Історії загиблих Героїв Нікопольщини: “Він був за національністю росіянином, але його любов до України не знала меж. Він вивчив мову і говорив нею, носив вишиванку. А коли прийшла біда, добровільно став на захист Батьківщини, не вагаючись, одним із перших – 26 лютого. На момент початку повномасштабної війни, йому вже виповнилося 58 років. У військоматі відмовляли, але він наполягав – «Хто, як не я?»”
Серед загиблих Героїв Нікопольщини, життя яких обірвала війна з росією – працівник Нікопольського заводу феросплавів, покровчанин Олексій Наумов. Молодший сержант гранатоментного відділення.
Спогадами про свого чоловіка поділилася вдова полеглого Героя Раїса. Її розповідь записала нікопольська журналістка Лєля Ледньова. А оприлюднили історію на сторінці Нікополь феросплавний, передає Nikopolnews.
Про Олексія Наумова колеги кажуть, що він був справжнім патріотом, до останнього подиху вірив в перемогу і краще майбуття для України. Чоловік загинув 29 серпня 2022 року під час наступу на Херсонщині.
Далі – розповідь дружини полеглого Раїси:
Історії загиблих Героїв Нікопольщини: Олексій Наумов
“В міцному шлюбі ми прожили 38 років, виростили двох чудових дітей. Я можу згадати кожен момент, який наповнював наше життя щастям, повагою та любов’ю. Маленькі приємні дрібниці, які робили наш світ радісним і повноцінним.
Чесний, порядний, дбайливий та розумний Олексій був для мене кращим другом, коханим чоловіком, мудрим вчителем.
Він ніколи не називав мене на ім’я – для нього я була лише кохана. А діти – краплинки душі, частинки його серця. Сповнений безмежної любові до доньки Юлії і сина Олексія, він болюче переживав, що діти швидко дорослішають і вилітають із батьківського гнізда.
Він взагалі був щедрим на почуття. Любив життя, оточуючих, мав велику кількість друзів, був оптимістом із числа тих, які вважають, що стакан не напівпорожній, а напівповний.
Із притаманною йому щирістю та відданістю він любив Україну. І хоч Олексій за національністю був росіянином, його почуття патріотизму – незрадливої і некорисливої любові до нашої неньки, не мало меж.
Він вивчив українську і розмовляв солов’їною, із гордістю носив вишиванку, прикрашав комірці звичайних сорочок стрічками з українським орнаментом. А коли в Україну прийшла біда – одним із перших встав на її захист.
На момент початку повномасштабної війни, йому вже виповнилося 58 років. У військоматі відмовляли, але він наполягав – «Хто, як не я?». Ніколи не могла б подумати, що мені доведеться проводжати на війну чоловіка. Але не прийняти його вибір я не могла.
Коли його з побратимами вже везли на місце дислокації, він зателефонував мені і сказав: «Кохана, яка ж гарна наша Україна! Ніколи й нікому її не віддамо!»
Він воював, як жив – чесно, віддано, завзято. Так, зламане під час несіння служби ребро, лікував самотужки. Колов собі знеболюване та робив компресійні перев’язки. Ми з дітьми просили його звернутись до медиків, але він лише жартував: «Само заросте. Нема часу в шпиталі відлежуватись».
Душевний, делікатний, великодушний, позитивний, за свою легку вдачу Олексій отримав відповідний позивний «Добрий».
До війни ми ніколи не розлучалися, тому я не розуміла, як це бути жінкою військовослужбовця – постійно перебувати в напруженні, не випускати з рук телефон, засинати і прокидатися з думкою про близьку людину. Я молилася і вірила.
Одного разу мені наснився сон. В ньому Олексій мовчки заходить до кімнати, кладе на стіл автомат, і виходить. А через декілька днів він перестав виходити на зв’язок. Моє серце відчуло біду. Я почала телефонувати командиру, писати побратимам, шукати…
Згодом, мені повідомили, що Олексій загинув. Не стало мого коханого чоловіка – не стало частини мене. Я не могла прийняти, не могла повірити. Моє серце розривалось на шматки від горя. Швидка за швидкою, госпіталізація у кардіологічне відділення, допомога психологів…
Рідний, я і досі не вірю, що втратила тебе. Стільки всього повинно було бути попереду! Але ти віддав своє життя за на наше мирне небо, вклавши в боротьбу всю свою любов до України. Ніхто як ти її не любив.
У нас прийнято ховати людину, віддаючи їй із собою ті речі, які були дорогі за життя. В труну до Олексія ми поклали вишиванку”.
Прощання з Олексієм Наумовим відбулося у середу, 23 листопада у Покрові.
Історії загиблих Героїв Нікопольщини – це проект Nikopolnews, в рамках якого ми збираємо інформацію і розповідаємо про Захисників родом з Нікополя, Покрова, Марганця та інших населених пунктів району. Як вони жили, чим займалися і захоплювалися, про що мріяли, до чого прагнули… Ми хочемо зберегти пам’ять про них, адже вони – не цифри в статистиці. Кожен із них – неповторний Всесвіт, який передчасно зупинила росія. Інші історії можна побачити ТУТ.
Якщо ви хочете розповісти про свою близьку людину, пишіть нам на пошту nikopol.net@ukr.net. Ми підготуємо матеріал.
Також Nikopolnews реалізує проект Загиблі Герої Нікопольщини, в рамках якого ми публікуємо інформацію про полеглих Захисників з Нікопольщини. У списку, на жаль, вже більше 160 імен. Якщо даних вашої близької людини немає серед оприлюднених на сайті, просимо зв’язатися з нами. Весь перелік – тут.
Ще новини Нікопольщини: Уродженець Нікопольщини розповів, як отримав поранення і втратив брата на війні (відео)
