Сьогоднішня наша розповідь у рубриці «Реконструкція: Нікополь» про сина нікопольського купця Євгена Жаботинського Володимира, який вважається співзасновником держави Ізраїль та чий портрет розміщено на ізраїльських грошах. У цьому матеріалі не буде багато старих фотографій, але з посиланням на мемуари героя статті, опрацьовані і оприлюднені тут, ми надамо цікаву інформацію про людей, що жили у Нікополі в ті часи, коли маленьке містечко вважалось досить великим торгівельним центром південної України, передусім завдяки своїй портовій інфраструктурі.
Володимир Євгенійович Жаботинський помер 1 серпня 1940 року – тож якраз сьогодні роковини його смерті. Це дуже відома і значуща постать в історії Ізраїлю. А його батько був дуже відомою і впливовою людиною у Нікополі.
Отже, на купюрі Ізраїлю номіналом 100 шекелів, а також на аналогічній монеті зображено обличчя сина нікопольця – Володимира Євгеновича (Вольфа Євновича) Жаботинського.
Купюру з обличчям Володимира Жаботинського було випущено в Ізраїлі у 1980 році.
Пізніше, коли в країні розгулялася інфляція, випустили монету аналогічної вартості (100 шекелів). На її аверсі теж було зображено сина нікопольського купця Жаботинського.
Володимир Жаботинський – що про нього відомо
Володимир Жаботинський. Художня реконструкція фото – Володимир Заграничний
Володимир Жаботинський був лідером правого сіонізму, засновником та ідеологом руху сіоністів-ревізіоністів, творцем Єврейського легіону та організацій «Іргун» та «Бейтар». Також він увійшов до історії як талановитий журналіст, перекладач, публіцист, поет та письменник. Народився 1880 року в Одесі. Саме туди його батько перебрався із Нікополя. Помер Володимир Жаботинський у 1940 у Нью-Йорку. До створення єврейської держави не дожив.
Батька Володимира звали Йона (Євгеній) – він був вихідцем із Нікополя. Мати — Хава Гальперін із Бердичева.
У моїй метриці значиться: «Дев’ятого дня місяця жовтня 1880 року народився син у Нікопольського міщанина Євгена Жаботинського та його дружини Єви, яка назвала його ім’ям Володимир» – писав Володимир Жаботинський
Коли Володимиру виповнилося п’ять років, сім’я через хворобу батька перебралася до Німеччини. Вищу освіту син нікопольського купця здобув у Римському університеті.
Літературна діяльність
З 16 років почав писати до одеських газет. Був другом юності Корнія Чуковського.
А захопився літературною справою ще раніше.
«І ремесло своє я обрав теж у дитинстві: почав писати ще в десятирічному віці. Вірші, зрозуміло. «Друкував» я їх у рукописному журналі, який видавали двоє молодих людей, учні не моєї школи. Пізніше, у шостому класі, ми в нашій школі теж заснували таємну газету, і вже її ми розповсюджували на гектографі, а я був одним із її редакторів. «Таємну!» Бо це було заборонено згідно з російськими законами взагалі та гімназичними правилами зокрема; проте в нашій газеті не було навіть натяку на «політику», не зі страху, а з тієї байдужості до неї, яку я описав раніше, проте газета наша називалася «Правдою» – розповідав про перші свої проби пера Жаботинський
Син нікопольського купця звернув на себе увагу кореспонденцією з Риму та фейлетонами. На початку 20 століття активно виступав як поет та перекладач. Зокрема, завдяки його перекладам широка публіка змогла ознайомитися з віршами навідомішого на той час єврейського поета Х. Бялика. Також Жаботинський автор одного з найкращих перекладів «Ворона» Едгара По на російську мову.
Політичні погляди і громадська діяльність
Жаботинський у низці статей проводив ідею політичного відродження єврейського народу. Для захисту від погромів у 1903 році організував загони єврейської самооборони. Був одним із творців Союзу для досягнення повноправності єврейського народу в імперії Романових у 1905 році.
Сформував Єврейський легіон у складі британської армії у Першу світову війну. У 1923 році організував і очолив Союзу сіоністів-ревізіоністів та його бойову організацію. Боровся за створення єврейської держави у Палестині.
Жаботинський заснував і очолив ідеологічний напрямок у сіонізмі, який отримав назву «ревізіонізм» (мається на увазі ревізія ідеології сіоністів-соціалістів, яка на початку ХХ століття панувала в сіоністському русі).
Згідно з поглядами сіоністів-ревізіоністів, економіка єврейської держави має бути побудована суворо на засадах вільного ринку. Надалі вплив прихильників сіоністів-ревізіоністів значно зріс, і партія «Лікуд», що представляє цей ідеологічний перебіг, стала однією з найбільших партій Ізраїлю.
Жаботинський і Петлюра
Володимир Жаботинський розвінчував міф про антисемітизм Петлюри та його прибічників
Під час 12-го сіоністського конгрес, який відбувся у чеському місті Карлові Вари у 1921 році, Володимир Жаботинський і представник уряду Симона Петлюри М. Славінський, голова особливої дипломатичної місії Української Народної Республіки в Чехословаччині, підписали угоду про створення єврейської міліції для захисту євреїв під час походу на Радянську Україну, який планували на весну 1922 року.
Саме Жаботинський спростував чутки про антисемітизм С. Петлюри.
«…ні Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками»», – писав він
Статтю Жаботинського «Петлюра і погроми» було опубліковано у 1927 році в російськомовній паризькій газеті «Последние новости»
14 липня 1926 року, на сороковий день убивства Симона Петлюри в Парижі, Жаботинський в інтерв’ю нью-йоркському виданню «The Jewish Morning Journal» заявив:
«Хоча я їх особисто не знав, усе ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів і русифікаторів — єврейських та українських. Ані мене, ані решту розумних сіоністів Південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».
Євген Жаботинський, батько співзасновника держави Ізраїль – що відомо про нікопольського купця
Батько Володимира Євген Жаботинський народився і довго жив у Нікополі, займаючись купецтвом. Він був головним скупником зерна на всій території Правобережної України, яка на той час фактично годувала Європу.
Свого батька Володимир пам’ятав погано – той помер, коли синові було лише шість років. Тоді, до речі, обрушився колишній матеріальний добробут родини, і всі турботи лягли на плечі матері.
Родина Жаботинських. Реконструкція фото – Володимир Заграничний
Але про батька син, вже будучи дорослим, багато писав.
Одним із кращих творів Володимира Жаботинського вважається автобіографічний роман «П’ятеро», написаний вже наприкінці життя – 1936 році. Тут автор розповідає про Одесу кінця XIX століття. В цьому романі один із «хлібників» (скупників зерна) розповідає герою-оповідачеві про те, «що творилося на Дніпрі років тридцять тому»:
«Їде собі на колісному пароплаві від Херсона такий єврей Іоня, головний скупник «РОПіТу»; борода чорна, окуляри золоті, живіт як годиться. Їде, як цадик у хусидів, п’ятдесят душ свити… На кожній пристані ще за три години до приїзду Іоні сам губернатор не проштовхнеться: агенти, маклери, перекупники, биндюжники, чумаки, вся площа завалена мішками…».
У цій фігурі можна легко відгадати батька автора, який мрійливо зауважив у «Повісті моїх днів»:
«Варто було б написати розлогий роман… про поїздки батька на пароплавах РОПіТу по Дніпру (РОПіТ — «Російське товариство пароплавства і торгівлі»)…».
Такого роману Володимир, на жаль, написати не встиг, але в одній зі своїх книг все ж таки присвятив яскраву замальовку характерному персонажу, безперечним прототипом якого був його батько.
«Батька я зовсім не пам’ятаю, вірніше, пам’ятаю дуже невиразно, але чув про нього розповіді і навіть легенди. У ті роки закладалося та піднімалося торгове багатство Одеси, стольного граду хлібної України, батько, мабуть, був одним із найкращих творців цього багатства. Заправляло на хлібному ринку «Російське суспільство пароплавства і торгівлі», РОПІТ. Казали, що батько був головним скуповувачем зерна на всій території правобережної України, області, яка годувала Європу в ті роки.
Варто було б написати розлогий роман (але така небезпека не загрожує, бо не знайду я для цього дозвілля) про поїздки батька на пароплавах РОПІТу по Дніпру, від Херсона до уступів, що перегороджують русло річки, які називаються «пороги» російською та «гирло» українською, у супроводі численного почту помічників, фахівців з визначення якості зерна, обліковців та просто людей без користі та без професії, яких в Одесі звали дивним ім’ям «лаптот»; можливо, його можна найближче передати лише словом «нероба».
Батько, мабуть, був людиною дуже цінною в очах правління, бо через багато років після його смерті я звик бачити в нашій мансарді одного з директорів РОПІТу, який візитував до мами щоразу, коли заїжджав до Одеси. Навіть ім`я його я випадково запам`ятав — Пасічников. Він випивав склянку чаю і не втомлювався розхвалювати».
«Євреї звали отця Йоною, росіяни — Євгенієм, — згадував пізніше Володимир Євгенійович. — Він народився у Нікополі, місті на березі Дніпра. Його батько (дід Володимира – ред.) тримав сім поштових станцій на одному з головних трактів, бо тоді залізниця не дійшла ще до цього краю. Станції мали змішане призначення: заїжджого двору, харчевні, пошти та стайні для поштових коней. Один із моїх друзів знайшов ім’я діда у списку перших передплатників на першу газету давньоєврейською мовою, яка виходила в імперії, «Гамеліць», якщо я не помиляюся. Служив батько в РОПІТі («Російська організація пароплавів і торгівлі») як агент, тобто скупник зерна. У своїй хлібній справі, схоже, успішно».
Торгівля зерном була традиційною справою для нікопольських купців. Про це свідчать і ось ці збережені архівні фото.
Хлібна комора купця Роя на вулиці Катеринославській (нині вул. Нікітинська). Початок ХХ ст.
Хлібні комори купця Рябчинського по вулиці Купецькій .Друга половина ХІХ століття.
А на початку 20 століття тут побудували п’ятиповерховий автоматичний паровий млин. Поряд знаходилася хлібна пристань, що полегшувало відвантаження зерна та борошна. Знаходився він на березі Дніпра у зручній близькості від вантажної залізниці.
Реконструкція фото – Володимир Заграничний
У написаному 1913 року «Досвіді автобіографії» син назвав Жаботинського-старшого — явно зі слів людей, які знали батька і до того ж зналися на комерції — «талановитим комерсантом».
«Адмірал Чихачов, директор компанії РОПІТ, якось сказав батькові: «Ім’я тобі Євгеній, і ти геній». Можливо, він перебільшував, а може, й мав рацію, але у кожне своє відвідування Наддніпрянщини я чув від багатьох те саме. Одного разу в Олександрівську (Запоріжжя) зібрався навколо мене десяток старих, ветеранів торгівлі зерном, і до півночі намагалися вони розтлумачити мені, у чому полягали чари, якими володів батько. Я не зрозумів їх, але в мене залишилося величезне враження від переплетення зв’язків, стосунків, мереж, ниток впливу, які пов’язують Аргентину з Україною, Чорне море з трьома океанами, Валплац у Відні, резиденцію міністра закордонних справ Австро-Угорщини, Капа Ровина, де збиралися зерноторговці в Одесі. Одне зрозумів я: вони казали мені, що батько робив свої розрахунки в умі «до осьмушки копійки» (я не успадкував цього дару, для мене навіть таблиця множення — китайська грамота). І ще одне: багато разів попереджали його, що помічники обкрадають його. Він незмінно відповідав: «Той, хто краде у мене, бідніший за мене, і, можливо, він правий». Саме ця філософія і передалася мені у спадок»
У «Повісті моїх днів» автор коротко згадує, як через роки після смерті батька вони з матір’ю відвідали Олександрівськ на Дніпрі (Запоріжжя), де «половина жителів ще пам’ятала Іону», а його вдову «прийняли як овдовілу царицю».
«Половина Нікополя збиралася, аби послухати солов’їні трелі дядька»
В автобіографічній повісті Жаботинський згадує не тільки батька, а й свого дядька, молодшого батькового брата – теж нікопольця. «Привабливого шельмеця», «брехуна милістю божою», якому батько одного разу доручив важливі справи в РОПіТі, у чому згодом гірко каявся.
«Здібності батькові дісталися, мабуть, від його матері, про яку я теж чув чимало легенд, але тут не місце розповідати їх. Духовна спадщина з боку діда була іншого роду: перебільшена знервованість, що межує з істерією, симптоми якої я виявив у багатьох представників моєї рідні. Один з них, мій молодший дядько по батьківській лінії, з дивної породи чарівних пройдисвітів, геніальний брехун, брехун милістю Божою, володар єдиних у своєму роді музичних здібностей — він умів тьохкати солов’єм, і половина населення Нікополя збиралася біля вікна його будинку, щоб послухати його трелі, — на старості років збожеволів і підписував свої листи до мене «Ісус II». Але батько любив його більше, ніж багатьох інших братів, і одного разу дав йому відповідальне доручення — наглядати за відвантаженням зерна за кордон, — а сам поїхав на два тижні. Повернувшись, він застав повний розлад у справах та похмурі обличчя в конторі РОПІТу. Через кілька днів після цього відкриття він відчув підозрілий біль усередині, лікарі поставили діагноз — рак — і послали його до Німеччини»
І трохи про дружину нікопольського купця, матір Володимира
Дочка торговця Хавва (Єва Марківна) Зак народилася у Бердичеві, де встигла повчитися у «оновленому хедері».
«Мама була навчена давньоєврейській мові, вона говорила німецькою мовою, хоч і з помилками, навіть пам’ятала деякі німецькі вірші, за її висловлюваннями було помітно, що вона вчила літературну мову, улюбленими письменниками її юності були Шіллер і ще один автор, нині забутий у самій Німеччині, — Цшокке. Російську мову вона почала вчити тільки після заміжжя, видно, з необхідності спілкуватися з прислугою, і, хоча з сестрою і зі мною мама говорила все життя тільки цією мовою, вона робила рішучі руйнування в російській граматиці», – писав Жаботинський
Проте основною мовою спілкування в сім’ї була російська; їдишем Єва Марківна розмовляла лише зі своїми старшими родичами. Після передчасної смерті чоловіка та годувальника вона прийняла на себе всі турботи про сім’ю, відкрила невелику крамничку письмового приладдя і на скромні доходи ростила дітей.
Володимир Жаботинський у Нікополі
У мемуарах Жаботинського «Повість моїх днів» підтверджується епізод його перебування у Нікополі після арешту в Одесі. Це описується так:
«Я вийшов на волю, бо офіційний перекладач не знайшов у моїх статтях «зазіхань на гідність держави», але тяжкого злочину — брошури міністра Вітте — з мене не зняли, і мені заборонили виїзд з Одеси до суду. Я й не виїжджав, крім одного разу: у жовтні того ж року підійшла моя черга з’явитися для відбування військового обов’язку в Нікополь, місто, де народився мій батько. Прибув я туди вночі, а вже на світанку прийшли жандарми, щоб подивитися, що у валізі одеського революціонера. На призовному пункті я набрав дуже велику кількість очок (бо відбирали новобранців за жеребом) і повернувся додому щасливий і цілком впевнений, що до кінця свого століття я не одягну солдатської шинелі»
Хто знає… Може, й досі у Нікополі живуть нащадки родини Жаботинських…
Можливо, вам також буде цікаво: Стара частина Нікополя – якою вона була понад 100 років тому (фото)
