Студентка УКУ з Нікополя розповіла про життя у прифронтовому місті і зміну світогляду під час війни. Поліна Єлагіна навчається в Українському католицькому університеті у Львові. Вона народилася і виросла у Нікополі.
Вона дала інтерв’ю в рамках проєкту «Малі історії Великої війни», в якому розповіла про перші дні повномасштабної війни, захоплення Енергодара, початок обстрілів Нікополя, свої тривоги і страхи та про життя у місті, яке постійно знаходиться під ворожим ударом.
Бесіда оприлюднена 20 травня на сайті Українського католицького університету. Nikopolnews публікує інтерв’ю з Поліною «без купюр».
– Поліно, розкажіть про себе, свою сім’ю, звідки ви родом, де навчалися?
– Я народилася і майже все своє життя, за винятком періоду навчання, прожила в Нікополі. До вступу в Український католицький університет навчалася у 24-й українській школі. Моя сімʼя – це мама, старший брат, бабуся. Батько служив у ЗСУ, був на Бахмутському напрямку. Зараз він повернувся до цивільного життя. У лавах ЗСУ також служив мій дядько, але, на жаль, він загинув навесні 2022 року.
– Чому ви обрали саме УКУ?
– Ще в 10 класі я почала придивлятися до університетів, куди б могла вступити. Мене цікавила історія, тому я почала шукати університети з хорошим рівнем освіти. Тоді в мене було два варіанти — УКУ і «Могилянка». Але в УКУ я думала, що не вступлю, оскільки тут дуже дороге для мене навчання. Якось я випадково побачила, що в університеті проходить стипендіальний конкурс і вирішила податись. Так вийшло, що отримала стовідсоткову стипендію і тепер тут навчаюсь.
– Яким вам запамʼяталось 24 лютого, початок повномасштабної війни?
– Це був звичайний будній день. Я збиралася в школу, але перед тим мені подзвонила матінка і сказала, що почалась війна: «Сиди вдома нікуди не висовуйся. Я зараз буду». Десь о 7 ранку я почала дивитися новини, писати бабусі, братові, обговорювати те, що відбувається і планувати, куди можна виїхати.
Коли росіяни «взяли» Енергодар, то стало ще тривожніше. Матінка планувала виїхати кудись на захід. Ми так і зробили, але за тиждень повернулися, бо в Нікополі було досить спокійно на початку.
– Де працювала ваша мама?
– Вона працює в податковій, податковою інспекторкою.
– Ви очікували, що почнеться війна?
– Ще 16 лютого розвідка доповідала, що може початися війна. Вже тоді у мене було відчуття, що щось точно буде. Але наскільки масштабною буде ця війна я не уявляла.
– Ви жили в Нікополі, вчились в українській школі, а яким було ваше ставлення до росіян, російської культури, літератури, музики?
– 16 років я розмовляла російською. У школі на всіх заходах, звісно, українською, але не в повсякденному житті. Тому до російської культури я ставилась нормально, «споживала» її. Однак з уроків історії до самих росіян у мене сформувалось не надто позитивне ставлення.
– Що ви помічали у своєму оточенні, в школі, серед знайомих з початком війни? Якими були їхні настрої? Як люди реагували на вторгнення?
– У мого оточення були відчуття приреченості від того, що росіяни усе захоплюють і здавалось, ми будемо жити в росії. За тих обставин у нас не було надії.
Пізніше, коли почали показувати новини про сутички з росіянами, то зʼявилась надія, що ми можемо відбити окуповані землі і все швидко закінчиться. Хоча зараз я розумію, що війна закінчиться не так швидко, як би хотілося, але сподіваюсь на краще.
– Ви з сім’єю вже були вдома, коли росіяни захопили атомну електростанцію в Енергодарі?
– Вони її захопили на початку, ми ще не виїздили.
– Тоді були якісь протести?
– В Енергодарі – так. Люди виходили, зібрався великий натовп. Я слідкувала за цим через новини. Місцеві намагалися зупинити росіян, і це їм вдавалося спочатку. Але ворог таки захопив Енергодар і там осів. Це сталося дуже швидко. Росіяни, мабуть, там вкопувались чи будували позиції, не певна, але поводили себе тихо.
– Обстрілів міста було багато?
На початку абсолютно не було обстрілів. Все почалося в середині липня. Якщо я не помиляюсь, 13 чи 14 липня, були перші обстріли з «Градів» (від ред. – перший обстріл Нікополя стався 12 липня 2022 року). Як це відбувалося? Ми в Нікополі на правому березі Каховського водосховища, Енергодар – на лівому, десь по діагоналі всього за 10 кілометрів. Як я вже сказала, росіяни свою артилерію відвезли під саму станцію, щоб ЗСУ не могли відповісти, і почали обстрілювати масово. Спочатку це було десь 40-50 снарядів за день, потім вже по 100-110. Все це відбувалося вночі. Тобто, десь о 3-4-й ранку.
На початку ми постійно намагалися сидіти в коридорі, тому що нормального укриття не було, воно було хвилин за 20 від дому, тому залишалося лише сидіти між двома стінами. Десь за тиждень ми поставили в коридорі постійно постелений матрац, а самі лягали в ліжка і спали.
Оскільки відстань від Енергодару до Нікополя невелика, то вночі ми чули, як починають стріляти і відразу прокидалися від цих звуків. Тоді йшли швидко в коридор і там сиділи. Ракета або снаряд долітали до водосховища за 7-8 секунд, тобто стільки ж часу ми мали, аби добігти до коридору. Можна було навіть рахувати кількість «прильотів» по тому настільки все було чутно.
– Вони щось обстрілювали чи били хаотично?
– На початку, наскільки я знаю, перший обстріл поцілив десь біля Нікополя і загорілось поле. Далі здебільшого були цивільні будинки. Також ми чули, що обстрілювали заводи.
– Ви з родиною не думали про те, щоби виїхати в цей час з Нікополя?
– Ми виїхали десь на початку серпня. Я приїхала у Львів до брата, а потім усі поїхали в Івано-Франківськ, де жили у родичів до січня, тобто всю осінь. Бо восени вдома справді було небезпечно. Крім «Градів» був ще й фосфорний обстріл.
– Що говорили в місті з приводу шантажу про те, що росіяни можуть підірвати атомну електростанцію?
– Було дуже страшно. З того часу і досі в Телеграм-каналі публікуються звіти щодо рівня радіації в Нікополі. Нам роздали йод, пропонували виїхати всім, хто хоче, організовували рейси. Було тривожно і вірилося, що схиблені росіяни зможуть це зробити.
– Вам відомо скільки людей покинули Нікополь?
– Десь половина, якщо не більше. Але деякі повертаються, як, наприклад, моя сім’я. Ми повернулися через роботу матінки. Однак багато людей виїхало назавжди в інші країни. Тобто, це десь тисяч 20 мінімум, я думаю. Половина міста.
– Нікополь в основному російськомовне місто, чи мінялася ця ситуація у зв’язку з війною? Чи виникала більша проукраїнська орієнтація, зміна внутрішньої ідентичності, лояльність до українського серед тамтешніх жителів?
– Проукраїнська позиція сформувалася у нас вже за Незалежності. Усюди є ті, хто за росію, але люди з проукраїнськими настроями намагаються свою позицію відкрито декларувати. Одна із форм цього вираження – українська мова. Багато людей почали розмовляти державною мовою. Я і моя сім’я так само перейшли на українську. А тих, хто досі розмовляє російською, прошу, за можливості, переходити на українську. Після початку повномасштабного вторгнення люди справді почали намагатися все більше виявляти, що вони є українцями і пишатися тим, що живуть в Україні.
– Ви згадували, що ваш батько і дядько були в лавах ЗСУ. Як це сталося: випадково, чи було свідоме рішення?
– Вони отримали повістки і пішли служити. Я з батьком не живу і не дуже спілкуюся, за фахом він медик. Знаю, що повістку сприйняв: «Треба, значить треба. Піду і буду служити». Не тому, що у нього було сильне бажання йти у військо, але, мені здається, що там він намагався зробити все, аби зусилля не були марними. Така ж ситуація, думаю, з дядьком. На нього також вплинуло українство. Думаю, вони обоє почали пишатися тим, що є українцями, більше про це замислювалися.
Дядько загинув ще навесні 2022 року. Він був у розвідці. Одного разу ворог помітив їх з побратимами і на те місце прилетіла ракета. Він живцем згорів…
– Висловлюю свої співчуття…
– У вашій школі вочевидь були друзі різних поглядів щодо росії. Як відбулась ця зміна з носіями різних опіній?
– Мабуть, усі мої однокласники мають проукраїнську позицію, але деякі з них все ще споживають російську культуру і спілкуються російською. Це зазвичай ті люди, які виїхали за кордон. Щоправда, серед них немає таких, які б виступали за росію і виправдовували її дії.
– Ваші однокурсники тут, в УКУ, запитують про те, що відбувається в Нікополі, як там мама? Чи є розуміння того, що відбувається у вашій особистій історії?
– Так, коли я лише пройшла відбір і до Львова ще наживо не приїхала, а тільки додалась в чат абітурієнтів, то написала, що живу в Нікополі. Тоді мене одна дівчина почала розпитувати, як я, чи все добре. І так співпало, що тепер я з нею живу в одній кімнаті нашого Колегіуму.
Багато однокурсників справді питають, цікавляться, і мені це дуже приємно, іноді навіть неочікувано, адже більшість людей, яких я зустрічала до цього, не дуже орієнтуються, де Нікополь і що там відбувається. Мені здається, що нашу ситуацію недостатньо висвітлюють у новинах. Але на моє здивування і щиру радість, тут багато людей, які знають, цікавляться і питають, як я.
– У Львові ви вже прожили не мало часу. Чи є у вас бачення, якісь ідеї, що би ви могли зробити, аби допомогти Нікополю, нікопольчанам зараз?
– Висвітлення – це основне, що можна зробити і до чого варто докладатись, аби допомогти цьому місту. Дуже важливо, щоб більше людей про нього почули й фінансово допомогали.
– Ви думали про те, щоб започаткувати самій якусь медійну ініціативу?
– Так, я думала про це, але зараз не маю достатньо навичок для старту. Мене власне цікавить історична сторона цього міста, і я б хотіла розповісти людям не тільки про те, як Нікополь зараз живе, а як він жив до цього і що там відбувалося.
– Що зараз відбувається з рівнем води після підриву Каховської ГЕС?
– У водосховищі немає води. Повністю немає. 6 червня росіяни підірвали Каховську ГЕС і наше водосховище. За 7 днів води не стало. Це було складно. Десь тиждень-півтора ми жили без води. А через місяць, чи через 2 тижні (не впевнена точно) почали нам привозити воду з інших міст. Ми чекали на ці поставки по пів дня: рано прокидаєшся, ідеш в довжелезну чергу, стоїш до години і врешті набираєш воду. Вода, якщо чесно, була не дуже хорошої якості: жовтого кольору, слизька і в ній щось плавало. Але вже яка була.
– Як ви собі давали раду без води?
– Коли почали привозити воду, то стало трошки краще, вже можна було купатися, і всяке таке. Але з 6 червня, коли підірвали дамбу, то стало очевидно, що у нас скоро води не буде. Тому ми трохи собі набрали запасів, і на них якось трималися.
Дуже некомфортно жити без води, особливо питної, яку роздавали тільки певним категоріям населення. Наприклад, моя бабуся отримувала її безкоштовно, а всі інші повинні були купувати. Так що після підриву ГЕС ми жили без технічної води і без питної. Зараз з крана тече тільки технічна. Щоправда, ситуація стала трохи кращою: вода в місті все-таки буває, однак іноді росіяни обстрілюють водонасосну станцію. Через обстріли люди бояться йти ремонтувати станцію, і тому води часто немає. Росіяни спеціально туди «гатять», щоб тримати нас без води, це регулярне явище.
– Я переконана, що багато хто несвідомий, якою є ситуація з водою в Нікополі і що водонапірна станція весь час під прицілом. Може, є ще якийсь момент, про що варто знати більше?
– Постійні обстріли, кожен день по кілька разів. До того ж останнім часом також сильно активізувалися FPV-камікадзе. Моя матінка дуже цього боїться. Вона на вихідних іноді не може піти купити собі чогось елементарного: хліба, молока, аби прожити. Як тільки вона збирається вийти з дому – звучить тривога. Снаряду до нас летіти 8 секунд, до того ж не завжди наша розвідка може бачити, коли росіяни готові до обстрілу. І уявіть: ти собі йдеш у справах, наприклад, як моя мама, і тут, за пів кілометра від неї, влучив снаряд. Тривоги не було. Вона тільки після цього почалася.
– Водосховище зараз сухе?
– Абсолютно (від ред. – інтерв’ю записувалося у березні 2024 року).
– Люди не відчувають загрози, що його легко можна перетнути?
Мені матінка кожен місяць каже, що є чутки, що росіяни можуть це зробити, що вони будують міст. Не знаю, правда це, чи ні, але у людей дуже великий страх, багато з них очікують, що прийдуть росіяни і їх захоплять.
– Що ви думаєте про своє майбутнє?
До початку повномасштабного вторгнення я хотіла виїхати з України і розвиватися далі за кордоном. Але зараз це дисонанс. Таке бажання не зникло, але є інше бажання – Україну потрібно розбудовувати. Якщо не я, то хто? Якщо не ми, то хто? Тому мені хотілось би долучитися до розбудови. Можливо, не так фізично, як інтелектуально.
Студентка УКУ з Нікополя розповіла про життя у прифронтовому місті і зміну світогляду під час війни: відео
- Інтерв’юери: Олена Джеджора, Петро Дідула
- Камера: Петро Дідула
- Транскрипт: Лідія Калашникова
- Текст: Діана Мотрук
Ще новини Нікополя: «Отримував контузію щодня»: боєць з Нікополя три доби сам утримував логістичний шлях
