Нікопольщина була першою, де замайорів синьо-жовтий прапор в історії сучасної України: як це було

В наш час  синьо-жовтий прапор можна побачити в Україні будь-де – на кожному кроці. Щоправда, сьогодні, у День Державного Прапора, проїхавшись по Нікополю, ми не так вже й часто бачили його, незважаючи на заклик влади прикрасити 23 серпня свої будівлі національним стягом…  Проте це вже більше про свідомість громадян. А не про заборону.

Не так вже багато хто вивісив сьогодні Державні Прапори у Нікополі,

Всі ми знаємо трагічні випадки, коли вже в наш час, у незалежній Україні, за синьо-жовтий прапор вбивали. І продовжують це робити на тимчасово окупованих Росією територіях. Це відбувається на наших очах.

Ось так і три десятки років тому – той, хто відважувався підняти український прапор в Україні, ризикував життям. Був героєм. І такі герої знайшлися на Нікопольщині. Вони вперше в історії сучасної України підняли синьо-жовтий прапор.

Це сталося 7 листопада 1988 року, у культовий для комуністів день, у культовому для українців місці – на могилі Сірка.

Користуючись матеріалами Нікопольського краєзнавчого музею, Nikopolnews, розповість, як це було.

В одному із своїх щоденників місцевий журналіст і активіст Анатолій Носенко описав події того святкового дня майже 33-річної давності:

““7-е листопада 1988 року видався похмурим днем. Свинцеві хмари, гонимі поривами колючого від заморозків вітру, сунули з півночі. Люди, повтягувавши шиї в плечі, невеликими гуртами заповнювали вказані начальством провулки міста Орджонікідзе, аби звідти, зібравшись за списочними номерами колон, рушити “стройными рядами” до партійної трибуни, змонтованої з металевих труб на площі ім. “Великого Октября”, щоб продемонструвати 61-у безмежну любов до КПСС і її мудрого керівництва в Москві – Політбюро.

“Засвітившись” на очі начальству, група ініціаторів походу до могили козацького отамана Івана Сірка зібралась на останню нараду біля “чорного ходу” центрального міського базару.

Ліворуч, за поржавілими гратами паркану ринку, тримаючи в руках червоне простирадло транспоранту із закликом “Поддерживаем курс партии на перестройку в СССР!”, лаялись ліквідатори вибуху атомного реактора на Чорнобильській АЕС ім. Леніна. Вони вимагали у чоловіка, що щедро наливав їм горілки у “гранчаки”, відпустити їх додому, бо завтра, зранку, вони повинні з’явитися з військовими повістками до міста Славутича. Праворуч, під гаслом “Да здравствуют юные советские спортсмены!”, шукаючи затишку від безжальної грипозної погоди попід стінами п’ятиповерхових залізобетонок, тремтіли голі, посинілі, як курячі пупи, велосипедисти з дитячої спортивної колони “Трудовые резервы”. Вітер не вщухав, і на че диригент оркестру контробасистів, правив низькі октави на спицях колес велосипедів, розкладених вздовж бордюр порепаного вуличного асфальту. Попереду дітей тупцювалась бригада штатних покладачів вінків з паперових квітів до пофарбованих у сірий, як людське життя, колір пам’ятників вождям партії і усіх пролетарів світу товаришам Леніну та Орджонікідзе. Разом з ними, дзеленькаючи нагородами, наче кіннота підковами по бруківці, підтанцьовували передовики і маяки численних штурмовщин, приурочених до всіх річниць жовтня, що святкуються у листопаді. Промерзши, правофлангові партійних звершень взялися хором вигукувати бойовий клич “Ура”, який, маршируючи повз трибуну з місцевими вождями, необхідно буде гаркнути тричі по Уричі й водночас по-підкидати в повітря шапки у кого є.

Інженер Віктор Евтушенко повідомив про припасований під курткою фотоапарат, який він приготував для невиди¬мого документування події. Я, відгорнувши на грудях пла¬ща, показав людям блакитно-золотаве полотнище прапора, яке напередодні пошила моя дружина Алла Сергіївна з придбаного в універмазі шовку. Валерій Галиш і його побратим Федір з селища Рудник привезли великі букети квітів для покладання до могили Івана Сірка. Станіслав Пасічний і Леонід Нижник доповіли про приховані легковики на подвір’ї міської лікарні, звідки ми повинні рушити після параду до села Капулівки.

На 11-ту годину до лікарні зібралися: Анатолій Скуратівський, Микола Василенко, Станіслав Пасічний, Віктор Ткачук, Леонід Нижник, Валерій Галиш, Анатолій Сагайдак, Сергій Білокрис, Віктор Євтушенко, ще двоє людей і я. Трьома легковиками з розгорнутим у вікні першої машини національним стягом України ми рушили з міста. Протягом усього маршруту водії зустрічних автобусів, транспортних і легкових автомашин, мотоциклісти, машиністи електропоїздів салютували небаченому раніше прапору тривалими сигналами і гудками.

На повороті до могили Івана Сірка з траси Нікополь – Кривий-Ріг, біля с.Олексіївни, нам перетнув дорогу підрозділ ОМОНу на чолі з підполковником. Щоб уникнути сутички з радянською міліцією ми обговорили між собою план прориву до отамана в об’їзд – ораним полем. Але, ще раз порадившись, вийшли з автомобілів поспілкуватися зі стражами соціалістичного порядку. В. Євтушенко розпочав приховане, з пазухи, фотографування. Підполковник підійшов до нас І заявив, що прапор незареєстрований в СССР, тому міліції наказано цей прапор конфіскувати. Наввипередки ми взялись “просвіщати” підполковника про кольори неба і хлібної ниви на українському прапорі, про перемоги козацького полководця Івана Сірка І дарувати омонівцям листівки про “перестройку”. Підполковник, вислухавши нас, розповів, в свою чергу, що він козацький нащадок, від діда знає українські символи і, щоб не було у нього неприємностей від начальства, порадив згорнути наш прапор, проїхати заслін, а далі ми “не бачилися”. Вперше в житті ми почули від міліцейського офіцера нашу рідну українську мову. Від неочікуваної пропозиції командира ОМОНу підполковник у наших радісних очах возвеличився зразу з холопа московської КПСС у національні герої. Щасливі, що уникли інциденту, від’їхавши за сотню метрів від блокування, знов розгорнули стяг і продовжили поїздку.

Прибувши до могили мужнього борця за козацьку державу кошового Івана Сірка, ми поклали квіти отаману і стали в почесну варту для скорботної хвилини.

Раптом, розмахуючи руками і галасуючи, наскочила на нас із-за млина-вітряка чимала група матюкливих осіб у цивільному одязі, очолювана полковником КГБ у армійському плащі без погонів. Зчинилася тусанина. Двоє нападників повисли на моїй лівій руці, щоб відібрати прапор. Іще двоє кинулись духопелити мене кулаками під ребра. Втрачаючи свідомість, я почув полохливі крики офіцера – “сматрітє нас фатаграфіруєт!” “нєзя!” “лавітє єво!” “вон на бугре!”. Це Віктор Євтушенко змушений був “легалізуватися” і, вибігши на вершину скитського “Бабиного кургану”, де стоїть пам’ятник Іванові Сірку, взявся згори, закликаючи “штатських” посміхатися у фотооб’єктив звідки вилетить червона птичка, фотографувати бійку. Найматюкливіша група нападників кинулася ловити Віктора. Ми ж, скориставшись послабленням натиску, перечіпаючись через каміння і падаючи на могилу отамана, досягли мети – встромили древко нашого українського прапора у надгробок Івана Сірка.

Потім люди, що спостерігали за побиттям, та селяни, які прибігли на сполох, зібралися докупи та пом’янули покійного Івана Сірка принесеними з Капулівки харчами і самогоном, випили за мужніх наших пращурів-козаків. Поговорили про більшовицькі репресії на нашій землі, червоний терор, криваву колективізацію, голодомори, ГУЛАГи, жорстоку русифікацію і німецьку окупацію. На прощання заспівали “Наливаймо,браття, кришталеві чаші! – Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося! – За Вільну Україну!”

Так, 7.11.1988 р. утвердилось в наших душах самоусвідомлення національної гідності. Завдяки підняттю над похованням великого українського полководця кошового отамана Сірка небесно-золотого прапора здійснилася мрія багатьох з нас про відродження Української Самостійної Держави”.

Довідка про День Державного Прапору від Нікопольського Краєзнавчого музею:

В усі віки і в усіх народів державний прапор був однією з найвищих і шанованих святинь. Прапор символізував єдність земель і племен, консолідував міста і краї в державу, а духовно й історично близькі етноси – в націю. Під прапором воїни вирушали в похід, з прапором виступали на захист своєї батьківщини, прапор символізував стабільність держави й урочистість тих чи інших всенародних подій, свят, ритуалів.

З проголошенням незалежної України національні символи – гімн, прапор і герб – стали на сторожі утвердження самостійності і суверенітету держави.

Жовто-блакитні барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-блакитними кольорами. Синьо-жовте поєднання на українських прапорах відоме з ХV ст., коли галицькі полки з такими стягами брали участь у Грюнвальдській битві 1410 року. Подібне сполучення кольорів походить від герба Галицько-Волинського князівства – золотого лева в синьому полі, який з’явився в другій половині ХІІІ ст

З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького вироблялися з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносився хрест, зорі, зброя, постаті святих. Так, упродовж історичного розвитку жовто-блакитний прапор був символом боротьби за національні й соціальні права українського народу і за часів незалежності став Державним Прапором України. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праця, краса та багатство рідної землі.

Із занепадом Гетьманщини та приєднанням Центральної і Західної України до Росії та Австрії український прапор зник. Першу спробу створити жовто-синій прапор з двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер, здійснила Головна Руська Рада, яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-синій прапор.

На початку ХХ ст. у Галичині жовто-блакитний прапор (тобто жовта смуга вгорі, а блакитна – внизу) став прапором західноукраїнського військово-політичного з’єднання Українських січових стрільців, яке рішуче виступало за створення незалежної Української Народної Республіки.

22 березня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор символом Української Народної Республіки. Саме таким, жовто-блакитним, був і прапор, під яким у часи УНР відбувалися масові маніфестації.  За гетьмана П.Скоропадського порядок кольорів змінився, і було затверджено блакитно-жовтий прапор Західноукраїнської Народної Республіки.

Що ж до синьо-жовтого чи жовто-блакитного прапора в радянські часи, то він був оголошений радянською пропагандою “націоналістичним”, ідейно ворожим, і сама наявність такої “націоналістичної” символіки під час якихось зібрань була для комуністичного режиму достатньою підставою, щоб люди, які пропагували дану символіку, опинилися в сибірських таборах.

Питання національної символіки (зокрема прапора) неодноразово порушувалося демократичними силами.

Так хвиля національно – визвольного руху дійшла і до Нікопольського краю. 7 листопада 1988р. група нікопольських активістів вирішила підняти блакитно–жовтий прапор на могилі славного кошового отамана І.Д.Сірка. На шляху до пункту призначення відбулася зустріч з підрозділом міліції та представниками влади, які не хотіли допустити цієї акції. Але не зважаючи на перешкоди, прапороносцям вдалося встановити прапор над могилою легендарного кошового отамана І.Сірка. Так в 1988 році на козацькій землі, був піднятий прапор, який символізує ті ж самі ідеали, які в добу козацтва об’єднували різні етноси – це ідеї демократії, свободи і поваги до землі, на якій ти живеш. Це був крок до розуміння свободи волевиявлення.

У 1988-1989рр.по всій Україні прокотилась хвиля підняття блакитно – жовтих прапорів біля пам’ятників видатних українців, над військовими кораблями, селами та містами, але наш прапор (піднятий на Могилі кошового отамана І.Д.Сірка – листопад 1988) був одним із перших у історії сучасної України (цей прапор Анатолій Носенко у 2002р. передав до Нікопольського краєзнавчого музею).

В липні 1990 року національний прапор було піднято на Хрещатику біля будинку Київради. На момент проголошення незалежності України національний синьо-жовтий прапор був установлений у залі Верховної Ради.

4 вересня 1991 року прапор було урочисто піднято над будинком парламенту. 28 січня 1992 року Верховна Рада своєю постановою нарешті затвердила синьо-жовтий стяг Державним прапором України.

Серед багатьох спроб тлумачення символіки цих кольорів та порядку їх розташування, і в історичній науці, і в народі, утвердилася думка, що синій колір у верхній частині прапора – це колір чистого неба над Україною, а жовтий (золотавий) у нижній частині – це колір стиглої пшениці на безкраїх українських ланах.

Гідність прапора захищається як в самій країні, так і за її межами. Зневага до прапора розглядається як посягання на честь нації та держави.

23 серпня 2004 року на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України Президент України підписав Указ № 987/2004 про встановлення Дня державного прапора України, який святкується щорічно 23 серпня.

До речі, нещодавно “NikopolNews” писав:

В Покрове развернули гигантский сине-желтый флаг (фото)

Найбільший у Нікополі Державний Прапор вивісили на новому храмі: його історія і цікаві факти

Програма святкування 30-річчя Незалежності України у Нікополі

To Top