям МРІЇ про світле майбутнє. Та СПОГАДИ про тепле минуле.
Так, як ЗАРАЗ, було НЕ ЗАВЖДИ… А, значить, так НЕ БУДЕ ЗАВЖДИ… Ніч скінчиться – настане ранок, і на вулицях засяють ліхтарі. Обов’язково.
Ось і ми сьогодні, в День народження нашого рідного МІСТА, вирішили поділитися з вами спогадами. Про Нікополь нашого дитинства. Тут зібрали відверті розповіді членів команди Nikopolnews, які народилися і виросли у Нікополі. Спогади охоплюють період аж у цілих півстоліття – з 50-х років до 2000-х.
А ви можете теж поділитися своїми спогадами про Нікополь дитинства в коментарях на наших сторінках у Фейсбуці чи в Телеграмі.
Отже Нікополь мого дитинства – який він?
“Баби, баби, глина”, загадкова щука, танці: Людмила Міщенко, 50-60-ті роки
Людмила Міщенко
Рідний Нікополь, наразі нас роз’єднують кордони і тисячі кілометрів, але в серці та спогадах ти сяєш яскравою зірочкою. Частенько перед очима легкими хмаринками пропливають різні райони міста, які посередині минулого сторіччя були для мене цілим всесвітом.
1955 рік, початок заповнення Каховського водоймища. Мені лише два рочки, але в пам’ять намертво врізалися Дніпро і неймовірно красиві плавні, до яких ми діставалися човном всією родиною.
Плавні десь в районі Нікополя, архівне реконструйоване фото
Ще плавні
Що у мене із іграшок було в дитинстві — лялька, м’яч, кубики та скакалка, тому я полюбляла прогулянки містом. В заквітчаному скверику за дитячою бібліотекою, напроти парка Пушкіна, можна було залізти на спинку сіренькому Вовчику-братику, зазирнути в кошик Червоної Шапочки, покататися на каруселі, а як поталанить, поплескати в долоні щасливим молодятам, котрі виходили з РАГСУ, розташованого в одному із приміщень поруч. У сквері, що наразі напроти медичного училища, плескаючись у фонтані, довго дивитися на щуку, намагаючись зрозуміти яким чином із її рота вибігає вода.
Згадуються подорожі до бабці на Лапинку. Треба було піднятися по крутезній глиняній вулиці, якій, здавалося, не було ні кінця, ні краю (сучасна Отаманська). Обов’язково завітати на кінцеву зупинку вузькоколійного потягу, що прямував від сучасного ринку до Південнотрубного заводу.
А який довгий час по вулочкам-провулочкам займала дорога на город від зупинки Рибзавод до будинків водників (район «Владі»)!
Ще я любила мандрувати вулицями Карла Лібкнехта (Патріотів України) і Калашнікова (Довгалівською), бо на них розташовувалися величезні комори, з яких так смачно пахло борошном.
Так як до моїх восьми років наша родина мешкала недалеко від колишньої міськради, мене мама саму відпускала в гастроном за хлібом, з якого я плелася ніжка за ніжку, бо шлях пролягав повз парк Пушкіна, за парканом якого крилося багато таємниць. Але вхід туди був за гроші, тож присусідившись до когось із дорослих з дітьми, я легко потрапляла і в літній кінотеатр, і на майданчик літньої естради. Ох і діставалося тоді від батьків на горіхи!
Та все ж таки в наших дитячих розвагах було дві фішки. Перша — вициганити у тітоньки, що торгувала газованою водою біля входу в Рибзавод, за одну копійку замість трьох воду з сиропом (то без сиропу коштувала 1 копійку)! І друга — протягом довгих років на вулиці Калашнікова лежала бруківка, тому здалеку було чути стукіт колес циганської підводи, який супроводжувався закликами до жінок: “Баби, баби, глина”! У володарів такого “елітного” транспорту окрім білої глини було все, що душа бажає, але треба ж було випередити подруг і виміняти першою якусь тряпчину на гарненьку атласну стрічечку.
1961 рік, у листопаді наша родина переселилася з центру на Довгалівку і я в другий клас пішла в шістнадцяту школу. Тепер прогулянки перекочували на окраїну, де на зупинці Маяковського (шостого маршруту) був розташований клуб колгоспу “Аврора”. Там можна було і кіно подивитися, і концерт відвідати.
В місто виїжджали лише за потреби. Запам’яталися маленькі автобуси з довгими, як у вантажного автомобіля, мордами, з одними дверима біля водія, які він відкривав за допомогою ричага (ГАЗ 651),
Газ 651
А на заводському маршруті були ЗІСи-155.
ЗІС-155
Згодом з’явилися ЛАЗи, ПАЗіки та ЛіАЗи, проїзд на яких коштував одна зупинка — 2 копійки, дві зупинки — 3 копійки, а більше — цілих 5!
Лаз 695
Пазік
Ліаз
В шістдесяті і на початку сімидесятих років прямого сполучення з Новопавлівки до нового центру (Універмаг) по вулиці Першотравневій не було, воно з’явилося приблизно в 1974-1975 роках, тож, аби доїхати на ПТЗ, потрібно було діставатися до Богдана шестіркою, а далі одиницею або двійкою. Разом з новими дорогами почали з’являтися і нові автобуси “Ікаруси”. Спочатку вони були одинарними, а потім здвоєні “гармошки”.
Ікарус одинарний
Ікарус подвійний
Але, давайте знову трішечки повернемося до парку Пушкіна і завітаємо на танці – вперше я туди потрапила у 18 років. В моєму дитинстві нікопольці танцювали під супровід оркестру біля літньої естради.
Танці біля літньої естради
1971 рік, вхід в парк вільний, молодь поспішає до огородженого танцювального майданчика. Привітальні акорди від музикантів, і в нічне небо починають линути мелодії у виконанні вокально-інструментального ансамблю. Але танцювали лише щасливці, ті, кому дістався квиток всередину, а набивалося туди бажаючих, як оселедців в бочці. Кому не поталанило, шикувалися за майданчиком в два величезних кола, що починали рухатися одне назустріч другому.
Та навіть вони були замалими для бажаючих відпочити під музику, тому молодь йшла на “брод” — це навколо сквера “Визволення”, де теж створювала два величезних кола. Завдяки цім колам і зустрічалися зі знайомими, яких вже не бачили понад тисячу років!
Ось таким запам’ятався мені рідненький Нікополь з 1955 по 1971 роки.
«Я виріс на кладовищі»: Володимир Заграничний, 70-80-ті
Володимир Заграничний
Насправді, Нікополь мого дитинства не має ніяких яскравих асоціацій. А якщо брати в розрахунок те, що я майже не пам’ятаю свого дитинства, то розповідь моя буде складатися лише з окремих згадок.
Жив я на новозбудованому тоді мікрорайоні «Новий автобан». Там , де останнім часом був всім відомий «КУБ». А раніше на тому місці було старе «єврейське» кладовище. Саме на ньому моє дитинство і пройшло. Там буле все – ігри в «робін гуда», «халабуди» і «розбірки» квартал на квартал, а у декого навіть перше кохання.
Я виріс на кладовищі. Такі речі як черепи, склепи і засідки в розкопаній могилі були для нас буденністю.
****
Ще пам’ятаю «металолом». Це величезні гори металу (біля вулиці Героїв Чорнобиля). Ці гори були для мене найціннішими у дитинстві. Хочеш собі тарантачку на підшипниках – прошу. Велосипед тобі потрібен – йди на «металолом». Перший свій мопед я зробив власноруч у 9 років (!) саме з тих куч металобрухту. Все було просто. Підходиш до воріт і кажеш: «Дядьку, а можна мені поритися, мені треба?» І він пропускає тебе.
****
Мабуть ще про пункти прийому пляшок можна згадати. Це заняття було для дітей і для алкашів. Знайти швидко можна було все на тому ж кладовище. Люди потроху перетворювали цвинтар на «помийку». Тягнули туди все – диван старий, унітаз, будівельне сміття… Коли здамо пляшки, купували собі шербет. Алкаші купували собі одеколон. Полюбляли вони, щоб душа теж пахла.
****
Ще не можу не згадати «СЮТ» – станцію юних техніків по вулиці Котельникова. Займався я у секції картингу. Робили там все власноруч – від рами, до сидіння. Тиждень ми просто колупали свої карти, а раз на тиждень виїжджали у парк «Перемоги» – там була наша траса.
****
Ну і, напевно, останнє – дитячі садочки. Саме вони для нас, підлітків, були головним центром зборів. Вдень там були діти, а ввечері ця територія була поділена між компаніями. У кожної був свій павільйон. Там спробували перші «гарячі» напої, там цілувалися і співали під гітару. Не буду казати за всіх, але ми за «своїм» павільйоном доглядали. Мили і навіть фарбували.
Тож, як ви помітили, ніяких загальних асоціацій типу міські свята, прапорці і повітряні кульки у мене немає.
Бички, «Нікополіс – центр Всесвіту», страшний спогад з «лихих»: Катерина Андрус, 80-90-ті
Катерина Андрус
Моє дитинство у Нікополі припало на 80-ті і першу половину 90-х років. За цей час ми з батьками встигли пожити у трьох районах міста.
****
Спочатку, до моїх чотирьох років, жили на Лапинці – на вулиці Куксіна (тепер це Лапінська). Там ми знімали маленьку літню кухню у приватному секторі і жили разом з родиною власників, яка займала будинок у цьому ж дворі.
Хоч я була зовсім маленькою, але пам’ятаю досить багато з того періоду. Наприклад, неймовірної смакоти смажені бички. Їх приносили з рибалки тато і сусід дядько Юрко. Мама смажила рибу вже пізно ввечері. І ми всі разом, з сусідською родиною, їли ті бички – засмажені до хрумкої скоринки, за столом у дворі під величезним літнім місяцем і під гул комарів. Було тепло, затишно і дуже смачно.
Ще запам’яталося життя на Лапинці частими походами «на море». Потрібно було спочатку довго (як для дитини) йти вниз вузькими, потопаючими в зелені, вуличками, а потім спускатися до води з високої кручі. Але мета вартувала таких зусиль. Купатися і бавитися у пісочку – це було щастя.
Пам’ятаю, як до нас приїздила тітка з Єнакієвого (це тепер окупована Донеччина) зі своїми двома доньками. І ми щодня ходили з ними на пляж, поки мої батьки були на роботі. Тітка квохтала над нами як квочка над курчатами. Хвилювалася, аби ми з її дівчатами не потонули, тому дозволяла нам заходити буквально «по коліно». А так хотілося погратися з хвилями! Переживала, щоб ми не схопили сонячний удар. Дуже запам’яталося, що чомусь на голові у мене були замість панамки дитячі труси😊
****
Взагалі, усіх гостей, які до нас приїздили, будь-то родичі чи друзі батьків, звісно ж, завжди водили «на море». Це була наша гордість, наша родзинка, наша головна принада.
****
З Лапинки ми переїхали у п’ятиповерхівку на «Живих і мертвих» (біля нинішнього АТБ, а тоді там був продуктовий універсам, здається, і ще з торця приймали склотару). У цьому будинку батькові від ПТЗ «дали» двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі, коли народилася моя сестра.
Цей район запам’ятався мені насамперед сусідством з парком Металургів, який фактично був нашим «домашнім» дитячим майданчиком – бо ж знаходився зовсім поруч. Через парк мене возили взимку на санчатах в садочок №30. Ранній зимовий ранок, ще темно, над тобою нахиляються величезні білі дерева з розлогими «лапами», все навкруги засипано снігом, сніжинки падають тобі на ніс і лізуть в очі, а ти, закутана у теплу ковдру, розглядаєш зі своїх санчат цей дивовижний, прекрасний світ.
Також пам’ятаю парк восени. Нас туди часто водили з садка на прогулянки. Багато-багато жовтого, трохи вологого листя, пряний запах б’є в ніс. Ми колупалися у листі, вишукували каштани, і підбирали найкрасивіші кленові листочки, аби потім зробити з них гербарій. Вихователька Наталя Олександрівна – дуже молода, чорноволоса, трохи схожа на циганку, а в вухах у неї – величезні сережки у вигляді схожих на реп’яхи зелених кульок на довгих ниточках. Врізалося в пам’ять😊
Нікополь, парк Металургів
****
А коли мені виповнилося сім, ми перебралися на Усова (тепер це Прикордонників). Там батьки отримали вже трикімнатну квартиру.
До речі: Як виглядала колишня вулиця Усова у Нікополі 40 років тому (фото)
Прямо напроти нашого будинку була школа №8 – теж щойно збудована. Саме в цю школу я і пішла до першого класу. І всі 10 років мала «щастя» милуватися нею зі свого вікна. Під нескінченні звуки скрипки, які долітали з вікон «музикалки»…
І в цьому районі знову ж таки поруч було «море»! Звісно, ми часто ходили на дамбу – просто прогулятися. А влітку – на пляж. По набережній не ходили, а ходили через стару частину. Йдеш, здавалося, довго-довго – спочатку повз школу – білий паркан, потім на твоєму шляху парк Пушкіна зліва, бібліотека справа, потім чимчикуєш повз сквер, потім площа Богдана, де можна було у продуктовому купити морозиво, а потім найцікавіше – вузенькі вулички старого міста, з потертою бруківкою під ногами, з врослими у землю крихітними, часто закинутими вже, хатками. Такими іноді низенькими, що, для того, аби заглянути у віконце, потрібно було нахилитися… Я любила їх розглядати, ті хатки, і думати про те, як жили тут колись, сто років тому люди…
****
Взагалі в моєму дитинстві ми дуже багато ходили по Нікополю пішки. З громадським транспортом були проблеми. Тому я пам’ятаю майже кожну його «тріщинку». Потрібно на Першотравневий ринок? Пішки, звісно. В парк Перемоги на свято? Пішки. На залізничний вокзал? Пішки – з важкенними сумками. Навіть до прохідної НПТЗ, поруч з якою мама працювала у заводській технічній бібліотеці, теж іноді доводилися ходити пішки. Причому взимку і під час жахливої ожеледиці. Автобуси не зважувалися їздити, а людям на роботу ж треба… А іноді ще й з дітьми, коли вони хворіли чи не працювали школи-садки.
****
Напишу ще один спогад, вже, можна сказати, дорослого мого дитинства. Спогад страшний. Перший реальний жах, побачений мною у житті… Мені було років 14-15. Я була вдома. В якийсь момент відчула, що у дворі щось відбувається. Визирнула у вікно і побачила… Що прямо поруч із дитячим майданчиком, просто у всіх на очах вбивають людину. Було декілька чужих машин. І декілька незнайомих чоловіків. Вони забивали його чи то сокирою, чи то молотком… Біля під’їзду, справа від нашого, лежав на боку візочок, кинутий молодою мамою, яка побачивши те, що відбувається, схопила дитину і побігла стрімголов до своєї квартири… А повернути голову вдруге в лівий бік, де коїлося страшне, я вже не зважилася… Тільки бачила, як трохи пізніше проїжджають повз наші вікна чужі машини…
Чоловіка, на жаль, вбили. Потім я дізналася, що він був мешканцем нашого будинку. І тоді ж вперше почула фразу «Новопавлівська мафія». Саме про неї говорили сусіди, ще довго пошепки обговорюючи ту трагедію. То були дев’яності…
****
…Мій тато іноді називав Нікополь «Нікополісом». І мені страшенно подобалася така назва. А ще я страшенно пишалася своїм містом. Навіть не знаю, чому. Вважала, що Нікополь – найкращий. Сучасний, модний і прогресивний. Центр Всесвіту. І жити у ньому – велика честь. Коли приїздила до бабусі у Кривий Ріг, який набагато більший, розповідала усім дітям з гордістю, що я – з Нікополя! З міста, де є МОРЕ. А ще – «П’ятий канал». І там показують «Том і Джері». «А у вас такого немає!» І, справді, у них ще такого тоді не було…
«Абрикосовий рай»: Артем Тульчинський, 80-90-ті
Спогади про Нікополь у моєму дитинстві завжди асоціюються з теплою порою року, весною-літом. Це період коли у місті все зелено, квітнуть каштани та дерева вишні, насичуючи вулиці приємним аромат, чутно спів пташок, а потім вже влітку, місто перетворюється у «абрикосовий рай». Практично у кожному дворі, можна побачити кучу плодів абрикос й не тільки на деревах, а і на землі, куди вони після дозрівання, час від часу падають. Пам’ятаю, що моя бабуся часто їх збирала і потім варила з них смачне варення.
****
А ще, Нікополь в моєму дитинстві, звісно, асоціюється з Каховським водосховищем, міським пляжем на якому я з друзями проводив багато часу, міською дамбою, де ми в дитинстві рибалили. Плескіт легких хвиль завжди заспокоював, а вітерець біля води, бадьорив. Напевно немає в Нікополі такого місця, яке я би згадував з такою теплотою як набережна.
«А море зелене???»: Олена Зінченко, кінець 80-х – 90-ті
Олена Зінченко
Дамба.
Я, безстрашна шестирічка, відпливаю від каменястого берега на кругу-ведмедику.
Я ще не знаю, яка піді мною глибина. Зелений ведмедик із симпатичними вушками видається мені гарантом безпеки.
Але тато, на відміну від мене, знає. Він швидко допливає до нас і бігом хапає ведмедика за вушко, аби підтягнути ближче до себе. Воно одразу ж відривається, круг спускає, і я стрімголов починаю іти під воду.
Звичайно, тато врятував.
Але після цього любила купатися тільки на пляжі.
Але, звичайно, не завжди.
Бо іноді влітку вода перетворювалася на густу зелену кашу зі специфічним запахом.
Щоб не іти пляжувати даремно, я дзвонила на рятувальну станцію (теж татів лайфхак)
– А море сьогодні зелене? – питала я, затаївши подих. Бо все ж дуже кортіло скупнутися. І стільки було тієї радості, коли на тому кінці дроту звучало “ні “.
****
А ще цілий вир емоцій дарував наш парк Металургів.
Потрапляли ми туди нечасто. 1, 9 травня, може ще колись влітку. І від того він був для нас із сестрою таким ласим шматочком.
Як зараз пам’ятаю це відчуття, що ще тільки на підступах до парку атракціонів підкатувало до горла, а потім охоплювало повністю. І вже ніхто не міг стримати шалену радість від зустрічі.
Здається, після цього я вже ніколи в житті не відчувала такого виру емоцій.
Залишилася лише пам’ять про них.
«В садок через колії, АТБ на Жуковського, тістечко «Буратіно»: Марина Щученко, 90-ті – 2000-ні
Марина Щученко
З дитячих років, я пам’ятаю, що Нікополь завжди був зеленим містом з фонтанами, абрикосами і помідорами.
Я народилася у 1992 році в родині афганця і феросплавника. Після мого народження тато отримав квартиру на вулиці Жуковського (зараз – Княжа). Там пройшло моє раннє дитинство і шкільні роки.
Пам’ятаю, що спочатку я ходила у дитячий садок №37, потім у №40. В цих дошкільних навчальних закладах працювала моя бабуся. Тоді, у 90-ті роки, погано ходили автобуси з нашого мікрорайону у центр. Тому, мама мене водила до дитячого садка через залізничні колії. Та відсутність нормального автобусного сполучення з центром – то була не єдина на той час проблема для моїх молодих батьків.
Пам’ятаю, у кінці 90-х років у нас не було гарячої води і ми мали централізоване опалення. Проте, мама й тато робили все можливе, аби нам зі старшим братом було тепло і весело). На початку 2000-х років у нас з’явилося індивідуальне опалення, а згодом і гаряча вода….
***
Раніше на Жуковського не було супермаркету «АТБ». Замість нього працював гастроном. Там продавали різні товари. Зокрема і теплий хліб та тістечко «Буратіно» по 30 копійок. Коли я ходила до школи, з’явилося «АТБ». Ото була радість! Перший раз пішли у нього на екскурсію. До його появи більшість товарів і продуктів купляли у місті. За новим одягом і не тільки часто їздили на Першотравневий ринок або скуплялися недалеко від Автовокзалу….
***
Попри важкі 90-ті та не дужі легкі 2000-ні мої батьки завжди дбали про наше з братом дозвілля. Окрім школи я ходила на танці, а мій брат на футбол. Спочатку на стадіон «Електрометалург», а потім на «Трубник». Я часто приходила на футбольні матчі свого брата та вболівала за його команду. А мій брат Владик – на концерти до мене.
До речі, раніше Європейської площі не було, а більшість міських заходів проводили на площі Незалежності. Це вже потім навпроти міськвиконкому відкрили фонтан (до речі, я у відкритті брала участь) і побудували площу.
Ще до школи, пам’ятаю, на одне якесь велике свято ми пішли з бабусею та мамою на концерт, який відбувався на дамбі….
***
Ну, і як же не згадати Каховське водосховище. Влітку на нього ми часто їздили відпочивати з батьками, коли я навчалася у школі. Саме у водах Каховського водосховища мене навчив тато плавати. У старших класах ми з однокласниками їздили на дамбу і пляж відзначати початок і закінчення навчального року. А 30 травня 2010 року разом зустрічали схід сонця….
З Днем народження, рідний Нікополе! Тримайся, будь ласка!
Раніше ми писали: Напередодні Дня міста: 22 цікавих факти про Нікополь
