Мешканець Покровської громади Іван Тимофійович Лісовий поділився страшними спогадами дитинства. Йому довелося пережити війну, голод, втрату батька, брата і рідної хати… І зараз, на старість, знову випробовування – знову окупант намагається захопити його Батьківщину. Щемливий матеріал про свого земляка підготувала журналістка Оксана Сізова. Стаття під назвою «Одна сповідь – народний біль» оприлюднена на офіційному сайті Покровської міської ради. Nikopolnews пропонує її вашій увазі.
“І голод пережили, і війну…і знову війна…” Десятки спогадів ще живих свідків останнього, голоду 1946-1947 років, починаються саме так. Сьогоднішня війна стала страшним наслідком і продовженням історії Геноциду, нашої національної трагедії. Кожна українська родина має свою чорну сторінку, де є ті, хто пережили і ті, про кого згадують, запалюючи свічку скорботи…
“Наша родина пережила два голоди…”
Івану Тимофійовичу Лісовому — 85. Все його життя пройшло у Перевізьких Хуторах, звідси проросло коріння його родини, з козацьких країв — українських степів. На його долю випало багато, але наприкінці кожного листопада, коли у хаті пахне яблуками, затишком, він згадує саме той, страшний рік голоду 46-47-го…
Іван Тимофійович у дитячі роки
У 1946 році Івану Тимофійовичу було лише вісім років, позаду була війна і здавалося, що жахливішого вже нічого не може статися. Їхня багатодітна родина знала, що таке горе. Батьки-хлібороби вижили у 1932-1933, у 1936-му поховали семирічного сина Гришу, а у лютому 1944-го глава родини Тимофій Лісовий разом зі старшим сином Михайлом пішли на війну. То був останній день, коли вони обіймали батька, він загинув 19 березня 44-го, форсуючи Південний Буг…Вже пізніше отримають листа, де він просив кохану дружину берегти наймолодшого синочка, Іванка…
Родина Лісових
Ірина Лісова залишилася з маленьким сином та донькою Євдокією. Вона чекала на старшого, Михайла, віруючи у його повернення. Старший син постукав у двері рідного дому у 1946-му, герой війни, танкіст з орденами і … інвалідністю першої групи. Його легені були посічені кулями, він потребував повноцінного харчування, а на порозі стояв голодний 1946-й.
-Я ходив тоді до другого класу, – згадує Іван Тимофійович, – жили бідно, мама хапалася за будь-яку роботу, аби тільки прогодувати сім’ю, її руки не знали спочинку. І по господарству, і з мішковини штанці мені шила, щоб було у чому в школу ходити. Той рік нічого не вродило, ніяких запасів не було. Початок 47-го був ще важчим. Хліб важили на вагу, інколи до нього додавали шматочок невеличкий. Я ішов і молився, щоб був той довісок — то було смачніше за найкращі ласощі.
Перші післявоєнні школярі
Село знову потерпало від голоду, ця велика біда впала на людей, що ще не оговталися від війни, окупації. Родина Лісових, як і багато інших, тяжко переживала голодну зиму. Михайлової фронтової пенсії, карточок Дусі, що працювала на будівництві мосту, й материного заробітку не вистачало, аби нагодувати сім’ю. Хліб був найвищою цінністю і найбільшим скарбом. Іван Лісовий згадує, як тамував голод скибочками смаженого буряка і як потайки плакала мама, спостерігаючи за стражданнями своїх дітей. Вони чекали на весну, як на спасіння, а вона прийшла з горем.
Михайло так і не піднявся після поранень, далося взнаки і недоїдання, у січні йому виповнилося 25 років, а 21 квітня родина проводжала у останню путь…Він був опорою і надією, до останнього захищав рідних, даючи відсіч місцевим бюрократам за непосильні трудодні матері. Коли Михайла не стало, Ірині Лісовій принесли припис вибиратися з хати, що дісталася від чоловіка, де жили всі покоління Лісових. “Знайшлися” неоплачені ще дідом податки початку 30-х, так поквиталися з вдовою й сиротами. Вона відстоїть свій дім, поїде доводити правду аж до Києва, але це буде пізніше, а в 47-му рятуватиме дітей від голоду.
Весна 47-го стала для кожного часом виживання. Як і у 33-му, діти збирали зелені паростки, калачики, вишукували корінці рогози на лимані, виливали ховрахів. Історія немов пройшла колом, зупинившись на біді. Перевізькими Хуторами знову поповзли страшні новини, що люди пухнуть від голоду, вмирають діти.
-Ніколи не забуду маминого розпачу, коли у сестри вкрали продуктові картки і ми на місяць залишилися без хліба, – розповідає Іван Лісовий, – це було рівнозначно смерті, бо хлібина на ринку коштувала 200 карбованців, яких у людей не було. Я, малий, вилазив на горище, вишукував там засохлі горошини, що залишились ще від старих запасів. У школі нам давали по скибочці хліба, але й це не рятувало. Двоє моїх однокласниць так і не вижили у той рік.
Люди намагалися вистояти, врятувати найдорожче – дітей. Пошепки говорили про тих, кого засудили за жменю зерна. Чи знали вони, що дорогоцінну пшеницю переправляють за кордон — ні. Існувала офіційна версія – неврожай, післявоєнний важкий рік, котрий необхідно перетерпіти. З останніх сил селяни ішли на роботу, працювали за трудодні, отримуючи до 200 грамів зерна на трудодень. Івану Тимофійовичу не забути, як збирали колоски полем і колгоспний наглядач виривав мішечки з рук, жбурляючи на землю. Ті зернинки були життям і за них розплачувалися життям. Жінок, що у розпачі несли у кишені жменю зерна дітям, ув’язнювали на 5 років, додому поверталися не всі.
Трудівниці Перевізьких Хуторів, хто пережив голод і війну
-Я й зараз пам’ятаю смак затірки, що мама готувала, – ділиться Іван Тимофійович, – пасльону. Ми дивом пережили той рік, а хтось так і не вижив…
Їхня родина ніколи не забувала ні 47-го, ні 33-го. Іван Тимофійович рано подорослішав, вже у 16 років став на самостійну дорогу, щоб підтримати маму, на чию долю випало так багато…Він виправдав надії батька і брата, реалізував себе у професії, пройшов шлях від учня автоелектрика до начальника автоколони автотранспортного цеху ГЗК – голови профспілкового комітету автобази, заступника голови профспілки комбінату.
Робочі будні
Майже 50 років трудової діяльності у пошані й людській повазі. З дружиною Олею виростили прекрасних дітей, раділи онукам і правнукам, яких чекали у квітучому дворі родинного будинку Лісових, котрий відстояла для нащадків їхня прабабуся Ірина. Все життя пройшло тут, біля рідних стін. Кожне покоління Лісових боролося за нього і за свою землю. Для них, онуків, він бажав єдиного, щоб не повторилася війна, голод… Але війна знову постукала у його двері, двоє зятів воюють, відстоюють свободу України. Перемагають зло, що тягнеться корінням з голодоморів, що дрімало і піднялося знову.
Голод, який був
Історія — то не цифри й періоди — то людські життя. І родина Лісових — одна з тисяч, хто пережив ті страшні роки. Творці голоду прагнули стерти їхні голоси, але історія виділила кожного спогадами, свідченнями — пам’яттю. Щоб через десятиліття зрозуміти причини й жахнутися наслідкам, яких могло не бути…
Натомість, радянська влада намагалася викреслити 32-33, 46-47, як саме голодні роки, які забрали мільйони життів. Це стало політикою і сучасної росії.
Коли село вмирало через непомірні норми хлібозаготівель у посушливий, післявоєнний рік, український хліб відправляли як допомогу до країн Східної Європи. Тисячі тонн дорогоцінного зерна вантажилися у вагони, спрямовували до державних резервів в той час, коли тисячі українських жінок гнали до таборів за п’ять зібраних колосків — порятунок вмираючих дітей.
Постановою радянського уряду українці повинні були виростити і здати понад 360 млн пудів зерна — вбивча норма для післявоєнного села, яке залишилося без робочих рук. «Зрив збиральних робіт», «саботаж хлібозаготівель», «розтрата сільгосппродукції», «шкідництво» – все це вважалося злочином, за який людей арештовували та вивозили до Сибіру.
Селяни, які пройшли через нацистську окупацію, були обкладені страшними податками. У 1946 році вони одержували не більш як 150 -200 грамів зерна на трудодень, а в деяких областях — навіть 50—100 грамів. «З метою запобігання спекуляції» їм заборонили продавати й купувати хліб, виїздити за межі районів… Українське село так і не отримало продовольчої допомоги, знесилених людей гнали на посівну й жнива, ціною життів план хлібозаготівель у 1947 році було виконано на 100%…
У 1946-47 роках надсмертність в Україні перевищила 700 тисяч осіб, більше чверті жертв – діти до 14 років. Голод забрав тих, хто зміг вистояти у пеклі 33-го, Другої світової, але не в силах був протистояти страшній радянській системі…
-Все життя ми цінуємо хліб, кожну крихту, кожен шматочок, не дай, Боже, викинути, – говорить Іван Тимофійович Лісовий, – хліб — це життя…
Для нього і тих, хто вижив у 1946-1947 роках це ще й спомин…За загубленими долями, що так і залишилися за межею голоду. Це тиха сповідь, то імена, що воскресають при спалаху свічок і обов’язок не забувати – берегти пам’ять…
У родинному колі
Післявоєнний оркестр
Переможці художньої самодіяльності. В центрі Іван Лісовий
В колі односельців
Ще новини Нікопольщини: Подарований великий будинок у Марганці понівечив ворог: родина з 9-ма дітьми починає нове життя в Черкасах
