Купити квартиру в Дніпрі

Допомога населенню
2588
2588

Захисник з Нікополя, який втратив ногу на фронті: «Думаю, я в армії ще знадоблюсь»

Захисник з Нікополя, який втратив ногу на фронті: «Думаю, я в армії ще знадоблюсь»

Захисник з Нікополя, який втратив ногу на фронті, вважає, що його війна ще не закінчена, і він зможе бути корисним на полі бою. «Ампутація у мене не дуже велика – одна нога. Десь знадоблюся в армії», – каже він. Інтерв’ю з Сергієм Дикуном оприлюднило видання Цензор.нет. Nikopolnews пропонує його вашій увазі.

Сергій Дикун родом із Нікополя. Учасник АТО, який п’ять років пропрацював за кордоном і повернувся в Україну після повномасштабного вторгнення. У серпні цього року втратив праву ногу під час виконання бойового завдання на Луганщині. Тепер проходить лікування та чекає на протез у львівському реабілітаційному центрі “Незламні”, куди потрапив 24 жовтня. Автор матеріалу Ольга Москалюк зазначає, що для Сергія це було перше в житті інтерв’ю, тому не він не приховував хвилювання і соромився. Але говорив щиро та відверто.

Захисник з Нікополя, який втратив ногу на фронті: «Думаю, я в армії ще знадоблюсь»

– Як ви втратили ногу?

– Я виконував бойову задачу в Луганській області – Стельмахівка, Новоселівка. Сталося дистанційне мінування росіянами. Ми не дійшли до позиції три метри. Було дуже дуже багато загиблих і двоє важких, серед яких я.

– Ви підірвалися?

– Я пройшов першим. За мною другим йшов Андрюха. Теж пройшов. Той, хто йшов третім – «200-й». Йому прилетіло в область носа. Його не могли знайти. Він відповз, притулився до дерева і все – ніхто не знав, де він знаходиться. Його потім знайшли аж в обід. Четвертий отримав легке поранення. Йому одразу надали допомогу і все. Мені одразу перебило ногу. Я не міг ні йти, нічого. Виносили.

– Як вас евакуйовували?

– Наші хлопці-евакуація. Звичайно, важко. Ми знаходилися у 20 метрах від росіян. Працював міномет. Було складно, але хлопці винесли. Дякую, що одразу була надана медична допомога. Завдяки їм живий залишився.

Коли це сталося?

– Восьмого серпня.

– Куди вас спочатку привезли?

– В Синельникове. Там я десь о шостій чи п’ятій ранку був прооперований, мені відрізали ногу, яка висіла тільки на шкірці. Я її сам прив’язав ременем…

– А турнікет?

– Турнікети скрізь у мене були. Є такі, що просто не спрацьовували. У мене було п’ять штук. Один із них просто не спрацював, то був запасний. Тобто у мене усюди – і на ногах, і на руках були турнікети. Виявилося, що у мене ціла права рука і обличчя, торс. А все інше- в осколках. У мене все дуже посічено. Усі м’які ткані. Вони прибрали уламки, які змогли. Решту тут – у Львові.

– Як ви потрапили у “Незламні”?

– З Харкова був евакуаційний потяг. Я сюди приїхав за розподіленням, я так зрозумів.

– Вам робили реампутацію?

– Мені сім операцій робили. Тут відрізали так, що готували, аби зашити культю. Перший раз зашивали невдало, тому що зачепило нерви. Я не рухався. Потім її розкрили, і вийшло, трохи пішло нагноєння чи запалення. Почистили, поставили вакуум. Зараз все почало нормально прогресувати.

Захисник з Нікополя, який втратив ногу на фронті: «Думаю, я в армії ще знадоблюсь»

– Вам роблять протез?

– Поки що я подав документи. Треба чекати ВЛК. Потім почнуть протезування – після ВЛК.

– Коли маєте проходити?

– Коли скаже лікар. Це все залежить від нього. Я лікуюсь, у мене тут теж є лікарі. Вони призначають ВЛК. Вони знають, коли це потрібно.

– Чи була у вас можливість чи думки про те, аби виїхати за кордон?

– Я приїхав з-за кордону. Я вам відкрию маленький секрет: я пропрацював там п’ять років. Я сам – АТОвець. Служив в десанті – 25-й бригаді. Приїхав сюди, коли почалося оце усе. Але трохи пізніше – я перетнув кордон 6 березня. А сьомого вже був у роті охорони Нікополя при військоматі. Потім мене перевели до харківської бригади – через півтора місяці чи два, я точно не пам’ятаю. Додатково розширювали частину– 92-гу бригаду. Я там був старший стрілок.

– Ким ви працювали за кордоном?

– Та ким я тільки не працював! Різнороробочий – можна так сказати.

– А не думали поїхати лікуватися чи протезуватися за кордон?

– Та я думаю, що наші ж мають робити краще. А за кордоном, моя думка, – навіщо я потрібен? У мене така одна нога, ви самі бачили. Думаю, є хлопці більш важкі. Може, їм потрібніше. А я там лише займу зайве місце.

– Тобто в Україні це все реально зробити?

– Так. Хоча я з цим ніколи не стикався, але сподіваюся, що є гарні протезисти, які нададуть гарні протези, зроблять гарно, що буде як справжня нога.

– Ви тут психолога проходите? Працюєте?

– Звичайно! Тут це обов’язково – з самого початку всі  працюють з психологами. Дуже багато лікарів. Дуже багато дівчат. То взагалі! Чесно, я не звик (сміється. – О.М.). За півтора року – не дуже так багато дівчат. А з восьмого числа, як отримав поранення, дуже багато побачив (посміхається. – О.М.).

– Це допомагає психологічно?

– Звичайно! Коли заходять, посміхаються, коли раді – це дуже приємно.

– Чому я вас про це запитую. Ми – цивільні не завжди можемо правильно спілкуватися з людиною, яка має ампутацію. Що вам не можна говорити? Що вас, можливо, дратує? Що неприємно?

– Вчора Мишко, знайомий у Львові, повіз мене в парк. Звичайно, дуже багато уваги звертають на нас. Я в цій ролі, як новачок. Звичайно, неприємно, що на тебе всі так дивляться. Нібито і не знаменитість, а вже якось так… Плюс, ти ж не підеш, де парки, бо кожен тикає пальцем. Це теж дуже неприємно. А там діти, але вони ще не розуміють. Поки що я в цій ролі – новачок, вчусь.

– Ви ж на візочку були?

– Так. Я багато поранень отримав і у ліву ногу. Це мені пощастило, що її не відірвало. Це дуже добре! Тільки з п’ятки витягли 5 уламків. Щоб ви розуміли, я ходив на таких поручнях, четвереньках, я не знаю, як правильно сказати (на ходунках. -О.М.), старався, пересувався на носочках – то зі стопи йшла кров. А як треба кудись сходити у справах – то дуже важко. Пройшло більше двох місяців, а у мене досі є гематома (знімає взуття, шкарпетку, показує ушкоджену ліву ногу. – О.М.) і два желейні пальці.

Вони нібито і балансують, але я їх не відчуваю. Сказали, що це як такий забій… У мене тут (береться за праву ногу в області паху. – О.М.) є глибока рана. Мені пощастило – два сантиметри не хватило. Якби трохи вище, я, мабуть, не вижив би… У мене у м’яких тканях дрібні уламки. Сказали, що їх можна не витягувати. Вони не заважають. Потім обростають, як капсула, або будуть поступово виходити…

Більше часу я провів, лежачи. Це зовсім… Коли до вас усі приходять, а ти нічого не можеш (у Сергія тремтить голос. – О.М.). Це дуже складно. А зараз на візку літаю. Це у мене, як “Мерседес” (сміється. – О.М.) еліт-класу. Тільки нема ні пасажирів, нічого. Одиночний (посміхається. – О.М.).

– Була у вас депресія?

– Звичайно! А як без депресії?! Найбільше, мабуть, в Харкові. Як перевозили туди – ще не так. А там почалась, коли мені почистили ногу. В Синельниковому мені розрізали, щоб не пішла інфекція, а в Харкові вже почали чистить, уже лікували мене. Дуже багато ліків, капельниць. У мене там було дві операції. Тут – п’ять чи більше.

– Про що ви думали? Які найважчі думки у вас виникали?

– Як сказати… Не хочеться ж бути інвалідом. Одне – я радий, що живий… Коли я лежав в лікарні в Харкові, моїх хлопців вже ховали. Це дуже сумно. Це як розповідати (Сергій опускає очі, його голос тремтить. – О.М.), то краще промовчати…

Поруч була мамка. Хто ще допоможе, як не батьки. А знайшли мене в Харкові. Брат знайшов. Він теж служить в армії. Виходить, я лежав в Харкові, але ніхто не знав, що я поранений. На третій день його друзі принесли записку з номером телефона. До мене на наступний день приїхали батьки, брат з дружиною.

– У вас не було телефону?

– Телефон був. Він якраз врятував мені руку ліву. У мене збоку був телефон. Уламок влучив, і так надавив, що у мене потім було таке синє, гематома. Дякую телефону. А так я би був теж без руки. Я бачив хлопців без рук, без ніг – то взагалі сумно…

– Так телефон все?

– Хлопці привозили, що залишилося від телефону – сім карта і карта пам’яті.

– Відпрацював.

– Так. А турнікети були у мене на руках і ногах. Я зробив собі першу допомогу. Як одрізало мені ногу, у мене одна пішла під іншу. Я лежав і уже зрозумів, що відбувається – великий осколок влучив вище берця і одразу відрізав мені ногу. Це дуже важко. Але у мене був ремінь на поясі, яким я собі потім ногу і перев’язав, поки дочекався евакуацію. Весь в турнікетах. Один не спрацював, то добре, що у мене був п’ятий. Але я не знав, де я ще поранений. Був весь посічений. Знаєте, отримав поранення, і ніби на кострі – ти гориш. У тебе такий жар! Хлопці мене, коли вже везли, обливали водою. Сказали, що заносили, а я вже був без пам’яті. Я їм вдячний. Молодці хлопці!

– Зараз ви готуєтеся до протезування. Це вже зовсім інший настрій, правда?

– Як в школі навчався, так і тут заново починаєш навчатися. Я освоїв такий агрегат – “Мерседес”. Зараз буду освоювати “запасні ноги” – костилі (милиці, як по-нашому кажуть). На даний момент на лівій нозі я можу найдовше простояти п’ять мінут.

– А як фізичні заняття? Вам важко?

– Дуже важко! На колінах я не дуже сильно можу і на ліктях. Тому що дуже довгий час я пролежав. Я вже відвик від такого. Я тілько на “Мерседесі” недавно катаюсь (посміхається. – О.М.). Того мене перевели сюди. Я пішов дуже добре. У мене почалися успіхи в одужанні. Дуже хочеться бігати. Я не знаю, як так, але бігати дуже хочеться. Але поки на такий рівень просунувся.

– Ви ж ще без протезу!

– З протезом я просунуся ще вище – як кажуть, 11-й клас і на випуск у школі (сміється. – О.М.). Так воно й має бути, мабуть.

Захисник з Нікополя, який втратив ногу на фронті: «Думаю, я в армії ще знадоблюсь»

– Будуєте плани на майбутнє?

– Навіть не знаю, які будуть плани. Взагалі, думаю, що залишуся далі воювати. Мої критерії – думаю, я в армії ще знадоблюсь. Ампутація у мене ще не дуже велика – одна нога. Звичайно, що така важка. Але десь я в армії знадоблюся…

– Хочете повернутися…

– А що мені робить?! Я ж чого приїхав в Україну?! (посміхається. – О.М.). Треба далі воювати. Думаю, усі хлопці тут скажуть, що хочуть теж на фронт. Поки що у нас війна, то ми будемо усі захищати свою Батьківщину і свій дім. Це найголовніше.

– Що для вас означає ця війна?

– Ой, не знаю. Не можу сказати. Краще б її взагалі не було. А війна показує, хто є хто. У нас є хлопці, які воюють, і ті, хто потікали. Я сюди вертався із хлопцями, з якими служив. Всі поверталися. Ми зустрілися якраз у Львові. Виявляється, зі Львова виїхати ніяк, а от приїхати сюди – з усіх кутків України. Сказали, що протягом 15 хвилин завантаження, і я поїхав на Нікополь. Свій Нікополь (посміхається. – О.М.). Зате швидко доїхав.

– Туди ж дороги були вільні.

– Ну, три людини назад їдуть. Це ж взагалі! Так і вертались. Три хлопці якраз – вони вийшли в Дніпрі, а я – в Нікополі. Так і вертались. Далі, що я можу сказати… Виграємо, мабуть…

– Чому напевно? Виграємо!

– Та виграємо! Обов’язково. Вже час вигравати (посміхається. – О.М.). Тоді ж наступали. Тепер треба наступати вдало. Думаю, там наша верхівка головнокомандуючих щось придумали вже.

Захисник з Нікополя, який втратив ногу на фронті: «Думаю, я в армії ще знадоблюсь»

Ще новини Нікополя: Олександр з Нікополя, який прихистив понад 20 собак, став героєм сюжету дніпровських журналістів

To Top
Ще новини ⬇
Розділи
Назад
Важливі
Новини
Lite
Допо-га
×