Переселенка з Нікополя розповіла, як їй живеться у Тернополі. Про Інгу Маврову написало місцеве видання НОВА Тернопільська газета, передає Nikopolnews. Це чергова історія важкого вибору, перед яким опинилися десятки тисяч нікопольців – їхати чи залишитися. Про свої емоції і сумніви, про психологічний стан після року під обстрілами, про “реабілітацію посмішками” розповіла жінка, яка сама 30 років займалася у Нікополі реабілітацією дітей.
Пані Інга довго не залишала Нікополь, незважаючи на обстріли міста, які тривають вже більше року. Але нещодавно все ж вирішила переїхати до Тернополя. Після підриву дамби Каховської гідроелектростанції та руйнування водосховища Нікополь залишився без води. А тут ще й тривожні новини про намір росіян підірвати Запорізьку АЕС. Після вагань і роздумів Інга врешті прийняла болюче рішення — покинути домівку.
Одне з улюблених занять Інги – фотографія. Саме завдяки фотоапарату вона знайомиться з Тернополем і його мешканцями. На вулиці підходить до людей і питає: «Можна вас сфотографувати?». Спочатку люди дивуються, а потім щиро радіють увазі.
«Бачу усмішки і стає легше на душі», — пояснює жінка.
Світлини вона публікує на своїй сторінці у Фейсбуці.
Після таких зустрічей деякі люди просять про фотосесію, щоб віддячити переселенці. Інга не відмовляється, бо в чужому місті не так легко облаштуватися, важливий будь-який заробіток.
У Нікополі жінка працювала у медичному спеціалізованому центрі медико-соціальної реабілітації дітей.
Автор матеріалу Іванка Гошій пише, що про Тернопіль Інга чула гарні відгуки від друзів, тож рушила в незнайоме їй місто. Привіз сюди її чоловік. З собою взяла лише найнеобхідніші речі та улюбленця — собаку Сімбу. Сподівається, що ненадовго.
Далі – розповідь Інги про ситуацію у Нікополі, про переїзд і про життя у Тернополі.
«На мешканців Нікополя страшно дивитися — виснажені війною, але працюють» – розповіла переселенка з Нікополя
– Нікополь вже тривалий час цілодобово обстрілюють. Між нашим містом і Запорізькою АЕС через Каховське водосховище — сім кілометрів. Але водосховища вже практично нема, — зітхає жінка. — З перших днів вторгнення ми з чоловіком, як могли, допомагали людям, надавали психологічну допомогу. Торік у мене не було думки про виїзд із Нікополя, навіть тоді, коли почалися обстріли. Пів року ми ночували в сховищі, а вдень допомагали містянам. Близько 70% мешканців виїхали, але багато вже повернулися, бо на чужині буває важче, ніж вдома навіть під обстрілами.
Майже 30 років я працюю в місцевому реабілітаційному центрі. Наші вихованці — діти зі складними недугами, яким потрібна постійна допомога. Я — корекційний педагог, застосовую методику арттерапії і сенсорної інтеграції. Паралельно навчаюся на психолога. Через війну діти в нашому місті миттєво подорослішали: мислять не на свій вік. Я ризикнула переїхати до Тернополя і почати все з нуля. Чоловік повернувся до Нікополя. Можливо, я би теж залишалася вдома, але в мене вичерпався внутрішній ресурс… Мені вкрай необхідні позитивні емоції. Я надавала багато допомоги дітям. Дійшла, мабуть, до межі. Тепер потрібно відновитися.
На мешканців Нікополя страшно дивитися — виснажені війною, але працюють, не здаються, вірять в перемогу. У тернополян натомість — радість в очах! Фотографую, щоб надихнутися усмішками. Тернополяни — щирі й добрі. Місто — чисте і затишне. До Тернополя нас привів Бог. Ми з чоловіком — православні. Відвідали в Тернополі храм, познайомилися із щирими людьми.
Ми з чоловіком любимо спілкуватися з хорошими людьми. У перші дні я прогулювалася Тернополем і заодно знайомилася із щасливими перехожими і фотографувала їх з дозволу, — жваво розповідає переселенка. — Додала цих людей в друзі у Фейсбуці. Приємно, що вони виставили собі світлини. Уже багато років професійно займаємося фотосправою, а чоловік — ще й відео. Це — наше хобі. Фотографували різні заходи, дитячі свята, дні народження, випускні. Від щирого серця я нині фіксую гарні миті й в Тернополі.
Фотографія — це діалог із людьми. Ми з чоловіком звикли дарувати радість, незалежно, де знаходимося. У Нікополі нас добре знають. Наше містечко невелике — як половина Тернополя. Ми давно мріяли побувати на Заході України, відвідати храми. Так склалося, що я вимушено переїхала. Наймаю кімнатку, привезла з собою собачку породи чіхуахуа. Не можу без Сімби, а вона — без мене!
Коли мешканці Нікополя покидали домівки і залишали тварин, серце обливалося кров’ю… Через пів року після масштабного вторгнення нікопольці почали помалу повертатися додому. Наш реабілітаційний центр відновив роботу, адже дітям потрібна допомога. Працювали поміж сиренами. Якщо оголошували тривогу по області через запуск ракет, то для нас вона була не настільки страшною. А ось артобстріли — це серйозна небезпека. Прилітає через хвилину. Ми не ходили в сховище, а бігали.
У людей під обстрілами навіть погляд інший… У дітей виникли різні фобії, погано сплять, втратили мотивацію. «Навіщо вчитися, якщо може зірватися атомна електростанція», — кажуть. Війна змінила нас. Навчилися ще більше бути вдячними. Дякуємо нині за кожну дрібницю. У перші місяці вторгнення ми дякували водіям, які привозили хліб, хвилювались за їх безпеку, дякували містянам, які залишилися, дякували комунальникам, які прибирали. Дякуємо нині Богові за все! Живемо одним днем і радіємо. «Як ви так спокійно розповідаєте про обстріли, про загиблих?» — запитали мене в Тернополі. Насправді у мене вже емоцій не вистачає. Виплакала всі сльози.
Упродовж трьох тижнів після підриву дамби подружжя Маврових жило в багатоповерхівці без води в крані. Привозної не вистачало на всі побутові потреби, питну купували. Це неабияк ускладнило перебування в місті.
— До останнього сподівалася, що якось все налагодиться і не доведеться їхати. Відчуваю себе трохи зрадницею, що залишила Нікополь, — визнає зажурено пані Інга. — Не було в чому покупатися, випрати одяг, помити посуд. В місто привозять воду цистернами, ми використовували її для побуту. Спершу я мила у воді голову, потім купалася в ній, згодом — прала білизну, протирала нею пилюку, далі мила підлогу, а наприкінці виливала в унітаз. А потім Бог послав дощі (ледве стримує сльози, — авт.)! У нас нечасті опади, тож це була благодать. Підставляли під ринви тазики і набирали.
Ми не думали, що росіяни підірвуть дамбу. Загинули люди, згинуло багато риби, тварин. Екологічне лихо… Моє дитинство минуло на воді. Ми з батьками їздили відпочивати на острівки біля атомної станції, купалися там. Я могла триматися на воді по дві-три години. Зараз на місці водосховища — пісок і потічки. Вода відійшла. Лячно… Кілька днів я не могла прийти до себе. Не встигли оговтатись, як почали поширювати інформацію про можливий підрив атомної електростанції. Це була остання крапля. Вирішила їхати. Не знаємо, що в голові в орків.
Хто хвилюється, виїжджає нині з Нікополя. Але всі не поїдуть. Літні люди не в силі рушати в далеку дорогу, хоча їм пропонують евакуаційні виїзди. Та й молоді не всі мають змогу. У нашому місті малі зарплати. Дехто не має навіть мінімальної фінансової «подушки». Ми зачинили квартиру й поїхали. Невідомо, на скільки часу. Багато людей виїжджали торік і думали, що на два тижні. Тільки Богові відомо, коли закінчиться війна. Все може в одну секунду завершитись, а може ще тривати роками.
Ця війна для того, щоб ми переосмислили, щоб змінилися. Не розумію, як росіяни можуть так чинити… В окупантів є вибір: стріляти чи ні, у нас нема — мусимо захищатися. Росіяни до нас прийшли, а не ми до них. Вони вбивають ні в чому невинних українців. Не знаю, як окупанти зможуть після цього жити. Росіяни — вбивці.
Хоча лінія фронту в попередні роки була далеко від Нікополя, але розуміння суті цієї боротьби у нас було. У 2014-ому багато наших земляків принципово перейшли з російської мови на українську. Мені взагалі не хочеться розмовляти російською, бо росіяни завдали нам багато болю, забрали багато життів. У Нікополі від початку масштабного вторгнення загинуло більше сорока цивільних. А скільки ще військових… Влучив снаряд у квартиру в багатоповерхівці — загинули. Дівчинка повернулася з мамою з Польщі до Нікополя, а наступного дня їй відірвало ноги… Прилетить в якусь будівлю, а через годину все прибирають, щоб люди не відчували сильної травми. Після прильотів ми збирали себе внутрішньо докупи й ішли на роботу. Іншого варіанту нема. Треба за щось жити. Треба якось далі жити…
Ще новини Нікополя: «Гуртуємося у зграї, мов птахи»: як живеться підліткам-переселенцям з Нікополя у Львові
