Вбиті росією мешканці Нікопольщини. Олександр Баранов загинув у Нікополі внаслідок ворожого обстрілу. Сьогодні він відзначав би своє 32-річчя. Але йому навіки 30. Чоловік не дожив до свого 31-го дня народження 12 днів… Сьогодні ми вшановуємо пам’ять лікаря, якого багато хто знав, поважав і любив…
Під час загальнонаціональної хвилини мовчання, о дев’ятій годині ранку, Nikopolnews розповідає про полеглих на фронті чи померлих через війну військових з Нікопольщини, а також про вбитих цивільних у Нікополі і районі. Ми не повинні забути жодного імені… Маємо берегти пам’ять про кожне обірване росіянами ЖИТТЯ.
Вбиті росією мешканці Нікопольщини: Олександр Баранов
Олександр Баранов, лікар з Нікополя, загинув 11 листопада після російського удару з артилерії по місцевій амбулаторії. Олександр був відданим лікарем і засновником проєкту Kazka Ukraine, який вони вели разом з дружиною Іриною.
23 листопада 2025 року йому виповнився б 32 рік, проте назавжди залишилось 30.
Незадовго до загибелі Олександр став батьком. Але, на жаль, росіяни забрали у новонародженої дівчинки її тата, а у міста – відмінного фахівця своєї справи.
Відомо, що батьки Олександра – медики. Тому він часу Олександр теж обрав для себе медицину.
Після тривалого навчання у Запоріжжі Олександр влаштувався у місцеву амбулаторію №2 в Нікополі, де працював сімейним лікарем, хоча паралельно ще й навчався на кардіолога і десь за кілька місяців мав би здобути ще один фах.
Сестра Олександра Анастасія в одному із інтерв’ю розповідала каже, що таких лікарів, як її брат, зараз не так і багато, адже він завжди приділяв увагу пацієнтам, цікавився їхнім здоров’ям і в позаробочий час, а також дбав, аби вони отримали належне лікування, якщо їх госпіталізовували. Якщо ж стаціонар не хотів брати пацієнта з тих чи інших причин, наприклад, безхатька, він все одно шукав можливості, щоб пацієнта госпіталізували, бо він не поділяв людей за становищем.
Олександр був відданим своїй справі цілком і повністю, тому коли у липні 2022 року російська армія почала обстрілювати Нікополь з тимчасово окупованого Енергодара, він не покинув роботу, а навпаки, відчував, що ще більше потрібен людям.
Йому подобалося працювати лікарем. Він хотів таким чином допомагати людям, тому й не хотів покидати своїх пацієнтів, адже вони потребували його,
– розповідала Анастасія про рішення брата залишатися у Нікополі
Ще бувши студентом Олександр познайомився з дівчиною на ім’я Ірина. У 2016 році вони побралися і відтоді були постійно разом.
Коли росіяни почали обстрілювати Нікополь з окупованої території Запорізької області, Олександр з родиною виїхав на дачу за містом. Щоранку він з дружиною їхав у Нікополь на роботу і ввечері вони поверталися на дачу, аби хоча б уночі не думати, що зараз щось прилетить.
У березні 2023 року Олександру та Ірині прийшла ідея проєкту з дитячими казками. Того ж вечора в Instagram з’явилася сторінка Kazka Ukraine. І далі подружжя невтомно працювало над спільним проєктом, використовуючи для цього чи не весь вільний час.
Вони створювали ілюстрації, поописували казки, налаштовували рекламу і таргет.
Коли Ірина завагітніла, Олександр більше працював сам.
Вони випустили збірку казок на Великдень, малювали ілюстрації на замовлення, робили електронні книжки та журнали. А незадовго до загибелі Олександра ще й почали створювати аудіоказки.
За півтора року Kazka Ukraine зібрала понад 15 000 прихильників, а після загибелі Олександра його дружина опублікувала на сторінці щемливий допис, у якому зазначила, що багатьом могло здаватися, що над проєктом працює ціла команда, однак усе робили двоє людей.
Ми так мало були разом! Він подарував маленьке Сонечко! Подарував частинку себе! Він так любив нашу дитину! І так мало був із нею! Я знаю, що ми ще зустрінемося, мені хочеться вірити в це. Я одного разу прийду до тебе, і ми знову будемо разом! Я за все тобі вдячна, але шкода, що ти не почуєш мої слова, а я не побачу твої очі! У це не хочеться вірити, але… ми могли б прожити разом із тобою щасливе життя до старості!
– написала Ірина після смерті коханого чоловіка
Олександр багато працював над казками й створював власні. Особливо на створення нових історій його надихала донечка Емілія, яка народилася за 2 місяці до загибелі Олександра.
Олександр був надзвичайно радий народженню донечки й для того, аби провести більше часу зі своєю сім’єю, навіть запланував на кінець листопада відпустку. Однак, на жаль, день 11 листопада змінив усе.
Сестра Анастасія з мамою того дня були вдома. Зателефонувала дружина Олександра і сказала, що побачила в телеграм-каналах, що прилетіло біля амбулаторії, де якраз в той час мав бути Олександр. На момент удару вони якраз розмовляли, а потім зв’язок обірвався через дивний звук і на телефоні Олександра спрацював сигнал SOS.
Рідні одразу поїхали на місце удару. Сестра першою упізнала тіло Олександра.
Батько відвіз нас туди. Мама побігла шукати його, кричала. А я просто впізнала його за шкарпетками. Дивлюсь – от людина лежить і я зразу зрозуміла, що це він. Я розуміла, що його уже немає, але я не розуміла, як сказати про це мамі – вона пробігла спершу повз нього, не могла повірити в це і шукала його серед живих,
– пригадала той день Анастасія
Згодом з’ясувалося, що приліт був буквально за 2 метри від Олександра – шансів вижити, на жаль, у нього не було.
Анастасія молодша за Олександра на 13 років, тому брат для неї був прикладом – вона захоплювалася його працьовитістю, дружністю, вмінням знаходити спільну мову з різними людьми.
Він завжди мене надихав і я завжди хотіла бути такою, як він. Він був дуже ерудованим, різностороннім та харизматичним. Оці його жарти… Я пам’ятаю, що завжди хотіла так само навчитися жартувати і щось намагалася копіювати. У нас був з ним такий конект… Утопічні, ідеальні взаємини між братом і сестрою. Він завжди мене підтримував і допомагав, радив як краще. І це завжди було так легко, через гумор, просто і по-хорошому. Я зараз передивляюся його фото і мені хочеться посміхатися. Він був настільки світлим і хорошим. У ньому не було нічого поганого. Я навіть не знаю жодної людини, яку він образив, або заподіяв їй якесь зло,
– розповідала Анастасія в інтерв’ю
Колега загиблого, лікарка Ольга Котрехова розповіла, що Олександр любив життя і був щасливим. Чоловік також був дуже близьким зі своєю родиною.
Зі своїм батьком пив каву та розмовляв про чоловічі справи, з мамою ділився своїми враженнями й був дуже ніжним сином. Також був добрим чоловіком для дружини. На роботі був професійним лікарем,
– розповіла Ольга
Колеги Олександра зазначили, що попри молодість, лікаря любили й поважали жителі міста. Одна з пацієнток Олександра зазначила, що він був справжнім сімейним лікарем: добре знав своїх пацієнтів, був добрим і дуже чуйним, завжди допомагав і відгукувався на прохання.
Прощання з Олександром Барановим відбулося у Нікополі 14 листопада 2024 року.
На похорон Олександра прийшло багато людей попри загрозу обстрілів. Було багато гарних квітів…
Вічна і світла пам’ять лікарю Олександру Щирі співчуття рідним і близьким!
Інші імена в нашому Меморіалі – ТУТ
Увага! Якщо ви можете і хочете розповісти про інших вбитих на Нікопольщині цивільних, або про полеглих Героїв з Нікопольського району, пишіть нам на пошту nikopol.net@ukr.net. Допоможіть зберегти пам’ять!
Вже зібрані нами історії життя та смерті полеглих Захисників – ТУТ
Інформація про всіх загиблих Героїв з Нікопольщини, яку нам вдалося знайти – ТУТ
Матеріали про вбитих цивільних мешканців – ТУТ
Наш Телеграм – там усі новини Нікополя і району. Підписуйтесь!
