[:ru]Воспоминания полицейского о службе в Никополе в 1868-1869 годы[:ua]Спогади поліцейського про службу у Нікополі у 1868-1869 роках[:]

[:ru]Nikopolnews предлагает вашему вниманию очередной интересный исторический материал, а именно – отрывок из воспоминаний чиновника о службе в полиции Никополя в конце 60-х годов 19 века! Здесь он рассказывает об обстановке в городе, об одном из чрезвычайных событий и о причинах своего перевода из Никополя в Верхнеднепровск.

Материал опубликован в паблике «Марганец исторический» Источник: «Воспоминания старого исправника/Сост. В.П. Селезневым. – Верхнеднепровск : тип. Л.З. Любовского, 1902. – 144 с.».

“После этого случая служба моя стала чрезвычайно трудной. Где бы ни случилось в городе серьезное преступление, убийство или серьезная кража, полицмейстер, бывало, сразу командирует меня, не стесняясь частью. Но еще сильнее одолевали меня командировки в праздничные или табельные дни в собор, для соблюдения наружного порядка во время богослужения. Прежде эта обязанность лежала на полицейских чиновниках 1 участка, так как собор по своему местонахождению входил в состав этого участка.

Потом дежурили поочередно из всех частей: и не проходило праздника или табельного дня, без того, чтобы за беспорядком не был арестован Губернатором дежурный полицейский чиновник. Только мое дежурство всегда обходилось счастливо, вследствие чего полицмейстер и назначил меня на постоянное дежурство. Все эти разъезды по чужим частям и в собор вынудили меня завести лошадь.

Расходы не по средствам и непосильная служба заставили меня, при открывшейся в местечке Никополе должности полицейского надзирателя, просить губернатора о назначении меня туда. Губернатор согласился, но сожалел, что я оставляю городскую службу и обещал мне первую, какая освободится вакансию пристава в городе.

Поступив на должность полицейского надзирателя в Никополе, я вздохнул свободно, во-первых, потому, что получил содержание более чем на 300 рублей в год, а во вторых потому, что там не было той суеты и почти ежедневных преступлений, да и подальше от начальства.

Служба моя в Никополе была делом удовольствия, за время около двух лет краж и серьезных преступлений не было, одна только громадная работа с евреями, торговавшими хлебом. Во время навигации не было такого дня, чтобы крестьяне не жаловались на евреев за обвес. Судопроизводство в то время было делом затруднительным, поэтому большею частью дела эти приходилось решать миром.

Но случались более серьезные проделки, как например следующие: евреи устраивали под весами погреб, и от доски весов проводили туда белую волосинку. В этом погребе сидел еврейчик и посредством волосинки то отдавал то притягивал весы по стуку еврея, весившего хлеб. Такие дела передавались в суд.

Там же, весною 1869 года в Никополе случилось следующее событие: для нагрузки хлебом прибыл с баржею частный пароход, принадлежавший мичману Калиничу. Груза готового не было, поэтому Калиничу пришлось ждать. От скуки и ожидания он перезнакомился со всей интеллигенцией Никополя. Калинич начал ухаживать за сестрой докторши. В то же время в Никополе стоял батальон 134 пехотного Симферопольского полка. Командир батальона, майор Добрынин, был очень умный и веселый человек, никогда серьезных столкновений не происходило.

Когда пароход был нагружен и на второй день было решено идти в Одессу с хлебом, Калинич пригласил все общество на обед. Собрались все офицеры с майором Добрыниным, пришел и я с женою. Обед был чрезвычайно дорогой и веселый, а довершили его мороженное и шампанское. После обеда были устроены танцы, после которых публика начала расходиться. Жена доктора отправила сестру несколько раньше домой, а порядочно выпивший майор, не видевший этого, и не заметив Калинича, заподозрил, что он с сестрой доктора остался в каюте. Дабы предотвратить насилие над девушкой, майор вошел в каюту и остался там, как потом он заявил, потому что не смог открыть дверь.

Вспомнив о том, что майор не ходил с парохода и узнав от вестового, что его действительно нет дома, я поспешил назад. Зайдя в каюту, я и адвокат были поражены ужасной картиной – Добрынин лежал на скамейке, связанный по рукам и ногам, а подле его стояли два матроса. Немедленно разыскали Калинича и тот объяснил, что после завершения приема, он спустился в собственную каюту, чтобы переодеться где и застал майора. Он сразу полез на Калинича с кулаками и словами “подлец, как это ты запер меня”, ударив его, а потом еще полез драться. Тогда Калинич позвал матросов и велел связать майора. Сообразив, что произошло недоразумение, я уговорил Калинича отпустить майора. Добрынин дал слово, что буйствовать не будет, привел себя в порядок, был тих и спокойно ушел.

Но, только я провел в своей квартире несколько минут, как вдруг услышал, что горнисты и барабанщики бьют тревогу.

Расспросив солдат, узнал, что нет пожара, а это майор собирает батальон для отомщения за обиду офицерской чести. Добежав до Калинича, я приказал ему немедленно убирать сходни и сниматься с якоря. Прибежал обратно к Добрынину, там рядом уже было несколько офицеров, уговаривающих его оставить дурную затею. Одновременно послали за городским головой, к которому майор относился с большим уважением. Но еще до прибытия головы Добрынин с полтораста солдатами отправился на пристань, где, не обнаружив парохода на месте, но увидев его на середине реки, приказал солдатам стрелять по пароходу. Тут подоспели офицеры и голова, которые уговорили майора прекратить этот поход и уйти домой. Однако, это не прошло ему даром – у него отняли батальон и отправили служить в полк без назначения. Скоро он умер.

В последнее время моей службы в Никополе вышли некоторые недоразумения с головой. Он начал требовать с меня содействия в его незаконных делах. Так как его поддерживал исправник, то я, во избежание дальнейших неприятностей, просил у Губернатора перевода и вскоре меня назначили полицейским надзирателем в г. Верхнеднепровске.

Кстати, недавно “NikopolNews” писал:

Ветеран з Білорусі поділився спогадами про нікопольця – Віктора Усова

История старого здания, которое сегодня загорелось в Никополе

 

 

 [:ua]Nikopolnews пропонує вашій увазі черговий цікавий історичний матеріал, а саме – уривок із спогадів чиновника про службу в поліції Нікополя в кінці 60-х років 19 століття! Тут він розповідає про обстановку в місті, про одну з надзвичайних подій та про причини свого переводу з Нікополя до Верхньодніпровська.

Матеріал опубликовано в паблику «Марганець історичний» Джерело: «Спогади старого справника/Упоряд. В. П. Селезньовим. – Верхньодніпровськ : тип. Л. З. Любовський, 1902. – 144 с.».

“Після цього випадку служба моя стала надзвичайно важкою. Де б не стався в місті серйозний злочин, вбивство або серйозна крадіжка, поліцмейстер, бувало, відразу відряджає мене, не соромлячись частиною. Але ще сильніше мучили мене відрядження в святкові або табельні дні в собор, для дотримання зовнішнього порядку під час богослужіння. Насамперед цей обов’язок лежав на поліцейських чиновниках 1 ділянки, так як собор за своїм місцезнаходженням входив до складу цієї ділянки.

Потім чергували по черзі з усіх частин: і не проходило свята або табельної дня, без того, щоб за безладом не був заарештований Губернатором черговий поліцейський чиновник. Тільки моє чергування завжди обходилося щасливо, внаслідок чого поліцмейстер і призначив мене на постійне чергування. Всі ці роз’їзди по чужих частинах і в собор змусили мене завести коня.

Витрати не по кишені і непосильна служба змусили мене просити губернатора про призначення мене на посаду поліцейського наглядача, що відкрилася в містечку Нікополі. Губернатор погодився, але жалкував, що я залишаю міську службу і обіцяв мені першу, яка звільниться, вакансію пристава в місті.

Вступивши на посаду поліцейського наглядача в Нікополі, я зітхнув вільно, по-перше, тому, що отримав зарплатню більш ніж на 300 рублів на рік, а по-друге тому, що там не було тієї метушні і майже щоденних злочинів, до того ж і подалі від начальства.

Служба моя в Нікополі була справою задоволення, за час близько двох років крадіжок і серйозних злочинів не було, тільки одна величезна робота з євреями, що торгували хлібом. Під час навігації не було такого дня, щоб селяни не скаржилися на обвіс євреїв. Судочинство в той час було справою складною, тому більшою частиною справи ці доводилося вирішувати миром.

Але траплялися більш серйозні витівки, як наприклад такі: євреї влаштовували під вагами льох, і від дошки ваг проводили туди білу волосинку. У цьому погребі сидів єврейчик і за допомогою волосинки віддавав то притягував ваги по стукоту єврея, котрий важив хліб. Такі справи передавалися до суду.

Там же, весною 1869 року в Нікополі сталося наступна подія: для навантаження хлібом прибув з баржею приватний пароплав, що належав мичману Калінічу. Вантажу готового не було, тому Калінічу довелося чекати. Від нудьги і очікування він перезнайомився з усією інтелігенцією Нікополя. Калініч почав упадати за сестрою лікарки. У той же час у Нікополі стояв батальйон 134 піхотного Сімферопольського полку. Командир батальйону, майор Добринін, був дуже розумний і веселий чоловік, ніколи серйозних сутичок не відбувалося.

Коли пароплав був навантажений і на другий день було вирішено йти до Одеси з хлібом, Калініч запросив все суспільство на обід. Зібралися всі офіцери з майором Добриніним, прийшов і я з дружиною. Обід був надзвичайно дорогий і веселий, а довершили його морозиво і шампанське. Після обіду були влаштовані танці, після яких публіка почала розходитися. Дружина доктора відправила сестру дещо раніше додому, а порядно підпилий майор не бачив цього, та не помітивши Калініча, запідозрив, що він з сестрою доктора залишився в каюті. Щоб запобігти насильству над дівчиною, майор увійшов до каюти й залишився там, як потім він заявив, бо не зміг відкрити двері.

Згадавши про те, що майор не зходив з пароплаву і дізнавшись від вістового, що його дійсно немає вдома, я поспішив назад. Зайшовши в каюту, я і адвокат були вражені жахливою картиною – Добринін лежав на лавці, зв’язаний по руках і ногах, а біля нього стояли два матроса. Негайно розшукали Калініча і той пояснив, що після завершення прийому, він спустився у власну каюту, щоб переодягнутися, де й застав майора. Він відразу поліз на Калініча з кулаками і словами “негідник, як це ти замкнув мене”, вдаривши його, а потім ще поліз битися. Тоді Калініч покликав матросів і звелів зв’язати майора. Зрозумівши, що сталося непорозуміння, я умовив Калініча відпустити майора. Добринін дав слово, що буянити не буде, привів себе в порядок, був тихий і спокійно пішов.

Але, тільки я провів у своїй квартирі кілька хвилин, як раптом почув, що сурмачі і барабанщики б’ють на сполох.

Розпитавши солдатів, дізнався, що немає пожежі, а це майор збирає батальйон для помсти за образу офіцерської честі. Добігши до Калініча, я наказав йому негайно прибирати сходні і зніматися з якоря. Прибіг назад до Добриніна, там поруч вже було кілька офіцерів, які вмовляли його залишити дурну витівку. Одночасно послали за міським головою, до якого майор ставився з великою повагою. Але ще до прибуття голови Добринін з півтораста солдатами відправився на пристань, де, не виявивши пароплава на місці, але побачивши його на середині річки, наказав солдатам стріляти по пароплаву. Тут прийшли офіцери і голова, які вмовили майора припинити цей похід і піти додому. Однак, це не пройшло йому марно – у нього відняли батальйон і відправили служити в полк без призначення. Незабаром він помер.

В останній час моєї служби в Нікополі вийшли деякі непорозуміння з головою. Він почав вимагати з мене сприяння в його незаконних справах. Так як його підтримував справник, то я, щоб уникнути подальших неприємностей, просив у Губернатора переводу і невдовзі мене призначили поліцейським наглядачем у місті Верхньодніпровську.

До речі, нещодавно “NikopolNews” писав:

Ветеран з Білорусі поділився спогадами про нікопольця – Віктора Усова

История старого здания, которое сегодня загорелось в Никополе

 

 [:]

To Top